Розділ 16 міжнародне морське право 1 страница

16.1. Поняття і просторова дія міжнародного морського права

Сучасне міжнародне морське право — це галузь міжнародного права, що регулює дослідження і використання просторів Світового океану, його дна і ресурсів у мирних цілях, а також польоти літаль­них апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.

Отже, основним об'єктом міжнародного морського права є Сві­товий океан і складові його простори і ресурси в ефективному зв'яз­ку з діяльністю суб'єктів міжнародного права — держав і їхніх об'єднань — міжнародних організацій і органів, наділених певними правами та обов'язками у сфері дії морського права.

Оскільки просторова сфера дії сучасного міжнародного права містить у собі не тільки води Світового океану, його дно і надра, але й повітряний простір над ним до межі з космічним простором, вва­жається обґрунтованою і правомірною позиція вчених, які вважа­ють сучасне міжнародне морське право комплексною галуззю, що містить визначені положення і міжнародного повітряного права.

Міжнародне морське право є однією з найстарших галузей між­народного права, тому що з давніх часів Світовий океан, що займає 71 % території планети Земля, відігравав важливу роль у задоволен­ні господарських потреб і потреб народів, що її населяють.

Етапи становлення міжнародного морського права прямо пов'язані з етапами становлення людської цивілізації.

Слід зазначити, що коли говорять про міжнародне морське право рабовласницького і феодального суспільств і навіть періоду переходу до капіталізму, вживання цього терміна не пов'язано з позначенням галузі міжнародного права, а позначає окремі норми морського права, що належали в ті часи переважно до системи внут­рішнього права, сферою правового регулювання яких були насам­перед майнові відносини приватноправового характеру. Своєрідні «кодекси», які мали тоді використання, — Basilica, Consolato del Mare, Закони Вісбі, Кодекс Ганзи, «Олеронські згортки (сувії)» та ін. — не були джерелами міжнародного права, тому що не містили в собі ні звичайних, ні кодифікованих норм, а тільки звичаї — пра­вила поведінки, що склалися в торгівлі між портами того чи іншого географічного регіону в результаті багатовікової практики, що, за словами Д. Кодомбоса, діяли як «несанкціоновані якою-небудь суверенною владою». Вони не встановлювали правового режиму морських просторів, • оскільки ще не склалися інститути відкритого моря, внутрішніх і територіальних вод.

Водночас уже в VI, V і IV сторіччях до нашої ери були укладені договори між Римом і Карфагеном про встановлення кордонів і режиму плавання в затоках Карфагенській і Лаціума, біля берегів Іспанії, Лівії, Сардинії, що справили згодом вплив на формування міжнародного-правового режиму територіальних вод. У праві Дав­нього Ізраїлю морські простори, розташовані на захід від Палестини, розглядалися як домініон цієї держави. Проте в античному світі принцип свободи відкритого моря ще не існував, як не існувало і самої галузі міжнародного морського права як системи норм, що визначають правовий режим морських просторів і правила їхнього використання. Це пояснювалося насамперед низьким рівнем розвит­ку економічних відносин і відсутністю єдиного світового ринку.

У феодальну епоху розвиток норм і правил морської діяльності відбувався по окремих морських регіонах і враховував місцеві умови і традиції. Таким чином, з'явилися згадані вище «кодекси» — як регіональні джерела морського права. В основному ці джерела являли собою зведення місцевих законів, звичаїв, що склалися і діяли в країнах і портах певного морського регіону. Незважаючи на регіональний характер, багато положень цих джерел справили суттєвий вплив на розвиток міжнародного морського права.

У епоху феодалізму різко загострилися претензії великих мор­ських держав на простори Світового океану. Так, Португалія претендувала на Атлантичний океан до півдня від Марокко, Іс­панія — на Тихий океан і Мексиканську затоку, Англія — на пів­нічну Атлантику, Венеціанська Республіка фактично встановила суверенітет над Адріатичним морем, а Генуезька Республіка — над Лігурійським. Характерною для цього періоду є активна участь у цих процесах католицької церкви. Претензії ряду держав навіть підкріпили буллами Папи Римські — Олександр VI у 1493 році і Юлій II у 1506 році.

Саме в цей період починає формуватися принцип свободи від­критого моря, що остаточно сформувався до кінця XVII століття. Його становлення прямо пов'язане з гострою боротьбою між фео­дальними державами — Іспанією і Португалією — і державами, у яких активно розвивався капіталістичний спосіб виробництва, — Англією, Францією, а потім Голландією, що виступили за свободу морів. У цей самий час були здійснені перші спроби доктринального обґрунтування ідеї свободи відкритого моря. Розгорнута аргумента­ція на користь свободи відкритого моря була дана в праці фундатора науки міжнародного права голландського мислителя і юриста Гуго Гроція «Mary Liberum» («Свобода морів або право, що належить Голландії, брати участь у торгівлі в Ост-Індії»). Він відзначав, що загальні потреби людства й інтереси міжнародної торгівлі потребу­ють визнання відкритості морів. Г. Гроцій писав про те, що відкрите море не може бути предметом володіння держав і приватних осіб і що користування ним однієї державою не повинне перешкоджати його використанню іншими.

Погляди Г. Гроція й інших буржуазних учених на свободу мо­рів були засновані на приватноправових, цивілістичних поглядах римських юристів. Певною мірою «раціональним зерном» обґрунту­вання свободи відкритого моря буржуазними юристами (Г. Гроцій, Л.Б. Отфейль, Л. Оппенгейм, Ф.Ф. Мартене та ін.) був проведений ними зв'язок цієї свободи зі свободою міжнародної торгівлі.

Одночасно з інститутом відкритого моря формувалися норми, що належать до територіальних вод або територіального моря. Необхід­ність створення особливого режиму в цих водах обґрунтовувалася інтересами безпеки прибережної держави і її виняткових прав у цих водах на рибальство. Ще наприкінці XIV сторіччя Л. Балд писав про те, що море, яке прилягає до території якоїсь держави, підпорядковане його юрисдикції. Вже в другій половині XVII сто­річчя англійський юрист А. Джентіле включав до складу території держави не тільки сушу, але і прилягаюче море, що він називав територіальними водами. Водночас почалися пошуки критеріїв для визначення їхньої ширини. Спочатку пропонувалося визна­чати ширину територіальних вод дальністю польотів гарматного ядра, межами дії берегових батарей. Наприкінці XVIII сторіччя італійський юрист М. Гальяні запропонував вважати межею тери­торіальних вод 3 морські милі. Проте на практиці держави встанов­лювали ширину територіального моря, як правило, у межах від З до 12 морських миль.

Під впливом принципу свободи відкритого моря виникло й набу­ло поступового загального визнання право мирного проходу інозем­них невоєнних суден через територіальне море. Г. Гроцій визнавав можливість установлення поясу територіальних вод прибережною державою і право мирного проходу по ньому суден інших держав. У 1625 році П. Фрейтас дав визначення поняття «територіальне море», у який було включене і положення про право мирного про­ходу через нього іноземних суден.

Історія міжнародних морських відносин свідчить про те, що норми і принципи міжнародного морського права укладалися і розвивалися при безпосередній взаємодії двох тенденцій — захисту своїх інтересів прибережними державами і необхідності вільного ви­користання відкритого моря в інтересах усіх суб'єктів міжнародного права. Але тільки в XX столітті, що ознаменувалося революційними темпами розвитку промисловості, науки і техніки, появою системи світогосподарських зв'язків і світового ринку, суттєвим розширен­ням діяльності держав у Світовому океані, об'єктивно дозріли умови для якісного розвитку норм і інститутів міжнародного морського права і їхньої кодификації.

16.2. Кодифікація міжнародного морського права

При аналізі процесу становлення міжнародно-правових норм, що регулювали режим морських просторів і різноманітні види ді­яльності держав з використання Світового океану з кінця XVIII сто­ліття до середини XX століття, можна дійти висновку, що це були в основному норми звичаєвого права, частина з яких була закріплена в угодах, укладених державами на двосторонній основі.

Перша спроба кодифікації норм, що належать до правового режиму територіальних вод, здійснена в 1930 році під егідою Ліги Націй, успіху не мала. Її результатом став лише проект конвенції, підготовлений для розгляду в майбутньому. Слід сказати й про спроби кодифікації окремих норм переважно зі специфічних питань (попередження зіткнень суден, охорона людського життя на морі, безпека мореплавання та ін.).

Відсутність великої зацікавленості міжнародного співтовари­ства в договірному закріпленні вже існуючих звичайних норм у відповідній універсальній міжнародній конвенції пояснювалася об'єктивним чинником і була прямо пов'язана з тим, що види вико­ристання Світового океану були обмежені до середини XX століття в основному судноплавством і рибальством.

Така потреба в універсальній кодифікації відповідних норм міжнародного права виявилася тільки після Другої світової війни, коли розвинені в промисловому плані країни розпочали розвідку й експлуатацію природних ресурсів континентального шельфу. У цей самий час широко розгорнулася науково-дослідна діяльність держав у Світовому океані. В умовах науково-технічної революції держави розпочали розвідку і розроблення природних ресурсів дна морів, океанів за межами континентального шельфу.

Усе більш ефективна і багатогранна діяльність держав з вико­ристання Світового океану створила основу для виникнення спе­цифічного предмета правового регулювання галузі міжнародного права, що формувалася. Тому завершення становлення міжнарод­ного морського права як галузі загального міжнародного права слід пов'язувати з його кодифікацією, тобто прийняттям у рамках світового співтовариства держав багатосторонніх міжнародних конвенцій з міжнародного морського права.

Слід зазначити, що Організація Об'єднаних Націй від початку своєї діяльності приступила до кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного морського права. Особливу роль тут відіграла діяль­ність Комісії ООН з морського права, що в період 1949-1956 років провадила велику роботу з кодификації звичаєво-правових норм і роз­робки проекту нових договірних норм. Це дало можливість провести в 1958 році в Женеві І Конференцію ООН з морського права, у роботі якої взяли участь 86 держав, включаючи 49, що розвиваються.

У завдання І Конференції ООН з морського права входив розгляд і прийняття на основі проекту розробленої Комісією міжнародного права ООН конвенції або конвенцій із питань, що зачіпають інтереси всіх держав. У результаті роботи І Конференції ООН були прийняті конвенції:

1) про відкрите море;

2) про територіальне море і прилеглу зону;

3) про континентальний шельф і

4) про рибальство й охорону живих ресурсів відкритого моря.

Крім того, І Конференція ООН з морського права прийняла

Факультативний протокол про обов'язкову процедуру вирішення спорів і 5 резолюцій, включаючи резолюцію про скликання II Кон­ференції ООН з морського права.

Історичне значення І Конференції ООН з морського права по­лягає, по-перше, у тому, що вона була першим найважливішим етапом кодификації сформованих на той час звичаєвих норм про режим морських просторів і про різноманітні види використання Світового океану, і, по-друге, у тому, що на ній були розроблені в порядку прогресивного розвитку міжнародного права нові норми, що надалі набули широкого міжнародного визнання.

У ході конференції вдалося кодифікувати ряд загальновизнаних принципів і норм міжнародного морського права: принцип свободи відкритого моря, що включає свободу судноплавства, рибальства, прокладки морських кабелів і трубопроводів, польотів над від­критим морем; право мирного проходу через територіальне море;

принцип реального зв'язку між судном і державою прапора; про режим континентального шельфу та ін.

Але на І Конференції не вдалося вирішити питання про макси­мальну ширину територіального моря і рибальської зони за його межами.

Мета II Конференції ООН з морського права, скликаної в Же­неві в 1960 році, полягала в розробці міжнародно-правових норм із питань, не вирішених на І Конференції. Проте через розбіжності, що виникли між учасниками II Конференції з морського права, вирішити на ній ці питання не вдалося, тому що одні держави ви­ступали за тримильний ліміт, другі — за шестимильний, треті — за дванадцятимильний. І це не дивно, тому що йшлося про межу території держав, що мають морське узбережжя.

Об'єктивні обставини загальносвітового розвитку привели до того, що питання, пов'язані із шириною територіального моря, рибальської зони, континентального шельфу, з економічними й іншими правами прибережних держав у їхній взаємодії з інтересами міжнародного співтовариства в цілому, ставали все більш актуаль­ними. Крім того, до цих питань додалися проблеми негативного характеру, породжені науково-технічною революцією: забруднення морів і океанів, можливість використання потужних технічних засобів у справі розвідки і видобування живих і неживих ресурсів Світового океану, розширення й ускладнення наукових досліджень морських просторів.

Усі ці фактори викликали необхідність активізації співробітни­цтва держав у їхньому подоланні і знайшли свій прояв насамперед у кодифікаційних роботах, що торкнулися окремих інститутів морського права: безпека мореплавання й охорони людського життя на морі; захист і збереження морського середовища, включаючи за­бруднення моря із суден і боротьбу з забрудненням; режим рибаль­ства й охорони живих морських ресурсів; режим морських портів і іноземних суден у них; режим транзитної торгівлі внутрішньоконти­нентальних держав; часткову демілітаризацію морських просторів і т.д. Результатом цієї роботи стала поява таких міжнародно-правових актів, як Конвенції з охорони людського життя на морі 1960 і 1974 років; Конвенція про міжнародні правила запобігання зіткненню суден у морі 1972 року; Конвенція з пошуку і рятування на морі 1979 року; Конвенція про втручання у відкритому морі у разі аварій, що призводять до забруднення нафтою, 1969 року; Конвенція про запо­бігання забрудненню моря викиданням відходів та інших матеріалів 1972 року; Конвенція про запобігання забруднення суднами 1973 року; Конвенція про запобігання забруднення моря із джерел на суходолі 1974 року; Конвенція про збереження атлантичних тунців 1966 року; Конвенція про порядок ведення промислових операцій в Північній Атлантиці 1967 року; Конвенція про збереження ан­тарктичних тюленів 1972 року; Конвенція про транзитну торгівлю внутрішньоконтинентальних держав 1965 року й ін.

Таким чином, міжнародне морське право як галузь загального міжнародного права постійно розвивалася. Навіть після невдалого завершення роботи II Конференції ООН з морського права процес кодифікації і прогресивного розвитку окремих його інститутів про­довжувався. Але наростали і серйозні негативні тенденції, що були пов'язані насамперед із тим, що після конференції деякі держави, особливо нові незалежні держави, які виникли в результаті деколоні­зації, стали розширювати свої територіальні води аж до 200 морських миль або ж установлювати прибережні економічні і рибальські зони, підпорядковані їхній винятковій юрисдикції, шириною до 200-300 миль. Виникла достатньо складна і небезпечна ситуація в справі до­слідження і використання Світового океану на рівноправній основі всіма державами з належним урахуванням їхнього географічного положення й інтересів стосовно Світового океану.

З метою вирішення цієї гострої і глобальної проблеми, відпо­відно до резолюцій Генеральної Асамблеї ООН 2750 С (XXV) від 17 грудня 1970 року і 3067 (XXVIII) від 16 листопада 1973 року, була скликана III Конференція ООН з морського права.

Конференція, що проходила з 1973 по 1982 рік, стала найважли­вішим етапом кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного морського права. Усього було проведено 11 сесій, причому почина­ючи з 7-ї сесії кожна з них мала додаткові («відновлені») частини сесій. У роботі конференції брали участь делегації 164 держав. Крім того, як запрошені у її роботі брали участь й інші суб'єкти міжнарод­них відносин — 12 спеціалізованих установ ООН, 19 міжурядових організацій і ряд неурядових організацій.

Незважаючи на те, що в ході конференції виявилося зіткнення певних політичних і економічних угруповань із протилежними ін­тересами, таких, як «Група 77» (держави, що розвиваються, яких було насправді близько 120); група західних капіталістичних дер­жав; група соціалістичних держав; група держав архіпелагу; група держав, що не мають виходу до моря, та інших, що знаходяться в несприятливих географічних умовах; група заливних держав та ін. — зрештою вдалося винести на єдине за всі роки голосування узгоджений текст Конвенції ООН з морського права. ЗО квітня 1982 року Конвенція була прийнята: за її прийняття проголосували 130 делегацій, проти — 4, 17 утрималися. Разом із Конвенцією були прийняті 4 резолюції, що стали Додатком І до неї. На заключних засіданнях конференції, що проходили з 6 по 10 грудня 1982 року в Монтего-Беї (Ямайка), були заслухані остаточні заяви делегацій, після чого був підписаний Заключний акт, а 10 грудня була відкрита для підписання Конвенція ООН з морського права 1982 року.

У цей перший день Конвенцію підписали 119 делегацій, що представляли 117 держав, Острови Кука (самоврядна асоційо­вана держава) і Рада Організації Об'єднаних Націй по Намібії. Цього самого дня Конвенцію підписала делегація України. Одна держава — Фіджі — у той самий день здала на зберігання свою ратифікаційну грамоту. Слід зазначити, що ніколи раніше у день підписання договору не демонструвалася така переконлива його під­тримка. Цей перший успіх Конвенції сам по собі не має прецеденту в історії договірного права.

Проте цей успіх був зумовлений завдяки методу роботи кон­ференції: прийняттю її тексту на основі консенсусу і так званого «пакетного підходу», концептуальну основу якого становить при­йняття рішень стосовно різноманітних груп установлюваних норм з урахуванням нерозривного зв'язку між ними. У цьому випадку держави-учасниці виявляли готовність поступитися деякими своїми інтересами стосовно якоїсь з груп норм за умови, що їх суттєві права й інтереси будуть належною мірою відбиті в іншій групі норм.

«Пакетне» рішення щодо Конвенції є результатом унікального характеру обставин, за яких вона з'явилася, включаючи тісний взаємозв'язок багатьох різноманітних питань, велику кількість держав-учасниць і численність інтересів, які найчастіше стикають­ся, що, як відзначалося, часом не вписувалися в традиційні рамки регіональних інтересів. Наріжним каменем «пакета» Конвенції є підхід, відповідно до якого користування правами і вигодами пе­редбачає взяття на себе супутніх обов'язків і зобов'язань з тим, щоб можна було створити загальний справедливий порядок.

В основу Конвенції покладено інші важливі підходи. Один із них закріплює повагу прав інших держав як найперший обов'язок всіх держав-учасниць. Конвенція накладає на сторони зобов' язання вирішувати їхні спори мирними способами і надає вибір методів вирішення спорів у випадку, коли вони не можуть іншим чином досягти домовленості, навіть при втручанні третьої сторони.

У своїй заяві, зробленій 10 грудня 1982 року після відкриття Конвенції для підписання, Генеральний секретар ООН Хав'єр Перес де Куельяр зазначив: «Ця Конвенція подібна ковтку свіжого повітря під час серйозної кризи в міжнародному співробітництві і спаду в справі використання міжнародного механізму для розв'язання сві­тових проблем. Так будемо ж сподіватися, що цей ковток свіжого по­вітря передвіщає теплий бриз, що дме з Півночі на Південь, із Півдня на Північ, зі Сходу на Захід і з Заходу на Схід, тому що це яскраво продемонструє, чи готове міжнародне співтовариство підтвердити свою рішучість шукати за допомогою Організації Об'єднаних Націй більш задовільних розв'язань серйозних проблем, що стоять перед світом, у якому спільним знаменником є взаємозалежність».

Конвенція ООН з морського права набула чинності 16 листопада 1994 року після закінчення 12 місяців із дня здачі на збереження, згідно зі статтею 308 Конвенції, ратифікаційної грамоти 60-ю держа­вою. Україна ратифікувала Конвенцію 3 червня 1999 року за допо­могою прийняття Верховною Радою України Закону України «Про ратифікацію Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року й Угоди про імплементації Частини XI Конвенції Організації Об'єднаних Націй з морського права 1982 року».

Як ідеться в преамбулі, метою Конвенції є встановлення «пра­вового режиму для морів і океанів, що сприяв би міжнародним повідомленням і використанню морів і океанів у мирних цілях, справедливому й ефективному використанню їхніх ресурсів, збе­реженню їхніх живих ресурсів, вивченню, захисту і збереженню морського середовища».

Конвенція підтверджує і доповнює ряд положень Женевських конвенцій з морського права 1958 року. Конвенція ООН з морського права 1982 року і Женевські конвенції з морського права 1958 року є безстроковими міжнародно-правовими актами і зберігають свою юридичну чинність для їхніх держав-учасюїць. Водночас, відповід­но до статті 311 Конвенції з морського права, вона має переважну силу у відносинах між державами-учасницями перед Женевськими конвенціями з морського права 1958 року, тобто в тому випадку, коли дві держави є одночасно учасницями Конвенції 1982 року і тієї або іншої Конвенції 1958 року, за винятком, зрозуміло, тих просторів Світового океану, юридичний статус і режим яких не був зазначений і регламентований у конвенціях 1958 року.

Конвенція характеризується значною новелізаціею, вона вво­дить нові норми й інститути, що відбивають сучасні тенденції розвитку в освоєнні Світового океану. У ній вперше в договірному порядку була встановлена гранично допустима ширина територі­ального моря 12 миль; підтверджене і деталізоване право мирного проходу іноземних суден через територіальне море. Цілком новим є інститут виняткової економічної зони, у межах якої прибережній державі надаються суверенні права щодо розвідування, розроб­лення і збереження природних ресурсів, що знаходяться на дні, у його надрах і у водах, що його покривають, і управління ними, а також стосовно інших видів економічної діяльності. Конвенція містить новий інститут — води архіпелагу, застосовний до держав- архіпелагів. Уперше в договірній практиці Конвенцією був визначе­ний статус величезної території — району морського дна за межами континентального шельфу («Району»). У ній зафіксовані правила транзитного проходу через міжнародні протоки, що надають мож­ливість здійснювати свободу судноплавства і польотів через них. Урегульовано також польоти літальних апаратів у повітряному просторі над Світовим океаном.,

Конвенція підтвердила основні норми стосовно континентально­го шельфу і внесла уточнення в цей інститут, зокрема, визначила підходи до визначення зовнішньої межі континентального шельфу. Визначено порядок регулювання діяльності з дослідження і вико­ристання його ресурсів.

Конвенція істотно розширила перелік свобод відкритого моря, включивши в нього поряд із традиційними свободами судноплав­ства, рибальства, польотів, прокладки кабелів і трубопроводів також свободи будувати штучні острови, установки і споруди, що допускаються відповідно до міжнародного права, і проводити мор­ські наукові дослідження.

У Конвенції є блоки норм, що регламентують порядок проведення морських наукових досліджень, спрямованих на забезпечення захис­ту і збереження морського середовища, а також механізм врегулю­вання спорів, пов'язаних із тлумаченням і застосуванням її норм.

Важливим положенням Конвенції в справі забезпечення загаль­ного миру і безпеки є резервування відкритого моря для мирних цілей.

Слід враховувати, що Конвенція кодифікувала ряд звичаево- правоьих норм, проте ці норми продовжують діяти у своїй старій якості для держав, що не беруть участі у ній.

Конвенція ООН з морського права 1982 року є основним джере­лом сучасного міжнародного морського права. Це один із дуже ве­ликих багатосторонніх міжнародно-правових актів, який має дуже складну структуру, що містить власне Конвенцію, яка складається з 320 статей і дев'яти додатків до неї, що є невід'ємною її частиною, відповідно до статті 318 Конвенції.

Конвенція, крім преамбули, містить 17 тісно взаємозалежних між собою частин, а саме:

Частина І — Вступ.

Частина II — Територіальне море і зона, що прилягає.

Частина III — Протоки, використовувані для міжнародного судноплавства.

Частина IV — Держави-архіпелаги.

Частина V — Виняткова економічна зона.

Частина VI — Континентальний шельф.

Частина VII — Відкрите море.

Частина VIII — Режим островів.

Частина IX — Замкнуті або папівзамкнуті моря.

Частина X — Право держав, що не мають виходу до моря, на до­ступ до моря і від нього і на свободу транзиту.

Частина XI — Район.

Частина XII — Захист і збереясення морського середовища.

Частина XIII — Морські наукові дослідження.

Частина XIV — Розроблення і передача морської технології.

Частина XV — Врегулювання спорів.

Частина XVI — Загальні положення.

Частина XVII — Заключні положення.

Додатки до Конвенції: види, що далеко мігрують; Комісія з меж континентального шельфу; Основні умови пошуку, розвідки і розробки ресурсів Району; Статут підприємства; Погоджувальна процедура; Статут Міжнародного трибуналу з морського права; Ар­бітраж; Спеціальний арбітраж; Участь міжнародних організацій.

Одне лише перерахування частин Конвенції і додатків до неї дає переконливий доказ розширення кола об'єктів регулювання між­народним морським правом, поліпредметності і поліоб'єктності самої Конвенції, що дійсно робить її основним джерелом сучасного міжнародного морського права.

Слід зазначити, що Конвенція ООН з морського права головним чином встановлює правовий статус і юридичний режим тих мор­ських просторів Світового океану, про які йде в ній мова. Але хоча ці простори і пов'язані в єдиному природному комплексі, кожний окремо з погляду права являє собою різноманітні юридичні поняття. Одні з них, відповідно до Конвенції, мають правовий режим, що передбачає їхню належність певним суб'єктам (наприклад, внут­рішні морські води, на які поширюється суверенітет прибережної держави в повному обсязі), інші — правовий статус, що містить тільки визначені права та обов'язки належних суб'єктів по їхньому дослідженню і використанню (наприклад, континентальний шельф, щодо якого держави не здійснюють суверенні права, а наділені лише винятковими правами з його дослідження, а також використання ресурсів його дна і надр).

У такий спосіб Конвенція ООН з морського права визначає юри­дичний статус позначених у ній морських просторів (територіальне море, прилегла зона, відкрите море, континентальний шельф і т.д.) і їхні межі (межа) з метою встановлення їхнього юридичного режи­му, тобто сукупності прав і зобов'язань учасників Конвенції щодо простору, що має даний статус.

Слід звернути увагу і на деякі невідповідності окремих положень Конвенції, які стосуються насамперед суб'єктного складу її учас­ників. Так, у частині І Конвенції, названій «Вступ», визначаються деякі базові терміни — поняття Конвенції, у тому числі з проблеми, що розглядається. Це насамперед «держава-учасниця» —держава, що погодилася на обов'язковість для неї Конвенції і для якої вона є чинною (пп. 1 п. 2 статті 1). Проте в другому підпункті цієї статті закріплено, що Конвенція застосовується до зазначених в пункті 1 «b» -«f» статті 305 Конвенції суб'єктів права, що стають учасника­ми Конвенції відповідно до умов, характерних для кожного з них. Під такими суб'єктами Конвенція розуміє «самоврядні асоційовані держави», що мають компетенцію з питань, регульованих Конвен­цією, у тому числі компетенцію укладати відповідні договори. Слід зазначити, що на практиці учасниками Конвенції поки що стають тільки держави, що ж стосується правосуб'єктності асоційованих держав, то про неї що-небудь сказати поки що неможливо.

Водночас згідно зі статтею 305 учасниками Конвенції можуть стати і «міжнародні організації відповідно до Додатка IX». У стат­ті 1 Додатка IX («Вживання терміна «міжнародна організація») зазначається: «Для цілей статті 305 і профільного додатка термін «міжнародна організація» означає засновану державами міжуря­дову організацію, якій її держави-члени передали компетенцію в питаннях, регульованих дійсною Конвенцією, у тому числі компе­тенцію по укладанню договорів, що відносяться до таких питань». Проте з інших статей цього Додатка випливає, що мова в ньому йде не про міжнародні організації як такі, а про об'єднання держав, іменованих конфедераціями або наднаціональними організаціями. Стосовно морського права мова практично йдеться про Європей­ський союз (ЄС), колишній ЄЕС, якому держави-члени передали повноваження укладати міжнародні договори про використання їх виняткових економічних зон. Інших подібних конфедерацій держав (наднаціональних організацій) поки що немає. Практичним підтвердженням сказаного є те, що ЄЕС, підписавши документ, є учасником Конвенції.

Таким чином, можна дійти висновку про те, що відносно суб'єктного складу її учасників Конвенція ООН з морського права має суттєвий перспективний потенціал, який враховує навіть змі­ни, що відбуваються в майбутній державній організації світового співтовариства.

У цілому, можна констатувати, що розроблення і прийняття Конвенції ООН з морського права 1982 року стало важливим історич­ним етапом у кодифікації і прогресивному розвитку міжнародного права. Її стратегічною метою є стабільний розвиток міжнародних відносин у зв'язку з діяльністю суб'єктів міжнародного права у Світовому океані.