Суспільство як вид буття і система. Основні підходи до розуміння виникнення і сутності суспільства в історії філософії.

У рамках філософського дослідження суспільства вирішуються загальні для всіх розділів філософського знання проблеми: виявляються принципи взаємин людини й миру, особливості його мислення, діяльності.
Разом з тим суспільство - специфічний предмет філософського аналізу. Коли ми говоримо про границі й можливості людського пізнання в цілому, ми не прагнемо при цьому вибудувати цілісну картину природних (фізичних, хімічних, біологічних) рівнів буття. Філософський підхід до суспільства, навпроти, припускає дослідження структури суспільства, що дає підставу деяким ученим називати соціальну філософію загально соціологічною теорією. Справа в тому, що, з'ясовуючи можливості й границі людської волі, особливості пізнання соціальних явищ, специфіку різних форм освоєння миру - таких, як релігія, мистецтво, моральність, дослідник вивчає форми сукупної діяльності людей, спрямовані на підтримку й відтворення їхнього життя, тобто суспільство як певну цілісність.
Актуальність теми «Суспільство, як проблема філософії» полягає в тому, що найважливішою складовою частиною філософії є системний аналіз суспільства й історичного процесу в цілому. Особлива важливість такого аналізу безпосередньо пов'язана з вирішальним значенням у філософії проблеми відносини людини й миру.
У роботі будуть використані праці Алексєєва П.В. Баруліна В.С. Соколова С.В. Крапівенського С.Е. і багатьох інших.
Отже, ціль даної роботи досліджувати системний погляд на розвиток суспільства, дати філософське поняття суспільства і його структури розглянути погляди на проблеми сучасної філософської думки проаналізувати фактори розвитку суспільства й на закінчення роботи підвести підсумки проробленому дослідженню

1. Фактори розвитку суспільства

Очевидним є факт, що суспільство змінюється. Досить згадати, які події відбувалися в XX сторіччі: винаходу радіо, телебачення, атомної бомби, створення комп'ютерної техніки, революції в соціальній сфері, дві світові війни й багато чого іншого. Суспільство не стоїть на місці. Інша справа - у якому напрямку воно змінюється. І немає чи такого феномена, коли зміни до кращого в одних відносинах виявляються сполученими зі змінами до гіршого в інших відносинах? І яка тенденція може зрештою взяти гору: перша або друга?
Питання про зміни суспільства і їхньому характері залучав до себе увага як мислителів античності, середніх століть, так і мислителів нового часу. Значний інтерес до нього й в останні сторіччя. Це питання спричиняє міркування: а які ж фактори змін, що відбуваються, що в цілому обумовлює рух соціуму? З'ясувати, допустимо, родоначальників класичної механіки (отже, і вказати її " причину"), як і творців науки генетики (і її " причину"), не представляє особливої праці. Ці і їм подібні " зміни" у суспільстві вже давно встановлені. Але змін у суспільстві (більших і малих) навіть за короткий відрізок часу - безліч; що ж, запитується, обумовлює цілісну зміну суспільства? Відповідь на це питання вже не такий простій, воно не настільки очевидно, як у випадку з основоположниками класичної механіки або генетики. Тут доводиться подумки проникати в глибини соціального буття, у сутнісні зв'язки й відносини, переплетені, як правило, з несуттєвими й випадковими процесами й подіями. Людство в особі своїх мислителів намагалося встановити ті фактори об'єктивного й суб'єктивного порядку, які стали називатися рушійними силами суспільного розвитку.
У першу чергу, привертали увагу Розум, Інтелект, Дух, Людина (однаково, чи був він у вигляді індивіда «homo sapiens», або Абсолютної Ідеї, або Бога). Так, А. Августин (354-430 гг. н.е.) у своєму головному історіософському добутку " Про град Божому" почав спробу пояснити багато явищ історії під кутом зору християнської догматики. За його переконанням, у центрі історичного процесу коштує Бог і всі нитки земних справ пов'язані з явищем Христа. Аналогічне трактування соціальних змін можна зустріти в усі пізніші сторіччя аж до нашого часу - у працях представників неотомистського напрямку у філософії.
У філософії Гегеля (1770-1831) зміни соціальної дійсності детерми-
нуються абсолютною ідеєю, її саморозвитком. Всесвітня історія, по Гегелю, є прогрес у свідомості волі, що повинен бути пізнаний у його необхідності. " Сама в собі воля, - відзначав він, - укладає нескінченну необхідність усвідомити саме себе й тим самим ставати дійсної, тому що по своєму поняттю вона є знання про себе, вона є для себе метою, і притім єдиною метою духу, що вона здійснює".
На шляху своєї реалізації Дух переборює перешкоди, у тому числі й породжувані їм самим; він переборює й такі дії, які виходять від індивідів. Гегель писав: " Найближчий розгляд історії переконує нас у тім, що дії людей випливають із їхніх потреб, їхніх страстей, їхніх інтересів, їхніх характерів і здатностей, і притім таким чином, що спонукальними мотивами в цій драмі є лише ці потреби страсті, інтереси й лише вони відіграють головну роль. Звичайно, там можна знайти й загальні цілі, бажання добра, шляхетну любов до батьківщини; але ці чесноти й ц загальне відіграють незначну роль у відношенні до миру й до того, що в ньому діється. Звичайно, ми можемо знайти в самих цих суб'єктах і в сферах їхньої діяльності здійснення визначень Розуму, але число їх мізерно в порівнянні з масою роду людського, та й чесноти їх порівняно не дуже поширені. Навпаки, страсті, своєкорисливі цілі, задоволення егоїзму мають найбільшу чинність". Це може бути причиною навіть загибелі процвітаючих держав. Однак необхідність, закладена в Абсолютному Духу, все-таки, незважаючи на протидію їй з боку негативних чинностей, перетворює себе в загальному логічному саморозвитку в напрямку до історичної мети. Трохи інакше, але по суті так само вирішують питання про основний фактор розвитку суспільства й багато інших філософів: Кондорсе, И. Г. Гердер, О. Конт, Л. Уорд, А. Тойнби, П. А. Сорокін, Н. А. Бердяєв. Загальним для них (хоча в різній формі) є наявність духовної основи соціального розвитку. У ряді відповідних трактувань перебуває й концепція екзистенціаліста К. Ясперса (1883-1969), про яку скажемо трохи більше. Він уважає найважливішим рубежем, від якого відправляється історія, " осьовий час", наповнене найціннішими для людини ідеями. Цей час охоплює період між 800 і 200 р. до н.е., коли майже одночасно діяли перші грецькі філософи, ізраїльські пророки, засновники зороастризму в Ірані, буддизму й джайнізму в Індії, конфуціанства й даосизму в Китаї. " Тоді відбувся самий різкий поворот в історії. З'явилася людина такого типу, який зберігся й донині".
Нове, виникле в цю епоху, зводиться, по К. Ясперсу, " до того, що людина усвідомлює буття в цілому, самого себе й свої границі. Перед ним відкривається жах миру й власна безпорадність. Коштуючи над прірвою, він ставить радикальні питання, вимагає звільнення й порятунку. Усвідомлюючи свої границі, він ставить перед собою вищі цілі. Пізнає абсолютність у глибинах самосвідомості й у ясності трансцендентного миру... У цю епоху були розроблені основні категорії, якими ми мислимо донині, закладені основи світових релігії, і сьогодні визначальне життя людей".

2. Основні концепції громадського життя (натуралізм, ідеалізм, матеріалізм).

Філософський аналіз суспільства не повинен вести до узурпації прав і території інших наук про суспільство. Це повинен бути саме філософський аналіз громадського життя - з позицій виявлення не часток, а загальних законів руху й розвитку суспільства й т.д. Вихідним пунктом філософського аналізу суспільства, побудови його теоретичної, ідеальної моделі є розгляд суспільства як особою, специфічної підсистеми об'єктивної реальності. Під суспільством у філософії розуміють спосіб організації спільного буття людей.
Суспільство - особлива підсистема об'єктивної реальності, специфічна, соціальна форма руху матерії. Своєрідність цієї підсистеми буття складається, насамперед, у тім, що історію суспільства роблять люди. У живій природі, наприклад, у найкращому разі відбувається лише пристосування організмів до природних умов, суспільство не пристосовує в ході перетворюючої практичної діяльності речовини природи і її процеси для задоволення своїх потреб. Діяльність, таким чином, є спосіб існування соціального, тому що всяка зміна соціального, тобто його рух, реалізується через діяльність.
Філософський аналіз суспільства має своєю метою на основі дослідження конкретно-історичних суспільств або їхніх станів побудова ідеальної моделі суспільства з використанням цілої системи філософських категорій. У рамках марксистської концепції до них ставляться категорії діяльності, виробництва, суспільних відносин, базису й надбудови, суспільно-економічної формації й т.д. У рамках феноменологічної моделі-категорії інтеракція, агент, соціальний зв'язок, соціальне знання й т.д.
Таким чином, у філософському понятті суспільство являє собою сукупність людей, зв'язаних системою суспільних відносин, що складаються на основі всього різноманіття соціально значимих видів діяльності. Існує кілька філософських напрямків, які становлять основну концепцію громадського життя. Розглянемо деякі з них.
Натуралізм (фр. naturalisme; від лат. naturalis - природний, природний) - філософський напрямок, що розглядає природу як універсальний принцип пояснення всього сущого, причому часто відкрито включає в поняття «природа» також дух і духовні утвори (стоїки, Эпікур, Дж. Бруно, Ґете, романтизм, біологічний світогляд XIX століття, філософія життя).
По Канту, натуралізм є виведення всього, що відбувається з фактів природи. В етиці - це вимога життя, що погодиться із законами природи, розвиток природних спонукань, а також філософська спроба пояснити поняття моралі чисто природними здатностями, спонуканнями, інстинктами, боротьбою інтересів (кініки, стоїки, Руссо, Кант, Маркс, Ницше). У сучасній соціології - дві протиборчі концепції натуралізму:
а) концепція, заснована на ідеї визнання фізичних або біологічних факторів у якості основних утворюючих чинностей в історії, у розвитку суспільства;
б) концепція, заснована на ідеї визнання соціального природним - так званою «третьою природою», що розвилася з фізичної природи й біологічної природи, але не зводиться до них. Перша концепція натуралізму в соціології зводить соціальні феномени до біологічним або фізичним (редукціонизм).
Друга концепція натуралізму в соціології, будучи розвитком ідей Еміля Дюркгейма, покладена в основу теорії соціального натуралізму, що розвивається українським ученим А. Н. Костенко. Естетичний натуралізм жадає від художника, щоб його добутку було неідеалізованим, непідробленим відтворенням дійсного.
Матеріалізм - філософський напрямок, що вивчає все, що належить дійсності (об'єктивної реальності) і відображається відчуттями суб'єкта, існуючи незалежно від них. Стан матеріальних об'єктів обумовлює тільки дією фізичних чинностей (гравітаційні, електромагнітні, слабкі й сильні взаємодії й т.п.). На відміну від терміна «дійсність», термін «матеріальне» носить онтологічний відтінок.
Протилежністю матеріального є всі, стосовне до ідеального, тобто, що ставиться до суб'єктивної частини реальності, що існує в (сильної) залежності від суб'єкта («нематеріальне»). Основний (часто єдиної) причиною ідеального є суб'єкт. До ідеального відносять думки, емоції, зміст тексту й т.п. Слід зазначити, що ідеальне і матеріальне має діалектичний взаємозв'язок, тобто із часом матеріальне стає причиною ідеального, котре стає причиною нового матеріального стану. Невірно затверджувати, що тільки матеріальне є причиною ідеального.
Потрібно враховувати, що слідством застосування критерію Поппера до філософського всеосяжного поняття є неможливість науковими методами не спростувати матеріалізм, ні строго довести його. Багато ідеалістичних і матеріалістичних подань виявлялися спростованими науковим знанням, що розвивається. Наприклад, теорія біологічної еволюції спростовує ідеалістичні подання про розумний («по образі й подобі», з метою, за задумом) створенні людини й інших живих організмів. Прикладом спростування матеріалістичних подань може служити теорія теплорода або фізичного ефіру. У той же час для науки характерна опора на об'єктивні матеріальні явища й процеси, хоча метою науки й не є доказ або спростування якої-небудь філософської концепції.
В XX столітті в західній філософії матеріалізм розвивався в основному як механістичний, але в ряду західних філософів-матеріалістів зберігався й інтерес до діалектики.
На відміну від античного матеріалізму, матеріалізм зараз приділяє багато уваги духовному розвитку людини.
До матеріалізму часто відносять натуралізм, оскільки він не відводить людині особливого місця в природі; емпіризм, що розцінює як реальне тільки те, що може бути сприйняте за допомогою природно - наукових методів; неопозитивізм, із самого початку отклоняючи пояснення духовно-щиросердечної сутності справ. Однак позитивізм і неопозитивізм матеріалізмом все-таки назвати не можна, тому що він відкидає саму постановку питання про самостійне існування якого-небудь буття поза мисленням, що пізнає; вважає за можливе тільки аналіз відчуттів і їхньої мови, що систематизує. Почасти матеріалистічна також філософія Б. Рассела і його школи: хоча Рассел і заперечує поняття субстанції, мислення він уважає класом подій у мозку людини.
Матеріалізм кінця XX і початку XXI століття представлений філософським напрямком «онтологічної філософії», лідером якого є американський філософ Барри Смит. Філософський матеріалізм саме тому можна назвати самостійним напрямком філософії, що він дозволяє ряд проблем, постановка яких виключена іншими напрямками філософського пізнання.
Ідеалізм - філософський напрямок, протилежний матеріалізму в рішенні основ у питанні філософії. Ідеалізм виходить із первинності духовного, нематеріального, і вторинності матеріального, що зближає його про догмами релігії про кінцівку миру в часі й просторі й створення його богом. Ідеалізм розглядає свідомість у відриві від природи, у чинність чого неминуче містифікує його й процес пізнання й часто приходить до скептицизму й агностицизму. Матеріалістичному детермінізму послідовний ідеалізм протиставляє телеологічну точку зору (Телеологія). Буржуазними філософами термін «Ідеалізм» уживається в багатьох змістах, а сам цей напрямок розглядається часом як справді філософське. Марксизм-ленінізм доводить неспроможність цієї точки зору, однак на противагу метафізичному й вульгарному матеріалізму, що розглядає ідеалізм тільки як безглуздість і нісенітницю, підкреслює наявність гносеологічних корінь у будь-якої конкретної форми ідеалізму (Ленін В. И., т. 29, с. 322). Розвиток теоретичного мислення приводить до того, що можливість ідеалізму, це відрив понять від їхніх об'єктів - дається вже в самій елементарній абстракції. Ця можливість стає дійсністю тільки в умовах класового суспільства, де ідеалізм виникає як наукоподібне продовження міфологічних, релігійно-фантастичних подань. По своїх соціальних коріннях ідеалізм на противагу матеріалізму виступає, як правило, як світогляд консервативних і реакційних верств і класів, не зацікавлених у правильному відбитті буття, у корінній перебудові суспільних відносин. При цьому ідеалізм абсолютизирует неминучі труднощі в розвитку людського пізнання й цим гальмує науковий прогрес. Разом з тим окремі представники ідеалізму, ставлячи нові гносеологічні питання й досліджуючи форми процесу пізнання, серйозно стимулювали розробку ряду важливих філософських проблем.

Висновок

Із самого початку виникле суспільство виявляє себе як суперечливий феномен. Воно постійно само руйнується, оскільки в ньому є в наявності хаос, катастрофи різного рівня, злочинність, корупція, конфлікти інтересів. Є величезна кількість тенденцій, які зсередини " підривають" суспільство. Історія показала, що безліч суспільств (Вавилон, Римська імперія, Золота Орда, держави інків, майя, ацтеків і ін.) зникло з особи Землі. А це значить, що вони не витримали якогось виклику, іспиту. Їхній крах - історичний факт. Безліч обставин свідчить про те, що й сучасному суспільстві також є суспільством ризику, ризику для існування самої людини.
Таким чином, суспільство постійно балансує на грані зникнення. І все-таки воно існує всупереч масі факторів, що втілюють хаос і дезінтеграцію, незліченні війни, екологічні катастрофи, революції. Життєздатне суспільство знаходить у собі потенції приборкати, " вписати" у ціле, трансформувати й перетворити в конструктивний початок те, що його руйнує. Воно прагне тримати під контролем деструктивні тенденції, що не підлягають інтеграції.
Отже, у процесі свого генезису й розвитку суспільство змогло виробити таку сутність, такі механізми, які забезпечують не тільки його виживання, але й прогресуючу по багатьом параметрам динаміку.