Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Проблема єдності та багатоманітності історичного процесу в історії філософії




Антична філософія вже містила уявлення про минуле і майбут-нє, але закінченої системи поглядів вона ще не представляла. Перші космогонічні і космологічні теорії давніх греків ієрархі-зували Всесвіт (мікрокосмос, макрокосмос), пояснюючи як з Хаосу з’явився Космос, як він був упорядкований Богами і з тих часів живе за космічними природними циклами, визначеними землеробськими роботами і логосом — космічним законом розуму і порядку. Буддизм розкриває нам періоди класичного часу «кальпи», три-валістю 4 млрд. 320 млн років. Завершується кожна кальпа згорян-ням всесвіту і знищенням гріхів усіх живих істот. У межах циклів космічного часу буддизму не можливо зупинення і «колесо сансари» символізує вічний колообіг життя, ланцюг перероджень. Символами циклічності стають щорічні свята, що набувають сакрального значен-ня (день народження Бога, подвиги героїв, святих) і залучають люди-ну до відчуття повторення ритмічності буття. Ідею циклічності існування зустрічаємо й у новоєвропейській фі-лософії. Ніцше приваблював поетичний образ світу у Геракліта як по-току становлень, вогню, що мірою згасає і мірою спалахує. Важливим елементом ніцшеанської філософії є його ідея «вічного повернення». Ніцше не зводить життя до біологічних процесів, ототожнює його зі «становленням». «Вічний піщаний годинник буття знову і знову пе-ревертається… Все йде все повертається. Все помирає, все розквітає знову. В кожному моменті починається буття: в кожному «тут» по-вертається колесо «там». Всюди середина». За Ніцше, розвитку від нижчого до вищого не існує, все повертається, світ нескінченну кіль-кість разів проходить все ж скінченну кількість своїх станів. Циклічна модель історичного розвитку закріпачує людину, про-понує їй життя не як проблему з вибором, свободою і відповідаль-ністю, а як даність. Життя треба просто прожити. Змінити, шукати, бунтувати, сподіватися марно. Середньовічна християнська філософія вибудовує історію лі-нійно. Вона не циклічна, історія йде у напрямку, заданому Богом. Створення світу Богом, гріхопадіння, пришестя Христа — минуле. Акт творення світу є диво, наслідок Божественної Премудрості, від-правна точка земної історії. Історія у Августина — шлях до есхатоло-гічного «царства божого». Есхатологія (вчення про кінцеву долю лю-дини і світу) ґрунтується на тезі передрікання кінця світу, Страшного суду, що стане завершенням земної історії, і обіцянкою царства небес-ного для істинно віруючих та покарання грішників. Лінійна історіософська модель середньовіччя представлена трьома періодами: початок світу (акт креаціонізму) — земна історія (життя людини у світі, боротьба добра зі злом) — кінець світу (Апока-ліпсис). Людині залишається шанс порятунку безсмертної душі і ві-чне життя у царстві небесному. Починаючи з доби Відродження і Просвітництва, світська філо-софія історії розвивала раціоналістичне пояснення історії як реаліза-цію розуму, «здійснення природних законів». У поглядах Гердера історія постає послідовним процесом зрос-тання і розквіту сил людини, людство націлене на кінцеву мету — гу-манність і щастя. Основи наукової типізації історії було закладено Гегелем. Він на-голошував на тому, що історію роблять люди, але разом з тим в ній здійснюється об’єктивна логіка. Етапи історії — це етапи самопізнан-ня світового духу, прогрес в усвідомленні свободи. Гегель виділяв три історичні етапи: 1) східний світ (Стародавній Китай, Індія, Персія); 2) античний світ (Стародавня Греція); 3) германський світ (Західна Європа). Народи, за Гегелем, змінюють одне одного в історичному процесі по мірі виконання своєї місії, прогрес духу здійснюється через «дух» окремих народів. Ідея об’єктивної закономірності, що торує собі шлях незалежно від окремих осіб має місце у вченні про «хитрість світового розуму», який користується індивідуальними інтересами і пристрастями людей для досягнення своїх цілей. У філософській концепції Маркса розвиток людства представ-ляє собою процес функціонування і зміни якісно-визначених типів суспільства на основі дії об’єктивних законів. Історія — закономірний процес руху суспільства від примітивних до складних і досконалих форм організації, що супроводжується зміною типів взаємозв’язків індивіда і суспільства: 1) етап нерозривної єдності з природою і родом (докласове сус-пільство); 2) етап особистої і речової залежності (класове суспільство); 3) етап вільного розвитку вільної особистості (безкласове сус-пільство). Першому етапу відповідає природний стан людства, другому — суспільний, третьому — розумний або ідеальний. Маркс, для підтвердження ідеї єдності історичного процесу, фор-мулює категорію «суспільно-економічна формація». Суспільно-еконо-мічна формація — це історичний тип суспільства, ступінь суспільного розвитку. Теоретичною моделлю історичного процесу є лінійна схема, що включає такі формації: — первісно-общинна; — рабовласницька; — феодальна; — капіталістична; — комуністична. Є в марксистській теорії згадка і про азійську формацію. Змістом історичного розвитку людства, класики марксизму бачили послідовний перехід суспільства від первісного стану до комунізму, на основі роз-витку виробництва і розширення сфери людської свободи. Згідно Конту «закон трьох стадій» визначає етапи становлення людства: теологічна, метафізична, позитивна. Критерієм виокрем-лення стадій він пропонує вважати рівень розвитку знань: на тео-логічній стадії людина, за відсутності знань і нерозуміння причин-но-наслідкових зв’язків, прагне пояснити всі явища втручанням надприродних сил; на метафізичній стадії пояснення явищ світу досягається посиланням на сконструйовані абстрактні філософські системи, які створюють видимість відповіді, видимість розуміння природи речей. На думку Конта, лише позитивна стадія (сучасна йому), від мовляючись від теологічних і філософських претензій, спи-раючись на висновки наук, об’єктивно пояснює дійсність. Зміна соціально-економічних і політичних реалій ХХ століття обумовила інше пояснення лінійності історичного розвитку. Для по-яснення нової стадії суспільно-історичного розвитку з’явилася нова категорія «індустріальне суспільство». Французький філософ Арон визнавав поступальний характер розвитку суспільства, його рух до ще більш високих технологічних рівнів на основі економічного детермі-нізму. «Індустріальне» суспільство — це капіталістичне суспільство, яке приходить на зміну аграрному, «традиційному» суспільству з низьким рівнем споживання і зайнятістю населення в сільськогоспо-дарській сфері діяльності. Аграрне суспільство характеризує соціаль-на статика, станова ієрархія, панування натурального господарства. Індустріальне суспільство своєю основою має ринкову економіку, іні-ціативу, конкуренцію і демократичні цінності, це суспільство масово-го споживання, стандартизації, урбанізації, бюрократизації усіх сфер суспільного життя, поширення засобів масових комунікації і масової культури. Індустріальне суспільство, з одного боку, забезпечує висо-кий рівень споживання, а з іншого, робить нездійсненними ідеали со-ціальної справедливості, гуманізму, породжує соціальний песимізм. Філософи, соціологи і футурологи другої половини ХХ століття (Белл, Бжезинський, Тоффлер, Фурастьє) запропонували нове ба-чення стадіальності всесвітньої історії: 1) доіндустріальне суспільство (аграрне); 2) індустріальне суспільство (капіталістичне); 3) постіндустріальне суспільство (інформаційне). Основою постіндустріального суспільства виступає високий рі- вень організації виробництва, домінуючою стає сфера освіти і науки, формується технократична еліта, власність перестає відігравати ви-рішальну роль, її місце займають знання і володіння інформацією, місце має боротьба і напруга не між багатими і бідними, не між тру-дом і капіталом, а між компетентними і некомпетентними. Сферою, в якій зайнята більша частина населення стає сфера послуг і розваг. Зворотною стороною такого соціального буття може бути холодна безособистісність, реабілітація окультизму, націоналізму. Шалене прис корення темпу життя спричиняє байдужість, депресію, страх перед майбутнім. Американський філософ Фукуяма взагалі із сумом говорить про можливий «кінець історії», тому що людство вичерпало себе, розгубивши ідеї романтизму, створивши проблеми, існування яких в минулому було просто неможливим (екологічні, технологічні, психологічні). Схематично структуру вищеназваних стадій історич-ного розвитку можна представити таким чином: доіндустріальне суспільство індустріальне суспільство постіндустріальне суспільство домінуюча сфера діяльності сільське господарство промисловість сфера послуг, освіта, наука домінуючі форми соціальної організації церква, армія корпорація університети, дослідні центри домінуюча верства землевласники, священики бізнесмени вчені, фахівці Лінійна модель історичного процесу раціоналізує і в той же час певною мірою, уніфікує розвиток людства. Вона має своїх прихиль-ників і опонентів. Якщо сприймати людство монолітним явищем, то доцільно віддавати їй перевагу. Якщо спробувати за загальним побачити одиничне і співставити історичний розвиток, наприклад, Зімбабве, України та Японії, то виникає сумнів щодо можливості вба-чання спільної магістральної лінії історичних змін. Інший погляд на сутність історичного процесу можемо побачити в культурологічних і цивілізаційних теоріях. Для з’ясування сутності культурологічної (цивілізаційної) мо-делі історичного процесу треба окреслити зміст основних категорій «культура» і «цивілізація», хоча в різних філософських контекстах він різниться. Нагадаємо, що культура (від латинського cultura — об-робка, розвиток) — це термін для позначення всього, що створене людиною і людством та протистоїть природі. Культура — це сукуп-ність генетично неуспадкованих механізмів і зразків поведінки, це світ, створений людиною. Культура різноманітна у своїх проявах, від способів оформлення інтер’єрів до способу життя, від матеріальних об’єктів до способів комунікації. Цивілізація (від латинського civitis — громадянський, міський, дер жавний) — це, по-перше, синонім терміну культура, по-друге, рівень суспільного розвитку, технологічний аспект культури, орієнтованої не на творчість, а на споживання, стандартизацію і масовість всьому. За теорією Данилевського, не існує всесвітньої історії, а є лише іс-торія культурно-історичних типів, що мають індивідуальний замкнутий характер. Всесвітня історія не утворює реальне смислове ціле, а люд-ство — лише порожнє поняття, облишене значення. Данилевський ви-ділив такі культурно-історичні типи: єгипетський, китайський, асиро-вавілоно-фінікійський, індійський, іранський, єврейський, грецький, римський, аравійський, європейський. Основна реальна одиниця істо-рії — відособлений культурно-історичний тип (цивілізація), утворений на основі мовної спорідненості етносів, єдності традицій, вірувань. Розуміння історичного процесу Шпенглером обумовлене прина-лежністю його поглядів до філософії життя. Представники цієї фі-лософської течії заперечують раціоналізм у поясненні дійсності, від-кидаючи саму можливість її пояснення, пропонують описовий підхід. Шпенглер вважав, що історія не має єдиної лінії розвитку. Філософія історії Шпенглера будується на основі специфічного витлумачення культури, яка не є чимось єдиним, а поділена на 8 культур: єгипет-ську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську, візантійсько-арабську, культуру майя, західноєвропейську і російсько-сибірську. Культура, в його розумінні, — це організм, підпорядкований строгому біологічному ритму основних фаз її існування: народження і дитин-ство, молодість і зрілість, старість і сутінки. Цивілізація є ознакою смерті культури, заключною стадією будь-якої культури, що супро-воджується розвитком індустрії і техніки, деградацією мистецтва, перетворенням народів у «маси», високою концентрацією міського населення. Зниклі культури, наголошував Шпенглер, пізнати немож-ливо, можна описати лише їхній портрет. В шпенглерівській концеп-ції історії широко використовуються біологічні аналогії, їхнє перене-сення на історичну реальність є біологізацією соціального, формою редукціонізму (зведення складного до простого). Досліджуючи всесвітню історію англійський філософ Тойнбі представляє її у формі культурно-історичної монадології, пере-осмислюючи суспільно-історичний розвиток людства в дусі теорії локальних цивілізацій. За Тойнбі, всесвітня історія є сукупністю іс-торій окремих своєрідних і відносно замкнутих монад — цивілізацій (він нараховує в різних варіантах різну їхню кулькість — 21, 13, не рахуючи другорядні, недорозвинені, побічні). Етапами існування цивілізацій є виникнення, зростання, розквіт, занепад, руйнування. Не дивлячись на схожість поглядів Шпенглера і Тойнбі, останній поряд з природною необхідністю визнає за людиною здатність до вільного самовизначення. Рушійною силою розвитку цивілізацій він бачив «творчу меншість», носія містичного «життєвого пориву», енергії і наснаги, у цьому проявляється вплив інтуїтивіста Бергсона. Відповідаючи на історичні «виклики» «творча меншість» веде впе-ред «інертну більшість», відчужену масу населення, забезпечуючи розвиток цивілізації. Природні катастрофи та воєнні експансії дають імпульси руйнівному процесу. Ситуація «Виклик — Відповідь» обу-мовлює розвиток цивілізації, який припиняється неможливістю її вирішити. Цивілізація зникає, залишаючи тільки археологічні факти. Данилевський, Тойнбі, Шпенглер, показуючи «розірваність» со-ціокультурних утворень, прагнули подолати європоцентризм в розу-мінні історії. Філософська концепція Ясперса не відповідає традиційно витлу-маченому лінійному або культурологічному (цивілізаційному) розу-мінню історії. Критикуючи концепції Шпенглера і Тойнбі, Ясперс ро-бить акцент на тому, що людство має єдине походження і єдиний шлях розвитку, не зважаючи на те, що багато фактів свідчать про протилеж-не. Не погоджується Ясперс і з марксистським тлумаченням історії, в якому визначальна роль у розвитку суспільства відводиться економіч-ним факторам. Таким чином, у полеміці зі Шпенглером Ясперс напо-лягає на єдності світового історичного процесу, а в полеміці з марксиз-мом — на пріоритеті духовної складової, але оскільки, на його думку, єдність історичного процесу раціонально довести неможливо, він на-зиває припущення цієї єдності постулатом філософської віри. Європейська філософія від Августина до Гегеля, як вже зазна-чалося, бачила відправним пунктом історичного розвитку появу Христа. Гегель називав її віссю світової історії. Ясперс, звертаючись до лінійної схеми історії, відмовляється вбачати її «вісь» у боговтіленні, вважаючи, що історична вісь має бути значимою для всього людства, в той час як явлення Христа значиме тільки для християн. Ні буд-дизм, ні брахманізм, ні іудаїзм, ні мусульманство не запропонували віру, спільну для всього людства, вони часто служать джерелом роз-брату і непорозумінь. Ясперс переконаний, що спільною для людства може бути тільки філософська віра, вона давніша світових релігій. Час народження філософської віри «вісь світової історії», «осьова епоха». Це час — між 800 та 200 р. до н.е., коли виникають в Китаї, Індії, Давній Греції духовні рухи, які сформували той тип людини, який, за Ясперсом, існує донині. Змістом «осьової епохи» є прорив міфологічного світосприйняття «до осьових» культур, виникнення філософії і релігії. Пробудження духу було початком загальної спіль-ної історії людства, розділеного до того на локальні культури. Ідея Ясперса така: істинна єдність народів — духовна, а не родова, природ-на, не економічна чи технологічна. Паралельне виникнення центрів філософствування в різних віддалених культурах стало для Ясперса основою віри в духовну єдність людства, джерелом якої є таємни-че трансцендентне джерело. Осьовий час виявляє універсальний смисл історії, роблячи можливою загальнолюдську комунікацію над культурними бар’єрами. Осьовий час Ясперса — це священна епоха світової історії, це постулат віри і в той же час припущення розуму. Трансценденція — це таємниця. Ясперс визнає існування розуму і науки, але єднання людей, на його думку, найбільш гуманним і гли-бинним буває тоді, коли ґрунтується на незнанні, люди, об’єднані на-вколо трансцендентної таємниці, сповнені смиренності і подиву, а не фанатизму і самовпевненості. Нині концепції лінійного прогресу, які критерієм розвитку сус-пільства вважають переважно кількісне нарощування сфери матері-альних благ — і культурологічні (цивілізаційні) теорії, які наголо-шують на закритості культур, їхньої непроникливості, поступаються місцем новим поглядам. Світ людині ХХ століття трансформуєть-ся, докорінно змінюється, глобалізується. Те, що історія — це єди-ний процес розвитку людства стає все більш очевидним: глобальні проб леми, кризи у світовій економіці, кардинальні зміни у геополі-тичному просторі. Світ обирає свій шлях, містячи в собі потенційні можливості як злету, так і падіння, можливо непередбачувані моделі світопорядку. Суб’єктом цього непростого процесу стає все актив-ніше й Україна. Необхідність вибору подальшого шляху, неперед- бачувані повороти історії, феномени невизначеності і нестабільності покладають велику відповідальність не на якісь безособистісні сили чи механізми, а на держави, уряди, релігійні групи, політичні сили, врешті-решт, на кожну людину.



 

61 рушійні сили та суб’єкти суспільного розвитку


Данная страница нарушает авторские права?


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2018 год. (0.013 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал