Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Правовий режим Антарктики. Система договору про Антарктику






Антарктика - це область земної кулі, що охоплює власне материк Антарктида площею близько 14 млн. кв. м, що складає 1/10 площі суші земної кулі і прилеглі до нього ділянки Атлантичного, Індійського Тихого океанів, включаючи розташовані там острови, від Південного полюса до 60-ї паралелі південної широти.

З метою визначення міжнародно-правового режиму Антарктики 1 грудня 1959 р. у_м. Вашингтон був укладений Договір про Антартику, який набрав чинності 23 червня 1961 р. (беруть участь понад ЗО держав).

Договір встановив режим нейтралізованої і демілітаризоване території, тобто Антарктика використовується лише в мирних цілях. На її території заборонено створювати військові бази, проводити маневри, випробовувати зброю. Закріплена свобода наукових досліджень. Оскільки на Антарктику не розповсюджується територіальна юрисдикція держав, то особи, що там перебувають, знаходяться під персональною юрисдикцією своєї держави.

Для сприяння реалізації цілей і принципів Договору створен; Консультативна рада, що надає свої рекомендації національним урядам та готує проекти конвенцій щодо ресурсів Антарктики.

Договір про Антарктику 1959 р. є основою ряду суміжних угод, яка разом з заходами, прийнятими в рамках Договору про Антарктику та суміжних угод, нерідко називають Системою Договору про Антарктику. До цих угод відносяться: Протокол з охорони навколишньої середовища до Договору про Антарктику (1991 р.), Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики (1980 р.), Конвенція про збереження тюленів Антарктики (1972 р.).

Конвенція про збереження морських живих ресурсів Антарктики 1980 р. є самою загальною. Згідно з нею всі види живих організмів можуть бути об'єктом промислу за умови збереження чисельності будь-якої популяції не нижче за рівень, що забезпечує її стійкий стан, та ненанесення шкоди екосистемі в цілому. Для нагляду за дотриманням Конвенції створено Комісію зі збереження морських живих ресурсів Антарктики.

Режим використання мінеральних ресурсів встановлено Конвенцією по регулюванню освоєння мінеральних ресурсів Антарктики 1988 р. Освоєння ресурсів не повинне завдавати шкоди природному середовищу. Контроль здійснюється Комісією з мінеральних ресурсів Антарктики.

Протоколом з охорони навколишнього середовища до Договору про Антарктику 1991 р. зона дії Договору про Антарктику була оголошена природним заповідником, призначеним для миру і науки. В ньому встановлений суворий режим захисту навколишнього середовища і охорони цілісності екосистеми.

У цілому заснована на Договорі про Антарктику система представляє собою ефективний механізм, що забезпечує збереження життєво важливого для всього людства регіону.

69.Кодифікація міжнародного морського права. Види морських просторів.

Міжнародне морське право являє собою систему міжнародно-правових принципів і норм, що визначають правовий режим морських просторів і регулюють відносини між державами та іншими суб'єктами міжнародного права з приводу їх діяльності з дослідження та викорис-тання просторів Світового океану та його ресурсів.

Міжнародне морське право відноситься до однієї з найбільш старих галузей міжнародного права і спочатку склалося у формі звичаєвих норм. Кодифікація морського права була проведена в XX ст. в результаті роботи трьох конференцій ООН з морського права.

I Конференція ООН з морського права відбулася у Женеві в 1958 р. і зібрала представників 86 держав. Результатом роботи конференції стало прийняття чотирьох Женевських конвенцій з морського права, що стосувались територіального моря і прилеглої зони, відкритого моря, континентального шельфу та рибальства і охорони живих ресурсів відкритого моря.

II Конференція, що проходила в 1960 р., успіху не мала. Виробити яку-небудь суттєву угоду про межі територіального моря і права на рибальство не вдалося.

III Конференція, що проводилась з 1973 р.по 1982 р., стала найважливішим етапом кодифікації морського права. Усього було проведено одинадцять сесій. Результатом роботи III Конференції стало прийняття Конвенції ООН з морського права, яка 10 грудня 1982 р. була відкрита для підписання.

Окремі питання співробітництва з використання морських просторів та їхресурсів регулюються спеціальними угодами (Міжнародною конвенцією з охорони підводних телеграфних кабелів 1884 р., Конвенцією про заснування ІМКО 1948 р. та ін.).

Таким чином, міжнародне морське право регламентує діяльність у водних просторах, що включає у себе визначення правового режиму різного роду територій, встановлення статусу членів екіпажу і пасажирів морських суден, порядку освоєння природних ресурсів океану, охорону морського середовища та ін.

Існує декілька видів водних просторів, що відрізняються між со бою за правовим режимом:

- внутрішні води;

- територіальні води (територіальне море);

- відкрите море;

- прилегла зона; ^континентальний шельф;

- виключна економічна зона;

- міжнародний район морського дна;

- міжнародні проливи та канали;

- архіпелажні води.

72.Внутрішні морські води, правовий режим

Внутрішні морські води - це води, розташовані в сторону берега від вихідної (базисної) лінії територіального моря.

До складу внутрішніх морських вод входять: води заток, бухт, лиманів, «історичні» затоки, води морських портів, а також води, розташовані в сторону берега від вихідних ліній, прийнятих для обчисленні ширини територіального моря.'

Під морською затокою розуміють добре окреслене поглибленні берегу, що значно вдається у сушу і утворює щось більше, ніж просту звивину берегу. Не визнається проте затокою поглиблення,» його площа не дорівнює або не більша площі півкола, діаметром якого є лінія, що пересікає вхід у це поглиблення. Води затоки відносяться до внутрішніх морських вод, якщо її берега належать одній державі* ширина природного входу до затоки не перевищує 24 морських миль Якщо відстань між пунктами природного входу до затоки перевийщує 24 морські милі, всередині затоки проводиться лінія в 24 морські милі так, щоб нею було обмежено як можна більший водний простір.

Таким чином, внутрішні морські води є частиною державної території відповідної держави, на яку поширюється в повному обсязі її суверенітет та юрисдикція. Іншими словами, внутрішні морські води, разом з їх дном та надрами, знаходяться під повним територіальним верховенством прибережної держави. Тому режим перебування іноземних суден, інше використання цих вод цілком залежить від прибережної держави.

Правовий режим морських портів в основному регулюється нормами національного права. Правовий режим українських портів встановлений розділом IV «Морський порт» Кодексу торгового мореплавства України. Згідно зі ст. 73 КТМ морський порт є державним транспортним підприємством, призначеним для обслуговування суден, пасажирів і вантажів на відведених порту території і акваторії, а також перевезення вантажів і пасажирів на суднах, що належать порту. На території України існують торговельні, рибні та інші спеціалізовані морські порти

74.Виключна економічна зона та її правовий режим

Виключна економічна зона є районом, який знаходиться за межами територіального моря і прилягає до нього. Ширина виключної економічної зони не повинна перевищувати 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря. Прибережна держава в межах виключної економічної зони має суверенні права на розвідку, розробку і збереження природних ресурсів, як живих, так і неживих, що знаходяться у її водах, на морському дні або його надрах.

Прибережна держава в межах своєї виключної економічної зони користується не тільки економічними повноваженнями, але й юрисдикцією щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд; морських досліджень та захисту і збереження морського середовища.

Суверенні права прибережної держави у межах виключної економічної зони не відміняють свобод відкритого моря, що належать всім державам. Тому у виключній економічній зоні всі держави користуються свободою судноплавства і польотів, свободою прокладки кабелів і трубопроводів. Держави при здійсненні своїх прав повинні враховувати суверенні права прибережної держави.

Виключна економічна зона може бути піддана делімітації між державами з протилежними або суміжними узбережжями на підставі міжнародних домовленостей з дотриманням принципу справедливості.

75.Континентальний шельф і його правовий режим. Межі континентального шельфу.| Делімітація континентального шельфу

Відповідно до Конвенції ООН з морського права 1982 р. континентальний шельф прибережної держави включає морське дно і надра підводних районів, що простираються за межі територіального моря на всьому протязі природного продовження її сухопутної території до зовнішньої межі підводної околиці материка або на відстань 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, коли зовнішня межа підводної околиці материка не тягнеться на таку відстань.

Підводна околиця материка включає продовження континентального масиву прибережної держави, що знаходиться під водою, і складається з поверхні і надр шельфу, схилу і підйому. Вона не включає дна океану на великих глибинах, зокрема його океанічні хребти або його надра.

Виходячи з визначення, наданого у Конвенції 1982 р., внутрішнім кордоном континентального шельфу є зовнішня межа територіального моря (лінії на відстані 12 морських миль від вихідної лінії). Зовнішнім же кордоном континентального шельфу є зовнішня межа підводної околиці материка або лінія, що знаходиться на відстані 200 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіальною моря, коли зовнішня межа підводної околиці материка не тягнеться на таку відстань.

У випадку, коли підводна частина материка простирається за межі 200 морських миль від вихідних ліній, прибережна держава за погодженням з Комісією з кордонів континентального шельфу може подовжити свій континентальний шельф, але зовнішній кордон конти-нентального шельфу повинен знаходитися не далі 350 морських миль від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря, або не далі 100 морських миль від 2 500-метрової ізобати, яка є лінією що поєднує глибини в 2 500 метрів.

Прибережна держава здійснює ресурсний суверенітет над континентальним шельфом: вона має виключні суверенні права на розвідку та розробку природних ресурсів континентального шельфу. Це означає що якщо прибережна держава не здійснює розвідку континентальной) шельфу або не розробляє його природні ресурси, ніхто не може цього робити без її на те згоди.

Можна говорити про два режими експлуатації континентальной) шельфу: один - у межах 200-мильної зони, в якій прибережна держава користується виключними суверенними ресурсними правами. Другий - на континентальному шельфі за межами 200 морських миль від вихідних ліній. Особливістю режиму експлуатації континентальної шельфу за межами 200 морських миль є те, що, по-перше, продовження континентального шельфу за такі межі погоджується з Комісією з кордонів континентального шельфу; по-друге, прибережна держава проводить відрахування або внески натурою у зв'язку з розробкою неживих ресурсів континентального шельфу за межами 200 морських миль, що відраховуються від вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря.

Відрахування і внески проводяться щорічно відносно всієї продукції на ділянці після закінчення перших п'яти років добичі на цій ділянці.

Розмір відрахувань або внеску за шостий рік складає один відсоток вартості або об'єму продукції на даній ділянці. Цей розмір збільшується на один відсоток кожен подальший рік до закінчення дванадцятого року і потім зберігається на рівні семи відсотків. Відрахування або внески робляться через Міжнародний орган з морського дна, який розподіляє їх між державами-учасниками Конвенції 1982 р. на основі критеріїв справедливості, зважаючи на інтереси і потреби держав, що розвиваються, особливо тих з них, які найменше розвинені і не мають виходу до моря.

Делімітація континентального шельфу між державами з протилежними або суміжними узбережжями здійснюється шляхом угоди на основі міжнародного права, як це вказується в статті 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, в цілях досягнення справедливого рішення. Континентальний шельф розмежовується за принципом рівної віддаленості від ближчих точок вихідних ліній, від яких відмірюється ширина територіального моря.

Якщо протягом розумного терміну угода не досягнута, зацікавлені держави можуть передати розгляд існуючого між ними спору щодо делімітації континентального шельфу до Міжнародного Суду 00Н, Міжнародного трибуналу з морського права або прибігти до арбітражних процедур розгляду спору. Так, спір щодо розмежування континентального шельфу та виключної економічної зони між Румунією та Україною було передано сторонами у 2004 році на вирішення Міжнародним Судом ООН. З лютого 2009 р. Суд оголосив своє рішення, яке встановлює морські кордони між державами та визначає виключні економічні зони Румунії та України*

 

77. Відкрите море І його правовий режим. Свободи відкритого моря

За зовнішньою межею територіального моря знаходяться простори морів і океанів, які не входять до складу територіальних вод будь-якої держави і утворюють відкрите море. У ст. 1 Конвенції про відкрите море 1958 р. відкрите море визначено як «усі частини моря, які не входять ані до територіального моря, ані до внутрішніх вод будь-якої держави». Конвенція ООН з морського права 1982 р. встановила, що положення Частини VII «Відкрите море» застосовуються до всіх частин моря, які не входять ані до виключної економічної зони, ані до територіальною моря або внутрішніх вод будь-якої держави, ані до архіпелажних вод держави-архіпелагу (ст. 86).

Відповідно до ст. 87 Конвенцій 1982 р. всі держави (у тому числі і ті, що не мають виходу до моря) користуються у відкритому морі правом на:

- свободу судноплавства;

- свободу польотів;

- свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи;

- свободу рибальства;

- свободу зводити штучні острови й інші установки, що допускаються міжнародним правом;

- свободу наукових досліджень. Вказаний перелік не є вичерпним.

Відкрите море не знаходиться під суверенітетом жодної з держав, всі держави мають право користуватися ним в мирних цілях на засада рівності. Ніяка держава не має права претендувати на підпорядкуванні будь-якої частині відкритого моря своєму суверенітету.

У відкритому морі судно підлягає юрисдикції тієї держави, під прапором якої воно плаває. Судно розглядається як частина території держави, в якій воно зареєстроване. Виключення з цього правила встановлюються міжнародними договорами. Так, ст. 22 Конвенції про відкрите море 1958 р. встановлює, що військовий корабель не має права піддавати огляду іноземне торгівельне судно, якщо немає достатніх підстав підозрювати:

~ що судно займається піратством або работоргівлею;

- що судно, хоча на ньому піднятий іноземний прапор, має ту ж національність, що і даний військовий корабель.

Арешт або затримання судна у відкритому морі може здійснити лише влада держави прапору судна.

Разом з тим, ст. 23 Конвенції про відкрите моря 1958 р. передбачає право прибережної держави на переслідування по «гарячих слідах». Переслідування іноземного судна може бути здійснене, якщо компетентна влада прибережної держави має достатні підстави вважати, що судно порушило закони і правила цієї держави. Переслідування повинне початися тоді, коли іноземне судно або одна з його шлюпок знаходяться у внутрішніх водах, в територіальному морі або в прилеглій зоні держави, що переслідує, і може продовжуватися за межами територіального моря або прилеглої зони тільки за умови, що воно є безперервним. Право переслідування припиняється, як тільки переслідуване судно входить в територіальне море своєї країни або третьої держави.

Переслідування може бути розпочато після подачі звукового або світлового сигналу зупинитися. Переслідування може здійснюватися тільки військовими кораблями або військовими літальними апаратами, або судами і апаратами, що знаходяться на урядовій службі (наприклад, поліцейськими) і є спеціально на це уповноваженими. Право переслідування не може здійснюватися відносно військових кораблів, деяких інших суден, що перебувають на державній службі (поліцейських, митних).

78.Правовий статус Міжнародного району морського дна. Використання ресурсів Міжнародного району морського дна. Міжнародний орган з морського дна

Морське дно за межами континентального шельфу і економічної зони є територією з міжнародним режимом і утворює міжнародний район морського дна (далі - Район). Відповідно до ст. 1 Конвенції ООН з морського права 1982 р. «Район» означає дно морів та океанів і його надра за межами національної юрисдикції.

Конвенція 1982 р. встановлює, що жодна держава не може претендувати на суверенітет або здійснювати суверенні права відносно якої б то не було частини Району і його ресурсів (ст. 137). Район було оголошено «загальною спадщиною людства». Це означає, що права на ресурси Району належать всьому людству (незалежно від географічного розташування держав - як прибережних, так і тих, що не мають виходу до моря), від імені якого діє Міжнародний орган з морського дна (далі - Орган).

Корисні копалини Району можуть бути відчужені відповідно до норм міжнародного права і правил, що встановлюються Міжнародним органом з морського дна, який створюється на підставі Конвенції 1982 р. Передбачається, зокрема, можливість розвідки і розробки ресурсів Району як спеціальним підрозділом Органу - Підприємством, так і окремими державами за договором з Органом. Підприємство безпосередньо здійснює діяльність в Районі, транспортування, переробку і збут мінералів. Орган забезпечує справедливий перерозподіл фінансових та інших економічних вигод, що надходять від діяльності в Районі, на ^дискримінаційній основі з особливим урахуванням інтересів і потреб держав, що розвиваються, і народів, які не отримали повної незалежності або іншого статусу самоуправління.

Орган має не тільки функції і повноваження, надані Конвенцією, але і повноваження, що маються на увазі, необхідні для його діяльності В рамках Органу засновані Асамблея, Рада і Секретаріат.

79.Поняття і види міжнародних проток. Правовий статус і режим міжнародних проток. Правовий режим Чорноморських проток

Протока - це природний водний шлях, що поєднує морські простори (наприклад, відкрите море, виключну економічну зону або територіальне море).

Берега протоки можуть належати одній державі або двом чи більше державам. Якщо ширина протоки перевищує подвійну ширину територіального моря прибережної держави або держав, на тій частини протоки, що знаходиться поза межами територіального моря, діє принцип свободи судноплавства. Якщо ж ширина протоки не є більшою, ніж подвійна ширина територіального моря, міжнародно-правовий статус протоки є подібним до статусу територіального моря (так звані «територіальні протоки»). Традиційно на підставі звичаєвої норми міжнародного морського права в водах протоки діяло право мирного проходу.

Женевська конвенція про територіальне море і прилеглу зону забороняє у п. 4 ст. 16 призупиняти право мирного проходу іноземних суден через протоки, які служать для міжнародного судноплавства між двома частинами відкритого моря або між відкритим морем і територіальним морем іноземної держави.

Враховуючи, що внаслідок збільшення ширини територіального Моря, багато проток стало територіальними, Конвенція ООН з морського права 1982 р. задля гарантування морського судноплавства запровадила новий інститут - право транзитного проходу.

Транзитний прохід полягає у використанні свободи судноплавства і польоту лише з метою безперервного і швидкого транзиту через протоки між однією частиною відкритого моря або виключної економічної зони і іншою частиною відкритого моря або виключної економічної зони. Транзитний прохід має бути безперервним і швидким, що не виключає прохід через протоку для цілей входу, виходу або повернення з держави, що межує з протокою, при дотриманні умов входу в таку державу.

Судна і літальні апарати при здійсненні права транзитного проходу повинні утримуватись від будь-якої діяльності, окрім тієї, яка властива їх звичайному порядку безперервного і швидкого транзиту, за винятком випадків, коли така діяльність викликана обставинами непереборної сили або лихом. Також вони повинні дотримуватись морських коридорів, що визначені прибережною державою, а також інших правил цієї держави.

У свою чергу прибережна держава не повинна ані чинити перешкод транзитному проходу, ані призупиняти це право.

Держави, що межують з протоками, не повинні перешкоджати транзитному проходу і повинні відповідним чином сповіщати про будь-яку відому їм небезпеку для судноплавства в протоці або прольоту над протокою. Не повинно бути ніякого припинення транзитного проходу.

Конвенція ООН з морського права допускає, щоб правовий режим деяких проток було врегульовано окремими міжнародними угодами, укладеними задовго до набрання чинності Конвенцією. До таких про-

ток можна віднести Балтійські протоки, Чорноморські протоки ъ Магелланову протоку.

Правовий режим Балтійських проток (Великий Бельт, Малий Бе% та Сунд) врегульовано Копенгагенським трактатом 1957 р., за якиц Данія відмовилась від стягування мита за прохід через протоку, а також зобов'язувалась гарантувати свободи судноплавства.

Магелланова протока підлягає регулюванню положеннями аргентинсько-чілійського договору 1881 р. Ця умова закріплює свободу судноплавства через протоку, приписує її нейтралізувати та забороняє будування військових укріплень і фортець на її узбережжі.

Чорноморські протоки (Босфор, Дарданелли та Мармурове море) мають важливе економічне та військове значення для всіх чорноморських держав. Правовий режим проток визначений Конвенцією про режим проток, яку було укладено у 1936 р. в швейцарському місті Монтрьо. Відповідно до Конвенції, гарантується принцип повної свободи судноплавства по Чорноморським протокам для торгівельних суден» в мирний, так і в військовий час (якщо Туреччина є воюючою стороною, то правом вільного проходу користуються тільки судна держав, що не допомагають противнику Туреччини).

Відносно проходу через протоки військових кораблів, Конвенція встановила ряд загальних положень: обов'язкове повідомлення про прохід, обмеження кількості та тоннажу кораблів, що проходять через протоки, та ін. Конвенція проводить чітку різницю між проходом через протоки кораблів чорноморських та нечорноморських держав. Чорноморським державам дозволяється проводити через протоки кораблі будь-якого тоннажу, а також підводні човни. Підводні човни повинні проходити протоки у надводному стані, а лінійні та інші великотон-нажні кораблі - поодинці у супроводі не більше двох міноносців.

Конвенція дозволяє нечорноморським державам проводити через протоки тільки легкі військові кораблі водотоннажністю до 10 тисі Загальний тоннаж усього військового флоту нечорноморських держа який може перебувати в стані транзиту через протоки, обмежується 15 тис т„ число кораблів, які одночасно проходять через протоки, загальний тоннаж військового флоту нечорноморських держав у Чорному морі - ЗО тис. т. (при можливості його збільшення до 45 тис. т. зі збільшенням тоннажу військово-морських сил чорноморських країн). Граничний термін перебування кораблів нечорноморських держав в Чорному морі - 21 доба.

Порядок проходу суден через протоки регламентується численними правилами турецького уряду і обов'язковими постановами портів.

80.Правовий режим міжнародних каналів. Режим Суецького каналу

Міжнародні канали - це штучні морські шляхи, що поєднують морські простори та використовуються для інтересів морського судноплавства. Особливістю правового режиму міжнародних каналів є те, що вони, будучи частиною території держави-власника каналу, підпадають під дію відповідних міжнародних договорів, що істотно обмежують правомочність даної держави.

До принципів правового режиму міжнародних каналів відносяться: повага суверенних прав власника каналу і невтручання в його внутрішні справи; свобода судноплавства по каналу для суден усіх держав без будь-якої дискримінації; обов'язок користувачів дотримуватись норм міжнародного права і національного законодавства держави-власника каналу.

Режим судноплавства по більшості каналів характеризується наступними основними рисами:

- канали в мирний час відкриті для всіх невійськових суден і військових кораблів всіх держав;

- адміністрації каналу заздалегідь повідомляється назва і приналежність судна, отримується свідоцтво на судно (у більшості каналів обмежується проходження судів певних розмірів і тоннажу), передбачена сплата зборів;

~ встановлюються правила проходження каналу. У військовий час воюючим державам в каналі забороняється висаджувати і приймати на борт війська, приймати на борт та розвантажувати військові вантажі і т.д.; відносно території каналу забороняє її блокада.

Детально правовий режим каналів регулюється національну правом відповідної держави і міжнародними договорами, наприклад Конвенцією щодо забезпечення вільного плавання по Суецькому^. налу 1888 р.

Статус Суецького каналу, відкритого для міжнародного судноплавства в 1896 р., врегульований угодою, яку було укладено у Константинополі у 1888 р. Конвенція закріпила засаду повної свободи судноплавства для суден і військових кораблів. Канал було також нейтралізовано. В 1956 р. Уряд Єгипту націоналізував канал, однак односторонньою декларацією 1957 р. підтвердив свободу судноплавства.

Плавання по Панамському каналу регулюється положеннями британсько-американського договору 1901 р., а також угодою між США та Панамою 1903 р. Канал є вільним і відкритим для суден і військових кораблів всіх держав. На підстав першого договору було нейтралізо-вано канал, проте другий договір надав США «на вічні часи» право будівництва, експлуатації та адміністрування каналу. За Договором про Панамський канал 1977 р. США передала Панамі значну частину прав над каналом. 31 січня 2000 р. над Панамським каналом повністю відновлено суверенітет Панами.

Кільський канал з'єднує Балтійське і Північне море. Спочатку він підлягав регулюванню німецьким правом, однак після Першої світової війни Версальський договір закріпив, що канал та підхідні до нього шляхи повинні бути вільними та відкритими на засадах повної рівності для військових кораблів та торгівельних суден всіх народів, що знаходяться у стані миру з Німеччиною. В теперішній час канал знаходиться під повною юрисдикцією Німеччини.

84.Голова дипломатичного представництва. Початок місії голови дипломатичного представництва. Закінчення місії голови дипломатичного представництва

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. визначає три класи голів дипломатичних представництв:

- надзвичайний і повноважний посол;

- надзвичайний і повноважний посланник;

- повірений у справах.

Найменування голів постійних дипломатичних представництв деяких держав є іншими. Наприклад, в дипломатичній практиці Святою Престолу послу відповідає нунцій, а посланнику - інтернунцій.

Голови постійних дипломатичних представництв перших двох класів акредитуються при голові держави, а голова дипломатичною представництва третього класу - при міністрі закордонних справ. Також їх статус відрізняється щодо старшинства та етикету.

Клас, до якого належатиме голова дипломатичного представництва (а тим самим - клас дипломатичного представництва), визначається за домовленістю між державами.

До призначення голови представництва держава, що акредитуй запитує у держави перебування агреман (згоду) на призначення конкретної особи головою представництва в даній державі Відмова в наданні агреману або відсутність відповіді перешкоджає призначенню даної особи головою представництва. Держава перебування не повинна повідомляти державі, що акредитує, мотиві відмови в агремані. Якщо агреман було надано, призначеному послу або посланнику видаються вірчі грамоти для їх вручення голові держави перебування. Під час офіційної церемонії вони вручаються голові держави перебування і цим розпочинається дипломатична місія представника на посаді посла або посланника.

Місія дипломатичного представника припиняється за ініціативою держави, що акредитує (вихід у відставку, нове призначення, хвороба), або за ініціативою держави перебування в разі визнання даної особи persona поп grata, або в разі дісмісла (оголошення дипломата приватною особою), або відмови дипломата виконувати свої функції. Підставами для припинення діяльності представництва в цілому є розірвання дипломатичних відносин, стан війни, припинення існування однієї із сторін як суб'єкта міжнародного права, а також інколи соціальна революція в одній з держав або просто неконституційна зміна уряду.

 

85.Персонал дипломатичних представництв. Класи і ранги дипломатичних агентів. Дипломатичний корпус

Персонал дипломатичних представництв поділяється на три категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий.

Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу представництва, які мають дипломатичний ранг. Дипломатичні ранги - це службові звання, які, на відміну від встановлених міжнародним правом класів, які призначені лише для голів представництв, надаються дипломатичним працівникам на основі законодавства держави, що їх акредитує. В Україні Законом «Про дипломатичні ранги» від 28 листопада 2002 р. встановлені наступні ранги для дипломатичних агентів: Надзвичайний і Повноважний Посол; Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу; Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу, радник першого класу; радник другого класу; перший секретар першого класу; перший секретар другого класу, другий секретар першого класу; другий секретар другого класу; третій секретар; аташе.

Адміністративно-технічний персонал - економісти, референту бухгалтери, перекладачі, шифрувальники, канцелярські працівники, технічні секретарі та ін. Всі ці співробітники не мають дипломатичних рангів.

Обслуговуючий персонал включає шоферів, прибиральників, садівників, кухарів, кур'єрів та інших осіб, що виконують обов'язки з обслуговування дипломатичного представництва. Він переважно комплектується з громадяни держави перебування.

Встановлення чисельності персоналу дипломатичного представництва в принципі є компетенцією держави, що акредитує. Щоправда, Віденська конвенція 1961 р. допускає можливість пропозицій з боку приймаючої держави щодо скорочення персоналу іноземних представництв.

В літературі з міжнародного права існує таке поняття, як «дипломатичний корпус». У вузькому розумінні, дипломатичний корпус - це сукупність голів іноземних дипломатичних представництв, які акредитовані у державі перебування. У широкому розумінні - крім голів дипломатичних представництв, у дипломатичний корпус входять усі члени дипломатичного персоналу всіх іноземних дипломатичних представництв, які акредитовані у державі перебування, а також члени їх родини.

Дипломатичний корпус виступає як єдине ціле щодо церемоніальних питань, лід час урочистих заходів (наприклад, вступ на посада голови держави, відзначення національного свята, вислoвлeння співчуття та ін.).

Дипломатичний корпус очолює дуаєн (старшина), яким, згідно з існуючою традицією, стає найвищій за класом і перший за часом свого перебування у приймаючій державі голова одного із акредитованих! ній дипломатичних представництв. У католицьких державах дуаєном е папський нунцій. Серед обов'язків дуаєна - консультування новопризначених голів дипломатичних представництв щодо традицій, протоколу та особливостей взаємовідносин з владою держави перебування.

86.Дипломатичні привілеї та імунітети

У силу свого особливого положення дипломатичним агентам та дипломатичним представництвам надаються виключні гарантії, які покликані забезпечувати максимально сприятливі умови для виконання ними своїх функцій. Під дипломатичним імунітетом слід розуміти непідлеглість дипломатичних представництв та їх персоналу місцевій юрисдикції. Дипломатичні привілеї - деякі особливі права, пільги та переваги, які надаються дипломатичним представництвам та їх персоналу.

У Віденській конвенції 1961 р. дипломатичні імунітети і привілеї поділені на імунітети і привілеї дипломатичного представництва та особисті імунітети і привілеї членів дипломатичного персоналу та їхніх родин.

До першої категорії відносяться: недоторканність приміщень дипломатичного представництва, недоторканість його архівів і документів, фіскальні (митні) пільги та переваги, право на прапор, право на безперешкодні зносини представництва зі своїм центром та іншими представництвами своєї держави тощо.

До другої категорії відносяться: особиста недоторканість, недоторканість особистої резиденцій повний імунітет від кримінальної юрисдикції держави перебування, а також від цивільної і адміністративної юрисдикції у відношенні виконавчих дій, фіскальний імунітет, митні привілеї, звільнення від особистих повинностей.

Допускаються три виключення з імунітету від цивільної та адміністративної юрисдикції держави перебування: дипломатичному агенту можна пред'явити судовий позов з приводу нерухомого майна, яким дипломат або член його родини володіє особисто, позов по спадкоємній справі, у якому дипломати виступають як спадкоємці і т.п., а також позов із приводу професійної чи комерційної діяльності, якою вони займаються з метою особистої вигоди.

87.Постійні представництва держав при міжнародних організаціях

Держава в міжнародній організації може бути представлена постійним представництвом і місією спостерігачів.

Постійні представництва при міжнародних організаціях можуть відкривати тільки держави — члени таких організацій. Держави, що не є членами таких організацій, але заінтересовані в їх діяльності, можуть мати при них постійні місії спостерігачів, якщо це допускається установчими документами організацій.

Слід мати на увазі, що відкриття при міжнародній організації постійного представництва є правом держави, а не її обов'язком. Тому що таке право випливає з об'єктивного права на представництво в міжнародних відносинах.

Правове становище представництв держав при міжнародній організації визначається насамперед статутом самої організації, а також нормами Віденської конвенції про представництво держав у їхніх відносинах із міжнародними організаціями універсального характеру від 14 березня 1975 року, угодами про привілеї та імунітети організації й інших міжнародно-правових документів.

Функції постійних представництв держав при міжнародних організаціях зафіксовані в статті 6 зазначеної Віденської конвенції 1975 року. До них, зокрема, належать:

а) забезпечення представництва держави, що посилає, при організації;

б) підтримка зв'язку між державою, що посилає, і організацією;

в) ведення переговорів з організацією й у її рамках;

г) з'ясовування здійснюваної в організації діяльності і повідомлення про неї уряду держави, що посилає;

ґ) забезпечення участі держави, що посилає, у діяльності організації;

д) захист інтересів держави, що посилає, у відношенні організації;

є) сприяння здійсненню цілей і принципів організації шляхом співробітництва з організацією й у її рамках.

У статті 7 цієї ж Конвенції визначені функції постійної місії наглядачів при міжнародній організації. Слід зазначити, що в порівнянні з функціями постійного представництва вони носять більш обмежений характер. Зокрема, вони полягають в:

а) забезпеченні представництва держави, що посилає, і охороні її інтересів стосовно організації, а також підтримці зв'язків із нею;

б) з'ясовуванні здійснюваної в організації діяльності і повідомленні про неї уряду держави, що посилає;

в) сприянні співробітництву з організацією і веденні з нею переговорів.

Слід вказати на те, що частина функцій постійних представництв держав при міжнародних організаціях практично збігається з функціями дипломатичних представництв. Але тут є і розрізнення, що пов'язані зі специфікою діяльності міжнародних організацій і наявністю тристоронніх зв'язків (держава, що посилає, — оргалізація — держава, що приймає) у процесі здійснення такої діяльності.

Представництво держав у міжнародній організації зазвичай містить у собі таких осіб: главу представництва, членів дипломатичного, адміністративно-технічного й обслуговуючого персоналів.

Припинення функцій персоналу постійного представництва в Конвенції зв'язується з двома умовами:

1) повідомленням про це організації державою, що посилає;

2) остаточним або тимчасовим відкликанням постійного представництва.

88.Право спеціальних місій. Привілеї та імунітети спеціальної місії та її членів.

Правовий режим спеціальних місій встановлений у Віденській конвенції про спеціальні місії 1969 р. Згідно з Конвенцією, спеціальна місія - це тимчасова місія, яка за своїм характером представляє державу і направляється однією державою до іншої за згодою останньої дня спільного розгляду певних питань або для виконання щодо неї певного завдання. Держава може направляти спеціальну місію в іншу державу за згодою останньої, попередньо отриману через дипломатичні та інші узгоджені або взаємоприйнятні канали. Функції спеціальної місії визначаються за взаємною згодою між державою, що посилає, і приймаючою державою. Для направлення або прийняття спеціальної місії не є необхідною наявність дипломатичних або консульських відносин між державами. За деякими виключеннями, держава, що посилає, може на свій розсуд призначити членів спеціальної місії, повідомивши попередньо приймаючій державі всю необхідну інформацію про чисельність і шал спеціальної місії і, зокрема, повідомивши про прізвища і посади осіб яких вона має намір призначити. Приймаюча держава може не надалі своєї згоди на направлення спеціальної місії, чисельність якої вона не вважає прийнятною через обставини і умови в приймаючій державі та потреби даної місії. Вона може також, не повідомляючи причин відмови, не надати згоди на призначення будь-якої особи як члена спеціальної місії. Функції спеціальної місії розпочинаються з моменту встановлення місією офіційного контакту з міністерством закордонних справ або іншим органом приймаючої держави, щодо якого є домовленість Функції спеціальної місії припиняються, зокрема: а) за домовленістю зацікавлених держав; в) після виконання завдання спеціальної мій с) після закінчення строку, встановленого для спеціальної місії, якщо він спеціально не продовжений; d) після повідомлення державою, що посилає про те, що вона припиняє або відкликає спеціальну місію; е) після повідомлення приймаючої держави про те, що вона вважає діяльність спеціальної місії припиненою.

Імунітети і привілеї спеціальної місії пов'язані з задачами, що перед нею поставлені. Разом з тим у Конвенції 1969 р. закріплені деякі обмеження імунітетів і привілеїв спеціальних місій. Зокрема, у ст.25, яка передбачає недоторканність приміщень, що займає спеціальна місія, допускається вступ у ці приміщення представників місцевої влади у випадку пожежі або іншого стихійного лиха без згоди голови місії чи голови відповідного постійного дипломатичного представництва.

У ст. 31, присвяченій імунітетам членів дипломатичного персоналу спеціальної місії від юрисдикції держави перебування, Конвенція1969 р. встановлює, що зазначеним особам можуть бути пред'явлені позови про відшкодування збитків, завданих внаслідок нещасного випадку, викликаного транспортним засобом, що використовується за межами офіційних функцій даної особи. Також Конвенцією 1969 р. встановлені такі самі підстави для пред'явлення позовів, які допускає Віденська конвенція 1961 р. стосовно членів дипломатичного персоналу представництва.

89. Консульське право і його джерела. Поняття і види консульських установ.

Консульське право - сукупність міжнародно-правових норм, що регламентують правове положення та порядок діяльності консульських установ.

Головним джерелом консульського права є Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. Важливу роль у консульських відносинах відіграють двосторонні консульські конвенції, у яких, крім врегулювання загальних питань, закріплюються особливості здійснення консульських відносин між конкретними державами. Загальні засада діяльності консульських установ також визначаються актами національного законодавства, зокрема, Консульським статутом України, затвердженим Указом Президента України 1994 р., Положенням про нештатних (почесних) консулів України, затвердженим Указом Президента України 1997 р., Інструкцією про порядок консульської легалізації офіційних документів в Україні і за кордоном, затвердженою наказом МЗС України 2002 р. тощо.

Віденська конвенція про консульські зносини 1963 р. передбачає наступні класи консульських установ: генеральні консульства, консульства; віце-консульства; консульські агентства. Голови цих консульських установ йменуються відповідно генеральний консул» консул, віце-консул і консульський агент. Держава може призначити «почесним консулом» іноземного громадянина, який, як правило, і Громадянином держави перебування і має в ній високий авторитет. Почесні консули не отримують регулярну заробітну плату за виконання консульських функцій, на них не розповсюджуються консульські імунітети та привілеїв

Місцезнаходження консульської установи та її клас визначаються за узгодженням з державою перебування. Держава, що представляється, може відкрити декілька консульських установ в одній державі за згодою останньої. Якщо на території держави перебування консульські установи певною державою не створені, виконання консульських функцій покладається на консульський відділ постійного дипломатичного представництва цієї держави. Такі відділи очолюються завідуючими, що іменуються генеральними консулами або консулами. Територіальні межі компетенції кожної консульської установи іменуються консульським округом.

Згідно зі ст. 5 Конвенції про консульські зносини, основним завданням консулів є захист в державі перебування інтересів держави, що представляється, та її фізичних та юридичних осіб. Вони також сприяють розвитку торгівельних, економічних, культурних та наукових зв'язків між державою, що представляється, та державою перебування. Консульські установи здійснюють певні функції щодо громадян своєї держави, що знаходяться в державі перебування (виконання обов'язків нотаріуса, реєстратора актів громадянського стану тощо), а також видають візи іноземним громадянам, які бажають поїхати в державу, яка представляється. Консульські установи здійснюють нагляд за суднами, літаками та їх екіпажами, що прибувають з держави, що представляється, а також надають їм допомогу у разі необхідності.

90.няття і структура міжнародного економічного права. Принципи міжнародного економічного права. Джерела міжнародного економічного права

У сучасній правовій літературі висунуто дві основні концепції міжнародного економічного права (МИТ). Згідно з однією з них, МЕП - галузь міжнародного публічного права, принципи і норми якої регулюють економічні відносини суб'єктів міжнародного права. Другою (панівною в західній літературі) є концепція, за якою МЕП поширює свою дію на всіх суб'єктів права, які беруть участь у комерційних відносинах, що виходять за межі однієї держави. Остання концепція відображає ту обставину, що МЕП тісно взаємодіє з внутрішнім правом держав.

Відносини, що регулюються МЕП, можна поділити на дві групи:

- міждержавні економічні відносини. При цьому на міждержавному рівні розробляються основні напрямки та механізми міжнародного Економічного співробітництва;

- відносини, в яких оборот товарів і грошових коштів здійснюється між фізичними та юридичними особами різних держав і які відбуваються в рамках внутрішньодержавного правопорядку. У цьому випадку МЕП встановлює стандарти внутрішньодержавного публічно-правового регулювання даних відносин. їх цивільно-правове регулювання здійснюється нормами міжнародного приватного права.

Сучасна практика свідчить, що основну частину МЕП складають норми, що регулюють міждержавні економічні відносини. Так, норми, спрямовані на регулювання правовідносин за участю фізичних та юридичних осіб, переважно регулюють відповідні міждержавні відносини щодо застосування до фізичних та юридичних осіб уніфікованих правил за допомогою відповідних національно-правових процедур. Однак, в деяких випадках неміждержавні відносини також прямо регулюються нормами МЕП (наприклад, у практиці ЄС є зустрічаються випадки прямого застосування міжнародно-правових актів до юридичних осіб).

МЕП має доволі складну структуру. На думку В.Г. Буткевича, в рамках МЕП можна виокремити такі структурні одиниці, як:

- підгалузі (міжнародне торговельне право, міжнародне фінансове право, міжнародне інвестиційне право, міжнародне податкове право, міжнародне транспортне право);

- нормативні інститути (наприклад, інститут найбільшого сприяння, інститут економічних преференцій, інститут міжнародної економічне» безпеки);

- право міжнародного економічного розвитку;

- право міжнародних економічних організацій.

МЕП ґрунтується на таких основних принципах, як принцип суверенітету держави над своїми природними ресурсами та своєю економічною діяльністю; принцип економічного співробітництва; принцип взаємної та рівної вигоди; принцип вільного доступу до моря і з нього для країн, що не мають виходу до моря; принципи недискримінації, найбільшого сприяння, надання національного режиму, надання преференційного режиму, тощо.

Основними джерелами МЕП є міжнародні договори. У число

універсальних документів входять установчі акти відповідних міжнародних організацій, Генеральна угода про тарифи і торгівлю 1947 р., Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р., Конвенція про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів 1974 р., Конвенція ООН про морське перевезення вантажів 1978 р. тощо.

Значний внесок у формування МЕП вносять також двосторонні договори, які носять міжурядовий характер. Найбільш поширеними є договори, що регулюють рух товарів, послуг, капіталів через державні кордони, договори про уникнення подвійного оподаткування, платіжні, інвестиційні, кредитні та інші угоди.

Значення звичаїв у МЕП також не можна недооцінювати. Значну роль в регулюванні міжнародних економічних зв'язків відіграють і положення «м'якого права», особливо в праві міжнародного економічного розвитку.

91Сучасна система міжнародних економічних організацій. Основні напрями впливу міжнародних економічних організацій на міжнародні економічні відносини

Інституційним механізмом міжнародного економічного співробітництва є міжнародні економічні організації, що діють на універсальному та регіональному рівнях. На універсальному рівні основними організаціями є ООН, її спеціалізовані установи і СОТ.

ООН здійснює регулювання міжнародних економічних відносин через один із своїх головних органів - ЕКОСОР, який координує економічну діяльність країн-членів і системи ООН. Незважаючи на важливу роль ООН в регулюванні міжнародних економічних відносин, основну роботу з розробки універсальних стандартів в галузі МЕП сьогодні здійснюють МВФ, Група Світового банку та СОТ.

МВФ - це спеціальне агентство ООН, метою якого є сприяння міжнародній співпраці в валютно-фінансовій сфері, стабільності валют, а також надання країнам-членам фінансової допомоги при дефіциті платіжного балансу. Основними функціями МВФ є нагляд за міжна-родною валютною системою, кредитування і технічна допомога. Разом з МВФ інституційну основу міжнародної фінансової системи складає Група Світового банку. До складу Групи входять Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Міжнародне агентство з гарантій інвестицій та Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів.

СОТ була створена в 1994 р. на основі Генеральної угоди про торгівлю і тарифи 1947р. (ГАТТ). Установчим документом СОТ є Марракешська угода про заснування СОТ 1994 р. Функції СОТ: нагляд за станом торгівлі й надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі; вирішення міжнародних торговельних спорів; розробка й прийняття світових стандартів торгівлі та ін. Головними принципами діяльності ГАТТ /СОТ є: надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі; надання національного режиму щодо внутріш-нього оподаткування та регулювання іноземних товарів і послуг; свобода транзиту товарів; прозорість національної політики у сфері регулювання торгівлі тощо.

Головною формою співробітництва держав у рамках ГАТТ/СОТе багатосторонні переговори, у процесі яких держави домовляються про зняття національних обмежень.

Будь-яка держава може стати членом СОТ на умовах, погоджених між нею і СОТ. Україна вступила у СОТ в 2008 р.

На регіональному рівні основну роль в регулюванні економічних відносин між державами відіграють інтеграційні об'єднання, більшість з яких сконцентровано на економічній інтеграції (ЄС, СНД, НАФТА та ін.) Крім того, на міжнародні економічні відносини впливають ін-ституційно не оформлені групи держав, які мають спільні економічні інтереси, наприклад, Велика вісімка (G-8) (поєднує найбільш розвинені і впливові країни світу: Великобританію, Німеччину, Італію, Канаду, Росію, США, Францію та Японію) або Група 77 (G-77) - міждержавна і організація країн, що розвиваються, яка діє в рамках ООН

 

92Структура і основні напрями діяльності Всесвітньої торгової організації

Світові торгівельні зв’язки регулюються спеціалізованими міжнародними економічними інститутами. Одним із найважливіших з цих інститутів – Всесвітня торгова організація або Світова організація торгівлі (СОТ).

Світова організація торгівлі (СОТ) перекладається на англійську мову як World Trade Organization (WTO) і є головним міжнародним регулятором світової торгівлі. СОТ- це законодавча та інституціональна основа міжнародної торгівельної системи, це механізм багатостороннього узгодження та регулювання політики країн – членів у сфері торгівлі товарами, послугами, інтелектуальною власністю, що займається також вирішенням торгівельних суперечок і розробкою стандартів зовнішньо – торгівельної документації (єдиних технічних стандартів).

СОТ перетворена з Генеральної угоди тарифів і торгівлі (ГАТТ) у 1995 році.

СОТ налічує 156 держави – члени. Україна вступила до СОТ у 2008 р..

Штаб квартира СОТ знаходиться в Женеві.

Головною метою СОТ є лібералізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини. Досягнення цієї мети забезпечить зміцнення світової економіки, зростання інвестицій, розширення торговельних зв’язків, підвищення рівня зайнятості й доходів в усьому світі.

Основні функції СОТ:

• нагляд за станом торгівлі й надання консультацій з питань управління в галузі міжнародної торгівлі;

• вирішення міжнародних торговельних суперечок;

• розробка й прийняття світових стандартів торгівлі;

• співробітництво з іншими організаціями з питань міжнародної торгівлі і політики;

• обговорення нагальних проблем міжнародної торгівлі.

Організаційна структура СОТ:

• Конференція міністрів

• Генеральна рада

• Рада з торгівлі товарами

• Рада з торгівлі послугами

• Рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності

• Галузеві комітети, робочі групи

• Секретаріат

Конференція міністрів є вищим органом, складається з міністерств, скликається раз на два роки, усі члени мають один голос, а рішення приймається консенсусом. Найактуальніше питання для розгляду – підтягування країн, що розвиваються до рівня трудових й екологічних стандартів розвинених країн.

Генеральна рада – виконавчий орган, здійснює поточну роботу, складається з представниць країн-членів.

Раді з торгівлі товарами підпорядковано 14 комітетів, які компетентні щодо питань доступу до ринків, сільського господарства, заходами щодо санітарії й фітосанітарії, інвестицій, субсидій і компенсацій, мита, технічних перешкод у торгівлі, антидемпінгової практики, ліцензування імпорту тощо.

Рада з торгівлі послугами надає допомогу групам переговорів з таких питань: базові телекомунікації, рух фізичних осіб, послуги з морських перевезень. Їм підпорядковані Комітет з торгівлі фінансовими послугами й Робоча група з професійних послуг.

Рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності (ТРІПС) здійснює контроль за дотриманням інтелектуальної власності (права на літературні твори, твори мистецтва, винаходи тощо), а також бореться з міжнародною торгівлею підробленими товарами.

Секретаріат виконує поточну адміністративну роботу; очолюється генеральним директором. Сюди входить відділ технічного співробітництва й професійно підготовки; він надає допомогу країнам, що розвиваються, в формі інформації, довідкової документації, посилання місій, організації семінарів. Діють курси підготовки кадрів в галузі торговельної політики






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.