ВИСНОВКИ. Українська перекладознавча традиція має довгу історію – дослідники вбачають її початок з часів Київською Русі

Українська перекладознавча традиція має довгу історію – дослідники вбачають її початок з часів Київською Русі, прослідковують її розвиток у подальших століттях, відстежують розквіт українського перекладу в ХІХ та ХХ століттях. У ході нашого дослідження ми розглянули основні етапи формування українського перекладознавства і, опираючись на отримані результати, можемо зробити наступні висновки.

1. Зародження українського перекладознавства відбулося ще в ІХ ст., коли у 864 р. імператор Візантії надіслав грецьких монахів Кирила та Мефодія для проповідування християнства серед слов’янських народів. Вони почали свою діяльність зі створення алфавіту, відомого усьому світові як кирилиця, за допомогою якого переклали з грецької на церковнослов’янську декілька релігійних текстів, у тому числі Новий Завіт, Псалтир і молитовник. Після офіційного хрещення Русі в 998 р. з’явилася інша перекладна література, що мала на меті ознайомити нових християн з основами цієї релігії, її філософським підґрунтям, обрядами та звичаями.

Далі князь Ярослав Мудрий зібрав у новозбудованому Софійському соборі багато перекладачів (писців), які перекладали на старослов’янську мову. то була вже ціла перекладацька школа зі своїми молодшими й старшими, менш досвідченими й більш досвідченими перекладачами, імен яких у джерелах не вказано. В основному перекладалися тексти релігійного характеру. Однак у цей же період зустрічаються переклади книг цілком світського змісту, як, наприклад, «Повість про Акіра Премудрого» чи «Повість про Варлаама та Іосафа».

2. Не зважаючи на перенесення центру слов’янської культури до Москви, в Україні все ж перекладалися твори й надалі. У XV ст. з’являються нові редакції деяких книг Старого Завіту, а також Євангелія. Першим перекладом українською мовою вважається «Пересопницьке Євангеліє», видане між 1556 і 1561 рр. Також поширювалися «духовні повісті» – непрямі переклади або адаптації латинських творів про королів-магнатів і страждання Христа, здійснені з польських версій. Поступово паралельно починають з’являтися приклади прямого перекладу з латинської мови. Є також підстави говорити про існування письмового та усного дипломатичного перекладу в тогочасній українській державі. Заснування митрополитом Петром Могилою Київської Академії в 1632 р. дало великий поштовх перекладацькій діяльності в Україні, головним чином у галузі науки.

3. ХІХ ст., ознаменоване розширенням перекладацької діяльності в Україні, було епохою підвищення національної свідомості населення. Більшість тогочасних письменників були перекладами: І. Франко, Л. Українка, П. Куліш, Л. Боровиковський, П. Ніщинський, С. Руданський, М. Старицький, П. Грабовський, В. Самійленко, М. Вовчок, М. Кропивницький. Протягом цього часу буле перекладено шедеври іноземної літератури, а також було здійснено перший в історії повний переклад Старого та Нового Заповітів українською мовою.

4. Переклад в Україні на початку ХХ ст. характерний діяльністю неокласиків (М. Зеров, М. Драй-Хмара, П. Филипович, М. Рильський, Ю. Клен), які володіли кількома мовами та перекладали з різних жанрів. Доля більшої частини з них була трагічною, оскільки комуністичний режим не пробачав найменшого вияву національного самовираження. У другій половині 1940х – на початку 1950х рр. відбувається активізація перекладацької діяльності, але об’єктом перекладу виступає переважно російська-радянська література, що було негативним чинником, адже кількість перекладів з інших мов значно зменшилася. Також з’явилася практика перекладати іншомовні твори не з оригіналів, а з їхніх російських перекладів. Кінець 1950х – початок 1960х рр. – період відлиги, під час якого був послаблений ідеологічний контроль Москви, що дало можливість частково виправити ситуацію з перекладами. До відомих перекладачів епохи відносимо Бориса Тена, Миколи Бажана, Максима Рильського, Василя Мисика, Євгена Дроб’язка, Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Дмитра Білоуса, Дмитра Паламарчука.

5. До сучасних тенденцій перекладу можна віднести активний процес утворення української термінології, з цим пов’язано складання словників. В умовах незалежного розвитку Україна відчуває особливу потребу у кваліфікованих усних та письмових перекладачах. Якщо раніше переклад під час офіційних переговорів та міжнародних конференцій здійснювався лише з російської мови і на російську, то сьогодні переговори і конференції на президентському, урядовому та парламентському рівнях проводяться українською мовою, що вимагає дедалі більшої кількості перекладачів з різних мов на українську. Водночас письмові перекладачі, які спеціалізуються у науковій, технічній, комерційній та інформаційній галузях, можуть здобути належну освіту лише тоді, коли в курсах перекладу використовується комп’ютер.

Отже, узагальнивши результати нашого дослідження, можемо стверджувати, що переклад в Україні розвивався протягом довгих століть, і дослідження особливостей його становлення становить значний науковий інтерес серед науковців. У подальшому хотілося б провести більш ґрунтовне дослідження саме сучасного стану перекладу в Україні, оскільки ця тема є відносно мало висвітленою.