Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Також слід пригадати програму, яку розробив абат Фрідріх Вільгельм Єрусалимський для створення Кароло-Вільгельміни в Брауншвайзі (1745).






Ось цитата з неї: " Ті, хто своїми величними вчинками приносить користь суспільству, носяться з думкою про створення загальнодоступних інститутів, торговельних крамниць, про поліпшення продуктів харчування, про збільшення кількости ремесел, про ведення домашнього господарства, енергійно вивчають технічні спеціяльності, шукають звичайних благ під водою й на суші, на поверхні землі й під нею, роблять такий самий внесок у загальний розвиток суспільства, як і вчені; і, попри витрати на спорудження шкіл й академій, про них дбають замало або часто не дбають взагалі...

Викладачам математичних наук не бракуватиме жодних, навіть найдорожчих інструментів для навчання, щоб вони могли в повному обсязі провести всі необхідні досліди. Механіка тут стане одним із найважливіших предметів; біля неї матимуть можливість розвиватися ті науки, що передусім займаються вищою арифметикою та іншими практичними галузями математики, землемірства та обома різновидами архітектури..."

планомірного визискування й використання всієї планети. Вона затягує в свої тенета людей, що, здається, втратили глузд, створюючи її саму.

І постає питання, чи належить до всеохопної реальности, крім богослов'я, юриспруденції, медицини ще й те, що вже в повному обсязі зреалізував лише сучасний світ, змінивши стан речей і хід світової історії — сформувавши людське буття в природі, створивши всі предмети вжитку й оточення механічними процесами, винайшовши нові матеріяли, застосувавши методи технічної маніпуляції і функції, — словом, сформувавши весь світ людини з допомогою відкриттів й приборкання природи.

Розширити Університет четвертим факультетом, поруч з трьома іншими " вищими" факультетами — богослов'ям, юриспруденцією, медициною — стало актуальним завданням. Бо, на противагу колишнім факультетам, лише тут перед нами розкривається нова сфера життя, яка водночас розвивається і за правилами, і спонтанно, за своїм значенням ще цілком незбагненна для людини. Ідея Університету була б тільки фікцією або просто пережитком, якби вона в цій новій епосі не спромоглася проникнути в глибини технічного світу, світу пізнання й уміння, світу життєвої практики. І поступ технічної епохи завершився б самознищенням, якби не вдалося проникнути в її глибини.

Безпосереднє довкілля деякою мірою залишається збереженим для всіх людей, бо воно потрібне. Тіло, як складова природи, вимагає природних умов для існування. Людина сама на свій лад облаштовує простір, в якому живе; навіть якщо цей простір буття, порівнянно з усім минулим, змінився за своїм характером завдяки тому, що людина в технічну епоху віддає на користь іншим або тому, що вона покидає напризволяще чи відкидає. Починаючи від сімейних помешкань, закінчуючи будівлями для державних потреб, від моріжків до засобів дорожнього руху та служб зв'язку, від кухонного обладнання, письмових столів і спалень до забезпечення водою, газом, електроенергією — всі ті речі, що формують наше довкілля; все це, як засоби, пов'язане не просто з доцільністю й природничими науками, а з головною ідеєю облаштування буття.

Але ні облаштування буття, ні всеохопна сфера з його обслуговування та розширення нині не реалізувалася як підпорядкований і системний механізм. Бурхливий хід перетворень велетенськими технічними проектами змушує нині людину кидатися у крайнощі між захопленням і безпорадністю, між казковими можливостями та щонайбанальнішими провалами.

Здається, все чекає на те, щоб влитися в струмінь технізації, який ми ще недостатньо усвідомили в історичному аспекті. Він майже раптово розпочав свій плин років сто п'ятдесят тому і ще й досі набирає сили, заполонюючи все навколо. Тепер нам ввижається, ніби цей жахливий феномен має метафізичне походження і вимагає, щоб усе, що хоче жити, чинило за його розумінням. Виглядає на те, що має прокинутись щось таке, що досі лежить у напівдрімотному стані, чи таке, що донині мовчить за фасадом окремих технічних умінь, чи таке, що у темних закутках свідомости породжує відразу й неприйняття (в Ґете та в Буркгардта).

Напевне, порятунок людини залежить від того, чи збігатиметься ідея Університету з ідеєю техніки. Можливо, техніці і тій невизначеності, яку вона породила, випаде на долю одухотворення зі змістом і метою; можливо, через ідею Університету стануть можливими гласність, правдивість і чуття реальности, у яких ця ідея живе, а сам Університет набуде нової подоби.

Лише тоді, коли злет старої університетської ідеї набуде серед науковців відчутної ваги, народиться надія, що перетворення технічних вищих шкіл на технічні факультети Університетів стане доцільним. Лише тоді, коли поштовх, який до цього спонукає, відіб'ється на всіх факультетах, долучення нових факультетів буде здійснюватися одночасно з духовним оновленням цілого Університету, однією зі складових якого стане технічний факультет. Вагомість цього завдання полягає в перетворенні Університету на Університет майбутнього, тобто в створенні умов для всеохопного пізнання епохи — її знань та спроможностей.

Технічний факультет в Університеті став би не лише чимось новим, долученим до вже наявного, але вніс би в Університет щось таке, що в минулому годі було уявити. Життєво важлива для людства всесвітньо-історична проблема — як із техніки і завдяки їй виникає можлива тепер форма життя — буде повністю усвідомлена. Далі стануть очевидними шляхи й можливості. Ніхто не знає, на якому із факультетів виникне найсильніший поштовх для цього або коли, нарешті, ця проблема через постійний контакт учених набуде справжнього духовного існування.

Ми бачили за кожним із трьох давніх вищих факультетів самодостатню царину буття. Звідси, через власні постулати, якщо вони не спрацьовують, кожному спеціялізованому факультетові загрожують біди: богослов'я через таємницю одкровення доходило до абсурду й насилля в інквізиції; юриспруденція — через позитивізм правового мислення скочувалась до правового обґрунтування безправ'я, що проявлялось у сваволі й насиллі; медицина — через невизначеність критеріїв лікування опускалась до вбивства душевнохворих. Так і технічний факультет має свій ґрунт і безґрунтя. Від досвідчених техніків доводиться чути, що їх охоплює жах від того, що вони вчинили несвідомо або не з власної волі, зробивши можливими певні відкриття. Можна почути про даремність технічних робіт, які не мають кінцевої мети, про жорсткість порушених питань, про безплідність умінь як таких. Однак підґрунтя всієї технічної діяльности полягає у конкретному бажанні вибудовувати у світі сферу буття людини.

За будь-яких обставин входження технічного факультету до складу Університету стало б обопільним благом. Університет був би багатший, повніший, сучасніший; його засадничі проблеми знайшли б нове вирішення. Технічний світ став би осмисленішим, його сенс став би предметом серйознішого трактування; його підтримка та обмеження, велич та трагічність знайшли б глибоке розуміння.

І великої ваги набуває те, що без зайвих необґрунтованих висновків визнають як новітнє явище — самодостатність і універсальність технічного світу, які були б доцільними і для багатьох інших факультетів. Поряд з технічним факультетом у жодному разі не можна рівноцінно ставити інші: економічний, лісового господарства, торговельний тощо. Вони стали б лише простими спеціяльностями без всеохопної сфери життя. Але ж і їм Університет не повинен відмовляти в існуванні. Все, що підлягає вивченню, має стати його завданням, але за умови, коли це завдання за своєю структурою дозволяє радикальне розмежування на царини наукового пошуку, які за їхніми можливостями й змістом можна об'єднати, та на царини навчання, які в подобі спеціяльних навчальних інститутів можна приєднати до Університету. Його вчителі та учні жили б у просторах науки й дихали б інтелектуальним повітрям Університету, не належачи до нього у вузькому значенні слова.

Різниця між діяльністю викладачів, що належать до установи, та вчителів, що приєднані до неї, полягає в тому, що викладач може посвятити себе також розробленню проблем, які розкривають суть його науки, тоді як учитель має завдання тільки навчати, яке можна розцінити як суто дидактичне. Різниця між науковцем та приєднаним до Університету науковим працівником полягає в тому, що науковець має справу з науками — основами та їхніми ідеями, а науковий працівник компілює, виконує допоміжну роботу, торкається обмежених інтелектуальних питань.

З огляду на потребу — задовольняти запити суспільства на виховання у вищій школі, де кількість спеціяльностей постійно зростає, — перед Університетом постає вибір: або всупереч дійсності відхилити ці запити, відмежувавшись фальшивим аристократизмом, або фактично взяти їх до вирішення. Якщо, пильнуючи права, послідовно вибиратимуть останній шлях, то постане складне питання: чи потрібно довго плекати в Університеті відірвані від життя пусті навички без самостійного застосування; чи залежать усі наші гаразди від спеціялізованих розумових професій, від прославленої праці без повного розуміння її суті в цілому, від рутини і ділових характеристик без наявности їх у комплексі? Невже це не ганьба на довший час, навіть якщо спершу таке рішення було прийнято тимчасово? Чи є Університет однією з ідей людства, яка врешті поглине всі інші ідеї, яка підніме на ще вищий щабель усі знання і вміння? Чи не криється тут щось езотеричне, яке назавжди пов'язане з меншістю? Неминучі протести всіх, хто виступає проти такої ієрархії, не повинні збивати з пантелику. Ці протести дочасні: не можна регулювати указами те, що постає само собою з конкретної праці всіх людей. Мрія про втілення у кожній людині найвищих людських цінностей також не повинна збивати з пантелику. Ця мрія — утопія, яку ніхто не здійснить, хоч дехто думатиме, що її можна здійснити, навіть не знаючи, як це зробити і наскільки це можливо, В кожному разі, прилучати вищі школи, не приєднуючи їх до себе, — це тимчасовий захід. Щоб не допустити зниження загального освітнього рівня, Університетові варто підтримувати справжній аристократичний лад і провадити приєднання не указами, а через підтримку розвитку духовної дійсности, яка б потребувала лише підтвердження.

III. 2. Університетське самоврядування

Університети були засновані як автономні установи, повноваження яких підтверджувалися установчими грамотами з боку папи або держави і яким надавалися майно й окрема земельна власність.

В історичному походженні якраз і лежить ідея самоврядування цієї корпорації. Університет ділиться усередині себе, він обирає собі членів, формує навчальний процес, надає наукові ступені, з яких на сьогодні залишилося звання доктора.

Університет як орган громадянського права постає з волі держави, з її опіки та допомоги. У нього дволика подоба: державної і вільної від держави структури. Відповідно до свого статуту Університет складає для себе конституцію й нею керується. Він подає на розгляд державі обидва документи, і та їх схвалює.

Ця самостійність живе у викладачеві. Передусім він не є чиновником, а членом установи. Бо чиновник — це інструмент для виконання рішень виконавчих інстанцій, він зобов'язаний коритися; себто, як суддя, він прив'язаний до законів, якими мусить керуватись; його етика — надійно виконувати отримані розпорядження. А викладач мусить сам вирішувати свої важливі завдання; він повинен провадити свій науковий пошук самостійно, роблячи для нього все сам, включно з самою постановкою питання, без чиїхось заперечень, без чиїхось вказівок. Усе вирішують ділові потреби, яких не мусить наперед знати жоден сторонній, безпосередньо перевіряючи на об'єктивність їхнього виконання, даючи остаточні оцінки. Викладач повинен почуватися як науковець і вчитель, однак передусім як член об'єднання, але не як чиновник. Вступаючи на посаду, він не лише приносить присягу, а й дає колегіяльну обіцянку солідарности.

Ця автономія проглядається і надалі: установа проводить захист дисертацій у вигляді акту кооптації (прилучення) до свого корпусу, призначення на посади здійснюються за її пропозиціями, з якими вона пов'язана через державу. Присудження вчених звань — це її прероґатива. Розгляд дисциплінарних правопорушень викладачів відбувається не так, як це здійснює держава супроти чиновників, а провадиться як супроти члена, якого треба усунути з установи. Розгляд дисциплінарних правопорушень студентів — це справа Університету. Та якщо йдеться про дії, що суперечать кримінальному кодексові, то спочатку до справи береться держава, і лише після її судового рішення проводять розгляд дисциплінарних правопорушень в Університеті.

а) Університетський принцип — духовно-аристократичний. Американець Абрагам Флекснер 1930 року писав*:

Демократія — це не духовна можливість, хоч кожен індивід повинен мати можливість бути зачисленим до аристократії духу на підставі своїх здібностей, без будь-яких інших зауваг. Чи знайдеться достатньо засобів, щоб позбутися посеред-ностей чи непридатних? Трагічним став би день для Німеччини, як і для всього іншого світу, якщо б німецька соціяльна й політична демократії не знайшли місця для аристократії духу**.

Духовна аристократія — це не соціяльна аристократія. Кожен, хто для неї народжений, має сам знайти свою дорогу до науки. Ця аристократія є привілеєм, що трапляється і в робітників, і в багатих, і в бідних — повсюди, але водночас рідко, за умови успадкованої аристократичности. Вона можлива тільки в меншості людей. Зі всього населення в Університет мають вступати ті студенти, які є духовно шляхетними.

Різниця між духовно шляхетним і духовно невільним індивідом така: перший день і ніч думає про свою справу і витрачає на неї всі свої сили, другий вимагає розмежування між роботою і дозвіллям. Перший на власний ризик торує свій шлях, дослухаючись до найпотаємнішого голосу, що керує ним зсередини. Другий потребує керівництва, навчальної програми, наказу працювати. Перший зважає на невдачі, другий вимагає ґарантії успіху за умови сумлінного виконання.

Аристократові притаманна самовіддана праця, і він радше вдає, що не робить нічого. Проста праця видається йому духовними лінощами, які просто повільно виснажують, висмоктують сили. Справжньою працею вона стає для нього лише тоді, коли провадиться під внутрішнім духовним проводом, який вибирає уподобання, визначає його межі та знаходить шляхи вирішення. Він, можливо, і завзято молотить колосся, щоб видобути з нього потрібне зерно, однак він не залишається на молотьбі, а знову шукає вільних, сподіваних мож-ливостей, знає, як помріяти й створити для себе внутрішній спокій, за умов якого лише й можуть зародитися нові ідеї.

Духовно невільний індивід стогне від праці. Він хвалиться своєю сумлінністю. Його вада полягає в тому, що свою свободу він розцінює лише як ініціятиву, яку він плекає у розмаїтті власних міркувань і при самооцінці вказує на розсі-






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.