Публічність

1. Прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідо­млення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх перед­бачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

1. Загальна засада, яка міститься у коментованій статті, характеризує кримі­нальне провадження як владно-організаційну діяльність посадових осіб та органів, які діють ОҐЙЗІО, тобто в офіційному порядку, відповідно до службового обов'язку, від ім'я держави. Цей принцип становить основу правового регулювання повно­важень прокурора та слідчого у кримінальному провадженні, їх взаємовідносини з іншими суб'єктами та судом, системи і порядку застосування заходів забезпе­чення кримінального провадження, процедури винесення процесуальних рішень тощо.

Правовий зміст принципу публічності становлять такі положення. На початково­му етапі кримінального провадження прокурор, слідчий зобов'язані в межах своєї компетенції розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення або в разі надходження заяви (по­відомлення) про вчинення кримінального правопорушення. Відповідно до ст. 214 КПК слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідо­млення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінально­го правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування. Відмова у прийнятті та реєстрації заяви чи повідомлення про кримі­нальне правопорушення не допускається.

Засадою публічності пояснюється вимога поєднання ініціативи і активності в про­цесуальній діяльності прокурора та слідчого під час кримінального провадження. До засобів забезпечення цієї активності належать владні повноваження, процесуальні обов'язки, дискреційні повноваження та власна процесуальна ініціатива. Відповідно до вимог закону на осіб, які ведуть досудове кримінальне провадження, покладається обов'язок вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події криміналь­ного правопорушення та особи, яка його вчинила, всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального провадження, виявити як ті обставини, що ви­кривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також об­ставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання, надати їм належну правову оцінку та забезпечити прийняття законних і неупереджених процесуальних рішень (ч. 2 ст. 9 КПК).

Публічність виявляє себе також у тому, що прокурор, слідчий зобов'язані забез­печити під час кримінального провадження повагу до людської гідності (ст. 11 КПК); права та законні інтереси осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні (стат­ті 12-20 КПК). На них покладається обов'язок не тільки повідомити вказаних осіб про їх права, передбачені КПК, а й роз'яснити їх (п. 2 ч. 3 ст. 42, ч. 3 ст. 223 КПК) та забезпечити можливість їх використання.

До правового змісту принципу публічності входить покладення державою на про­курора, слідчого, керівника органу досудового розслідування, інших службових осіб органів державної влади обов'язку неухильно додержуватися вимог Конституції України, КПК, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства (ч. 1 ст. 9 КПК); виконувати про­цесуальні дії або приймати процесуальні рішення у розумні строки (ч. 1 ст. 28 КПК); збирати докази (ч. 2 ст. 93 КПК); відповідно до їх компетенції проводити слідчі (роз­шукові) та негласні слідчі (розшукові) дії; скласти обвинувальний акт та передати його до суду (ст. 291 КПК), закрити кримінальне провадження при наявності до того підстав (ст. 283-284 КПК) тощо.

Винятком із принципу публічності є кримінальне провадження у формі приватно­го обвинувачення, яке розпочинається лише на підставі заяви потерпілого (ч. 4 ст. 26 КПК) щодо кримінальних правопорушень, передбачених ст. 477 КПК. Специфіка справ цієї категорії виявляється в тому, що законодавець надає потерпілому від кри­мінального правопорушення можливість на власний розсуд вирішити питання: чи звертатися йому до держави за захистом порушеного права, вимагаючи притягти ви­нну особу до кримінальної відповідальності. По суті, у встановлених законом випад­ках у кримінальному провадженні визначальною є не засада публічності, а засада диспозитивності й законодавець віддає перевагу приватному інтересу перед інтересом публічним.