Дерево, темпера. Дерево, енкаустика.

На Русі іконопис почав розвиватися з прийняттям християнства (988). Першим видатним іконописцем був преподобний Аліпій, монах Києво-Печерського монастиря, що жив на межі 11–12 ст. Його ім’я оточене легендами, його нетлінні мощі покояться в Ближніх печерах, а його пензлю приписують ікону Велику Панагію, Богоматір Печерську та інші (навіть, Володимирську!)

Богоматір Оранта Велика Панагія. Богоматір Печерська з преподобними

Б. 1218р. ТГ. Антонієм і Феодосієм Печерськими. 11-12 ст.

Найвищого розквіту руський іконопис досяг у 14–15 ст. в творчості Феофана Грека, Андрія Рубльова та Діонісія. Імена знаменитих іконописців стали відомі завдяки літописним джерелам.

Давньоруські художники ніколи не підписували свої твори, відчуваючи себе лише благоговійними посередниками в таїні втілення святих образів. Не випадково на багатьох іконах і книжкових мініатюрах зустрічається зображення ангела, що водить рукою іконописця.

Деісус. Христос з предстоячими Богоматір’ю й Іваном Хрестителем.

Неглибокий, без другого і дальніх планів, простір ікон наповнений сяянням золотого світла (символ Божественного світла, Царства Небесного, в котрому немає тіней). Божественне світло – в золотих фонах ікон, в німбах навколо голів священних персонажів, у сяючих золотих лініях-променях (асистах) на одежах. Таким чином, людям явлений горній (вищий, небесний) світ. Найближче до золотого за своїм символічним значенням білий, що також означає і колір, і світло (символ праведності, чистоти, преображення). Цей колір грає важливу роль в очищаючих душу полум’яних образах Феофана Грека(б.1340 — б.1410).

Протипоставлений білому чорний, в котрому немає світла; це колір, найбільше віддалений від Бога, колір зла і смерті (чорним на іконах означали печери, що уособлювали могили і зяючу пекельну безодню). В інших випадках застосування чорного кольору уникали; навіть контури фігур обводили темно-червоним або коричневим. Коричневим або темно-зеленим забарвлювали смугу внизу ікони, що символічно означала землю («позем»). Змішуючись с царственим пурпуром (темно-червоним кольором) в одежах Богоматері, коричневий нагадував про її тлінну (смертну) людську природу, в той час як пурпур свідчив про велич Цариці Небесної. Пурпурний (багряний) колір відігравав найважливішу роль у візантійській культурі. Це символ вищої влади – Бога на небі, імператора на землі. Зелений колір, природний, живий, – колір Святого Духа, надії, вічного цвітіння життя. Червоний – колір тепла, життєвої енергії, Воскресіння і в той же час – крові, страждань і жертви Христа. В червоних одежах з хрестами в руках писали мучеників. Червоний і синій разом означають земне і небесне, що втілилось в образах Спасителя і Богоматері, тому їхні одежі пишуть цими кольорами. Повернемось знову до попередньої ікони «Деісус». Саме така символіка кольорів тут присутня.

Лики на іконах зображуються фронтально; навіть при відтворенні звернених один до одного персонажів їхні фігури й лики подаються у трьох-четвертному розвороті. В профіль зображуються тільки негативні персонажі (Іуда) або другорядні (слуги, люди з натовпу і т. п.). У вічності, явленої на іконах, щезають побутові подробиці, земний час і трьохмірний простір не існують. Всі події – ті, що відбулись, ті, що будуть, і ті, що відбуваються в даний момент – злиті воєдино, в них немає початку і кінця. В іконописних образах не виражаються людські бурхливі емоції, вони позбавлені психологізму (в цьому їхня суттєва відмінність від релігійних картин). Ікона зображує не обличчя людини, а очищений від усього випадкового і мінливого просвітлений лик святого, відстороненого від земних пристрастей і споглядаю чого світ людей широко відкритими, «душею сповненими» очима.

Св. Георгій. Поч.. 12 ст. А.Рубльов. Зішестя до пекла.

За особливими правилами будується іконописний простір. В ньому не застосовується пряма перспектива; предмети видно з усіх боків, лінії не біжать вдалину, до лінії горизонту (котрої на іконах немає), а сходяться до того, хто стоїть перед іконою, відкриваючи перед людиною світ вічності і нескінченності. Так в іконопису створюється так звана обернена (або зворотня) перспектива.

Символічно відділяючи іконне зображення від земного світу, в дошці роблять заглиблення (ковчег), потім наносять ґрунт (левкас), поверх якого пишуть зображення, як правило, темперними фарбами (на Русі їх замішували на яєчному жовтку). В давньоруському мистецтві живопис був представлений головним чином іконами і фресками. У 18 ст. в результаті петровських реформ починає превалювати світський живопис, проте традиції іконопису збереглись до наших днів. Ікони продовжували писати протягом віків майстри старовинних художніх центрів (Палех, Мстера, Холуй – в Росії, Київ, Львів, Луцьк – в Україні). Нині мистецтво іконопису відроджується знову, створюються іконописні майстерні при храмах і монастирях. У на с в Хмельницькому діє школа іконопису «Нікош», пише ікони художник Леонід Шерстинюк.

3. Поняття іконографії.

ІКОНОГРÁ ФІЯ (від грецьк. eikō ́ n – зображення, образ і gra ́ phō – пишу), в образотворчому мистецтві строго встановлена система варіантів зображення будь-якого персонажа, події, сюжету, пов’язаних, як правило, з релігійною тематикою. Іконографією називають і розділ мистецтвознавства, що вивчає символіку і канонічні сюжети мистецтва. Під іконографією розуміють також сукупність зображень будь-якої історичної особи (Богдана Хмельницького, Петра I тощо).

Ще в давніх цивілізаціях існували суворі правила для художників, які склались на основі релігійних уявлень. У Візантії і Древній Русі були створені спеціальні настанови – зводи іконописних оригіналів, де містились схеми зображень персонажів і подій Священної історії. Канонічні (тобто єдино вірні) правила зображення іконописних образів обмежували фантазію художника лишень тим, що йому не дозволялось вигадувати якісь доповнення і варіації, що не відповідали древньому церковному переданню. В рамках єдиного канону в різні епохи і в різних областях створювались ікони, різні по кольоровій гамі, лінійному ритму і настрою. Це дозволило історикам мистецтва виділити різні іконописні школи.

Розглянемо іконописні зображення Предводителя Небесного воїнства – Архистратига (або Архангела) Михаїла.