Політичні вчення Стародавнього Світу.

Лекція 2.1. Основні етапи розвитку науки про політику. Політична і правова думка в Україні

План

1.Політичні думки Стародавнього Світу, Середньовіччя та Відродження.

2.Політична думка Нового та Новітнього часу.

3.Розвиток політичної думки в Україні.

Політичні думки Стародавнього Світу, Середньовіччя та Відродження.

Політичні вчення Стародавнього Світу.

Антична політико-правова думка оформилася і розвивалася як ідеологія вільних. Воля – фундаментальна цінність, головна мета зусиль і основний предмет турбот давньогрецької політичної теорії і практики.

У процесі розвитку давньогрецької політичної і правової думки ранні, багато в чому міфологічні уявлення (Гомер і Гесіод) поступалися місцем філософському підходу, що формувався (Піфагор, Геракліт, Демокріт), раціоналістичним інтерпретаціям (софісти), логіко-понятійному аналізу (Сократ, Платон) і зародковим формам емпірично-наукового (Арістотель) та історично-політичного (Полібій) дослідження держави і права.

Концептуальну завершеність програми стабілізації політичної структури полісу набули в теоріях Платона й Арістотеля.

Платон (427-347 рр. до н.е.) виступав з утопічною теорією " ідеальної" держави. Головне зло для сучасного йому суспільства Платон бачить у людському егоїзмі, що випливає з комерціалізації людських відносин. Як теоретичну і практичну альтернативу такому " нездоровому" суспільству Платон у діалозі " Держава " висуває проект ідеального державного устрою. Суть його полягає у поділі громадян на три розряди-табори: філософів-керівників, воїнів і специфічний третій розряд безпосередніх виробників.

У вищих управлінських розрядах скасовується приватна власність, а разом з нею і відповідні матеріальні інтереси й економічна воля. У нижчого виробничого розряду приватна власність зберігається, але він відсторонений від участі в управлінні державою і позбавлений волі політичного волевиявлення.

Наприкінці свого життя Платон створює в діалозі " Закони " " приземлену" версію " другої за досконалістю держави". " Друга за досконалістю держава" є наближенням утопії до реальності, продуктом компромісу з дійсністю.

Замість внутрішнього усвідомлення Платон пропонує скористатися в " другій" державі системою законодавчого примусу, його проект являє собою тверду поліцейсько-казармену державу. Регламентація охоплює не тільки верхи, але і низи, поширюється на всі сторони людського життя, аж до шлюбу і полових відносин. Вона визначає розпорядок дня і ночі, колективну однодумність, періодичне " чищення" небажаних елементів, контроль за економічним життям із забороною володіння золотом і сріблом.

Більш реально виглядає творчість Арістотеля (384-322 рр. до н.е.), що є найвищим досягненням античної політичної думки.

Тоталітарній програмі " абсолютної єдності" Арістотель протиставляє ідею " відносної єдності ", що базується на досягненні збалансованого поєднання " приватних" інтересів.

За Арістотелем: є правильні і неправильні форми правління. Правильними формами є монархія (правління одного заради загального добробуту), аристократія (правління деяких кращих у загальних інтересах), політія (збалансоване правління відібраного на підставі цензу більшості заради загального добробуту). Неправильними формами є тиранія (необмежене правління одного у своїх власних інтересах), олігархія (правління деяких найбільш багатих громадян заради власного добробуту), демократія (необмежене правління малозабезпеченої більшості, здійснюване винятково у власних інтересах).

Найбільш повна реалізація ідеї ідеальної форми правління можлива в політії (системі регульованої демократії), що є, за Арістотелем, конструкцією еталону державної влади взагалі.

Арістотель вважає, що фундаментальною основою стійкої " правильної" демократії може стати " середній елемент". Підсумковий висновок Арістотеля полягає в тому, що " лише там, де в складі населення середній клас має перевагу чи над обома крайностями, чи над однією з них, державний уклад може розраховувати на стійкість".

Грецький історик епохи еллінізму Полібій (210-128 рр. до н.е.) у трактаті " Загальна історія у сорока книгах" констатує факт внутрішньої нестійкості усіх відомих політичних форм (царства, аристократії, демократії), їхньої схильності до виродження у свої негативні протилежності (тиранію, олігархію, охлократію – влада юрби). Полібій робить висновок про необхідність їхнього об’єднання в одній " змішаній" формі таким чином, щоб " жодна з них не розвивалася занадто і через це не перетворювалася в родинну їй протилежну форму".

Осмислюючи феномен величі Римської держави, Полібій бачить першопричину його успіхів у дуже майстерному одночасному поєднанні позитивних елементів трьох можливих форм правління, що взаємно стримують і врівноважують одна одну: консульської влади (царського начала), влади сенату (аристократичного начала) і влади народних зборів (демократичного начала). При цьому жодному з трьох елементів римської влади не віддається явної переваги, вони взаємно доповнюють і взаємообмежують один одного.

Давньогрецька політична думка знайшла своє продовження у древніх римлян.

Марк Туллій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) – знаменитий римський оратор, юрист, державний діяч і мислитель. У його великій творчості значна увага приділена проблемам держави і права. Спеціально ці питання освітлені в його роботах " Про державу" і " Про закони".

Державу (respublica) Цицерон визначає як справу, надбання народу. При цьому він підкреслює, що " народ – не будь-яке поєднання людей, зібраних разом будь-яким чином, а поєднання багатьох людей, пов’язаних між собою згодою у питаннях права і спільністю інтересів". Тим самим держава, у трактуванні Цицерона, є не тільки вираженням загального інтересу всіх його вільних членів, що було характерно і для давньогрецьких концепцій, але одночасно також є погоджене правове спілкування цих членів, як визначене правове утворення, " загальний правопорядок".

За своєю природою і сутністю вона (держава) носить божественний характер і заснована на загальному розумі і справедливості.