Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Національний терор






 

Людей, належних до національних меншин, «слід поставити на коліна й застрелити як скажених собак». Так говорив не який-небудь есесівець, а один із керівників радянської компартії під час репресивної кампанії проти націоналізму. У 1937–1938 роках чверть мільйона радянських громадян було вбито з суто етнічних причин. П'ятирічний план мав привести Радянський Союз до розквіту національних культур при соціалізмі. Насправді Радянський Союз наприкінці 1930-х років став країною небачених національних переслідувань. Саме коли національні фронти виставляли СРСР батьківщиною толерантності, Сталін віддавав накази про масові репресії проти певних радянських національностей. Найбільш переслідуваною національною меншиною у другій половині 1930-х у Європі були не 400 тисяч німецьких євреїв (їхня чисельність зменшувалася через еміграцію), а 600 тисяч радянських поляків (їхня кількість зменшувалася через репресії)[168].

Сталін був першопрохідцем у справі масових національних убивств, а поляки стали головною жертвою серед радянських національностей. На польську національну меншину, як і куркулів, поклали вину за провали колективізації. Обгрунтування репресій вигадали під час голоду 1933 року і застосували під час терору 1937–1938 років. У 1933 році начальник українського НКВД Всеволод Балицький пояснював масовий голод провокацією шпигунської мережі — «Польської військової організації». Згідно з Балицьким, ця «організація» проникла в лави КП(б)У і стояла за українськими й польськими націоналістами, які саботували жнива, а тоді використовували голод українських селян як антирадянську пропаганду. Поляків нібито надихала націоналістична «Українська військова організація», міфічний двійник, який вів ту саму смертельну роботу й так само відповідальний за голод[169].

Це була цілковита історична вигадка. В 1930-х роках жодної Польської військової організації не існувало — ані в Україні, ані взагалі. Колись, під час польсько-більшовицької війни 1919–1920 років, така організація існувала як розвідувальна група польської армії. Польська військова організація була розкрита ЧК і припинила своє існування у 1921 році. Балицький знав всю цю історію, бо сам тоді брав участь у викритті й знешкодженні. У 1930-х роках польські шпигуни не відігравали політичної ролі в Радянській Україні. Вони не мали ресурсів для цього навіть у 1930 і 1931 роках, коли СРСР був найбільш вразливий, а поляки мали змогу переправляти агентів через кордон. Поляки не мали наміру втручатися після підписання радянсько-польського договору про ненапад у січні 1932 року. Після голоду поляки втратили останні сподівання на те, що зможуть зрозуміти радянську систему, не кажучи вже про те, щоб її змінити. Польських шпигунів шокував масовий голод, і сформулювати якусь адекватну реакцію вони не могли. Саме тому, що в 1933 році не існувало реальної польської загрози, Балицький мав змогу маніпулювати жупелом польської розвідки. В цьому весь сталінізм: завжди легше експлуатувати гіпотетичні дії «організації», якої не існує[170].

Балицький доводив влітку 1933 року, що «Польська військова організація» відправила в Радянський Союз чимало агентів під виглядом комуністів, які тікають від переслідувань у Польщі. Справді, комунізм у Польщі був силою маргінальною і нелегальною, а польські комуністи вбачали для себе в Радянському Союзі природний прихисток. Польська військова розвідка, поза сумнівом, намагалася вербувати польських комуністів, але більшість лівих, які перебралися в СРСР, були просто політичними біженцями. Арешти польських політичних емігрантів у Радянському Союзі почалися в липні 1933 року. Комуніста-драматурга Вітольда Вандурського заарештували в серпні 1933 року й вибили зізнання, що він належав до Польської військової організації. Відтак у протоколах допитів було зафіксовано зв'язок між поляками, і почалися арешти інших польських комуністів в СРСР. Польський комуніст Єжи Сохацький зробив напис власною кров'ю, перед тим як покінчити з собою в московський в'язниці у 1933-му: «Я вірний партії до кінця»[171].

«Польська військова організація» дала підстави зробити поляків винними за провали радянської політики. Після підписання в січні 1934 року німецько-польського договору про ненапад поляків почали винуватити не лише в голоді, а й у тому, що погіршується міжнародне становище СРСР. У серпні 1933-го Балицький засудив «Польську військову організацію» як продовження українського націоналізму. У березні 1934-го в Українській РСР було заарештовано 10 800 громадян польського або німецького походження. В 1935 році, коли НКВД почала діяти активніше в усьому Радянському Союзі, новий сплеск репресій відбувся і в Україні, особливу увагу приділяли радянським полякам. У лютому-березні 1935 року із західних у східні області УРСР було переселено 41 650 поляків, німців і куркулів. У червні-вересні 1936 року з України в Казахстан було депортовано 69 283 особи, здебільшого радянські поляки. Польських дипломатів усі ці події збивали з пантелику. Польща намагалася тримати однакову дистанцію і від СРСР, і від нацистської Німеччини: з обома країнами було підписано договори про ненапад, з жодною Польща не укладала союзів[172].

«Польська військова організація», яка раптом виникла під час голоду 1933 року, являла собою чисту фантазію партійних чиновників, але вона послужила виправданням національного терору стосовно поляків у цілому Радянському Союзі. Перший сигнал Сталін подав у грудні 1934 року, зажадавши, щоб поляка Єжи Сосновського звільнили з НКВД. Сосновський свого часу входив до справжньої Польської військової організації, але перекинувся до чекістів і понад десять років плідно працював на радянську владу. Не в останню чергу завдяки тому, що радянську державну безпеку організовував польський комуніст Фелікс Дзержинський, багато керівних посад в НКВД обіймали поляки, дуже часто це були люди, яких набрали ще в старі революційні часи. Голова радянської держбезпеки Єжов вбачав у польських ветеранах-енкаведистах певну загрозу; він узагалі відверто не любив поляків. Єжов волів вірити в заплутану змову, за якою стоять розвідки іноземних держав, і відводив Польщі особливе місце, бо поляки, на його думку, «знають усе». Допит Сосновського, заарештованого у грудні 1936 року, міг звернути увагу Єжова на справжню історичну Польську військову організацію[173].

Єжов діяв у руслі антипольської кампанії Балицького в Україні, а потім надав їй нового звучання. 1936 року в Москві почалися показові процеси, і Єжов заманив свого підлеглого Балицького в певну пастку. Заки чільні комуністи давали в Москві зізнання, Балицький звітував з Києва, що в Україні відновили «Польську військову організацію». Поза сумнівом, він просто хотів під час суєти довкола державної безпеки перевести увагу й ресурси на себе і свій апарат. Але цього разу, що мало здивувати Балицького, Єжов заявив, що «Польська військова організація» становила навіть більшу небезпеку, ніж повідомляв Балицький. Це справа не місцевого НКВД в Києві, а центрального апарату в Москві. Балицький, вигадавши цілу змову «Польської військової організації», втратив владу над розвитком сюжету. Невдовзі з польського комуніста Томаша Домбала вибили зізнання, що він розгорнув діяльність «Польської військової організації» на цілий Радянський Союз[174].

У результаті єжовського повороту «Польська військова організація» ніби втратила свої історичні й регіональні витоки і перетворилася на загрозу існуванню цілого Радянського Союзу. 16 січня 1937 року Єжов виклав теорію гігантської польської змови Сталіну, а потім, зі згоди Сталіна, на пленумі ЦК. У березні Єжов вичистив поляків в НКВД. Балицький, хоч і був українцем, а не поляком, опинився в дуже незручній ситуації. Якщо «Польська військова організація» така небезпечна, питав Єжов, чому Балицький не проявив більшої пильності? Так Балицький, створивши привид «Польської військової організації», став жертвою власного витвору. У травні посаду начальника республіканського НКВД обійняв колишній заступник Балицького Ізраїль Леплевський, той самий енкаведист, який з таким завзяттям провадив боротьбу з куркулями. 7 липня Балицького заарештували за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі; через тиждень з назви стадіону, де грало київське «Динамо», зняли ім'я Балицького — стадіон назвали ім'ям Єжова. У листопаді Балицького розстріляли[175].

У червні 1937 року, вигадавши для пояснення боротьби з куркулями та нових судових процесів «центр центрів», Єжов оголосив про існування небезпечної і так само неіснуючої «Польської військової організації». Ці дві структури були, судячи з усього, пов'язані між собою. Так само, як з обгрунтуванням боротьби з куркулями, обгрунтування антипольської кампанії дозволило переписати цілу радянську історію так, що відповідальність за внутрішні проблеми лягла на ворогів, і цих ворогів було названо прямо. За словами Єжова, «Польська військова організація» діяла в Радянському Союзі від самого початку і проникла не лише в партію, а й у лави Червоної армії та НКВД. Вона лишалася непомітною (логіка Єжова) саме завдяки тому, що була такою небезпечною; агенти організації обіймали високі посади й мали змогу прикриватися і маскувати свою діяльність[176].

11 серпня 1937 року Єжов видав наказ № 00485 — НКВД мав провести «повну ліквідацію мережі шпигунів «Польської військової організації». Цей наказ вийшов невдовзі після початку антикуркульської кампанії і помітно підігрів хвилю терору. На відміну від наказу № 00447, у якому йшлося про «звичні» категорії класових ворогів, з наказу № 00485 ворогами держави поставали певні національні групи. Звісно, в антикуркульському наказі йшлося також про злочинців, його застосовували супроти націоналістів і різного роду політичних ворогів. Але там фігурував хоч якийсь класовий критерій. Куркулів як певну соціальну групу можна було виокремити на основі марксистських понять. Неприязнь окремих націй СРСР до радянського проекту — річ зовсім інша. Це скидалося на заперечення дружби народів, основної засади соціалізму[177].

 

Радянський вплив у світі в епоху народних фронтів залежав від образу толерантної країни. Москва претендувала на моральний авторитет, порівняно з Європою, де набирали сили фашизм і нацизм, та американським півднем, де панувала расова дискримінація і лінчували чорних. СРСР хотів позиціонувати себе мультикультурною країною, в якій підтримують меншини. Наприклад, головна героїня популярного радянського кінофільму «Цирк» (1936), яка має чорношкіру дитину, знайшла порятунок від расизму в Радянському Союзі[178].

Радянський інтернаціоналізм не був брехнею, тому етнічні вбивства стали шоком для радянської системи. До особового складу НКВД належали люди багатьох національностей, це був свого роду Інтернаціонал. Коли в 1936 році почалися показові процеси, в керівництві НКВД переважали представники національних меншин, передусім євреї. Євреї складали близько 40 відсотків вищих ланок НКВД, ще більше — понад 50 відсотків — їх було серед очільників наркомату. Зважаючи на тогочасну атмосферу, євреї мали всі резони опиратися політиці етнічних чисток. Імовірно, Єжов мусив рахуватися з інстинктом інтернаціоналізму (або самозбереження) своїх підлеглих і розіслав спеціальний циркуляр, де йшлося про те, що вони мусять боротися зі шпигунами, а не певними національностями: «Про фашистських повстанців, саботаж, пораженців і терористичну діяльність польської розвідки в СРСР». На тридцяти сторінках викладалася теорія, яку Єжов уже виклав Сталіну і членам ЦК: мовляв, «Польська військова організація» пов'язана з іншими шпигунськими «центрами» і проникла у всі головні радянські установи»[179].

Навіть якщо думка, ніби польські шпигуни глибоко проникли в радянські установи, переконала Єжова і Сталіна, вона не могла слугувати доказовою базою для арештів. Нічого до схожого на масштабну польську змову в СРСР просто не існувало. В розпорядженні енкведистів була надто мало ниток. Навіть маючи багату уяву, зв'язок між польською державою і подіями в Радянському Союзі годі було документально довести. Дві помітні групи польських громадян, дипломати й комуністи, не надавалися до масових арештів. Дні, коли польська розвідка активно діяла в СРСР, давно минули, і НКВД було відомо все, що поляки намагалися робити наприкінці 1920-х і на початку 1930-х років. Ясна річ, польські дипломати й далі збирали розвідувальні відомості. Але їх було небагато, вони користувалися дипломатичним захистом і перебували під пильним наглядом. 1937 рік дав дипломатам зрозуміти, що краще не контактувати з радянськими громадянами і тим самим не ставити їхнє життя під загрозу; часи були такі, що вони самі діставали інструкції як поводитися в разі арешту. Єжов доповідав Сталіну, що польські політичні емігранти — головні «постачальники шпигунів і провокаторів в СРСР». Багато чільних польських комуністів уже перебували в Радянському Союзі, а частина й на тому світі. 69 зі 100 членів ЦК польської компартії було розстріляно в СРСР. Більшість інших перебувала за гратами в Польщі і в такий спосіб уникла розстрілу. В кожному разі цих людей було надто мало[180].

Саме тому, що жодної польської змови не існувало, енкаведистам нічого не залишалось, як переслідувати радянських поляків та радянських громадян, хоч якось пов'язаних із Польщею, польською культурою чи католицькою церквою. На практиці операція швидко набула польського етнічного забарвлення; не виключено, що вона була такою від самого початку. Циркуляр Єжова дозволяв проводити арешти національних елементів і членів «Польської військової організації», яких ще треба було знайти. Всі ці критерії були такими розмитими, що енкаведисти могли заарештувати будь-яку людину, яка мала польське походження або якісь зв'язки з Польщею. Охочі продемонструвати своє завзяття енкаведисти мусили висувати людям дуже туманні звинувачення. Завдяки попереднім антипольським кампаніям Балицького виникла маса підозрюваних, яких вистачало на нову хвилю чисток, але цим справа не обмежилася. Енкаведистам на місцях довелося взяти на себе ініціативу і не просто працювати з картотекою, як це було під час операції проти куркулів, а створити новий документальний слід. Один із керівників центрального апарату НКВД зрозумів суть наказу так: служба держбезпеки мусить «цілковито знищити поляків». Його підлеглі шукали польські прізвища в телефонному довіднику[181].

Радянським громадянам — «польським шпигунам» — доводилося давати свідчення проти себе. Позаяк персонажів і сюжети польської змови доводилося придумувати з нуля, важливу роль у допитах відігравали тортури. Крім традиційного «конвеєрного методу» і тортури стоянням, багатьох радянських поляків піддавали колективним тортурам, так званому «конференційному методу». Велику кількість підозрюваних поляків збирали в одному місці, наприклад, у підвалі якої-небудь установи, й енкаведист починав бити одного на очах у всіх. Щойно жертва зізнавалася, як інші, щоб уникнути тортур, теж зізнавалися. Щоб уникнути болю й каліцтва, вони мусили обмовити не тільки себе, а й інших. У цій ситуації підозрювані мали резони зізнаватися якомога швидше: рано чи пізно доберуться до всіх, а швидке зізнання могло врятувати принаймні від фізичних страждань. У такий спосіб докази провини цілої групи людей можна було зібрати дуже швидко[182].

Юридичні процедури цієї кампанії трохи відрізнялися від формальностей боротьби з куркулями, але були такі самі вихолощені. Під час антипольської операції слідчий мав скласти короткий звіт щодо кожного в'язня, описати злочин — зазвичай саботаж, тероризм або шпигунство — і рекомендувати один із двох вироків: розстріл або ГУЛАГ. Щодесять днів він подавав усі звіти на розгляд місцевому відділу НКВД і прокуророві. На відміну від антикуркульської кампанії, коли вирок ухвалювала трійка, комісія складалася з двох осіб («двійка») і не могла сама виносити вирок, а мусила дістати розпорядження вищого керівництва. Там усі звіти підшивали в одну папку, писали свої рекомендації щодо кожного випадку і відправляли в Москву. В принципі ці папки мала переглядати центральна двійка: нарком внутрішніх справ Єжов і генеральний прокурор Андрій Вишинський. Насправді Єжов і Вишинський просто підписували їх після того, як справи нашвидкуруч переглядали їхні підлеглі. Бувало, за один день вони ухвалювали 2 тисячі смертних вироків. «Папковий метод» створював видимість формального розгляду справи вищим радянським керівництвом. Насправді ж долю конкретного в'язня визначав слідчий, а далі його рішення ухвалювали більш-менш автоматично[183].

Біографія людини перетворювалася на смертний вирок, адже зв'язок із польською культурою або католицькою церквою ставав доказом участі в міжнародній шпигунській мережі. Людей могли засудити за найменші «провини»: десять років ГУЛАГу за розведення розарію, розстріл за невиконання плану виробництва цукру. Якась дрібна деталь повсякденного життя могла означати допит, протокол, підпис, вирок, постріл і, врешті-решт, труп. Через 20 днів, якихось два цикли підсумкових звітів по справах, Єжов доповідав Сталіну, що в рамках антипольської кампанії вже проведено 23 216 арештів. Сталін висловив задоволення: «Дуже добре! Копайте далі і звільніть нас від цього польського сміття. Знищіть їх в інтересах Радянського Союзу»[184].

 

На перших етапах кампанії проти поляків багато арештів відбулося в Ленінграді, де НКВД мало розгалужений апарат, а під рукою жили тисячі поляків. У місті мешкало традиційно багато поляків ще з часів Російської імперії.

Ці перші арешти різко змінили життя Яніни Юревич, польської дівчинки, яка жила в Ленінграді. Вона була наймолодшою з трьох сестер і дуже любила Марію, найстаршу сестру. Марія покохала юнака на ім'я Станіслав Вигановський. Вони часто гуляли втрьох, маленька Яніна ніби виконувала роль матрони. Марія і Станіслав одружилися 1936 року і жили цілком щасливо. Коли в серпні 1937 року Марію заарештували, чоловік одразу зрозумів, що це означає: «Я зустріну її, — казав він, — під землею». Він звернувся до влади за роз'ясненнями і сам був заарештований. У вересні енкаведисти прийшли до Юревичів додому, конфіскували всі польські книжки й заарештували середульшу сестру Ельжбету. Марію, Станіслава і Ельжбету вбили пострілами в потилицю й закопали в одній могилі з іншими жертвами. Звернувшись в НКВД, мати Яніни отримала відповідь, що її доньок і зятя засуджено «до десяти років таборів без права листуватися». Так звучав ще один варіант вироку, тому люди вірили й сподівалися. Чимало людей десятиліттями жили з цією надією[185].

Люди типу Юревичів, які не мали нічого спільного з польською розвідкою, і були тим «сміттям», про яке згадував Сталін. Схожа доля спіткала родину ленінградського студента Єжи Маковського. Він і його брати жили сподіваннями на майбутнє, прагнули реалізувати себе і здійснити бажання покійного батька, який хотів, щоб вони здобули добру професію. Єжи, наймолодший брат, прагнув будувати кораблі. Щодня він займався зі старшим братом Станіславом. Якось уранці їх розбудили три енкаведисти, які прийшли за Станіславом. Той намагався заспокоїти молодшого брата, але сам так нервував, що не міг зав'язати шнурівок. Єжи бачив брата востаннє. Через два дні заарештували другого брата, Владислава. Братів Маковських і ще 6 597 радянських громадян у Ленінградській області розстріляли під час антипольської кампанії. Матері сказали ту саму брехню: її синів, мовляв, заслали в табори без права листуватися. Третій брат Евгеніуш, який хотів стати співаком, мусив піти на завод, щоб годувати сім'ю. Він підхопив туберкульоз і помер[186].

У таборах загинув син російської поетки Анни Ахматової, яка жила в Ленінграді. Вона писала про «невинну Росію», яка скорчилася «під кривавим чоботом катів, під колесами чорних воронів». Невинна Росія являла собою багатонаціональну країну, Ленінград був космополітичним містом, а найбільший ризик чекав національні меншини. У 1937–1938 роках вірогідність того, що ленінградський поляк потрапить у в'язницю, була у 34 рази вища, ніж для громадян інших національностей. Поляка, який потрапив до ленінградського НКВД, швидше за все чекала смерть: 89 % заарештованих під час антипольської кампанії було розстріляно — як правило, протягом десяти днів після арешту. Ситуація в цілому по країні не надто відрізнялася: в середньому було розстріляно 79 % заарештованих поляків. Решту, ясна річ, не випустили: більшість отримали по 8–10 років таборів[187].

У той час ані ленінградці, ані поляки не уявляли собі цих цифр. Вони лише боялися, що на світанку постукають у двері й по них приїде душогубка, так званий «чорний ворон», машина НКВД. За спогадами одного поляка, люди лягали спати ввечері, не знаючи, що їх розбудить — сонце чи чорний ворон. Індустріалізація і колективізація розкидали поляків по всій величезній країні. А тепер їх мовби ніколи й не було. Наведу лише один приклад із тисяч: у скромному дерев'яному будинку в Кунцево на західній околиці Москви жило багато робітників, серед них — два поляки, механік і металург. 18 січня і 2 лютого 1938 року їх заарештували й розстріляли. Євгенія Бабушкіна, третя жертва антипольської кампанії в Кунцево, навіть не була полькою. Вона була перспективним і, очевидно, цілком лояльним хіміком-органіком. Але її матір колись працювала прачкою в польських дипломатів, тож заодно розстріляли і Євгенію[188].

 

Більшість радянських поляків жила не в російських містах типу Ленінграда чи Кунцево, а в західних областях Української і Білоруської РСР. У тих краях поляки мешкали сотні років. У XVII–XVIII століттях ці землі входили до складу Речі Посполитої. Впродовж XIX століття, колі ці території складали західні губернії Російської імперії, поляки втратили свій упривілейований статус, а в багатьох випадках асимілювалися серед українського і білоруського населення. Треба сказати, що іноді асиміляція йшла у зворотному напрямку: носії білоруської і української мови, бувало, вважали польську мовою високої цивілізації і воліли називатися поляками. Радянська національна політика 1920-х років підтримувала таких людей, навчаючи їх літературної польської у польськомовних школах. Під час Великого терору радянська влада знову виділила поляків, цього разу в негативному сенсі, прирікаючи їх на смерть або табори. Подібно до гонінь на євреїв у нацистській Німеччині, переслідування людини з етнічних причин в СРСР не конче означало, що ця людина ідентифікує себе з переслідуваною національністю[189].

В Білоруській РСР терор збігся з масовою чисткою серед республіканського партійного керівництва, яку проводив начальник тамтешнього НКВД Борис Берман. Він звинуватив місцевих комуністів у зловживанні політикою коренізації і підіграванні білоруському націоналізму. Згодом у подібному ключі українське НКВД пов'язувало «Польську військову організацію» з білоруською змовою. Громадян Білоруської РСР звинувачували в тому, що вони є «білоруськими націонал-фашистами», «польськими шпигунами» або і тим, і тим одночасно. Позаяк білоруські, так само як українські землі, було розділено між Польщею і СРСР, висувати такі звинувачення було нескладно. Простий інтерес до білоруської чи української культури означав інтерес до ситуації по інший бік державного кордону. Масові репресії в радянській Білорусі супроводжувалися свідомим знищенням білоруської культурної еліти. За словами одного з колег Бермана, він «знищив цвіт білоруської інтелігенції». Під час терору загинуло щонайменше 218 білоруських письменників. Берман говорив своїм підлеглим, що їхня кар'єра залежить від швидкого виконання наказу № 00485: «швидкість і якість в роботі з викриття й арешту польських шпигунів буде в першу чергу братися до уваги в оцінці кожного керівника»[190].

Берман і його підлеглі економили на масштабі, убиваючи людей рекордними темпами. Розстріли проходили в Курапатському лісі за дванадцять кілометрів на північ від Мінська. Цей ліс уславився білими квітами, які білоруською звуться «кураслепы», місцевою говіркою «курапати». По білих квітах день і ніч проїжджало стільки чорних воронів, що утворилася глибока колія, яку місцеві жителі назвали «дорогою смерті». В лісі вирубали п'ятнадцять гектарів сосен і викопали сотні могил. Засуджених людей ставили на краю ями, стріляли в потилицю, і ті падали вниз. Коли не вистачало набоїв, енкаведисти ставили людей в одну лінію, голова до голови, так, щоб одна куля могла прострелити кілька голів. Тіла звалювали в одну купу і засипали піском[191].

З 19 931 особи, заарештованих під час антипольської кампанії в Білоруській РСР, 17 772 отримали смертний вирок. Деякі з цих людей були білорусами, деякі євреями. Але більшість склали поляки, їх також переслідували під час боротьби з куркулями та інших чисток. У результаті терору в Білоруській РСР загинуло понад 60 тисяч поляків[192].

 

Польська операція була найбільш масштабною в Українській РСР, де жило близько 70 відсотків усього 600-тисячного польського населення СРСР. Під час цієї кампанії було заарештовано 55 928 осіб, з них 47 327 розстріляно. У 1937–1938 роках поляк ризикував потрапити за грати у дванадцять разів більше за інших громадян республіки. Саме в радянській Україні під нас голоду виникла теорія про «Польську військову організацію», тут Балицький роками переслідував поляків. А коли Балицького прибрали, його колишній заступник і наступник Ізраїль Леплевський доводив свою пильність, організовуючи нову хвилю репресій. Леплевському це не дуже допомогло: у квітні 1938 року його теж заарештували й розстріляли ще до того, як антипольська операція в Україні добігла кінця. (Наступникові Леплевського Олександру Успенському вистачило розуму у вересні 1938 року зникнути, але його врешті-решт знайшли і розстріляли)[193].

Один із заступників Леплевського Лев Райхман вигадав критерії, під які підпадало практично все польське населення радянської України. Цікаво, що однією з підозрілих груп виявилися агенти НКВД, які працювали серед радянських поляків. Знову виникла дилема, яка постала була перед Балицьким, Леплевським та іншими енкаведистами. Щойно «з'ясували», що «Польська військова організація» активно діє не тільки в Українській РСР, а й по всьому Радянському Союзу, як НКВД отримало нагоду звинуватити працівників і агентів, що ті прогавили ворога. Багато агентів НКВД самі були поляками, крім них були багато українців, євреїв і росіян[194].

У цю пастку потрапила полька Ядвіга Мошинська. Вона працювала журналісткою у польськомовній газеті й доносила на колег в НКВД. Коли її колег заарештували за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, Мошинська опинилася в складній ситуації. Чому вона не доповіла владі, що ціла польська громада є гніздом іноземних шпигунів. Схожа доля спіткала Чеславу Ангельчик, енкаведистку польсько-єврейського походження, яка стежила на вчителями польської мови. Коли польська кампанія йшла повним ходом і щодня відбувалися арешти вчителів, Ангельчик почало загрожувати звинувачення, що вона погано виконувала свою роботу. Обох цих жінок розстріляли і поховали в Биківнянському лісі під Києвом, де відбувалися масові розстріли. Під час Великого терору там зустріли свою смерть щонайменше десять тисяч радянських громадян[195].

В українському селі польська кампанія мала ще більш довільний і жорстокий характер, ніж у Києві та інших містах. Як згадував один поляк, «чорний ворон літав» з одного містечка в інше, з села в село, несучи поляками горе. Енкаведисти доставляли масу затриманих у міста, сподіваючись за кілька тижнів, а то й днів завершити усю операцію. У березні 1938 року енкаведисти з'явилися в містечку Жмеринка, важливому залізничному вузлі, заарештували там сотні поляків і активно вибивали з них зізнання. У містечку Полонне двійка у складі енкаведиста і прокурора засідала в оскверненому католицькому костелі. Поляків з Полонного і довколишніх сіл затримували й замикали в підвалі костелу. У церкві було вбито 168 людей[196].

У маленьких населених пунктах було важко дотриматися навіть позірних юридичних формальностей. Енкаведисти з'являлися раптово і наперед мали інструкції заарештувати й розстріляти певну кількість людей. Вони виходили з припущення, що вина лежить на цілому селі, заводі чи колгоспі, оточували місцевість уночі й катували чоловіків, аж доки не отримували потрібних зізнань. Потім влаштовували розстріл і їхали далі. У багатьох подібних випадках, поки справи на затриманих підшивали й відправляли в Москву, ті давно лежали мертві. Загони енкаведстів виконували роль команди смерті. В селі Черніївка енкаведисти почекали 25 грудня, католицького Різдва, і заарештували всіх, хто прийшов до церкви. А потім, за словами місцевої жінки, затримані просто зникли «як камінь у воді»[197].

 

Затримані майже завжди були чоловіками, арешт означав повний відчай для їхніх родин. Зеферина Кошевич востаннє бачила батька, коли кого заарештували на заводі й повезли в Полонне на допит. Останні його слова: «Слухайся маму!». Однак більшість матерів були безпорадні. Жінки по цілому Радянському Союзу щодня відбували той самий ритуал — носили у в'язницю їжу і чисту білизну. Охоронці віддавали їм брудну білизну, яку вони з радістю приймали, бо це був єдиний знак, що їхні чоловіки живі. Іноді чоловікові щастило передати на волю вісточку, як це вдалося зробити одному в'язню. Він передав дружині у брудній білизні записку: «Мене б'ють, я невинуватий. Одного дня білизна буде в крові. А наступного білизни не віддадуть, значить, немає й чоловіка[198].

У жовтні-листопаді 1937 року, до того, як табори і спецпоселення стали переповнені, дружин розстріляних в'язнів висилали в Казахстан. У ці тижні енкаведисти часто забирали польських дітей віком до десяти років і відправляли їх у дитбудинки. Ясна річ, там їх виховували не як поляків. З грудня 1937 року, коли в ГУЛАГу не лишалося місця, жінок висилати перестали, їх кидали з дітьми напризволяще. Людвіка Півінського заарештували, коли його дружина саме народила сина. Він ніколи більше її не бачив, а про вирок сам дізнався лише в поїзді: десять років каторги на лісоповалі в Сибіру. Йому пощастило, він був одним із небагатьох поляків, які вижили після арешту. Елеанора Пашкевич стала свідком арешту свого батька 19 грудня 1937 року, а на Різдво її мати народила дитину[199].

Найбільше польська кампанія лютувала в Україні, на тих самих землях, де кілька років тому зумисно організований голод убив кілька мільйонів людей. Деякі польські родини, які втратили чоловіків під час терору, вже зазнали були удару голоду. Наприклад, Ганна Соболевська втратила від голоду 1933 року батька і п'ятьох братів та сестер. Її молодший брав Юзеф — та сама дитина, яка перед смертю сказала «Ми будемо жити». У 1938 році «чорний ворон» забрав у неї останнього брата і чоловіка. Про терор у польських селах на Україні вона згадувала: «діти плакали, лишилися самі жінки»[200].

 

У вересні 1938 року польська кампанія почала нагадувати боротьбу з куркулями: НКВД отримав право ухвалювати вироки, розстрілювати й засилати людей в табори без формальної санкції вищого керівництва. Навіть нехитрий «папковий метод» почав здаватися надто марудним. Хай там як швидко й формально переглядали папки зі справами в Москві, обробляти їх все одно не встигали. На вересень 1938 року розгляду чекали понад 100 тисяч справ. Як наслідок, для розгляду справ на місцях було створено «особливі трійки». Вони складалися з керівника місцевого осередку партії, голови НКВД і місцевого прокурора: дуже часто це були ті самі люди, що провадили антикуркульську кампанію. Тепер їхня робота полягала в тому, щоб переглянути зібрані справи й ухвалити вироки. Нові трійки являли собою колишні двійки плюс секретар партії, тому вони просто затверджували свої ж попередні пропозиції[201].

Надолужуючи шеститижневе відставання, особливі трійки розглядали сотні справ щодня й засудили на смерть 72 тисячі осіб. Трійки на селі діяли так само, як під час боротьби з куркулями: гамузом відправляли величезну кількість людей у табори і поспіхом ухвалювали смертні вироки. У прикордонній з Польщею Житомирській області трійка засудила до розстрілу рівно сто людей 22 вересня 1938 року, ще 138 наступного дня, і ще 408 осіб 28 вересня[202].

 

Польська кампанія стала у певному сенсі найбільш кривавою сторінкою Великого терору в Радянському Союзі. За масштабом репресій вона поступалася лише кампанії боротьби з куркулями. За співвідношенням смертних вироків до загальної кількості арештів ця кампанія була на не першому місці, але відстала від сталінських рекордів не набагато. Операції, що їх можна порівняти з антипольською кампанією за кількістю смертей, мали набагато менший розмах.

Зі 148 810 осіб, заарештованих за звинуваченням у шпигунстві на користь Польщі, 111 091 було розстріляно. Не всі, але переважна більшість з них були поляками. Непропорційно велика доля поляків постраждала під час боротьби з куркулями, особливо в Українській РСР. Якщо взяти до уваги кількість смертей, співвідношення смертних вироків до загального числа арештів і ризик бути заарештованим, то етнічні поляки під час Великого терору постраждали більше за всі інші національні групи СРСР. За обережними оцінками, у 1937–1938 роках було розстріляно 85 тисяч поляків, тобто поляки склали 1/8 від усіх 681 692 жертв Великого терору. Це надзвичайно висока цифра, адже поляки в СРСР являли собою крихітну національну меншину, менше 0, 4 відсотка всього населення. Під час Великого терору ризик загинути для поляка був у 40 разів вищий, ніж для пересічного радянського громадянина[203].

Польська кампанія слугувала прикладом для кількох інших національний кампаній. Всі вони були спрямовані проти діаспорних національностей, що їх нова сталінська термінологія називала «ворожими націями», національних груп, які мали реальний або уявний зв'язок з іноземною державою. Під час латвійської операції було розстріляно 16 573 осіб за шпигунство на користь Латвії. Ще 7998 радянських громадян розстріляли як естонських шпигунів, а 9078 за шпигунство на користь Фінляндії. Загалом під час репресивних кампаній проти національностей, у тому числі польської, було вбито 247 157 осіб. Мішенями цих кампаній стали національні групи, які всі разом становили лише 1, 6 відсотка населення Радянського Союзу, але вони склали не менше 36 відсотків всіх жертв Великого терору. Таким чином ризик загинути для представників національних меншин був у понад 20 разів вищий, ніж для інших радянських громадян. Заарештовані під час національних кампаній також частіше гинули: в ході польської операції шанси бути розстріляним становили 78 відсотків, а для всіх національних кампаній разом ця цифра складала 74 відсотки. Заарештований під час боротьби з куркулями радянський громадянин мав однакові шанси на смертний вирок і табірне заслання, натомість 3/4 радянських громадян, заарештованих під час національних кампаній, було розстріляно. Можливо, що причиною цього став поточний момент, аніж якийсь особливий умисел організаторів терору: арешти «куркулів» проходили раніше, ніж арешти серед національних меншин. Загалом кажучи, що пізніше громадянина заарештовували, то ймовірніше він діставав смертний вирок: причина проста — у таборах вже не лишалося місця[204].

Сталін, Єжов, Балицький, Леплевський, Берман та інші діячі терору проводили зв'язок між поляками і питаннями державної безпеки, але вбивства поляків не мали нічого спільного з покращенням міжнародних позицій Радянського Союзу. Під час Великого терору більше людей було заарештовано як польські шпигуни, аніж німецькі та японські разом узяті, але мало хто (а дуже ймовірно, що й узагалі ніхто) з арештантів справді збирав розвідувальні відомості для Польщі. У 1937–1938 роках Варшава намагалася триматися на однаковій відстані і від нацистської Німеччини, і від Радянського Союзу. Польща не виношувала жодних планів агресії стосовно СРСР[205].

Можливо, Сталін думав, що репресії проти поляків не завдадуть якоїсь шкоди. Він цілком мав рацію, тримаючись думки, що на випадок війни з Німеччиною поляки не стануть союзниками Радянського Союзу. Польща лежала саме між нацистською Німечиною і Радянським Союзом, і тому їй не випадало зберігати нейтралітет у війні за Східну Європу. Вона або виступить проти Німеччини і зазнає поразки, або разом з Німеччиною піде в наступ на Радянський Союз. У кожному разі, масове вбивство радянських поляків не зашкодить інтересам СРСР, принаймні допоки інтереси СРСР не полягатимуть у житті й добробуті своїх громадян. Але навіть така цинічна позиція була помилкою: як завважували тоді здивовані дипломати й шпигуни, Великий терор забирав чимало енергії, яку з більшою користю можна було спрямувати на щось інше. Сталін хибно розумів становище і проблему безпеки Радянського Союзу, традиційніший підхід до цих питань в кінці 1930-х років послужив би йому краще.

Щонайбезпосереднішою загрозою в 1937 році видавалася Японія. Діяльність японців на Далекому Сході стала виправданням кампанії проти куркулів. Загроза з боку японців стала приводом до репресій проти радянської китайської меншини і залізничних працівників, які повернулися з Маньчжурії. Діяльність японських шпигунів стала також виправданням для депортації цілої корейської меншини, 17 тисяч людей, з Далекого Сходу в Казахстан. Сама Корея була окупована японцями, тож радянські корейці перетворилися на діаспору, яка нібито мала зв'язки з Японією. Шен Шицай, клієнт Сталіна в західнокитайській провінції Сіньцзян, розгорнув свою хвилю терору, яка забрала життя тисяч людей. Від самого створення у 1924 році Народна Республіка Монголія на північ від Китаю була сателітом Радянського Союзу. Радянські війська вступили в союзну Монголію в 1937 році, а монгольська влада в 1937–1938 роках провадила свій терор, під час репресій загинуло 20 474 особи. Всі ці репресії мали антияпонське спрямування[206].

Усі ці репресії не мали якоїсь певної стратегічної мети. Японське керівництво цікавилося передусім південним напрямком, Китаєм і тихоокеанським басейном. У липні 1937 року, саме коли почався Великий терор, Японія вторглася в Китай і відтоді рухалася лише на південь. Отже, боротьба з куркулями і національні кампанії на Далекому Сході виправдання не отримали. Можливо, Сталін боявся Японії — і мав на те причини. В 1930-х роках японці справді мали агресивні наміри, питання полягало в тому, в якому напрямку піде їхня експансія: на північ чи на південь. Японський уряд часто мінявся і вів мінливу політику. В кожному разі, масові вбивства не могли рятувати Радянський Союз від нападу, якого так і не сталося.

Можливо, Сталін вважав, що ці масові репресії, як і з поляками, не несуть шкоди. Якщо Японія все ж нападе, то матиме менше підтримки всередині СРСР. А якщо ні, то упереджувальні репресії та депортації не завдадуть шкоди радянським інтересам. Знову ж, такі міркування тримаються купи, тільки якщо абстрагувати інтереси радянської держави від життя і добробуту радянського населення. Знов-таки, використання НКВД проти внутрішніх ворогів (і проти самого НКВД) завадило систематичному підходу до справжньої загрози, яка стояла перед Радянським Союзом: нападу німців без допомоги японців та поляків і без допомоги внутрішніх опонентів радянської влади.

Німеччина, на відміну від Японії та Польщі, задумувала наступальну війну проти радянської держави. У вересні 1936 року Гітлер повідомив своїм міністрам, що головне завдання німецької зовнішньої політики — знищення Радянського Союзу. «Суть і мета більшовизму, — заявив він, — ліквідація тих прошарків людства, які досі вели перед, і замінити їх на світове єврейство». Німеччина, на думку Гітлера, буде готова до війни через чотири роки. Герман Герінг в 1936 році став на чолі Управління чотирирічного плану, яке мало підготувати державний і приватний сектор до наступальної війни. Справжню загрозу для Радянського Союзу становив Гітлер, але Сталін не полишав надії, що радянсько-німецькі стосунки можна покращити. Ймовірно, саме з цієї причини, радянських німців спіткали не такі жорстокі репресії, як радянських поляків. У ході анти-німецької кампанії розстріляли 41 989 людей, більшість з них були не німці[207].

 

Європа періоду народних фронтів не помітила радянських репресій і депортацій. Великий терор, наскільки його помічали, зводився по суті до показових процесів і чисток у лавах партії та армії. Ці події завважили тогочасні фахівці й журналісти, але суть Великого терору полягала не в них. Суть Великого терору полягала в кампаніях проти куркулів і репресіях проти національностей. Із 681 692 вироків, винесених за політичні злочини у 1937–1938 роках, на ці дві хвилі репресій припало 625 483, вони дали понад 9/10 усіх смертних вироків і 3/4 усіх висилок у ГУЛАГ[208].

Отже, Великий терор зводився головно до кампанії боротьби з куркулями, яка найбільше вдарила по Українській РСР, і кількох кампаніях проти національних меншин, найважливіша з них польська. І в цьому випадку найбільше постраждала Україна. Із 681 692 смертних вироків, ухвалених під час Великого терору, 123 421 винесено в радянській Україні — і ця цифра не враховує уродженців УРСР, розстріляних в таборах. Україна як республіка і українські поляки як національна меншина постраждали непропорційно сильно[209].

Великий терор став третьою радянською революцією. Більшовицька революція 1917 року змінила політичний режим, колективізація 1930 року створила нову економічну систему, а Великий терор 1937–1938 років зробив революцію у свідомості. Сталін втілив у життя теорію, що ворога можна викрити лише в ході допиту. Сталінську казку про іноземних агентів і домашніх змовників розповідали в катівнях і записували в протоколи допитів. Якщо радянські люди наприкінці 1930-х років якось фігурували у високій політиці, то лише як інструмент нарації. Для того, щоб жила велика сталінська історія, мусили померти особисті історії радянських людей.

Перетворення колон робітників і селян на колонки цифр підняло Сталіну настрій: Великий терор явно утвердив його владні позиції. Наказавши в листопаді 1938 року зупинити масовий терор, Сталін укотре замінив очільника НКВД. На місце згодом розстріляного Єжова прийшов Лаврентій Берія. Така сама доля чекала багатьох інших посадовців НКВД, звинувачених у перегинах, які насправді й становили суть сталінської політики. Завдяки тому, що Сталін зміг замінити Ягоду на Єжова, а Єжова на Берію, він утвердився на вершині апарату державної безпеки. Завдяки тому, що Сталін зміг використати НКВД проти партії, а партію проти НКВД, він утвердився в ролі незамінного лідера Радянського Союзу. Радянський Союз перетворився на тиранію, а владу тирана засвідчила майстерна придворна політика і маніпулювання своїми підлеглими[210].

Радянський Союз був багатонаціональною державою, яка в національних кампаніях використовувала багатонаціональний репресивний апарат. У той час, коли НКВД убивало представників національних меншин, більшість чільних енкаведистів самі належали до національних меншин. У 1937–1938 роках енкаведисти, серед яких було багато євреїв, латишів, поляків і німців, розгорнули практику масових етнічних убивств, яка далеко перевершувала все, що досі робили Гітлер і СС. Організовуючи ці масові етнічні чистки (вони мусили це робити, якщо хотіли врятувати своє життя й утриматися на посадах), енкаведисти виходили з певної інтернаціоналістської настанови, важливої для окремих чекістів. Але терор тривав, цих чекістів самих врешті-решт убили, а на їхнє місце прийшли росіяни.

Чекістів-євреїв, які вели польську кампанію в Україні та Білорусі, як-от Ізраїль Леплевський, Лев Райхман і Борис Берман, заарештували й розстріляли. Це було елементом широкого курсу. Коли почався Великий терор, близько третини вищих ланок НКВД складали євреї. Коли 17 листопада 1938 року Сталін припинив терор, їх лишалося близько 20 відсотків. Через рік ця цифра складала не більше 4 відсотків. Провину за Великий терор можна було покласти на євреїв, багато хто так і зробить. Міркувати в такий спосіб означало потрапити у сталінську пастку: Сталін поза сумнівом розумів, що енкаведисти-євреї — зручні відбувайла за національні репресії, особливо після того, як і чекістів-євреїв, і національні еліти знищено. В кожному разі інституційну вигоду від терору отримали не євреї і не інші національні меншини, а росіяни, які піднялися вгору. На 1939 рік росіяни (вони складали 2/3 офіцерів-чекістів) замінили євреїв на вищих щаблях НКВД, відтоді існуватиме саме така кадрова диспозиція. Російська національна більшість буде представлена непропорційно широко: відсоток росіян у верхівці НКВД набагато перевищуватиме відсоток росіян у складі населення СРСР. Єдиною національною меншиною, непропорційно широко представленою в НКВД наприкінці Великого терору, була грузинська, до якої належав і сам Сталін[211].

Ця третя революція була насправді контрреволюцією, прямим визнанням, що марксизм-ленінізм зазнав невдачі. За понад п'ятнадцять років існування Радянський Союз багато дав своїм громадянам, яким пощастило вижити: наприклад, саме коли Великий терор сягнув апогею, було запроваджено державні пенсії. Однак деякі важливі постулати революційної доктрини було відкинуто. Буття, як твердили марксисти, вже не визначало свідомості. Люди вважалися винними не через те, що займали якесь певне місце в соціально-економічному ладі, а через їхні уявні особисті ідентичності чи культурні зв'язки. Радянську політику стало важко збагнути, відштовхуючись від класової боротьби. Якщо діаспорні національності Радянського Союзу є нелояльними, як доводили репресивні кампанії проти них, то не тому, що вони прив'язані до старого економічного ладу, а тому, що їх пов'язує з іноземною державою їхня національність[212].

 

* * *

Зв'язок між лояльністю і національністю в Європі 1938 року брали за річ самоочевидну. Гітлер у цей же час використовував цей самий аргумент, заявляючи, що 3 мільйони чехословацьких німців і землі, де вони живуть, слід віддати Німеччині. У вересні 1938 року на конференції в Мюнхені Британія, Франція й Італія погодилися на те, що Німеччина анексує західні області Чехословаччини, населені переважно німцями. Британський прем'єр-міністр Невіл Чемберлен заявив, що ця угода принесла «мир». Французький прем'єр Едуар Даладьє так не вважав, але не заважав французькому народу в це повірити. Чехословаків навіть не запросили на цю конференцію, їм лишалося прийняти результат як даність. Мюнхенська угода позбавила Чехословаччину природного захисту у вигляді гір і тамтешніх фортифікацій, країна стала вразливою для майбутнього німецького нападу. Сталін витлумачив цю угоду так, що західні держави воліють іти на поступки Гітлеру, щоб спрямувати німців на схід[213].

У 1938 році радянське керівництво переймалося тим, щоб показати національну політику в СРСР кардинально відмінною від расизму німецьких нацистів. У ході пропагандистської кампанії, присвяченій цій меті, публікувалися дитячі оповідання, зокрема одне під назвою «Казка про цифри». Радянські діти читали, що нацисти «переглядають всякі старі документи», щоб визначити національність німецького населення. Звісно, це було правдою. Нюрнберзькі закони 1935 року забороняли євреям брати участь у політичному житті німецької держави і визначали єврейськість на основі походження. Німецькі чиновники справді брали синагогальні записи й з'ясовували, чиї предки були євреями. Однак ситуація в Радянському Союзі не надто відрізнялася від німецької. У радянських паспортах існувала графа «національність», тож кожен радянський єврей, кожен радянський поляк, усі радянські громадяни були в цьому сенсі ідентифіковані. В принципі радянські громадяни могли вибирати собі національність, але на практиці така можливість існувала не завжди. У квітні 1938 року НКВД постановив, що в окремих випадках слід записувати відомості про національність батьків. Тим самим наказом полякам та представникам інших діаспорних національностей прямо заборонялося змінювати національність. НКВД не доводилося «переглядати всякі старі документи», бо він уже мав свої[214].

У 1938 році утиски німецьких євреїв впадали в око набагато більше, ніж національні кампанії в СРСР, хоч і поступалися їм масштабами. Нацистський режим почав втілювати програму «аріанізації», яка мала на меті відібрати в євреїв їхню власність. Але все це затьмарив відвертий цинізм і жорстокість аншлюсу в Австрії. В лютому Гітлер вручив австрійському канцлеру Курту фон Шушнігу ультиматум, згідно з яким Австрія мала перетворитися на сателіт Німеччини. Шушніг спершу погодився з цими умовами, але, повернувшись до Австрії, відступився й закликав провести референдум про незалежність. 12 березня німецька армія увійшла в Австрію; наступного дня Австрія перестала існувати. Влітку і восени 1938 року у Відень було депортовано близько 10 тисяч австрійських євреїв. Адольф Айхман докладав енергійних зусиль до того, щоб маса австрійських євреїв виїхала з країни[215].

У жовтні 1938 року німці вислали з території Райху в Польщу 17 тисяч польських євреїв. Їх заарештували вночі, посадили у вагони і без церемоній висадили на польському боці кордону. Один польський єврей у Парижі, батьків якого вислали, вирішив помститися. Він убив німецького дипломата — вчинок сам по собі прикрий, ще й у поганий момент: убивство сталося 7 листопада, в річницю більшовицької революції; жертва замаху померла наступного дня, у річницю гітлерівського Пивного путчу 1923 року. Це убивство дало німецькій владі привід до Кришталевої ночі, першого відкритого погрому євреїв у нацистській Німеччині. В Райху наростала напруга, особливо у Відні: протягом кількох попередніх тижнів там щодня ставався як мінімум один єврейський погром. 9–11 листопада 1938 року під час погромів було вбито кількасот євреїв (за офіційними повідомленнями 91), розгромлено тисячі крамниць і сотні синагог. У Європі, за винятком нацистських симпатиків, це сприйняли за ознаку варварства[216].

Неприховане насильство в нацистській Німеччині грало на руку Радянському Союзу. В тій атмосфері прихильники народних фронтів розраховували на те, що Радянський Союз урятує Європу від хвилі етнічних чисток. Однак Радянський Союз щойно сам почав масштабну кампанію етнічних репресій. Треба сказати, що ніхто поза Радянським Союзом поняття про це не мав. Через тиждень після Кришталевої ночі Великий терор закінчився, під час національних кампаній загинуло 247 157 радянських громадян. Станом на кінець 1938 року Радянський Союз убив з етнічних причин у понад тисячу разів більше людей, ніж нацистська Німеччина. Якщо на те пішло, радянська влада вбила набагато більше євреїв, ніж встигли на той момент нацисти. Євреї не були мішенями якоїсь конкретної національної кампанії, але гинули під час Великого терору тисячами, так само, як і під нас голоду в Україні. Вони помирали не тому, що були євреями, а просто тому, що були громадянами найкривавішого тогочасного режиму.

Під час Великого терору радянська влада убила вдвічі більше радянських громадян, ніж жило євреїв у Німеччині; але видається, що ніхто за кордоном, навіть Гітлер, не уявляв, що таке масове вбивство взагалі можливе. До війни нічого подібного в Німеччині не було. Після Кришталевої ночі євреї вперше у великій кількості потрапили в німецькі концтабори. Гітлер у той час хотів завдати удару й принизити німецьких євреїв так, щоб вони виїхали з країни; переважна більшість із 26 тисяч євреїв, які опинилися тоді в концтаборах, невдовзі з них вийшли. Наприкінці 1938-го і в 1939 році з Німеччини виїхали понад 100 тисяч євреїв[217].

Погроми й еміграція євреїв розігріли уяву нацистів, і ті почали думати про долю всього європейського єврейства. Через кілька днів після Кришталевої ночі, 12 листопада 1938 року, близький соратник Гітлера Герман Герінг представив йому план, як усунути всіх європейських євреїв: відправити їх на острів Мадагаскар у південній частині Індійського океану, неподалік від південно-східного узбережжя Африки. Гітлеру і Герінгу, поза сумнівом, подобалося уявляти, як німецькі євреї виснажливо працюють в есесівській резервації на острові, але такий грандіозний план можна було реалізувати тільки в майбутньому, коли Німеччина опанує чисельним єврейським населенням. На той момент євреї складали максимум піввідсотка населення Німеччини, та й ця цифра зменшувалася за рахунок еміграції. В Німеччині ніколи не жило багато євреїв; але позаяк їх вважали «проблемою», то й за «розв'язанням» далеко ходити не доводилося: експропріація, приниження й еміграція. (Німецькі євреї виїздили б ще швидше, якби британці давали дозвіл на в'їзд у Палестину або американці збільшили — чи навіть виконували — іміграційні квоти. На Евіанській конференції в липні 1938 року лише Домініканська республіка погодилася прийняти більше єврейських біженців з Німеччини)[218].

Іншими словами, Мадагаскар був «розв'язанням» єврейської «проблеми», яка ще навіть не була сформульована. Варіант із масштабною депортацією набув певного сенсу в 1938 році, коли чільні нацисти все ще мали ілюзію, що Польща стане німецьким сателітом і разом з нею піде в наступ на Радянський Союз. У Польщі жило понад 3 мільйони євреїв, і польська влада теж розглядала Мадагаскар як можливе місце їхнього переселення. Політика польського керівництва стосовно крупних національних меншин (5 мільйонів українців, 3 мільйони євреїв, мільйон білорусів) навіть віддалено не нагадувала радянські реалії чи плани нацистів, але воно справді хотіло зменшити чисельність єврейського населення за допомоги добровільної еміграції. Після смерті в 1935 році польського диктатора Юзефа Пілсудського, його наступники стали в цьому питанні на позиції крайніх правих польських націоналістів і організували правлячу партію, відкриту до вступу лише етнічним полякам. Наприкінці 1930-х років польська держава підтримувала цілі правих єврейських радикалів, польських ревізіоністів-сіоністів, які хотіли створити велику державу Ізраїль у британській Палестині — якщо потрібно, силою зброї[219].

Поки Варшава й Берлін однаково мислили в категоріях єврейської «проблеми» і бачили її розв'язання в переселенні євреїв на якісь далекі землі, та поки німці шукали в поляках союзника на сході, Німеччина могла уявити собі угоду про виселення східноєвропейських євреїв за допомоги й інфраструктурній підтримці Польщі. Але союз із Польщею не склався, так само як спільний німецько-польський план щодо євреїв. Наступники Пілсудського продовжували його лінію: рівновіддаленість від Берліна й Москви, двосторонні договори з обома країнами про ненапад, але жодного союзу з ними. 26 січня 1939 року у Варшаві поляки знову відмовили міністру закордонних справ Німеччини Йоахіму фону Рібентропу, цього разу востаннє. За п'ять років німці так і не переконали поляків, що в їхніх інтересах вести наступальну війну за радянську територію, віддавши натомість німцям частину Польщі й ставши їхніми союзниками. Це означало, що німці вестимуть війну не спільно з Польщею, а проти Польщі — і проти польських євреїв[220].

Мадагаскарський план не забули, але скидається на те, що його заступив у свідомості Гітлера намір влаштувати єврейську резервацію на території завойованої Польщі. Якщо Польща не співпрацюватиме з Німеччиною у веденні війни та депортаціях євреїв, то сама стане колонією, в якій зберуть інших європейських євреїв напередодні остаточної висилки. Щойно Рібентроп повернувся з Варшави і Гітлер зрозумів, що перша війна почнеться проти Польщі, він виголосив важливу промову на єврейську тему. 30 січня 1939 року Гітлер пообіцяв у німецькому парламенті, що знищить євреїв, якщо вони втягнуть Німеччину у ще одну світову війну: «Я хочу сьогодні ще раз стати пророком: якщо міжнародне фінансове єврейство в Європі й поза континентом ще раз втягне народи світу у світову війну, то результатом стане не більшовизація планети і перемога єврейства, а знищення єврейської раси в Європі». На момент цієї промови Гітлера 98 відсотків євреїв Європи жили поза межами Німеччини, більшість у Польщі та західних областях СРСР. Як їх буде знищено, залишалося незрозумілим; але війна стане першим кроком до цього[221].

На початок 1939 року Гітлер підійшов до поворотного пункту: зовнішня політика збирання німецьких земель була успішною в Чехословаччині й Австрії, а спроби залучити Польщу до війни на сході провалилася. Гітлер переозброїв Німеччину і максимально розширив її кордони, не вдаючись до війни. Аншлюс Австрії приніс Німеччині 6 мільйонів нових громадян і чималі валютні резерви. Мюнхенська угода принесла Гітлеру не лише 3 мільйони громадян, а й частину військово-промислового комплексу Чехословаччини, можливо, найкращого в тогочасному світі. У березні 1939 року Гітлер знищив Чехословаччину як незалежну державу і зруйнував останні ілюзії, що його цілі обмежуються етнічними німцями. Чехословацькі землі стали «протекторатом» Райху, а формально незалежна Словаччина перетворилася на маріонеткову державу нацистів. 21 березня німці спробували нав'язати Польщі принизливу угоду, але знову безуспішно. 25 березня Гітлер віддав вермахту наказ готуватися до вторгнення в Польщу[222].

 

В міру зміцнення влади Гітлера мінялася політика Сталіна. Слабкість народних фронтів у боротьбі з фашизмом була очевидна. Мюнхен означав смерть чехословацької демократії, дружньо налаштованої до СРСР, а в березні 1939 року припинила своє існування і сама чехословацька держава. Реакціонер Франциско Франко у квітні 1939 року переміг у громадянській війні в Іспанії. Уряд Народного фронту у Франції вже впав. Стосунки Москви з європейськими державами зводитимуться до військових і дипломатичних контактів, адже Сталіну бракувало політичних важелів, щоб упливати на їхні позиції зсередини.

Навесні 1939 року Сталін зробив несподіваний крок назустріч Гітлеру, найбільшому ідеологічному ворогу. Гітлер клявся, що жодного миру з юдео-комуністами не буде; нацистська пропаганда називала наркома закордонних справ СРСР Максима Литвинова Фінкельштейном. Литвинов справді був євреєм, його брат навіть рабином. Сталін зробив реверанс Гітлеру, 3 березня 1939 року звільнивши Литвинова. Посаду наркома обійняв найближчий соратник Сталіна росіянин Молотов. Крок назустріч Гітлеру був не такий дивний, як може здаватися. Сталінська ідеологія відповідала на всі свої ж питання. Одного червневого дня 1934 року Народний фронт перетворив соціал-демократів із «соціал-фашистів» на союзників. Якщо соціал-фашисти можуть бути друзями Радянського Союзу, то чому не можуть бути фашисти? Фашизм, зрештою, це всього-на-всього деформація капіталізму; а Радянський Союз мав добрі стосунки з капіталістичною Німеччиною у 1922–1933 роках[223].

Із суто політичного погляду зближення з Німеччиною мало певну логіку. Альтернативний курс — союз із Великою Британією і Францією — обіцяв небагато. Лондон і Париж у березні 1939 року в надії стримати німців дали Польщі гарантії безпеки, а відтак намагалися залучити Радянський Союз до оборонної коаліції. Але Сталін добре розумів, що Лондон і Париж навряд чи прийдуть на допомогу Східній Європі, якщо Гітлер нападе на Польщу або СРСР. Розумнішим здавалося домовитися з німцями, а потім спостерігати, як капіталістичні держави воюють у Західній Європі. Сталінський план полягав у тому, щоб «знищити ворогів їхніми ж руками і зберігати сили до кінця війни»[224].

Сталін пізніше казав, що вони з Гітлером мали «спільне бажання позбавитися старих балансирів». У серпні 1939 року Гітлер відповів на жест Сталіна. Гітлер хотів, щоб війна почалася того ж року. Стосовно можливих союзників він мав значно більшу свободу маневру, ніж у виборі часу. Якщо поляки не долучаться до війни з Радянським Союзом, то, можливо, радянська влада долучиться до війни з Польщею. З погляду Гітлера, угода з Москвою завадить ізоляції Німеччини, якщо британці й французи все ж оголосять їй війну після початку німецьких бойових дій у Польщі. 20 серпня 1939 року Гітлер надіслав Сталіну особистого листа, в якому просив прийняти Рібентропа не пізніше 23-го числа. Рібентроп вирушив у Москву; як завважили Орвел і Кестлер, летовище столиці батьківщини соціалізму з цієї нагоди було прикрашене свастиками. Це був знак того, що Радянський Союз вже не є державою ідеології, Кестлер був такий шокований, що порвав із комунізмом[225].

Два режими одразу знайшли точку дотику у взаємному бажанні знищити Польщу. Щойно Гітлер утратив надії залучити Польщу до боротьби з Радянським Союзом, як нацистську і радянську риторику стосовно цієї країни стало важко розрізнити. Гітлер вважав Польщу «штучним витвором» Версальського договору, а Молотов — «державою-виродком». Формально документ, підписаний у Москві 23 серпня 1939 року, являв собою лише договір про ненапад. Насправді, Молотов і Рібентроп супроводили його секретним протоколом, у якому розподіляли між нацистською Німеччиною і Радянським Союзом сфери впливу в Східній Європі: території все ще незалежних Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі та Румунії. Іронія полягала в тому, що Сталін зовсім недавно виправдовував убивство понад 100 тисяч власних громадян фальшивими заявами, ніби Польща під прикриттям договору про ненапад підписала такий протокол з Німеччиною. Репресивну операцію проти поляків видавали за підготовку до німецько-польської агресії; а тепер Радянський Союз збирався напасти на Польщу разом із Німеччиною[226].

1 вересня 1939 року вермахт почав наступ на Польщу з півночі, заходу й півдня, зокрема з використанням людей і техніки, що їх Німеччині принесла анексія Австрії та Чехословаччини. Гітлер почав свою війну.

 

У серпні-вересні 1939 року Сталін розглядав карту не лише Східної Європи, а й Далекого Сходу. Він знайшов можливість покращити радянські позиції на Далекому Сході. Тепер Сталін упевнився, що із заходу німецько-польський напад йому не загрожує. Виступивши проти Японії на Далекому Сході, Радянський Союз міг не боятися відкриття другого фронту. 20 серпня 1939 року радянські війська (і їхні монгольські союзники) атакували японців (і маріонеткову Маньчжоуго) на спірній прикордонній території. Сталінська політика зближення з Берліном і договір 23 серпня 1939 року був, крім усього іншого, спрямований проти Японії. Пакт Молотова-Рібентропа між Німеччиною і СРСР, підписаний через три дні після радянського наступу, по суті скасував Антикомінтернівський пакт між Німеччиною і Японією. Нацистсько-радянський пакт став для Токіо ще більшим політичним землетрусом, ніж поразка на полі бою. Японський кабінет подав у відставку, за наступні кілька місяців змінилося ще кілька урядів[227].

Коли виявилося, що Німеччина обрала союзником радше СРСР, аніж Японію, японський уряд опинився в складній ситуації. Серед японського керівництва переважала згода, що рухатися слід на південь, а не на північ, у Китай і тихоокеанський басейн, а не в радянський Сибір. Але якщо Москва і Берлін укладуть союз, Червона армія матиме змогу сконцентруватися на Азії, а не на Європі. Японія муситиме тримати найкращі війська на півночі, в Маньчжоуго, просто заради самооборони, що неабияк заважатиме просуванню на південь. Гітлер дав Сталіну свободу маневру на Далекому Сході, японцям лишалося сподіватися, що Гітлер невдовзі знадить нового союзника. Японія відкрила консульство у Литві — спостережний пункт за німецькими і російськими військовими приготуваннями. Консулом призначили шпигуна-русофона Тіуне Сугіхара[228].

15 вересня 1939 року Червона армія розбила японців і Сталін досяг сподіваного результату. Національні кампанії під час Великого терору були спрямовані проти Японії, Польщі та Німеччини почергово і мали на меті перешкодити оточенню Радянського Союзу пактом цих трьох країн. 681 692 вбивства під час Великого терору мало протидіяли такому оточенню, на відміну від дипломатичних і військових зусиль. За перші два тижні вересня Німеччина практично знищила польську армію як боєздатну силу. Про німецько-польський напад на СРСР більше не йшлося, німецько-японський наступ на Радянський Союз також видавався справою малоймовірною. Привид німецько-польсько-японського оточення Радянського Союзу відійшов у минуле, натомість відбулося цілком реальне німецько-радянське оточення Польщі, а цей союз ізолював Японію. 17 вересня 1939 року, через два дні після перемоги над Японією, Радянський Союз почав наступ на територію Польщі зі Сходу. Червона армія і вермахт зустрілися в центрі країни й організували спільний парад перемоги. 28 вересня Берлін і Москва підписали другий документ, що мав прямий стосунок до Польщі, — договір про дружбу і кордони.

 

Так почалася нова сторінка в історії Кривавих земель. Віддаючи половину Польщі Радянському Союзу, Гітлер відчиняв сталінському терору, який забрав життя стількох поляків, двері в саму Польщу. Завдяки Сталіну Гітлер отримав змогу на території Польщі почати втілювати політику масового вбивства. Два союзники розділили окуповану країну навпіл, за 21 місяць після вторгнення німецька і радянська влада вбили приблизно однакову кількість цивільних поляків.

Інструменти знищення, що їх мали ці дві країни, розташовувалися на території третьої. Гітлер, як і Сталін, обере поляків мішенню першого масового національного вбивства.

 

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.