XIV – XVIII ст. як епоха активного розвитку перекладу

Не зважаючи на явне переміщення центру слов’янської культури до Москви, українська культура була достатньо розвиненою, аби зберегти свій переклад. У XV ст. з’являються нові редакції деяких книг Старого Завіту, а також Євангелія. У XVI ст. з’являються переклади таких творів, як «Логіка» Авсифафа, «Таємна Таємних», «Шостикрил» і «Псалтир» Федора Жидовина. Був також зроблений переклад з німецької твору «Люцифарії» [19, с. 167]. За деякими ознаками (транскрипція власних імен, членування текстів і лексичні особливості) їх відносять до прямих перекладів з івриту [10, С. 196 – 197].

Першим перекладом українською мовою вважається «Пересопницьке Євангеліє», видане між 1556 і 1561 рр. На думку дослідників, цей текст відіграв украй важливу роль у становленні українського козацтва. Переклад Євангелія виконувався під наглядом архімандрита Григорія з Пересопницького монастиря і за участі сина протопопа Михаїла. Деякі особливості перекладу вказують на те, що перекладачі використовували не лише церковнослов’янський текст, а й його чеські та польські версії [19, с. 175].

У XV – XVI ст. поширювалися «духовні повісті», в яких описуються історії про королів-магнатів і страждання Христа. Це були непрямі переклади або адаптації латинських оригіналів, зроблені найчастіше з польських версій. Польська і рідше чеська мови слугували посередниками для українських перекладів релігійних і світських книг [13, с. 400].

Однак паралельно з’являються приклади прямого перекладу з латинської мови. До них, імовірно, належить переклад-адаптація легенди про Святого Георгія. Поряд з релігійними текстами перекладають також деякі наукові праці, серед яких «Трактат з логіки» Мойсея Маймоніда, єврейського теолога, філософа і лікаря (1135 – 1204) [10, с. 227].

Релігійний і філософський трактат «Авіасаф», який є компіляцією різних джерел і авторство якого приписується арабському вченому ХІІ ст., досяг Східної Європи завдяки перекладам-переказам його частин, що стосуються астрономії. Дидактичний трактат «Ворота Арістотеля» (інша назва – «Таємниця таємниць»), який походить з арабського джерела, був перекладений у Х – ХІ ст. на латинську мову та іврит. Його переклад, зроблений в Україні чотирма століттями пізніше, створювався, очевидно, на основі єврейського тексту, оскільки у ньому зафіксовано гебраїзми [19, с. 201].

Дипломатичні відносини України з Османською імперією, Кримським ханством, Францією, Австрією, Польщею і Молдавією, які розвиваються в XVI ст. після створення Козацької християнської республіки (Запорозької Січі), дають підстави говорити про існування письмового та усного дипломатичного перекладу в тогочасній українській державі. Ця діяльність розширюється у ХVII ст. за гетьманування Богдана Хмельницького, який мав послів у більшості сусідніх країн [13, С. 413 – 414].

Протягом XV – XVII ст. переклад в Україні зайняв місце власне української літератури. Практично всі твори перекладалися або переказувалися з польської мови, оскільки велика частина території сучасної України знаходилася в складі Польщі. Проте деякою мірою підтримувався вплив на культуру Московського царства. Одним з провідників такого впливу була Києво-Могилянська Академія – перший вищий навчальний заклад у східнослов’янських землях [10, с. 336].

Заснування митрополитом Петром Могилою Київської Академії в 1632 р. дало великий поштовх перекладацькій діяльності в Україні, головним чином у галузі науки. Академія об’єднала довкола себе талановитих учених і професорів, таких як Х. Філалет, Г. і М. Смотрицькі, Л. Зизаній, З. Копистенський, П. Могила, Ф. Прокопович, Г. Кониський. Усі вони володіли кількома мовами, зокрема латинською, грецькою, церковнослов’янською і польською. Високий рівень знання і викладання латинської мови в Київській Академії уможливив переклад трактатів з астрономії, географії, медицини тощо. Серед праць, перекладених у цей період, відзначають «Анатомію» фламандського ученого Андре Везаля (Везалія) і «Космографію» голландського географа і картографа В. Ж. Блеу, який виклав астрономічні погляди Ніколая Коперніка. Обидва переклади належать випускникові Академії Є. Славинецькому [13, с. 478].

У той самий час випускники Академії, які оселилися у Москві за наказом Петра І, перекладали російською мовою праці київських учених з філософії та теології. У такий спосіб з’явилися: «Катехизм» (Повчання новонавернених) Лаврентія Зизанія, надрукований у Москві 1627 р., «Книга про віру» Захарії Копистенського, «Казання святого Кирила, патріарха Єрусалимського, про Антихриста» Стефана Зизанія. Було також перекладено деякі полемічні твори Івана Вишенського [13, с. 480].

У XVII ст. підсилюється конфронтація між Польщею та Росією за вплив на Україну. Одночасно практично припиняються переклади українською мовою. Після приєднання України до Московського Царства мовна ситуація на території країни в цілому та розвиток перекладу зокрема ускладнювалися низкою факторів: 1) відсутністю державної самостійності України; 2) сусідством російської мови, що мала статус імперської; 3) заборонною політикою у відношенні друкування книг українською мовою, що активно проводилася з початку XVIII ст. [19, с. 267].

Протягом XVII – XVIII ст. український читач познайомився у перекладах з деякими літературними творами італійського Відродження. Йдеться передусім про новелу Боккаччо «Танкред, Сигізмунд і Гвіскард», уривок з поеми Тассо «Звільнений Єрусалим» (1580) і десять пісень із цієї поеми. Ці тексти, перекладені зокрема викладачем Київської Академії Л. Горкою (уривок із «Звільненого Єрусалима»), відтворюють польські версії, чим пояснюється наявність у них полонізмів. Іноді вони є досить далекими від італійських оригіналів унаслідок вилучення ідей та сюжетів, що суперечили естетичним смакам епохи. Отже, так званий прикрашальний переклад, відомий у Європі доби класицизму, не оминув і України [19, с. 271].

Античний спадок досяг українських земель завдяки творчості Григорія Сковороди (1722 – 1794), філософа, педагога і поета, який зробив значний внесок і розвиток перекладу в Україні ХVIII ст. Він переклав твори Горація, Вергілія, Овідія, Ціцерона, Плутарха, а також твори неолатинських поетів, зокрема французького гуманіста М. А. Мюре (Муре) [19, с. 273].

Попри видані ще за Петра І імператорські ухвали, які забороняли використання української мови для перекладу і публікації книг, у XVIII ст. процес освоєння іноземної літератури нашою мовою не припиняється. Щоправда, перевага віддається не власне перекладам, а переспівам, які важко відрізнити від творів національної літератури-сприймача. Яскравим прикладом такого травестійного твору за мотивами Вергілієвої «Енеїди» стала «Енеїда» І. П. Котляревського, що з’явилася наприкінці XVIII ст. То був перший літературний текст, написаний сучасною українською мовою. Феномен «переодягання у власні шати» іншомовного твору не був суто українським, і мав місце в багатьох європейських літературах. Пригадаймо тут різномовні (іспанську, французьку, англійську, російську) версії відомого твору під назвою «Дон Хуан / Дон Жуан» [10, с. 357].

Не зважаючи на перенесення центру слов’янської культури до Москви, в Україні все ж перекладалися твори й надалі. У XV ст. з’являються нові редакції деяких книг Старого Завіту, а також Євангелія. Першим перекладом українською мовою вважається «Пересопницьке Євангеліє», видане між 1556 і 1561 рр. Також поширювалися «духовні повісті» – непрямі переклади або адаптації латинських творів про королів-магнатів і страждання Христа, здійснені з польських версій. Поступово паралельно починають з’являтися приклади прямого перекладу з латинської мови. Є також підстави говорити про існування письмового та усного дипломатичного перекладу в тогочасній українській державі. Заснування митрополитом Петром Могилою Київської Академії в 1632 р. дало великий поштовх перекладацькій діяльності в Україні, головним чином у галузі науки.