в) чотиридоказибезсмерттядуші

1) Взаємнийперехідпротилежностейобумовлюєбезсмертядуші, оскількиякби смерть не переходила в життя, як переходять один в одного всіпротилежності, то всі давно померли б і запанувала б смерть. Раз цього-ніслідприпустити, щопіслясмерті душа не знищується, а переходить в інший стан.
Базується на зсувілогічноїможливості і дійсності. Перехід на противагулогічноможливий, але йогореальністьслідще довести. Останнього ж Платон не зробив. Більш того, визнання Платоном створеннясвіту і душі - аргумент на користь того. щосвітмаєкінець, тобтойогокінцевим станом повинна бути та сама смерть, яку відкидає в своємудоказіфілософ
2) Знання - цепригадуваннядушею того, що вона бачила до народження. Оскільки ми ще до народженнямалипоняття прекрасного. доброго. справедливого. священного, математичніпоняття, на зразокрівності і т.д., остільки ми можемоукласти про передіснуваннідуші до тіла і існуванняїїпіслятілесноїсмерті.
Засновано на логічномуколі: передіснуванні і посмертнеіснуваннявиводитьсяіззнання, але цей аргумент спочиває на міфологічнихуявленнях, щобазуютьсявиключно на вірі, і тому зовсім не є раціональним аргументом.
3)Якщоокреміпредметизмінюються, як змінюється і людськетіло, то душа завждитотожнасобі. будучи тим самим ближче до божественного і вічного.
Такожвиходить з міфу, а разом з тим з недоведеноготези про самототожності і незамінностідуші. Крім того, будучи створеною, душа, за логікою самого Платона, повинна бути мінливою, кінцевої, а тому і смертної.
4) Душа - справжня причина речей. Отже. вона - поняттяабосенс, ідеяабожиттятіла. Але будучи життямтіла, вона не сумісна з йогосмертю, а отже, не зачіпаєтілесноюсмертю, будучи.
Виходитьіз того, щоодиничнемаєпояснюватися через деякузагальну причину - поняття (ідею) абосенс. Проте теза Платона набагато " сильніше": загальна причина не тількилогічно, але й онтологічно, реально передуєодиничного, що не доведено.

г) призначеннялюдини Призначеннялюдини — пригадати те, щовжепобачене (йогодушею), але виявилося забутим, витісненимчут­тєвими, тілеснимибажаннями. Тому-то людинамаєшукати й пізнавати, тобтопригадати все істинне, досконале и прекрас­не. до чого залучена їїрозумна душа. Пізнання — пригадування — виявляється і моральнимочищенням. Збіг у самоосягненні, самопізнанніІстини, Добра й Краси приводить людину до досяг­нення Блага.

41. Критика Арістотелем платонівського вчення про ідеї. Арістотель належить до синтетичного періоду у античній філософії. Він є учнем Платона, йому належить крилатий вислів «Платон мені друг, але істина дорожча». Але, якщо Платон – основоположник філософування, його твори більше художні, він цінує математику, то Арістотель будує досить систематичну споруду творчого порядку, він сильний у класифікації. У його методі – строгий раціональний дискурс, тяжів до природничих наук, він прагнув із хаосу створмити космос. Автор «Метафізики». Він вказав на те, що концепція платона має слабкі сторони. Платон нібито неправомірно відрізав ідеї від речей. Ідей – це внутрішня сила речей і їх розривати не можна. Арістотель схильний говорити про ідеї, а не про форми.Ідея існує у наднебессі, а форма властива самій речі. Він висуває іманентні форми. Платон вважав, що існує певний зразок досконалої речі, і світ є світом копій. Арістотель же говорить про 4 передумови появи певной речі: матеріал, форма, мета, дія. Також арістотель поділив усі існуючі науки на 3 розділи: теоретичні, практичні та поетичні. За критерієм цінності найвище стоять теоретичні. Їх мета – виробництво певних продуктів, це науки про творчість науки та людину у ній.

42. Філософська система Арістотеля. Арістотель (384-322 рр. до н.е.) — найвидатніший філософ античності, учень Платона. Основні положення філософії Арістотеля найбільш повно викладені у праці «Метафізика». Через всю цю працю проходить критика вчення Платона про ідеї, а також аналізуються питання про предмет філософії, її основні проблеми, категорії філософії. На противагу релігійній спрямованості філософії Платона з її вірою в ідеальний потойбічний світ Арістотель розвивав емпіричні погляди на проблему буття. На відміну від Платона він заперечував самостійне існування загальних понять — ідей. За Платоном, ідеї — сутності матеріальних речей, що існують поза цими речами. Арістотель же вважав, що неможливо, щоб сутності речей перебували " в особливому світі, окремо від самих речей. А тому реальні тільки самі речі. Лише матеріальний світ існує, а окремих від нього ідей нема. Арістотель відкидає основи системи платонівського ідеалізму. Але в більш пізніх роботах Арістотель частково повернувся до признання платонівських ідей як першооснови світу. Кожна річ, за Арістотелем має матерію (яка є лише можливістю виникнення і розвитку речі) і форму (яка є причиною, дієвою силою). Усе в світі підкоряється найвищій меті — кінцевій причині, яку Арістотель назвав «формою усіх форм», першопричиною і першодвигуном всього — це Світовий Розум. Найдосконалішою істотою матеріального світу Арістотель вважає людину, в якій, як і у будь-якому предметі цього світу, слід бачити поєднання «матері» та «форми». «Матерія» людини — це її тіло, «форма» — її душа. Як «матерія» тіло — це можливість душі: Але й душа повинна мати як найвищий елемент, так і елемент нижчого ступеня. Найвищий елемент душі — розум. Це остання дійсність, вона виникає з найнижчих функцій душі як із можливості. У «Метафізиці» Арістотель виклав найвагоміші- питання онтологічного характеру, визначаючи цю проблематику як першу філософію (протофілософію). Онтологія, за Арістотелем, це наука про суще, існуюче. Предмет першої філософії — це: пізнання причин сущого, оскільки воно суще; найбільш вірогідні та загальні начала пізнання; начала та причини сущого взагалі. Арістотель прагнув систематизувати всі накопичені на -той час наукові та філософські знання. Філософію він поділив на теоретичну і практичну. Теоретична філософія містить у собі метафізику (у Арістотеля це — наука про початки буття і початки пізнання світу), математику і фізику. Практична філософів складається з етики, політики, риторики, економіки і поетики. Аристотель виділяє окремо науку логіку, розробляє теорію про закони і правила формально-логічного мислення, про метода наукового дослідження, створює класифікацію категорій. Не випадково його називають «батьком логіки». Душа — причина та початок людського тіла. Всі складові душі повинні руйнуватися так само, як і тіло, за винятком розуму. Останній — частина душі, яка не виникає і яка не може загинути. В душі Арістотель бачить найвищу діяльність людського тіла, його «дійсність». 43. Арістотелівська теорія чотирьох типів причин. Важливе місце в розгляді цієї проблеми займають класифікація і аналіз причин. Арістотель виділяє чотири види причин: - матеріальні — ті, з яких складаються речі, її субстрат; - формальні - ті, в яких форма проявляє себе, створюючи сутність, субстанцію буття. Кожна річ є те, що вона є; - діючі (виробляючі) - ті, що розглядають джерело руху і перетворення можливості на дійсність, вони є енергетичною базою формування речей; - цільова (кінцева) причина відповідає на питання «Чому?» і «Для чого?». Арістотель критикує платонівські ідеї за те, що на їх основі не можна пояснити, що відбувається з речами. Згідно з Арістотелем, є перші сутності - одиничне буття, тобто субстанція. Світ є сукупністю субстанцій, кожна з яких - певне одиничне буття. Воно - єдність матерії і ейдосу (форми). Матерія — це можливість буття і разом з тим певний субстрат. З міді можна зробити кулю, статую, оскільки матерія - мідь є можливістю і кулі, і статуї. Щодо окремого предмета сутністю завжди виявляється форма (кулевидність по відношенню до мідної кулі). Форма виражається поняттям Так, поняття кулі справедливе і тоді, коли з міді ще не зроблено кулю. Коли матерію оформлено, то немає матерії без форми, як і форми без матерії. Отже, ейдос - форма - це і сутність окремого, одиничного предмета, і те, що охоплюється цим поняттям. Тобто кожна річ - єдність матерії і форми. «Ніщо не відбувається випадково, але для всього, виникнення чого ми приписуємо самодовіль-ності або випадку, є певна причина».

44. Вчення Арістотеля про три природи душі. У людині Арістотель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання), яка притаманна лише людям та тваринам, і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом. Арістот. Стверджує, що є 5 видів відчуттів, з яких породжується фантазія та відчуття, які породжують пам'ять і досвід. Унаслідок відчуття виникає і апетит, бажання, а з нього виникає рух. Тобто, на базі відчуття людина урухомлюється. Інтелект є найбільшою ознакою людського існування, людина здатна абстрагуватися від почуттів та покладатися на раціоналізм. У першу чергу людина повинна збагачувати свій інтелект, розум.

45. Етика Арістотеля. Вчення про середину (мезотес). Етика належить до практичних наук і займається тим, що можна змінити.Усі вчинки людини прямують до 1 цілі. Але є 1 вища мета наших дій – це щастя. За Аріст.є 3 основні означення, що таке щастя: 1.Це задоволення, гнасолода, підпорядкування бажанням, але це рабське життя; 2. Це пошана, успіх, слава, та вони недовговічні, бо є зовнішнімим чинниками; 3. Це примноження багатств- найабсурдніша ціль життя. Щастя- це удосконалення самого мебе, людина-розум, внтелект – ось головне. Ми повинні керуватись розумом, а не відчуттями і ще привчити свої імпульси до автоматизму, стримувати себе. Реалістично А. оцін.є матеріальні блага. Мислитель повинен бути вільним від пристрастей, стриманим та поміркованим. Серцевиною Арістотелевої етики є МЕЗОТЕС – ДОБРОЧЕСНІСТЬ – як середина міуж двома пороками. Мужність –серед. Між зухвалістю, відчайдушн.та боягузтвом. Щедрість – серед.між марнотратством та скупістю. Дотепність – серед.між похмурістю і блазеньством. Людина завжди повинна знаходити золоту середину між недостатком та надлишком.

46. Дві парадигми розуміння природи мистецтва: Платон і Арістотель. Платон і Арістотель – ці неперевершені корифеї античної думки - створюють дві провідні парадигми європейського мислення і пізнання: парадигму екзистенціально-містичну та раціонально-логічну. Справді прекрасне, відповідно до Платону, не належить світу одиничних чуттєвих речей, а лише ідеям, що є поза часом. На відміну від чуттєвих речей, котрі змінюються і містять нічого істинного, ідеї незмінні і прекрасні власними силами. Збагнути прекрасне, відповідно до Платону, можна тільки шляху відстороненого умогляду шляхом інтелектуального екстазу. Позаяк мистецтво є лише наслідування почуттєвим речам, які, своєю чергою, є копіями ідей, воно лише копіює їх, створюючи копії з копій, тіні тіней. На думку філософа, мистецтво це не дає нам справжнього знання, воно далеко віддалений від істини, нерідко провокує у людині погані пристрасть і нахили, є оманливим, тому негідно громадян ідеального держави, про яку мріяв Платон. У поглядах яскраво виражений аристократизм і нетерпимість до всьогонеистинному, не що впливає належним чином на природу людини. У «Поетиці» - своєму головному естетичному творі, Аристотель узагальнює художню практику свого часу й виробляє правила художньої творчості. Він був добре з грецької драмою, епосом, архітектурою, скульптурою, музикою, театром, живописом. У межах своїх міркуваннях про мистецтво він постійно називає конкретні художні твори. Чудовим для Аристотеля є щось об'єктивне й повне, воно міститься у реальних предметах, їх властивості і стосунках, у ньому закладено міра, лад і гармонія. Наслідуючи горішнього прекрасному, мистецтво саме уподібнюється йому, і тому вона виконує величезну виховну роль житті кожної окремої чоловіки й всього суспільства взагалі. Мистецтво, на думку Аристотеля, сприяє поліпшенню моральної життя, воно підпорядковане завданню «удосконалення до чесноти». Мистецтво завжди обмежене. Так вважав Арістотель. Людина влаштована так, що пізнання приносить їй радість, задоволення. КАТАРСИС – це очищення душі за допомогою мистецтва. Для Платона ж, мист.твір був лиш МІМЕЗИСОМ – наслідуванням, копією. Аріст. Вважав, що мист-во є близьким до філософії, як і літ-ра.Мета поета і філософа говорити про те, що повинно трапитись, а не те, що є. Поезія є благородною та філософічною, позаяк трактує універсальне, а історія – минуле.

47. Вчення Арістотеля про катарсис. За Аристотелем мета катарсису (або " очищення") - порушити, напружити афективну здатність людини, отримати насолоду саме з злочину буденної заходи афекту, з порушення кордону " нормального" в афекту шляхом " співчуття і страху". Щоб осягнути сам процес очищення, слід з'ясувати, що Аристотель розумів під трагедією, страхом і жалем. Арістотель відзначав виховне та очисне значення музики, завдяки якій люди отримують полегшення і очищаються від афектів, переживаючи при цьому " нешкідливу радість". (У Арістотеля вчення про катарсис є вже прихованою полемікою проти Платона, який заперечував соціально-педагогічну корисність музики, зокрема трагедії.) Тлумачення цих слів представляє значні труднощі, тому що Аристотель не пояснює, як він розуміє це " очищення", а грецьке вираз " катарсис афектів" Має двоякий сенс і може позначати: 1) очищення афектів від якої-небудь скверни; 2) очищення душі від афектів, [тимчасове] звільнення від них. Однак системний аналіз застосування терміна " катарсис [душі]" У Аристотеля та інших античних теоретиків переконує в тому, що катарсис слід розуміти не в етичному сенсі, як моральне очищення [від] афектів (Лессінг та ін), а у вищезгаданому медичному.

48. Александр Македонський і перехід від класичної до елліністичної епохи. Зміна орієнтирів. А. Макед. Започаткував елліністичний тип, його епоху.Його похід у 334-323рр.до н.е. призвів до радикального перевороту в елінському світі. Закінчилась класична епоха. У Греції падає значення полісів, а Македонізм розвивається.Він впровадив проект універсальної божественної монархії, що завдало удару по структурі полісного життя. У 4 ст. до н.е. розповсюджується космополітичний ідеал. Замість поняття громадянин запроваджується поняття підданий. Від людини не вимагають чеснот, а потреб, навичок. Правління надається функціонерам, людина займає нейтральну позицію. Новою реальністю і об'єктом дослідження філософів став ІНДИВІД. З роз'єднанням людини і громадянина розділилась етика та політика. У старій класичній етиці – людина=громадянину і підпорядковувалась владі. Тепер і вперше у ЗХ філос.етика структурує людину як автономну, одиничну, окрему. Крах расистських упереджень щодо природніх відмінностей між греками і варварами. Вважали, що є люди – раби за природою. Александр спробував успішно асимілювати завойованих варварів і зрівняти їх із греками. Навчав людей мистецтву воювати. Еллінські школи в античному мисленні сповідували цінності, які не підпорядковувались гр.культурі. Відбувається втрата глибини та чистоти гр.культури, асиміляція інших традицій, вірувань. Центр інтелектуальної культури переміщується із Афін в Александрію. (Евклід, Гіппократ, Архімед)

49. Філософські напрямки елліністичної епохи (епікуреїзм, стоїцизм, еклектизм). Було багато напрямків та шкіл у еллінській філософії. Найпоширеніші – кінізм, стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм. Епікуреїзм – отримав назву від імені свого засновника – Епікура. Він вважав, що усе життя проникнуте стражданнями і потрібно знайти засіб, щоб звільнитись від зла. Він хотів звільнити людей від страху перед смертю та невідомим. Непередбачуваність лякає людину.Мати Епікура виганяла духів із людей, він завжди відчував присутність зла серед людей, і казав, що ніяка віра не допоможе допомогти позбутись страху та врятуватись. Він не віизнавав духовну природу у будь-чому, був спадкоємцем атомістичної теорії Демокріта. Він закликав: «Живи непомітно!», вважав, що лише відокремившись від усього, людина досягне АТАРАКСИ(свободи).Скупість, розкута, багатство позбавляють людину доброчесності. Епікур був просвітником, вважав усіх людей рівними, пропагував стриманість та врівноваженість.Його віра – земна, і існує у корені природи.Політика, страх перед богами, смертю та загробним світом недозволяють досягнути атараксії. Стоїцизм – найкривавіший напрямок у всій елліністичній філософії, що обіймає 7 століть(4 ст. до н.е. – 3 ст. н.е.). є рання стоя, середня та пізня. Слово стоя виник від законод.чинника, люди, народжені не в Афінах, навчались стоячи. Стоїцизм утверджує те, щолюдина повинна здобути незалежність від світу, звільнитись від бажань. Змінити щось у світі – неможливо! Філософ не мав повністю цуратись соціального життя, але мав бути позбавлений пристрастей, не показував свого скепсису до життя, не відкидав культуру, просвітництво, релігію. Бажання віднайти баланс між соціальним та природнім. Стоїки є зваженими, консервативними, незворушними(апатичними)Важливим є воля до знання і дотримання поглядів, які сповідуєш. Найактивніше розвив. У Греції та Римі на лат.основі. Найвизначнішим став НЕОСТОЇЦИЗМ, представники: Епіктет, Марк Аврелій, Секнека.