Диявола. 1676.

Архангел Михаїл. 1804 р.

Найбільш суворі й непорушні правила іконографії стосувались головних персонажів Священної історії – Христа, Богоматері, ангелів і святих. Центральним образом іконопису і монументального живопису був Спаситель (Спас). Христа могли зображувати одного або в оточенні святих (в кожній місцевості для таких ікон вибирали особливо шанованих – «вибраних» святих). Образ Спасителя писали в євангельських сценах, котрі включали в празниковий ряд іконостаса. Його образ відповідав християнським переданням: Христос поставав величним, середніх літ, з довгим волоссям і невеликою бородою. В будь-якому зображенні Спасителя по боках від його голови були літери, що означали в скороченні ім’я Ісус Христос, а також розкреслений хрестом німб, що нагадував про пожертву, принесену за людей. Зображення Христа могли бути оглавними (тільки голова), оплічними (по плечі), поясними і на повний зріст.

Спас Нерукотворний. 12 ст. ТГ. Спас оплічний. ДРМ. С.Ушаков. Спас Нерукотворний. 1677. ТГ.

Найбільш розповсюдженим у візантійському і руському іконопису і монументальному живопису був тип поясного зображення Спасителя з Євангелієм в руці, який називали «Христос Пантократор» (грецьк. Вседержитель). Фрески або мозаїки з образом Пантократора зазвичай вміщували в куполі храму (мозаїка куполу собору Святої Софії Київської, 11 ст.).

Христос Пантократор (Вседержитель). Мозаїка в головному куполі Софійського собору. Київ.

На повний зріст Христа зазвичай писали сидячим на троні; такий іконографічний тип називають «Спас на престолі» або «Спас в силах», коли він постає Судією на Страшному суді в оточенні ангелів – сил небесних. Права рука Спасителя завжди дещо піднята в благословляючому жесті.

Діонісій. Спас в силах. 1500. Спас на Престолі з вибраними святими. 13 ст. ТГ.

Іконографічний канон в зображеннях Богоматері був не таким суворим, і Богородичні образи відрізнялись великим розмаїттям. На Русі їм давали проникливі й піднесені назви: Богоматір «Всіх скорбящих радость», «Утоли моя печали», «Умягчение злых сердец» та ін. Кожний варіант відрізнявся характерними, пізнаваними рисами. На всіх зображеннях Богоматері писали в скороченні грецькі слова «Матір Божа». Як і образи Спаса, вони могли бути оплічними, поясними і на повний зріст. Один з найдревніших іконографічних типів – поясний образ «Богоматері Одигітрії» (грецьк. Провідниця).

Богоматір Одигітрія (Провідниця).

Богоматір Волинська І пол.. 14 ст. Богоматір Грузинська. 16 ст. Богоматір Гребнівська.

Підтримуючи сидячого на її руці Малого Христа, Діва Марія вказує на нього другою рукою; її благоговійний молитовний жест являє шлях до Того, хто став Спасителем людства, тобто шлях віри, шлях спасіння душі. Образ Одигітрії вважався у Візантії одним з державних символів, уособленням священної ролі царської влади.

Богоматір Володимирська. 12 ст. Богоматір Володимирська. Феофан Грек. Богоматір Донська.

Приписують Андрію Рубльову. 1392.

На Русі особливо полюбили іконографічний тип «Замилування». Так, не досить точно, але проникливо, переклали грецьку назву «Єлеуса» («Милостива»).

Богоматір і Малий Христос ніжно притулились одне до одного, часто вони торкаються щоками («Богоматір Володимирська», 12 в.). У зворушливому образі ніжної ласки Матері й Сина містяться глибокі символи: трепетна віра в Бога Спасителя, скорботне і смиренне усвідомлення його жертовного шляху і безмежна любов до людства, за котре ця жертва приноситься.

Ще один розповсюджений на Русі тип зображення – «Богоматір Знамення».

Ікона Божої Матері «Знамення». 12 ст. Аліпій. Богоматір Велика Панагія (Оранта).

З Софійського собору в Новгороді. Походить з Михайлівського Золотоверхого

собору в Києві. Спочатку опинилась у Спаському монастирі в Ярославлі, потім – у Третьяковській галереї, де експонується і понині.

Богородиця зображується по пояс або на повний зріст з молитовно піднятими руками і з образом Малого Христа в медальйоні на грудях. Фігуру стоячої Богоматері Знамення називають також «Оранта» (грецьк. «Та, що молиться»). Зображення Оранти часто вміщували на стіні апсиди храму (мозаїка Софійського собору в Києві, 11 ст.). Власне «Знаменням» найчастіше називають поясний варіант.

В образах Св. Трійці мовою живопису втілюється один з найважливіших догматів православ’я – незбагненна таємниця Божественної Триєдності (Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий). У Старому заповіті розповідається про з’явлення Св. Трійці в образі трьох подорожніх (ангелів) немолодому бездітному подружжю – Аврааму і Сарі, котрі отримали від них благу звістку про скоре народження сина. Цей сюжет ліг в основу іконографічного типу «Трійця Старозавітна». Ще в живопису раннє-християнських катакомб і у раннє-візантійських мозаїках з’явився сюжет «З’явлення трьох ангелів Аврааму»: композиція з рівновеликими фігурами ангелів у фронтальних позах (цим зримо утверджувалась ідея єдності трьох ликів Св. Трійці). В більш пізній час частіше використовували композицію, в основі якої лежав трикутник (чим акцентувалась ідея ієрархії, підпорядкованості). Новим словом в осмисленні іконографії Трійці стала ікона Андрія Рубльова (1420-і рр.).

А.Рубльов. Трійця. 15 ст.

Відмовившись від зображення Авраама і Сари, руський іконописець тлумачив сюжет не історично, а догматично, зробивши його по-богословському закінченим і цільним. Церква визнала зображення Рубльова канонічним, і іконописці наступних епох брали його за взірець.

В «Трійці Новозавітній» образи наочно персоніфікувались: Бог Отець поставав сивобородим старцем, Бог Син – отроком на колінах отця або мужем середніх літ з жертовним хрестом в руках, Святий Дух – білим голубом. Таке трактування вважалось неканонічним і протягом віків її засуджували. Проте в українській народній іконі можна зустріти щось подібне.

Існували також певні правила в зображенні одеж, фону, пейзажу – того, що в іконопису називають «доличним» (в той час як «личне» – це лики і відкриті частини тіла). Одяг потрібно було зображувати плоскими яскравими плямами, повторюючи вигини тіла легкими складками. По одягу можна було пізнати святих, царів, воїнів, монахів (преподобних), священиків (святителів), пророків, мучеників, блаженних.

Борис і Гліб. Ікона поч.. 14 ст. Борис і Гліб. Ікона 17 ст.

Елементи пейзажу на іконі називають гірками – земля піднімається вгору невеликими східчастими або хвилястими уступами, неначе прагнучи до неба. Гірки подібні до сходів і символізують молитовне сходження душі, нерозривний зв’язок земного і небесного світів. Якщо дія, передана на іконі, відбувалась в місті, на її фоні писали храми, башти і палаци-палати. З часом пейзажні фони ускладнились, і на іконах 17 ст. вже писали дивовижні, казково прекрасні міста, в котрих неначе ширяючі в повітрі будівлі вивищувались одна над одною. Цікавий елемент можна спостерігати: над будівлями часто перекинута драперія – це означало, що або дія відбувалась в середині приміщення, або була такою, що її було потрібно тримати в таємниці.

А.Рубльов. Благовіщення. 1405. Свята Варвара. 17 ст. Київщина.

Вхід Христа до Єрусалиму.

Російська ікона. 14 ст. Українська ікона. 1729.

З сюжетних ікон найбільш іконографічним є розроблений цикл євангельських подій («Благовіщення», «Різдво Христове», «Преображення», «Вхід до Єрусалиму», «Воскресіння Лазаря», «Розп’яття», «Воскресіння» та ін.), котрі на Русі і в Україні називали празниками. Детально продумана композиція подібних ікон, символіка кольору й ліній покликані були не стільки відобразити події земного шляху Спасителя, скільки нагадати про найважливіші істини християнського віровчення.

Благовіщення. Різдво Христове. 19 ст. Преображення

Микита Павловець. Воскресіння Розп’яття з портретом Леонтія Вознесіння. 15 ст.

Лазаря. 1673. Свічки. 17 ст. Українська ікона.

В православному храмі святилище, або вівтарна частина, відділялась спеціальною стіною, на якій було вміщено різноманітні ікони, в тому числі й «празникові». Ця стіна має назву – іконостас.