ВИСНОВКИ. До проблеми співвідношення філософії і теології можна підійти з різних сторін

До проблеми співвідношення філософії і теології можна підійти з різних сторін. Філософія - це єдина дисципліна, предметом якої є постійний перегляд власного предмета. Не дарма Хайдеггер зводив філософію до акта філософствування. У певному сенсі взагалі ставити питання щодо чіткої фіксації предмета філософії некоректно. Філософія – це, в набагато більшій мірі, більш процес, ніж результат, більш тавтологія, ніж теза.
У теології ж існує «критика джерел», у філософії - ні. Теологія - це явище, в якому особисте містичне одкровення узгоджується із загальною думкою або виявляється за бортом Церкви. Філософія - це пізнання буття один на один, відсутність того, хто може перевірити якість твого дослідження. В певній мірі, філософія більш всеохоплююча, сильніша, адже вона повинна абсолютно стверджувати, при цьому не виключаючи у своєму твердженні принципову можливість помилятися. На цьому грунтується парадокс філософії: кожна філософська система претендує бути істиною, грунтуючись на апріоріях, які не можна довести, і кожен раз у своєму історичному розвитку заперечується іншою системою, яка має інші настільки ж недоведені апріорії.

При всій дійсній різниці між філософією і теологією, їх, звичайно, не можна протиставляти. Як опозицію коректно розглядати хіба що біблійний та діалектичний стилі мислення. Вони знаходяться на одній площині. Перше, в силу прагнення залишатися максимально близьким до одкровення, до зустрічі з Богом, зосереджується на первинній вербалізації апріорій, не згладжуючи кути і не зводячи їх у монолітну систему. Друге – діалектичне по-суті, тобто орієнтоване на фіксацію і можливість протиріч, також викарбовує цілісний світогляд. Теологію неможливо протиставляти філософії з тієї причини, що вона вже інкорпорує, тобто включає в себе, філософію, розглядаючи її, зрозуміло, як метод, а не як істину, як спосіб послідовно і безсуперечно осмислювати одкровення Боже, розсипане в різних історичних епохах, а не як джерело самих смислів.

Доволі суперечливі, але тісні, зв'язки теології та філософії обумовлені їх спільною історичною долею, сусідством та участю у формуванні способу життя та думки епохи Нового часу. Сьогодні, коли модерн переживає свою критичну фазу, все те, що з ним було пов'язане, звільняється для самовизначення у новій і невідомій суспільно-історичної парадигмі. Як сказав би Тілліх, «нове буття володіє силою бути вільною від кожної з тих форм, в яких воно є» [24]. Теологія повертається до своїх вихідних основ, заново відкриває їх для себе, а заодно і для філософії.
Тож їх межі постійно переглядаються, а умовність стає загальновизнаною. На тлі занепаду філософської «великої історії» їх місце може зайняти теологія. У свою чергу на тлі кризи теології все більш привабливою виглядає філософія як аналог загальної, надконфесійної теології. Поки ж можна зупинитися на дуже спрощеній демаркації: теологія виходить із релігійного досвіду та шукає його розуміння, філософія ж відправною точкою обирає наукове пояснення і намагається включити релігійний досвід у свою пояснювальну схему. Якщо ці науки «відкриті», то їх інтенції взаємно спрямовані, і на спільному кордоні зустрічаються.

Теологія і філософія переживають помітне пожвавлення відносин. Можна говорити про інтеграцію теолого-філософських знаннь, які не виключають конфлікти, але переводять їх всередину. Відтепер конфлікти проходять не між теологією та «наукою», а всередині науки, на загальній території теолого-філософського наукового поля. Інтеграція теолого-філософських знаннь - знаковий і життєво необхідний для науки процес, заново збирає роздрдблену картину світу. Така реставрація не відновить цілісність, виходячи з одного єдиного принципу, але цілком здатна показати мозаїчну близькість і доповненість різних підходів. Мова йде не тільки про строгі науки, а й про науки донедавна периферійні та суперечливі. У той час як «суворі науки» свою строгість втрачали і зближувалися з творчим, суб'єктивним, трансцендентним, спостерігався рух і з протилежного боку - від кордонів науки до її центру. Так теологія, зрушена Просвітництвом до далеких кордонів «великої науки», змогла пройти зворотний шлях і освоїти увесь науковий інструментарій для легітимації свого наукового статусу.
Наївно-модерністська картина світу робила непомітним присутність теології. В історії науки і філософії присутність теології відчувалася, але не визнавалася. У кращому випадку, теологія представлялась суперницею єдино вірного наукового знання. Лише в контексті постмодерністської критики і постнекласичної науки для більшості став очевидним дискримінаційний характер «великої і суворої науки» і багате різноманіття прикордонних наук, перш за все, теології.

Відносини філософії і теології можуть розглядатися і як конкурентні, і як взаємодоповнюючі. Останній тип відносин зближує їх, при цьому не змішуючи, але розглядаючи у ракурсі швидше теологічному, ніж нейтральному, об'єктивно-науковому.