Сталінський антисемітизм

У січні 1948 року Сталін убивав єврея. Соломона Міхоельса, голову Єврейського антифашистського комітету і директора Московського єврейського театру відряджено до Мінська, щоб оцінити п'єсу, що претендувала на Сталінську премію. По прибутті його запрошено на дачу наркома внутрішніх справ радянської Білорусі Лаврентія Цанави, який убив Міхоельса разом із незручним свідком. Розчавлені вантажівкою тіла покинули на тихій вулиці.

Лише декількома роками раніше Мінськ пережив безжальні масові вбивства євреїв від рук німців. Іронія ситуації, в якій росіяни убивають у Мінську ще одного радянського єврея, не могла не бути зрозумілою Цанаві, який, крім гебіста, був ще й істориком. Він саме завершував книжку з історії білоруського партизанського руху, в якій оминав увагою особливе лихо і боротьбу євреїв під німецькою окупацією. Книжку з історії єврейських партизанів було написано, але не допущено до друку. Євреї у Мінську під час війни страждали більше за будь-кого іншого; видавалося, що радянське визволення не поклало край стражданню радянських євреїв. Видавалося також, що історії Голокосту в СССР не напишуть[691].

Міхоельс нагадував про питання, яких Сталін прагнув уникнути. Він був особисто знайомий із людьми єврейського походження у безпосередньому оточенні Сталіна, серед яких були член політбюро Лазар Каганович, а також дружини членів політбюро В'ячеслава Молотова та Климента Ворошилова. Що гірше, Міхоельс намагався достукатися до Сталіна з метою обговорити з ним долю євреїв у роки війни. Як і Василій Гросман, Міхоельс під час війни був членом офіційного Єврейського антифашистського комітету. За вказівкою Сталіна, Міхоельс працював над тим, щоб донести світові звістку про нещастя радянських євреїв — з метою зібрати гроші на радянські воєнні зусилля. Після війни він не погодився віддати масові убивства євреїв на поталу історичному забуттю й дозволити особливому стражданню євреїв розчинитися в загальному стражданні радянських народів. У вересні 1945 року він приніс із собою на лекцію в Києві кришталеву вазу з попелом з Бабиного Яру, а в повоєнні роки продовжував відкрито говорити про рови смерті. До того ж, у 1947 році Міхоельс звернувся до чільного Сталінового пропагандиста Андрія Жданова з проханням про дозвіл видати Чорну книгу радянського єврейства — збірку за редакцією Гросмана, Іллі Еренбурга та інших, яка містила б документи і свідчення щодо масових убивств. Прохання його залишилося марним. Ждановська візія радянської культури не могла підтримати єврейську історію війни. У повоєнному Радянському Союзі на меморіальних обелісках не могли висіти зірки Давида, а лише п'ятикутні червоні зірки. У західному Радянському Союзі, на землях, що їх росіяни анексували під час, а потім ще раз після війни, на землях, де загинуло близько 1, 6 мільйона євреїв, пам'ятники Ленінові ставили на п'єдестали з єврейських надгробків. Синагога, в якій ковельські євреї залишили свої останні послання, використовувалася як склад зерна[692].

Світлана Алілуєва, донька Сталіна, чула, як її батько домовляється з Цанавою про офіційну версію вбивства: «автомобільна аварія». Міхоельс був у радянській культурі особою певної ваги, і його політичні кампанії були для Сталіна небажаними. Тим не менш, вороже ставлення Сталіна до Міхоельса як єврея мабуть стосувалося походження не менш, ніж політики. Сталінів син Яків, який помер у німецькому полоні, був одружений із єврейкою. Першим коханням Світлани був єврейський актор, якого Сталін оголосив британським шпигуном і заслав у ГУЛАГ. Перший чоловік Світлани теж був євреєм. Сталін називав його убогим та боягузливим і змусив доньку розлучитися з ним для того, щоб вона могла побратися з сином Жданова, Сталінового очищувача радянської культури. Від цього шлюбу пахло створенням королівської родини, менш єврейської, ніж Світланині власні уподобання. Серед близьких соратників Сталіна завжди були євреї — найвідомішим із них був Каганович. Однак тепер Сталін, що наближався до сімдесятилітнього віку і дедалі більше переймався питаннями наступництва, схоже, змінив про них думку[693].

Після смерті Міхоельса радянська політична поліція, що тепер називалася міністерством державної безпеки, висунула іншу причину, з якої його вбивство слугувало радянським інтересам. Причиною цією став єврейський націоналізм. Голова МГБ Віктор Абакумов у березні 1948 року виснував, що Міхоельс був єврейським націоналістом, який підтримував зв'язки з небезпечними американцями. Як на радянські стандарти, запропонувати такий аргумент було нескладно. У роки війни радянський провід дав Міхоельсові як членові Єврейського антифашистського комітету вказівку апелювати до національних почуттів євреїв. У 1943 році він здійснив мандрівку до Сполучених Штатів з метою зібрати гроші, і там прихильно відгукувався про сіонізм. Волею випадку його літак на декілька годин здійснив посадку на злітній смузі в Палестині, де Міхоельс, за власним визнанням, цілував повітря Святої землі. У лютому 1944 року Міхоельс підтримав кампанію за перетворення Кримського півострова, який росіяни після 1943 року очистили від гаданих ворогів-мусульман, на «єврейську соціалістичну республіку». Розташований на Чорному морі Крим був морською прикордонною зоною Радянського Союзу. Думку про те, що він міг би слугувати батьківщиною радянських євреїв, висловлювали декілька разів, і вона мала підтримку низки видатних американських євреїв. Сталін надав перевагу радянському вирішенню — Біробіджанові, єврейській автономній області у глибині радянського Далекого Сходу[694].

З огляду на особливе місце, що його Друга світова війна займала в досвіді всіх східноєвропейців як в СССР, так і в нових державах-сателітах, усім у новій комуністичній Європі слід було розтлумачити, що російська нація боролася і страждала більше за будь-яку іншу. Росіяни мали бути найбільшими переможцями і найбільшими жертвами, віднині й довіку. Однак глибина Росії мала певний захист від небезпечного Заходу — захист цей надавали інші радянські республіки, а також нові держави-сателіти у східній Європі. Поставала очевидна суперечність: буферні народи мали найменше причин погоджуватися зі сталіністськими заявами щодо російського мучеництва та чистоти. Особливо важко такі заяви було б робити в місцях на кшталт Естонії, Латвії та Литви, де війна почалася і завершилася радянською окупацією. Нелегко було б переконати у їх слушності мешканців західної України, де партизани-націоналісти боролися проти росіян ще багато років після завершення війни. Від поляків годі було чекати, що вони забудуть, як із спільного нападу німецьких та радянських військ на Польщу почалася Друга світова війна.

Ще більші логічні проблеми виникали серед євреїв. Оскільки німці вбивали радянських євреїв, відтак польських, а далі євреїв інших країн Європи, то Голокост годі було вмістити в будь-яку радянську версію війни — особливо ж ту, що переміщувала гравітаційний центр страждання на схід, до Росії, де євреїв загинуло порівняно небагато. Вважати повернення радянської влади визволенням, яким його вважали численні євреї, — одна справа; визнати, що інші радянські громадяни страждали більше за росіян — зовсім інша. Євреї сприймали Червону армію як визвольну силу саме через те, що нацистська політика вимагала їх знищення. Та через особливі умови свого походження це почуття вдячності не могло автоматично перетворитися на політичну легенду про Велику вітчизняну війну і Росію. Зрештою, євреї теж воювали в Червоній армії і частіше за радянських громадян загалом отримували відзнаки за хоробрість[695].

Кількість євреїв, що загинули в Радянському Союзі від рук німців, була державною таємницею. Німці вбили близько мільйона місцевих радянських євреїв — на додачу до ще 1, 6 мільйона польських, литовських та латвійських, що опинилися у складі СССР після радянських анексій 1939 та 1940 років. Румуни теж убивали євреїв переважно на тих землях, що після війни опинилися в кордонах Радянського Союзу. Ці числа були особливо дражливими, оскільки вказували на те, що, навіть у порівнянні з жахливими стражданнями інших радянських народів доля євреїв була дуже особливою. Євреї в СРСР складали менш ніж 2 % населення, росіяни — понад половину; німці в окупованому Радянському Союзі вбили більше єврейських цивільних, ніж російських. Випадок євреїв стояв зосібна навіть у порівнянні з тими слов'янськими народами, що страждали більше за росіян — як-то українцями, білорусами та поляками. Радянський провід знав це, як знали й радянські громадяни, що мешкали на землях, окупованих німцями. Але Голокост не міг стати частиною радянської історії війни[696].

Високі показники вбитих євреїв порушували також і дражливе питання про те, як німцям вдалося за такий короткий проміжок часу вбити в Радянському Союзі таку кількість цивільних. Німцям допомагали радянські громадяни. Як знали всі, хто бачив війну, німецькі війська були величезними, але окупаційні сили німців у тилу були незначними. Німецька цивільна влада й поліція не мала достатньої кількості людей, щоб хоч якось правити над західними землями Радянського Союзу, не кажучи вже про здійснення ретельної політики масового вбивства. Свою роботу за нових господарів продовжували виконувати місцеві службовці, місцеві молоді чоловіки йшли в поліцію, а в гетто частина євреїв узяла на себе поліційний нагляд над рештою. Розстріли, що відбувалися на схід від лінії Молотова-Рібентропа, у той чи інший спосіб скомпрометували сотні тисяч радянських громадян. (Зрештою, значну кількість найважливіших завдань на фабриках смерті, що лежали на захід від лінії Молотова-Рібентропа в окупованій Польщі, теж виконували радянські громадяни. Не вільно було згадувати, що радянські громадяни були службовим персоналом у Треблінці, Собіборі та Белжці). Те, що німцям потрібні були колаборанти, і що вони знайшлися, не дивно. Але колаборація підважувала міт про радянське населення, що об'єдналося на захист честі вітчизни й на спротив проти ненависного фашистського загарбника. Повсюдність цього міту є ще однією причиною, з якої масові вбивства євреїв забуто.

Під час війни росіяни і їхні союзники погоджувалися з тим, що війну не слід було трактувати як боротьбу за визволення євреїв. Виходячи з різних перспектив, радянський, польський, американський і британський провід вважав, що страждання євреїв найкраще трактувати як один бік загалом жахливої німецької окупації. Хоча очільники союзних держав добре знали про Голокост, та ніхто не вбачав у ньому підстави воювати з нацистською Німеччиною або звертати особливу увагу на страждання євреїв. Пропаганда, як правило, оминала єврейське питання. Коли у Москві в жовтні 1943 року Сталін, Черчиль та Рузвельт підписали «Декларацію щодо злочинів», то серед нацистських злочинів згадали «масовий розстріл польських офіцерів». Це речення відсилало до Катині, відповідальність за яку насправді несли росіяни. Спільний документ говорив також про «страту французьких, голландських, бельгійських чи норвезьких заручників» і «критських селян» — але не про євреїв. Ішлося про «народи» Польщі та Радянського Союзу, але єврейську меншину в обох країнах не названо. На час публікації цього списку злочинів від куль чи газу загинуло понад 5 мільйонів євреїв. Загинули вони за те, що були євреями[697].

Така мовчазність щодо расово умотивованого вбивства вказувала на принципове небажання приставати на Гітлерове расистське розуміння світу. Логіка казала, що євреї не були громадянами якоїсь однієї країни, тож злиття їх в одну групу означало б небезпеку визнання їхньої расової єдності, а отже, і прийняття расового бачення світу, під упливом якого діяв Гітлер. З іншого боку, цей крок був поступкою перед народним антисемітизмом — явищем вельми відчутним у Радянському Союзі, Польщі, Британії та Сполучених Штатах. Для Лондона і Вашингтона цю проблему вирішила перемога у війні в 1945 році. Американці та британці не визволили жодного куточка Європи, в якому перед війною жило значне єврейське населення. Не бачили вони й жодної з німецьких фабрик смерті. Політика повоєнної економічної, політичної і військової співпраці в західній Європі не надто переймалася єврейським питанням.

Збільшена територія Сталінової держави містила більшість із німецьких полів убивства, а територія його повоєнної імперії (до якої входила і комуністична Польща) — місця всіх німецьких фабрик смерті. Після війни Сталінові та його політбюро довелося зіткнутися з тривалим спротивом поверненню радянської влади. Це зіткнення надало питанню про долю євреїв у роки війни ідеологічної та політичної неуникненності. Повоєнний спротив на західних територіях Радянського Союзу був продовженням війни під двома оглядами: по-перше, ці землі росіяни мусили завойовувати; по-друге, значна частина населення цих земель пішла на збройну боротьбу проти радянської влади. Частина партизанів у Балтійських державах, Україні та Польщі була відвертими антисемітами і продовжували застосовувати нацистську тактику ототожнення радянської влади з єврейством.

Опинившись у такому становищі, росіяни були політично зацікавлені в тому, щоб дистанціювати себе і свою державу від єврейського страждання, і навіть більше — докласти всіх зусиль до того, щоб антисеміти не ототожнювали повернення радянської влади з поверненням євреїв. У Литві, що знову стала частиною Радянського Союзу, генеральний секретар місцевої гілки КП СРСР зачислив загиблих у Голокості євреїв до «синів нації», литовських мучеників, що загинули за комунізм. Микита Хрущов, член політбюро і генеральний секретар партії в Україні, пішов ще далі. Він очолював боротьбу проти українських націоналістів у колишній південно-східній Польщі, де перед війною густо мешкали поляки і євреї. Євреїв убили німці, а поляків депортували росіяни. Хрущов чекав від українців вдячності за «об'єднання» їхньої країни коштом Польщі й за «чистку» польських землевласників. Знаючи, що націоналісти хотіли етнічної чистоти, Хрущов прагнув, щоб радянська влада стала її символом[698].

Чутливість до настроїв населення змусила Сталіна шукати такої візії війни, яка лестила б росіянам і водночас маргіналізувала євреїв (як, зрештою, і всі інші народи Радянського Союзу). Сама радянська ідея Великої вітчизняної війни грунтувалася на переконанні, що війна почалася у 1941 році, коли Німеччина вторглася в СССР, а не у 1939 році, коли Німеччина і Радянський Союз спільно напали на Польщу. Іншими словами, за офіційною версією подій, землі, що їх у 1939 році поглинула радянська агресія, треба було трактувати як землі, що якимось чином завжди були радянськими — а не здобиччю на війні, що її Сталін допоміг Гітлерові розпочати. Інакше Радянський Союз фігурував би як одна з двох держав, що розв'язали війну, як один із агресорів, а це, очевидно, було неприйнятним.

Жодне з радянських трактувань війни не могло пояснити один із головних її фактів: німецька та радянська окупація разом була гіршою, аніж окупація лише німецька. Населення, що жило на схід від лінії Молотова-Рібентропа і зазнало однієї німецької і двох радянських окупацій, страждало більше, аніж населення будь-якого іншого регіону Європи. Із радянського погляду, всіх загиблих на тому просторі можна було просто додати до радянських втрат, попри те, що ці загиблі на мить своєї загибелі були радянськими громадянами лише декілька місяців, і попри те, що багатьох із них убило не СС, а НКВД. Таким чином, польські, румунські, литовські, білоруські та українські смерті — смерті, до яких часом призводили радянські, а не німецькі сили — прислужилися для того, щоб трагедію Радянського Союзу (а для неуважних, навіть Росії) прибільшити.

Велетенські втрати серед радянських євреїв сталися переважно на тих землях, що їх Радянський Союз щойно захопив. Євреї, які тут загинули, були громадянами Польщі, Румунії та Балтійських держав, під радянський контроль потрапили не з власної волі і лише за двадцять один місяць перед німецьким вторгненням (у випадку Польщі), або ж лише за дванадцять місяців перед цим вторгненням (у випадку північно-східної Румунії та Балтійських держав). Радянських громадян, що зазнали найбільших страждань у війні, силоміць поставлено під радянське панування безпосередньо перед приходом німців — унаслідок союзу між СРСР і нацистською Німеччиною. Це були незручні подробиці. Історія війни мусила починатися в 1941 році, а ці люди мусили бути «мирними радянськими громадянами».

Коли у 1941 році Гітлер зрадив Сталіна, а Німеччина вторглася в Радянський Союз, то найперше айнзацгрупи дійшли саме до євреїв, що жили на землях на схід від лінії Молотова-Рібентропа. Саме ці землі так недавно завоював Радянський Союз. Радянська преса приховала від цих людей знання про німецьку політику щодо євреїв, яка провадился у 1939 та 1940 році. Ці люди практично не мали часу на евакуацію, оскільки Сталін відмовлявся вірити у німецьке вторгнення. У 1939–1941 роках, коли Сталін з Гітлером були союзниками, ці євреї зазнали терору та депортацій у розширених межах Радянського Союзу. Тоді, коли союз між Сталіном і Гітлером було зламано, вони зазнали жахливого зіткнення з німецькими військами. Євреї, що населяли цей невеликий простір, складають понад чверть усіх жертв Голокосту.

Якщо сталінінстським уявленням про війну судилося перемогти, то той факт, що євреї були головними жертвами цієї війни, слід було забути. Так само забути слід було і про те, що Радянський Союз був союзником нацистської Німеччини, коли у 1939 році почалася війна, а також те, що Радянський Союз був не готовий до німецького нападу у 1941 році. Вбивство євреїв було не лише небажаним спогадом; воно будило інші небажані спогади. Про нього треба було забути.

Після Другої світової війни радянському керівництву було значно важче контролювати внутрішній світ своїх громадян. Попри те, що не переставав діяти апарат цензури, занадто велика кількість людей побачила життя за межами Радянського Союзу, щоб радянські норми могли здаватися єдиними нормами, або радянське життя — найкращим із можливих життів. Саму війну годі було помістити у межах вітчизни — чи то російської, чи радянської; вона зачепила занадто багато інших народів, а її наслідки сформували не просто країну, а світ. Зокрема заснування держави Ізраїль унеможливило радянську політичну амнезію стосовно долі євреїв. Навіть після Голокосту в Радянському Союзі мешкало більше євреїв, ніж у Палестині; однак національною батьківщиною євреїв мала стати саме Палестина. Національна держава євреїв — чи слід було її підтримувати як удар по британському імперіалізмові на Середньому Сході? Чи боятись як претендентку на лояльність серед радянських євреїв? [699]

Спершу радянський провід, видавалося, сподівався, що Ізраїль буде дружньою соціалістичною державою, і комуністичний блок підтримував країну так, як не міг її підтримувати будь-хто інший. У другій половині 1947 року близько 70 тисяч євреїв отримали дозвіл виїхати з Польщі до Ізраїлю. Багатьох із цих людей щойно переселили до Польщі з Радянського Союзу. Після того, як Організація Об'єднаних Націй визнала державу Ізраїль у травні 1948 року — СРСР голосував за, — на новостворену державу напали її сусіди. Зростаючі війська Ізраїлю стали до оборони — і в багатьох випадках очистили землі від арабів. Поляки провадили тренування для єврейських солдатів на власній території, а тоді відправляли їх до Палестини. Чехословаччина постачала зброю. Як завважив Артур Кестлер, постачання зброї «збудили серед євреїв почуття вдячності перед Радянським Союзом»[700].

Однак на кінець 1948 року Сталін вирішив, що євреї мають на радянську державу більший уплив, аніж росіяни на єврейську державу. У Москві й при дворі самого Сталіна можна було спостерігати спонтанні вияви приязні до Ізраїлю. Росіяни, схоже, обожнювали нового посла Ізраїлю Голду Мейр — уродженку Києва і вихованку Сполучених Штатів. Великі свята того року пройшли надзвичайно гучно. У день Рош Гашани у Москві відбулося найбільше публічне зібрання людей за останні двадцять років. У хоральній синагозі та навколо неї зібралося близько 10 тисяч євреїв. Коли пролунав звук шофара, а люди пообіцяли одне одному відсвяткувати «наступного року в Єрусалимі», запанувала ейфорія. Річниця більшовицької революції, 7 листопада 1948 року, припала на Дні Страху, між Рош Гашаною та Йом Кіпуром. Поліна Жемчужина, дружина комісара закордонних справ Вячеслава Молотова, зустріла того дня Голду Мейр і заохочувала її й далі відвідувати синагогу. Гірше було те, що Жемчужина говорила на їдиші — мові її батьків і батьків Мейр. У тих параноїдальних обставинах їдиш натякав на національну єдність євреїв, незалежно від кордонів. Катерина Горбман, дружина іншого члена політбюро, Климента Ворошилова, вигукнула: «Тепер у нас теж є своя батьківщина!»[701]

Наприкінці 1948 — на початку 1949 року громадське життя у Радянському Союзі звернуло в бік антисемітизму. Нову лінію непрямо, але відчутно впровадила Правда від 28 січня 1949 року. Кампанія засудження євреїв у всіх сферах професійного життя розпочалася зі статті про «непатріотичних театральних критиків», «носіїв бездержавного космополітизму». Правда самоочистилася від євреїв на початку березня. Із Червоної армії з ганьбою вигнано єврейських офіцерів, а з керівних посад комуністичної партії усунено єврейських діячів. Декілька десятків єврейських письменників, які творили під російськими літературними псевдонімами, побачили, як у дужках біля псевдонімів друкуються їхні справжні чи колишні імена. Єврейських письменників, що виявили зацікавлення до їдишемовної культури чи до німецького вбивства євреїв, заарештовано. Як згадував Гросман, «у всьому СРСР складалося враження, що лише євреї крали й брали хабарі, лише євреї виявляли злочинну байдужість до страждань хворих і лише євреї публікували злісні чи погано написані книжки»[702].

У листопаді 1948 року офіційно розпущено Єврейський антифашистський комітет, а також заарештовано понад сотню єврейських письменників та діячів. Так, письменника Дера Ністера заарештовано у 1949 році. Він помер наступного року під арештом. Його роман Родинний Машбер містив візію, що видавалася пророчою, коли радянські практики почали збігатися з нацистськими прикладами: «перевантажений товарний поїзд із довгим рядом однакових червоних вагонів, чорні колеса крутяться, обертаються на тій самій швидкості й водночас здаються нерухомими». Євреї по цілому Радянському Союзові були в розпачі. МГБ звітувало про побоювання євреїв радянської України, які розуміли, що політика ця напевно йде згори, і тривожилися тим, що «ніхто не знає, яких форм вона набере». Від завершення німецької окупації минуло лише п'ять років. Зрештою, минуло лише одинадцять років з часу завершення Великого терору[703].

Відтепер радянським євреям загрожували два епітети: «єврейські націоналісти» і «безродні космополіти». Хоча ці два звинувачення можуть здаватися навзаєм суперечливими (націоналіст — людина, що наголошує на своєму корінні), та в рамцях сталіністської логіки вони могли діяти разом. Євреї були «космополітами» через те, що їхня приязнь до радянської культури та російської мови була начебто нещирою. Від них не можна було чекати, що вони захищатимуть Радянський Союз чи російську націю від проникнення з боку різних течій із Заходу. Під цим оглядом євреїв іманентно вабили Сполучені Штати, куди (як, на думку Сталіна, думали євреї) можна виїхати і збагатитися. Промислова потужність Америки була очевидною для росіян, які депортували власне населення на студебекерівських автомобілях. Технологічна вищість (і проста безжальність) проявилася і під час завершення війни в Японії з атомним бомбардуванням Гірошіми та Нагасакі.

Сила Америки була відчутною і під час блокади Берліна у другій половині 1948 року. Німеччина досі перебувала під окупацією чотирьох переможних держав: СРСР, американців, британців і французів. Берлін, місто у радянській зоні, перебував під спільною окупацією. Західні союзники оголосили намір запровадити у підконтрольних їм зонах нову німецьку валюту, дойчмарку. СРСР розпочав блокаду західного Берліна з очевидною метою змусити мешканців міста прийняти радянське постачання, а отже, змиритися з радянським контролем над їхнім суспільством. Тоді американці почали постачати ізольоване місто з повітря, що, на думку Москви, було неможливим. У травні 1949 року росіянам довелося припинити блокаду. Американці разом із британцями довели свою спроможність щодня постачати тонни продуктів. Сама ця дія виставила напоказ добру волю, багатство й силу. Із початком Холодної війни Америці та американцям вдалося зробити щось недосяжне, порівняно з попередніми супротивників Москви, — представити універсальну і привабливу картину життя. Звісно, можна було встановлювати зв'язки між американцями й нацистами як членами одного і того ж реакційного «табору», але євреям (і, звісно, не лише їм) важко було б сприйняти таку асоціацію на віру.

Радянських євреїв називали також «сіоністами», у тому сенсі, що вони могли надати перевагу єврейській національній державі Ізраїлю над їхньою батьківщиною, Радянським Союзом. Повоєнний Ізраїль, так само, як довоєнна Польща, Латвія чи Фінляндія, був національною державою, що могла будити лояльність діаспорної національної групи в межах Радянського Союзу. У міжвоєнний час радянська політика спершу намагалася підтримувати культурний розвиток усіх національностей, однак згодом різко повернула проти низки національних меншин, як-то поляків, латвійців і фінів. Радянський Союз міг запропонувати євреям (і всім іншим групам) освіту та асиміляцію. Але що, як після створення Ізраїлю і тріумфу Сполучених Штатів ці освічені радянські євреї побачать кращу альтернативу деінде?

Тією мірою, що (на думку росіян) Ізраїль вважався сателітом Америки, радянський єврей міг здаватися водночас «безродним космополітом» і «сіоністом». Єврей, що його вабила Америка, міг підтримати і нового американського клієнта. Єврей, якого вабив Ізраїль, підтримував і нового його патрона. У кожному разі, радянські євреї переставали бути надійними громадянами Радянського Союзу. Можливо, саме так думав Сталін.

Коли єврейськість і зв'язки євреїв зі Сполученими Штатами стали підозрілими, голова МГБ Віктор Абакумов шукав способу перетворити колишніх діячів розпущеного Антифашистського комітету на агентів американського шпіонажу. У певному сенсі, це було просто. Комітет створено для того, щоб дати радянським євреям можливість промовляти до світового єврейства, тож його членів легко було назвати як єврейськими націоналістами, так і космополітами. Однак ця логіка не надавала приводу для акції масового терору за зразком національних операцій 1937–1938 років. Абакумов зустрів перешкоди нагорі. Без виразного схвалення Сталіна він не міг затягти у змову будь-яку зі справді значних єврейських постатей, а тим більше розпочати масову операцію.

У ході національних операцій 1937–1938 років жоден із членів політбюро не належав до якоїсь із національностей, яких ці операції стосувалися. Із будь-якою майбутньою єврейською операцією справи склалися б інакше. У 1949 році Лазар Каганович уже не був найближчим соратником Сталіна і його гаданим наступником, але все ще був членом радянського політбюро. Будь-які заяви про проникнення єврейських націоналістів у найвищі органи радянського керівництва (за аналогією з проникненням у них польських націоналістів у 1937–1938 роках) почалися б з Кагановича. Сталін відмовився дати дозвіл на слідство щодо Кагановича, єдиного єврея в політбюро. У цей час із 210 повних членів та кандидатів на членство у центральному комітеті радянської комуністичної партії п'ятеро були євреями. Жоден із них не потрапив під слідство.

Абакумові пошуки єврейських шпигунів зрештою досягли родин членів політбюро. Поліну Жемчужину, дружину Молотова, заарештовано у січні 1949 року. Вона відкидала звинувачення у зраді. Молотов вдався до свого єдиного бунтівного акту, коли утримався від голосування щодо засудження його дружини. Однак згодом він вибачився: «Я визнаю гіркий жаль через те, що не перешкодив Жемчужиній — дуже дорогій для мене особі — вчинити помилки і встановити зв'язки з антирадянськими єврейськими націоналістами на кшталт Міхоельса». Наступного дня її заарештовано. Жемчужину засудили до примусової праці, а Молотов розлучився з нею. Вона провела п'ять років на засланні в Казахстані, серед куркулів — людей, до депортації яких у 30-х роках доклався її чоловік. Вони, вочевидь, допомогли їй уціліти. Зі свого боку, Молотов втратив посаду комісара закордонних справ. На цю посаду його призначено у 1939 році — частково через те, що (на відміну від свого попередника Литвинова) він не був євреєм, а Сталінові на той час потрібен був хтось, із ким не відмовився б вести переговори Гітлер. Посаду свою він втратив у 1949 році, принаймні почасти через те, що його дружина була єврейкою[704].

Люди, що опинилися під слідством, не виказували особливого бажання з ним співпрацювати. Коли у травні 1952 року нарешті дійшло до суду над 14 більш чи менш невідомими радянськими євреями, розпочався нетиповий юридичний безлад. Лише двоє зі звинувачених зізналися у всіх злочинах, що їм приписували під час слідства; інші визнали лише частину звинувачень, або ж заперечували їх усі. Тоді, на самому суді, усі до одного стверджували свою невинність. Зрештою, співпрацювати відмовився навіть Іцик Фефер, що від самого початку справи був поліційним інформатором, а на суді виступав як свідок звинувачення. 13 із 14 обвинувачених у серпні 1952 року засуджено на смерть і страчено. Хоча судовий процес створив прецедент для страти євреїв за шпигунську діяльність на користь американців, великої політичної цінності він не мав. Люди під судом були занадто мало відомими, щоб збудити значний інтерес, а поведінка їхня не пасувала для показового процесу[705].

Якщо Сталін і справді хотів гучної єврейської справи, то шукати треба було деінде.

Багатообіцяючим місцем для початку показового антисемітського процесу видавалася комуністична Польща — та, зрештою, процесу не відбулося. Єврейське питання у Варшаві було ще більш делікатним, ніж у Москві. Перед війною в Польщі жили понад 3 мільйони євреїв. На 1948 рік вона перетворилася на гомогенічну етнічно польську державу під правлінням комуністів, частина з яких мала єврейське походження. Поляків скооптувала колишня німецька власність на заході й колишня єврейська власність у містах — у польській мові з'явилися слова, що означали «колись німецьке» і «колись єврейське» у стосунку до власності. Але тоді, як українців і німців депортували геть із комуністичної Польщі, сталося так, що євреїв — близько 100 тисяч осіб із Радянського Союзу — депортували до Польщі. Поляки не могли не завважити, що найвищі рівні комуністичної партії та безпекового апарату залишалися багатонаціональними, попри етнічні чистки в країні. Непропорційно велика частка очільників партії і таємної поліції мала єврейське походження. Часто євреї, що після війни вирішили залишитися в Польщі, були комуністами, що мали відчуття місійності й вірили в перетворення країни для загального добра[706].

Польща була центром єврейського життя в Європі протягом п'яти століть; тепер ця історія добігла кінця. Близько 90% довоєнного єврейського населення Польщі загинуло під час війни. Більшість уцілілих польських євреїв покинули свої домівки в повоєнні роки. Чимало з них у жодному разі не могли повернутися до своїх домів, бо вони тепер перебували на території Радянського Союзу, який анексував східну Польщу. Радянська політика етнічних чисток передбачала, що українці, білоруси та литовці залишаться у радянських республіках, які носили їхні імена. Водночас євреї, як і поляки, мали потрапити до Польщі. Євреїв, які намагалися повернутися додому, часто зустрічали підозрою і насильством. Можливо, частина поляків також побоювалася, що євреї захочуть повернути собі втрачену за роки війни власність, оскільки поляки в той чи інший спосіб цю власність у них вкрали (нерідко після того, як знищено їхні власні домівки). Та євреїв часто переселяли у колишню німецьку Силезію, одну з «повернених територій», відібраних у Німеччини, де питання повернення власності не могло постати. Попри це, тут, як і в інших місцях на території повоєнної Польщі, євреї зазнавали стільки побоїв і погроз, що більшість уцілілих вирішили виїхати. Суттєво, звісно, що їм було куди податися — до Сполучених Штатів або Ізраїлю. Щоб потрапити до цих місць, польські євреї спершу вирушали до таборів переміщених осіб у Німеччині.

Добровільне переміщення вцілілих у Голокості до Німеччини відображало не лише меланхолійну іронію. Цей крок був також останнім відтинком подорожі, що виявляла ту жахливу політику, жертвами якої стали євреї і представники інших етнічних груп. Євреї в таборах переміщених осіб у Німеччині дуже часто походили із західної та центральної Польщі й були втікачами від німців 1939 року, або ж жертвами радянських депортацій до ГУЛАГу в 1940 році, які після повернення до повоєнної Польщі знайшли людей, що хотіли залишити собі їхню власність і покладали на них особисто провину за радянське правління. Бути євреєм у повоєнній Польщі було дуже небезпечно, хоч не більш небезпечно, ніж бути українцем, німцем, чи поляком у антикомуністичному підпіллі. Ці інші групи переважно воліли залишитися на рідній землі. Однак євреї мали особливу підставу відчувати непевність у власній країні: в окупованій Польщі щойно загинуло 3 мільйона євреїв.

Вихід польських євреїв до Ізраїлю та Сполучених Штатів зробив роль єврейських комуністів у польській політиці ще видимішою. Комуністичний режим Польщі зіткнувся з подвійною політичною перешкодою: режим цей не був національним режимом у геополітичному сенсі, оскільки залежав від підтримки Москви; не був він національним режимом також і в етнічному сенсі, оскільки частина важливих його представників були євреями (які, до того ж, перебули війну в Радянському Союзі)[707].

Польські комуністи єврейського походження могли мати владу в 1949 році завдяки міжнародній політиці початку Холодної війни. З причин, що не мали жодного стосунку до Польщі, а стосувалися ширшого розриву в межах комуністичного блоку, Сталіна влітку 1948 року більше непокоїв ризик націоналізму більшості, аніж ризик єврейського «космополітизму» чи «сіонізму».

Оскільки Сталін намагався скоординувати своїх нових комуністичних союзників і контролювати їх, то ідеологічна лінія Москви реагувала на добачену нелояльність у східній Європі. Як мусив завважити Сталін, очільникам комуністичних режимів було значно важче наслідувати радянську лінію, ніж очільникам радянських партій перед війною: тепер ці товариші все ж мусили правити. Власну ідеологічну лінію Сталін теж мусив підлаштовувати під реалії американської сили. Ці побоювання оприявнилися улітку 1948 року, тож занепокоєння щодо євреїв тимчасово відійшли на задній план. Такі обставини відіграли надзвичайно важливу роль для Польщі, оскільки дозволили комуністам єврейського походження захопити владу, а тоді запевнити, що показового антисемітського процесу не буде.

Улітку 1948 року головним клопотом Сталіна в східній Європі була комуністична Югославія. Комунізм у цій важливій балканській країні означав захоплення Радянським Союзом, але не залежність від радянської потуги. Очільник югославських комуністів і партизанів Тито (Йосип Броз) спромігся прийти до влади без радянської допомоги. Після війни Тито виявляв ознаки незалежної від Сталіна іноземної політики. Він говорив про балканську федерацію після того, як Сталін відмовився від цієї ідеї. Він підтримував комуністичних революціонерів у сусідній Греції — країні, яку Сталін вважав належною до американсько-британської сфери впливу. У своїй «доктрині», що її він проголосив у березні 1947 року, президент Гарі Труман дав зрозуміти, що американці готові вдатися до дій, щоб не допустити поширення комунізму в Греції. Сталіна більше цікавила стабілізація своїх здобутків у Європі, ніж продовження революційних пригод. Він, очевидно, вважав, що зможе скинути Тито й поставити на його місце більш податливе югославське керівництво[708].

Розрив між Сталіним і Тито справив вирішальний уплив на міжнародний комунізм. Незалежна поведінка Тито і виключення Югославії з Комінформу перетворили його на негативний зразок «національного комунізму». Між квітнем і вереснем 1948 року режими-сателіти Москви заохочували перейматися гаданою небезпекою націоналізму (мова партійної лінії називала її «правим відхиленням»), а не (єврейського) космополітизму («лівого відхилення»). Коли польський генеральний секретар Владислав Гомулка висловив заперечення щодо нової лінії, то наразив себе на звинувачення в національному «відхиленні». У червні 1948 року Андрій Жданов наказав польським комуністам скинути Гомулку. Член польського політбюро Якуб Берман погодився з тим, що польська партія потерпала від національного відхилення. У серпні Гомулку усунено з посади генерального секретаря. В останні дні місяця він мусив виголосити самокритичну заяву перед зборами центрального комітету польської партії[709].

Гомулка справді уособлював національний комунізм, і польські товариші єврейського походження, мабуть, мали слушність, що боялися його. Він не був євреєм (хоч мав дружину-єврейку) і вважався більш уважним до інтересів поляків-неєвреїв, ніж його товариші. На відміну від Якуба Бермана і низки інших значних комуністичних постатей, він упродовж війни залишався у Варшаві. Через це радянський провід у Москві знав його гірше, ніж його товаришів, що втекли до Радянського Союзу. Національні питання, безперечно, принесли йому зиск: він очолював етнічні чистки німців та українців і особисто взяв на себе відповідальність за поселення поляків у «повернених територіях» на заході. Він навіть виголосив перед центральним комітетом промову, в якій розкритикував певні традиційні течії польської лівиці за непропорційну увагу до євреїв.

Після падіння Гомулки йому на зміну прийшов тріумвірат із Болеслава Берута, Якуба Бермана та Гіларі Мінца (двоє останніх мали єврейське походження). Ця нова польська «трійка» прийшла до влади саме вчасно, щоб не допустити до антисемітських процесів у Польщі. На їх біду, московська лінія змінилася в ті ж тижні, коли вони намагалися зміцнити своє становище. Тоді як праве відхилення було ще можливим, найвиразніші сигнали Сталіна восени 1948 року стосувалися ролі євреїв у комуністичних партіях східної Європи. Він пояснив, що сіоністи й космополіти більше не бажані. Можливо, відчувши цей новий настрій, Гомулка звернувся до Сталіна в грудні того ж року. На переконання Гомулки, серед польського партійного керівництва було надто багато «єврейських товаришів», які «не відчували зв'язку з польським народом». За Гомулкою, такий стан справ спричиняв відчуження партії від польського суспільства і наражав країну на ризик «національного нігілізму»[710].

Відтак 1949 рік приніс до Польщі сталінізм особливого кшталту. Єврейські сталіністи мали велику владу, але опинилися між сталінським антисемітизмом у Москві й народним антисемітизмом у власній країні. Ані перший, ані другий не був таким сильним, щоб унеможливити їхнє правління, але їм слід було пильнувати, щоб ці дві антисемітські лінії не зійшлися. Єврейські комуністи мусили наголошувати на тому, що їхній політичний зв'язок із польською нацією такий міцний, що стирав єврейське походження й унеможливлював будь-яку окрему єврейську політику.

Подиву гідним прикладом цієї тенденції стала реінтерпретація повстання у Варшавському гетто 1943 року — найбільшого випадку єврейського спротиву проти Голокосту — як польського національного бунту під проводом комуністів. Герш Смоляр, польський єврей і комуніст, що був героєм мінського гетто, прибрав із єврейського опору проти нацистів власне євреїв. Повстання у Варшавському гетто він описав у обов'язковій ідеологічній термінології Жданова: у гетто були «два табори» — прогресивний і реакційний. Ті, що говорили про Ізраїль, належали до реакційного табору — тепер, як і тоді. До прогресивного табору належали комуністи, які й стали до бою. То було безпрецедентне викривлення. Хоча комуністи справді закликали гетто до збройного спротиву, більшою популярністю користувалися ліві сіоністи і Бунд, а більше зброї було у правих сіоністів. Смоляр пообіцяв єврейським політичним діячам, що відмовлялися приймати польський національний комунізм, чистки: «А якщо серед нас з'являться люди, що гудітимуть як мухи про якісь начебто вищі й підставовіші національні цілі євреїв, тоді ми усунемо таких людей із нашого суспільства — так само, як бійці в гетто посунули набік боягузів і слабкодухих»[711].

Будь-який спротив фашизму апріорі очолювали комуністи; якщо ж його очолювали не комуністи, то це не був спротив. Історію повстання у Варшавському гетто слід було переписати таким чином, щоб показати, як комуністи стали на чолі польських євреїв — і всього польського антинацистського спротиву. За політично прийнятною версією історії Другої світової війни, спротив у гетто не мав майже жодного стосунку до масового вбивства євреїв, а був натомість пов'язаний із хоробрістю комуністів. Це засадниче зміщення акцентів затінило єврейський досвід війни, а Голокост перетворило лише на черговий приклад фашизму. Продумувати і поширювати ці хибні уявлення мусили саме єврейські комуністи, щоб їх не звинуватили у прагненні до єврейських, а не польських цілей. Щоб здаватися переконливими очільниками Польщі, єврейські комуністи мусили стерти з історії найважливіший приклад єврейського спротиву нацистам, що мав би єврейські мотивації. Принаду в політичну пастку Сталіна підклав Гітлер[712].

Таким був захист польсько-єврейських сталіністів від Сталінового антисемітизму. Якщо вже герої єврейського спротиву були ладні заперечити значення Гітлерового антисемітизму для єврейського життя й політики, а навіть як мотивації для спротиву німецькій окупації, то яких ще доказів потребувала їхня відданість? Сталінізм передбачав заперечення найочевидніших історичних фактів і їхнього найнагальнішого особистого значення: у випадку з повстанням у Варшавському гетто 1943 року польсько-єврейські комуністи спромоглися виконати обидва завдання. У порівнянні з цим очорнення Армії крайової і Варшавського повстання 1944 року було нехитрою справою. Оскільки очолили Варшавське повстання не комуністи, то воно не могло бути повстанням. Оскільки солдати Армії крайової не були комуністами, то вони були реакціонерами, що діяли всупереч інтересам трудових мас. Польські патріоти, що полягли в боротьбі за визволення своєї столиці, були фашистами, майже нічим не кращими за Гітлера. Армія крайова, що боролася проти німців із значно більшим завзяттям, ніж це робили польські комуністи, стала «обпльованим карликом реакції»[713].

У 1949 році в політбюро за ідеологію і безпеку відповідав Якуб Берман. Він повторив ключовий аргумент Сталіна на користь терору: що ближча революція до завершення, то відчайдушніше борються її вороги, тож віддані революціонери мусять вдаватися до чимраз більш радикальних заходів. Удаючи глухоту щодо радянської лінії, Берман змалював боротьбу як війну проти правого чи національного ухилу. Ніхто не міг закидати йому брак уваги до націоналізму після розколу між Тито й Сталіном. Водночас ніхто не міг зробити більше за Бермана, щоб знебарвити єврейську пам'ять про німецькі масові вбивства в окупованій Польщі. Берман, найближчі родичі якого здебільшого загинули в Треблінці у 1942 році, очолював польський національний комунізм, у якому за кілька років по тому газові камери відійшли на далеке історичне тло[714].

Голокост привабив багатьох євреїв до комунізму — ідеології радянських визволителів; однак тепер для того, щоб правити Польщею й умиротворити Сталіна, чільні комуністичні діячі єврейського походження мусили заперечувати вагу Голокосту. Перший значний крок у цьому напрямку Берман здійснив ще в грудні 1946 року, коли постановив значно збільшити офіційну кількість загиблих поляків-неєвреїв і дещо зменшити кількість загиблих євреїв, щоб урівняти ці два числа в районі 3 мільйонів жертв для кожної групи. Голокост уже й так був питанням політики, до того ж, політики небезпечної і складної. Як і кожну іншу історичну подію, Голокост слід було розуміти «діалектично», у термінах, що відповідали ідеологічній лінії Сталіна і політичним вимогам моменту. Можливо, євреїв загинуло більше, ніж поляків-неєвреїв. Та може, це було політично незручно. Можливо, було б краще, якби кількість загиблих співпадали. Дозволити особистому відчуттю факту або чесності втрутитися в такі діалектичні вправи означало б зазнати невдачі як комуніст. Згадки про загибель рідних у газових камерах були лише буржуазною сентиментальністю. Успішний комуніст мусив дивитися вперед, як Берман, щоб бачити, чого саме від істини вимагала мить, — і діяти відповідно й рішуче. Друга світова війна, як і війна Холодна, була боротьбою прогресивних сил проти сил реакційних — ось і все[715].

Берман, дуже інтелігентний чоловік, розумів це не гірше за будь-кого і довів ці засновки до їх логічного завершення. Він очолював апарат безпеки, одним із завдань якого було заарештовувати членів Армії крайової, що взяли на себе спеціальне завдання порятунку євреїв. Вони та їхні дії не мали історичного резонансу в рамцях сталіністського світогляду: євреї страждали не більше за будь-кого іншого, а солдати Армії крайової були нічим не кращі за фашистів.

З погляду самого Сталіна, найкричущіший недолік Бермана полягав у тому, що він і сам мав єврейське походження. Це не було таємницею: Берман одружився під хулою. У липні 1949 року радянський посол у ноті до Москви поскаржився на те, що серед польського керівництва домінують євреї, такі як Берман, і що апаратом безпеки керують євреї — оцінка дещо перебільшена, хоча й не цілком безпідставна. За період від 1944 по 1954 роки 167 із 450 високопоставлених офіцерів у Міністерстві громадської безпеки були євреями за власним визнанням або з походження — тобто близько 37%, у країні, де євреї становили менш ніж один відсоток населення. Більшість людей єврейського походження на вищих ешелонах служби безпеки (хоча й не всі) у посвідченнях визначала себе як поляків. Це визначення може бути точним або менш точним відображенням того, ким вони самі себе вважали; ці питання рідко передбачають прості відповіді. Але паспортна ідентичність навіть тоді, коли вона відображала щире ототожнення себе з польською державою чи народом (а це бувало часто), не міняла того факту, що значна частина польського населення, як і радянський провід, вважали людей єврейського походження євреями[716].

Берман — найважливіший польський комуніст єврейського походження — був очевидною мішенню для будь-якого показового антисемітського процесу. Він і сам чудово це розумів. Ще гіршим для нього було те, що його можна було пов'язати з братами Філдами, чільними акторами головної драми початку Холодної війни. На той час американці Ноел та Герман Філди були під арештом у Чехословаччині та Польщі як американські шпигуни. Ноел Філд був американським дипломатом, але водночас і агентом радянської розвідки; він приятелював із Аленом Далесом, головою американської розвідки, який очолював офіс OSS у швейцарському місті Берні. Крім цього, Ноел Філд очолював організацію, що після війни надавала допомогу комуністам. Філд прибув до Праги у 1949 році, мабуть, вважаючи, що росіянам знову потрібні його послуги. Його заарештували. Його брат Герман приїхав його шукати — і собі потрапив під арешт у Варшаві. Під тортурами двоє братів зізналися про заснування величезної шпигунської організації у східній Європі[717].

Хоча самих їх так і не судили, гадана діяльність братів Філдів надала сюжетну лінію для низки показових судових процесів, що відбувалися по цілій комуністичній східній Європі. Так, у вересні 1949 року в Угорщині відбувся суд над Пасло Райком, якого стратили як одного з агентів Ноела Філда. Розслідування в Угорщині начебто викрило ланки організації Філда в братніх комуністичних країнах. Насправді Герман Філд був знайомий із секретаркою Бермана, а одного разу передав їй листа для нього. Небезпека братів Філдів полягала в тому, що вони справді знали багатьох комуністів, їх справді можна було пов'язати з американською розвідкою, до того ж, під тортурами, вони могли сказати будь-що. У висліді Бермана про Філда розпитував сам Сталін[718].

Якуба Бермана можна було пов'язати з такою єврейською політикою, яка більше не була дозволеною. Він знав членів Єврейського антифашистського комітету, оскільки зустрічався із Міхоельсом та Фефером перед їхніми відвідинами Сполучених Штатів у 1943 році. Він вийшов із родини, що представляла якусь частину спектру єврейської політики в Польщі. Його брат, що загинув у Треблінці, належав до однієї з організацій соціалістичного сіонізму, що називалася Поалей-Зіон Правиця. Інший брат, Адольф, що вцілів у Варшавському гетто, був членом іншої гілки лівого сіонізму, організації Поалей-Зіон Лівиця. Адольф Берман організовував соціальні служби для дітей у Варшавському гетто, а після війни очолював Центральний комітет польсьских євреїв. Коли Польща перетворилася на комуністичну країну, він залишався лівим сіоністом у переконанні, що ці дві політичні лінії можна якось узгодити між собою[719].

У 1949 році ставало чимраз зрозуміліше, що для таких людей як Адольф Берман у повоєнній Польщі не було місця. Зрештою, саме до нього особисто Смоляр скерував жорсткі слова про реакційний характер сіонізму і потребу усунути з польського суспільства боягузливих євреїв. Така поведінка Смоляра створювала певного штибу сталіністський захист проти самого Сталіна: якщо єврейські комуністи в Польщі будуть виразно налаштованими проти сіонізму і на користь Польщі, то зможуть уникнути звинувачень у сіонізмі й космополітизмі. Та не було очевидним, що навіть ця категорична позиція захистить Якуба Бермана від асоціацій з його братом. Сталінському антисемітизму нелегко було протиставити особисту лояльність і відданість.

Якуб Берман уцілів завдяки заступництву його приятеля й союзника Болкслава Берута. Берут був генеральним секретарем польської партії і неєврейським обличчям правлячого тріумвірату. Сталін якось запитав Берута, хто йому більше потрібен — Берман чи Мінц. Та Берут був надто мудрим, щоб потрапити в цю пастку. Назагал, польські комуністи не дозволяли собі такої брутальності в поведінці одне з одним, яку можна було спостерігати в Чехословаччині, Румунії чи Угорщині. Навіть зганьбленого Гомулку ніхто не змушував підписувати принизливого зізнання чи ставати перед судом. Польські комуністи, що були при владі наприкінці 1940-их років, переважно з особистого досвіду знали, що саме сталося з їхніми товаришами у 1930-х. Тоді Сталін подав сигнал польські комуністи слухняно викрили одне одного, що призвело до масового вбивства й кінця самої партії. Хоча від Великого терору постраждали всі комуністи, польський досвід був унікальним. Можливо, саме цей досвід створив серед польських комуністів почуття турботи за життя своїх найближчих товаришів[720].

Із зростанням радянського тиску в 1950 році Берман нарешті дозволив службам безпеки прийняти антиєврейську лінію. Польські євреї опинилися під особливою підозрою як американські чи ізраїльські шпигуни. Справі не бракувало певної недоладності, оскільки звинувачення проти польських євреїв часом вибудовували інші польські євреї. У польському апараті безпеки влаштовано чистку й усунено низку єврейських офіцерів. Оскільки на практиці це часто означало, що євреї провадили чистки проти інших євреїв, то відповідний відділ апарату безпеки отримав неформальну назву «бюро самознищення». Головою відділу був Юзеф Святло, чия рідна сестра виїхала до Ізраїлю в 1947 році[721].

Але Берман, Мінц та Берут не здавалися і не переставали стверджувати перед суспільством, яке їм не вірило, і перед непереконаним Сталіним, що вони — справжні поляки, справжні комуністи, справжні патріоти. Хоча євреї — як комуністи, так і некомуністи — мусили придушити пам'ять про Голокост, у Польщі тих років не відбувалося кампанії проти сіоністів та космополітів. Йдучи на поступки і покладаючись на вірність свого друга Берута, Берман міг стверджувати, що в Польщі головну загрозу несе польський — а не єврейський — національний ухил. Коли в липні 1951 року Гомулку нарешті заарештували, по нього прийшли двоє офіцерів служби безпеки, що (як він, мабуть, пам'ятав) мали єврейське походження.

У 1950–1952 році, заки поляки зволікали, Холодна війна перетворилася на військове протистояння. Війна в Кореї загострила Сталінову стурбованість американською потугою.

На початку 1950-х років Радянський Союз напозір перебував у значно вигіднішому становищі, ніж перед війною. Німеччину, Польщу та Японію — всі три держави, що начебто оточували СРСР — суттєво послаблено. Польща перетворилася на радянського сателіта, а міністр оборони в країні був радянським офіцером. Радянські війська дійшли до Берліна й залишилися там. У жовтні 1949 року зона радянської окупації Німеччини перетворилася на Німецьку Демократичну Республіку — країну-сателіта Радянського Союзу на чолі з німецькими комуністами. Східну Прусію, колишній німецький район над Балтійським морем, поділили між собою комуністична Польща і сам СССР. Японію — велику загрозу 1930-х — переможено і роззброєно. Однак тут Радянський Союз не брав участі в перемозі, тож не отримав і великої ролі в окупації. Американці будували в Японії військові бази, а японців учили грати в бейсбол[722].

Навіть зазнавши поразки, Японія змінила політику в східній Азії. Японське вторгнення в Китай 1937 року зрештою лише зіграло на руку китайським комуністам. У 1944 році японці провели успішний суходільний наступ проти націоналістичного уряду Китаю. Це не вплинуло на результат війни, але фатально послабило націоналістичний режим. Після того, як японці здалися, їхні війська відкликано з материкового Китаю. Тоді, подібно до російських комуністів трьома десятиліттями раніше, свій момент отримали китайські комуністи. У Другій світовій війні Японія відіграла ту ж роль, що її у Першій світовій війні грала Німеччина. Не здобувши великої імперії для себе, країна стала прислужницею комуністичної революції в сусідній країні. Китайську Народну Республіку проголошено у жовтні 1949 року[723].

Хоча у Вашингтоні китайський комунізм міг видаватися підтвердженням того, що світова комуністична революція продовжується, для Сталіна це стало неоднозначною звісткою. На відміну від багатьох комуністів східної Європи, очільник китайських комуністів Мао Дзедун не був особистим клієнтом Сталіна. Хоча китайські комуністи прийняли сталіністське тлумачення марксизму, Сталін не мав особистого контролю над їхньою партією. Він знав, що з Мао буде амбітний і непередбачуваний суперник. За його словами, «битва за Китай ще не завершилася». Творячи політику в східній Азії, Сталін мав утримувати чільне становище, що його Радянський Союз займав у комуністичному світі. Спершу це занепокоєння постало щодо Кореї, де також щойно встановлено комуністичний лад. Японія, що правила в Кореї з 1905 року, вийшла з країни після війни. Відтак північну частину корейського півострова окупував Радянський Союз, а південну — Сполучені Штати. У 1948 році північнокорейські комуністи встановили у своїй країні народну республіку[724].

Навесні 1950 року Сталін мусив вирішувати, що сказати очільникові північнокорейських комуністів Кім Іл Сунові, який прагнув зайняти південну частину півострова. Сталін знав, що американці не заносили Корею до свого «оборонного периметру» в Японії та на Тихому океані, оскільки про це в січні сказав їхній держсекретар. Армія США вийшла з півострова у 1949 році. Кім Іл Сун запевнив Сталіна, що його війська швидко здолають південнокорейську армію. Сталін дав йому благословення на війну і надіслав мешканцям Північної Кореї зброю. Війська Кім Іл Суна вторглися на південь 25 червня 1950 року. Для боротьби на їхньому боці Сталін навіть надіслав декілька сотень радянських корейців із центральноазійських територій СРСР — тих самих людей, що їх лише тринадцять років перед тим наказав депортувати[725].

Корейська війна дуже скидалася на збройне протистояння між комуністичним та капіталістичним світами. Американці завдали швидкого і твердого удару у відповідь, надіслали війська з Японії та інших тихоокеанських країн, і спромоглися відтиснути північних корейців назад за початковий кордон. У вересні Труман схвалив документ під назвою NSC-68, таємне і формальне підтвердження американської великої стратегії стримування комунізму по цілому світі, ідею якої сформулював Джордж Кенан. У жовтні китайці вступили у війну на боці північних корейців. До 1952 року Сполучені Штати та їхні союзники вели війну проти комуністичних Північної Кореї та Китаю, у якій американські танки зіткнулися з танками радянського виробництва, а американські літаки — з радянськими винищувачами.

Сталін, схоже, боявся ширшої війни, можливо, навіть війни на два фронти. У січні 1951 року він скликав очільників своїх східноєвропейських сателітів і наказав їм розвивати армії, готуючись до війни в Європі. У 1951–1952 роках особовий склад Червоної армії подвоївся[726].

У ці ж роки Сталінові видалося, що радянські євреї були таємними агентами Сполучених Штатів. Принаймні у своїй чимраз більш стривоженій уяві Сталін, що зустрів непокору в Берліні, розчарування в Польщі й труднощі у Кореї, знову опинився в оточенні ворогів. Як у 1930-х, так і у 1950-х роках Радянський Союз можна було вважати об'єктом міжнародної змови, режисерами якої були вже не Берлін, Варшава і Токіо (з Лондоном на тлі), а Вашингтон (із тим же Лондоном). Сталін, видавалося, вважав Третю світову війну неминучою, а на майбутню загрозу реагував так само, як і наприкінці 1930-х років.

З певного огляду міжнародне становище тепер справді могло здаватися більш загрозливим, ніж тоді. Велика депресія принаймні принесла в капіталістичний світ бідність. Але на початок 1950-х років здавалося, що країни, яких визволили західні держави, швидко відновлять економічну потужність. У 1930-х роках капіталістичні держави були роз'єднаними і діяли одна проти одної. У квітні 1949 року найважливіші з цих держав поєднано у новому військовому альянсі — Організації Північно-Атлантичного Договору, або НАТО[727].

У липні 1951 року Сталін знайшов спосіб повернути власні служби безпеки проти уявної єврейської змови, що начебто діяла в Радянському Союзі. Наратив цієї змови, що сформувався в другій половині 1951 року, складався з двох частин: росіян, що могли б вороже ставитися до євреїв, убито, а вбивства їхні приховав радянський апарат безпеки.

Однією з гаданих жертв був Адександр Щербаков, військовий пропагандист, який стверджував, що російський народ «поніс головний тягар» війни. Він наглядав над Єврейським антифашистським комітетом, а також, за наказом Сталіна, влаштував чистку газет від єврейських журналістів. Іншою гаданою жертвою був Андрій Жданов — Сталінів чистильник радянської культури, який раніше заблокував публікацію Чорної книги радянського єврейства. За Сталіним, смерті цих людей стали початком хвилі єврейського медичного тероризму, спонсорами якого були американці, а метою — знищення радянського керівництва.

Одним із гаданих убивць був єврейський лікар Яков Етінгер, що помер під арештом у березні 1951 року. Віктор Абакумов — очільник МГБ — начебто не доповів про цю змову через те, що й сам був у ній задіяний. Для того, щоб приховати власну роль у змові, він навмисно убив Етінгера. Оскільки Абакумов убив Етінгера, Етінгер не встиг визнати весь обсяг своєї злочинної діяльності[728].

Перший начерк цих надзвичайних заяв Сталінові надіслав Михаіл Рюмін — у доносі на Абакумова. Рюмін був підлеглим Абакумова у МГБ. Те, що у доносі фігурував саме Етінгер, посилювало неспокій Сталіна. Етінгера заарештували не як учасника змови лікарів, а як єврейського націоналіста. Хитра ініціатива Рюміна поєднала єврейський націоналізм, що хвилював Сталіна віднедавна, із медичним убивством, думка про яке тривожила його завжди. Звісно, що поодинці кожна із заяв Рюміна скидалася на нісенітницю. Так, Щербаков помер на наступний день після того, як, усупереч вказівкам лікарів, взяв участь у параді на честь Дня перемоги. Жданов також знехтував лікарською порадою, що наказувала йому відпочити. Що ж до Етінгера, то його у березні 1951 року вбив не Абакумов, а сам Рюмін. Він добився виснаження Етінгера шляхом невпинних допитів — так званого конвеєра — після того, як лікарі сказали, що такий метод загрожуватиме його життю[729].

Однак Рюмін знайшов зв'язок, що, на його думку, мав би промовляти до Сталіна — єврейські лікарі-терористи, що вбивали видатних (російських) комуністів. Відтак напрямок розслідування був зрозумілим — очистити МГБ від євреїв та їхніх прислужників і знайти нових єврейських лікарів-убивць. 4 липня 1951 року Абакумова заарештували, а на його місце постановили Рюміна, який і розпочав антиєврейську чистку в МГБ. Після цього, 11 липня, центральний комітет наказав продовжити розслідування «терористичної діяльності Етінгера». Через п'ять днів, МГБ заарештувало електрокардіографа Софію Карпай. Софія Карпай мала надзвичайну вагу для цілого розслідування, оскільки була єдиним ще живим єврейським лікарем, якого можна було хоч якось пов'язати зі смертю радянського очільника. Вона справді зняла і розтлумачила дві кардіограми Жданова. Але під арештом вона відмовилася підтримати історію про медичне вбивство або імплікувати ще когось[730].

Докази у справі були слабкими. Але подальші докази єврейських змов можна було створити деінде.

Показовий антисемітський суд, що його не спромоглася влаштувати Польща, подарувала Чехословаччина. Через тиждень після арешту Софії Карпай, 23 липня 1951 року, Сталін оголосив президентові комуністичної Чехословаччини Клементові Готвальду, що той мусить позбутися свого близького соратника Рудольфа Сланського, який начебто уособлював «єврейський буржуазний націоналізм». 6 вересня Сланського усунено з посади генерального секретаря[731].

Відчутна неприязнь Москви спровокувала справжню шпигунську змову, чи принаймні невдалу спробу такої змови. Чехи, що працювали на американську розвідку, завважили, що Москва не прислала Сланському привітань з нагоди п'ятдесятих уродин (31 липня 1951 року). Вони почали заохочувати Сланського втекти з Чехословаччини. На початку листопада вони надіслали йому листа з пропозицією притулку на Заході. Кур'єр, що мав доправити повідомлення, був подвійним агентом, що працював на органи безпеки комуністичної Чехословаччини. Листа він передав своїм зверхникам — ті ж показали його росіянам. 11 листопада 1951 року Сталін скерував до Готвальда особистого посланця із вимогою негайно заарештувати Сланського. Хоча на цю мить ані Сланський, ані Готвальд листа не бачили, Готвальд, схоже, вважав, що не має вибору. Сланського заарештували 24 листопада і допитували рік[732].

Остаточний результат справи Сланського вражає: чехословацький показовий суд радянського зразка 1936 року з нашаруванням відвертого антисемітизму. Хоча серед найвидатніших жертв московських показових судів 1936 року були євреї, судили їх не за їхню єврейськість. У Празі єврейське походження мали 11 з 14 обвинувачених, і щодо усіх них цю обставину фіксував протокол. Слово космополіт вживалося так, ніби було юридичним терміном із загальновідомим значенням. 20 листопада 1952 року Сланський задав тон цілого політичного сеансу, прикликавши духи комуністів, що загинули перед ним: «Я цілковито визнаю свою провину і прагну чесно й правдиво описати все, що зробив, і злочини, що їх скоїв». Він очевидно дотримувався відпрацьованого сценарію. В один момент суду він відповів на запитання, яке прокурор забув поставити[733].

Сланський зізнався в змові, що охоплювала геть усі з обов'язкових параной своєї доби: із титоїстами, сіоністами, масонами та офіцерами американської розвідки, що вербували лише євреїв. Серед його гаданих злочинів було медичне вбивство Готвальда. Інший звинувачений, Рудольф Марголіус, мусив зректися своїх батьків, обоє з яких загинули в Аушвіці. Як і за Великого терору, різні змови координував «центр» — у цьому випадку, «Антидержавний конспіративний центр». Усі 14 звинувачених попросили для себе смертної кари — 11 з них її отримали. З грудня 1952 року, коли на шию Сланського пов'язали петлю, він подякував катові й сказав: «Я отримую по заслузі». Тіла 11 страчених кремовано, попіл висипано в рів на дорозі[734].

Цілком можливим у таку мить міг видаватися і публічний суд над євреями. У серпні 1952 року в Москві страчено 13 радянських громадян. Страчено їх за звинуваченням у шпигунстві на користь Сполучених Штатів, на підставі не надійної інформації, а заяв про їхній космополітизм та сіонізм. Цим людям інкриміновано те, що вони єврейські націоналісти та американські шпигуни — на підставі доказів, що їх надали тортури. Судили їх таємно. 11 чехословацьких громадян у Празі у грудні 1952 року стратили на подібних засадах, але після публічного суду, що нагадував про часи Великого терору. Тепер навіть польський режим почав заарештовувати людей як шпигунів Ізраїлю[735].

Восени 1952 року під слідством було ще декілька радянських лікарів. Жоден із них не мав найменшого стосунку до Жданова чи Щербакова, але вони лікували інших радянських та іноземних комуністичних достойників перед смертю. Серед медиків був і особистий лікар Сталіна, який на