Спіноза

Спіноза (1634 - 1677) найшляхетніший і найпривабливіший із ви­датних філософів. Розумом дехто й перевершував його, але в етиці він найдосконаліший. І тому цілком природно, що й за його життя, і протягом десь із сотні років після смерті Спінозу вважали страхітним нечестивцем. Спіноза був єврей, та євреї виг­нали його з кагалу. Християн він також відлякував: хоча в усій його філософії панує ідея Бога, ортодокси звинувачували його в атеїзмі. Ляйбніц, що чимало запозичив у Спінози, приховав свій борг і пильнував, аби бодай словом не похвалити його; він зай­шов навіть так далеко, що брехав про ступінь свого особистого знайомства з євреєм-єретиком.

Життя Спінози не багате на події. Його родина приїхала до Голландії з Іспанії чи, може, з Португалії, рятуючись від інквізиції. Сам він отримав єврейську релігійну освіту, але не зміг зостатися ортодоксом. Спінозі пропонували тисячу флоринів на рік, аби він приховував свої сумніви; коли він відмовився, на нього вчинили замах. Коли й замах не вдався, Спінозу прокляли всіма прокляттями Второзакония і прокляттям, яке Єлисей виго­лосив дітям, що після цього були роздерті ведмедицями. Та ніякі ведмедиці на Спінозу не нападали. Він мирно жив, спершу в Ам­стердамі, потім у Гаазі, заробляючи на прожиток шліфуванням лінз. Потреби він мав прості й нечисленні, все життя виявляв рідкісну байдужість до грошей. З тих небагатьох людей, що зна­ли Спінозу, всі любили його, навіть коли не схвалювали його принципів. Голландський уряд із властивим йому лібералізмом по­блажливо ставився до Спінозиних богословських поглядів, хоч од­ного разу філософ таки потрапив у політичну неласку, бо став на бік де Вітта супроти дому герцога Оранського. В ще молодому сорокатрирічному віці Спіноза помер від сухот.

Головна праця Спінози, «Етика», опублікована посмертно. Пер­ше ніж розглядати її, слід сказати кілька слів про ще дві книги Спінози: «Tractatus Theologico-Politicus» («Богословсько-політичний трактат») і «Tractatus Politicus» («Політичний трактат»). Перший з них - це химерне поєднання критики Біблії і політичної теорії, в другому йдеться тільки про політичну теорію. В критиці Біблії Спіноза стає почасти предтечею сучасних поглядів, зокрема нази­ваючи набагато пізніші проти усталених традицією дати виник­нення тих або тих книг Старого Заповіту. Спіноза всюди прагне показати: Біблію можливо тлумачити так, що її можна буде сумістити з ліберальною теологією.

Політична теорія Спінози походить переважно від Гоббса, дар­ма що вони були цілком відмінні вдачею. Спіноза стверджує, що в природному стані нема ще ні правильного, ні хибного, бо хиб-

не полягає в непокорі законам. Вважає, що суверен не може чи­нити хибно, і погоджується с Гоббсом, що Церква має до решти підлягати державі. Він заперечує будь-який бунт, навіть проти поганого уряду, і наводить заворушення в Англії як доказ лиха, до якого призводить збройний опір владі. Незгода з Гоббсом ви­являється в тому, що «найприроднішою» формою врядування Спіноза вважає демократію. Не згоден він і з тим, що піддані всі свої права мають віддати суверенові. Для Спінози, зокрема, дуже важлива свобода думки. Я не дуже тямлю, як він примирює цю вимогу з поглядом, що релігійні питання має вирішувати держа­ва. На мою думку, кажучи це, він мав на увазі, що їх має вирішувати радше держава, а не Церква; в Голландії держава бу­ла набагато толерантніша за Церкву.

В «Етиці» Спінози йдеться про три різні речі. Починається во­на з метафізики, потім переходить до психології пристрастей і волі й закінчується етикою, що грунтується на попередніх ме­тафізиці й психології. Метафізика Спінози - це видозмінена філософія Декарта, у психології - чимало ремінісценцій з Гоббса, зате його етика оригінальна, і в цьому головна вартість книжки. Якщо порівнювати Спінозу й Декарта, вони трохи скидаються на Плотіна й Платона. Декарт - різнобічний учений, сповнений інтелектуальної цікавості, проте не дуже обтяжений моральною твердістю. Хоча він висунув «докази», які нібито мали підтримати ортодоксальну віру, його твори могли використовувати й скепти­ки, так само як Карнеад використовував Платона. Спіноза, дарма що теж мав наукові інтереси і навіть написав трактат про райду­гу, переймався головним чином релігією та доброчесністю. Від Декарта та його сучасників він засвоїв матеріалістичну та де­терміністську фізику і прагнув у її межах знайти місце для по­божності й життя, присвяченого Добру. Ця спроба прекрасна, і нею захоплюються навіть ті, хто не вважає її вдалою.

Метафізична система Спінози такого ж типу, як і, всі, запо­чатковані Парменідом. Існує тільки одна субстанція, «Бог або Природа»; все конечне не має незалежного існування. Декарт до­пускав три субстанції: Бога, дух, матерію; правда, навіть для нього Бог був, у певному розумінні, більш субстанційним, ніж дух і матерія, оскільки Бог створив їх і може, як захоче, знищи­ти їх. Та коли не брати до уваги Божої всемогутності, дух і ма­терія - дві незалежні субстанції, що визначаються, відповідно, та­кими атрибутами, як думка і протяжність, у Спінози всього цього не було. Для нього і думка, і протяжність - атрибути Бога. Бог має також безконечну кількість інших атрибутів: адже він має бути безконечним в усьому; проте решти атрибутів ми не знаємо. Індивідуальні душі і окремі фрагменти матерії для Спінози тільки означення; вони не речі, а вияви божественної істоти. Не може бути такого особистого безсмертя, в яке вірять християни, можли­ве лише безособове, яке полягає в тому, що індивід дедалі більше відчуває свою єдність із Богом. Конечні речі визначені

своїми логічними чи фізичними межами, тобто, так би мовити, тим, чим вони не є: «Усяке визначення - заперечення». Може бути тільки одна істота, щодо якої нічого не заперечується, і во­на має бути абсолютно безконечна. Тут Спіноза приходить до цілковитого пантеїзму.

Усім, за Спінозою, керує абсолютна логічна необхідність. Нема таких речей, як свобода волі у сфері духу і випадок у фізичному світі. Все, що відбувається, є виявом незбагненної Божої натури, логічно неможливо, щоб події були не такими, якими вони є. Таке твердження створює певні труднощі: адже є гріх, і критики не забарилися вказати на це. Один з них, зауваживши, що все, за Спінозою, визначено Богом і є через те добром, обурено запи­тує: «Яке добро в тому, що Нерон убив свою матір? Яке добро в тому, що Адам з'їв яблуко? " Спіноза відповідає, що позитивне в цих учинках - добро, і тільки те, що є в них негативного, -зло, але негація, заперечення існує тільки з погляду конечних створінь. У Богові, що тільки один і має цілковиту реальність, заперечення нема, отже, зла в тому, що нам видається гріхами, не існує, якщо дивитись на ті гріхи як на частину цілого. Таке твердження, дарма що його в тій або тій формі дотримувалася більшість містиків, вочевидь не можна примирити з ортодоксаль­ним ученням про гріх і прокляття. Воно пов'язане з тим, що Спіноза цілком відкидає свободу волі. Хоча Спіноза аж ніяк не полеміст, він був надто чесний, щоб ховати свої думки, хай там як вони шокували сучасників; не диво, що його вчення відлякувало всіх.

«Етика» подається в стилі Евкліда, з визначеннями, аксіомами і теоремами. Все, що йде після аксіом, нібито незаперечно дове­дене дедуктивним способом, - через те сучасному вченому, що не може припускати, ніби є незаперечні «докази» тих речей, які йому потрібно встановити, урветься терпець приглядатися до под­робиць доведення, що, по суті, зовсім не варті вивчення. Досить прочитати формулювання теорем і вивчити схолії, які містять майже все краще, що є в «Етиці». Та дорікати Спінозі за його геометричний метод - це просто виявляти брак розуміння. Адже суть його системи - і в етиці, і в метафізиці - у твердженні, що все можна довести, отже, треба й подавати ті доведення. Ми не можемо прийняти його методу, але це тому, що ми не можемо прийняти його метафізики. Ми не можемо вірити, що взаємозв'язки частин усесвіту логічні, оскільки дотримуємось по­гляду, що наукові закони мають відкриватися спостереженням, а не самим розумуванням. А для Спінози геометричний метод був необхідністю, він обумовлювався самою суттю його доктрини.

Перейдімо до Спінозиної теорії почуттів. Він береться до неї після метафізичної дискусії про природу і походження душі, і та дискусія приводить нас до дивовижного твердження, що «людська душа має адекватне знання про вічну й безконечну сутність Бо­га». Та пристрасті, які обговорювано в III книзі «Етики»,

відволікають нас і затьмарюють наше інтелектуальне бачення цілого. «Всяка річ, - кажуть нам, - поки вона сама в собі, на­магається зоставатись у межах власного існування». Звідси постає любов, ненависть і боротьба. Психологія в III книзі цілком егоїстична. «Хто дізнається про знищення об'єкта своєї ненависті, той відчуває втіху». «Якщо ми дізнаємось, що хтось отримує втіху від того, чим може володіти тільки одна особа, ми докладе­мо зусиль, щоб той індивід не міг ним володіти». Та навіть у цій книзі часом є хвилини, коли Спіноза забуває про свій мате­матично доводжуваний цинізм, кажучи: «Ненависть посилюється, стаючи взаємною, а з другого боку, може руйнуватися любов'ю». Самозбереження, за Спінозою, головна причина пристрастей; про­те самозбереження змінює свій характер, коли ми усвідомимо, що реальне і позитивне в нас тільки те, що об'єднує нас із цілим, а не те, що зберігає подобу окремішності.

Дві останні книги «Етики», що їх названо «Про рабство люди­ни, або Про силу почуттів» і «Про силу розуму, або Про свободу людини», найцікавіші. Ми в рабстві тією мірою, якою нашу по­ведінку визначають зовнішні причини, і вільні тією мірою, якою самовизначаємося. Спіноза, як Сократ і Платон, стверджує, що всі хибні дії - наслідок розумових помилок: людина, що адекват­но розуміє своє становище, діятиме мудро і буде навіть щаслива в ситуації, яка кому іншому видасться нещастям. Спіноза нітрохи не закликає до неегоїстичності, він гадає, що певний егоїзм, а точніше, самозбереження визначає всю людську поведінку. «Жод­ну чесноту не можна вважати вищою за прагнення індивіда збе­регти своє існування». Та Спінозине уявлення про те, що обере мудрий метою свого егоїзму, відмінне від уявлень звичайних се­белюбців: «Найвище добро душі - пізнання Бога, найвища чесно­та душі - пізнавати Бога». Почуття називаються «пристрастями», коли вони породжені неадекватними ідеями; пристрасті різних людей можуть конфліктувати, та люди, що живуть, дослухаючись до розуму, завжди доходять згоди. Насолода сама по собі добро, але надія і страх - зло, смиренність і каяття - теж зло: «Хто кається у сподіяному, той двічі негідник або хворий». Час Спіноза вважає нереальним, отже, всі почуття, безпосередньо пов'язані з тим, що подія вже відбулась у минулому або ще відбудеться в майбутньому, суперечать розумові. «Якщо душа сприймає речі, керуючись розумом, вона завжди, - байдуже, йдеться про теперішнє, минуле чи майбутнє, - виявляє однакові почуття».

Збагнути цей вислів важко, але ми дійшли до самої суті Спінозиної системи і нам слід на хвилю зосередитись на ній. На думку загалу, «кінець діло хвалить», тобто якщо всесвіт мало-по­малу поліпшується, ми думаємо про нього краще, ніж думали б тоді, якби він погіршувався, навіть коли сума добра і зла в обох випадках однакова. Ми дужче переймаємося лихом наших днів, ніж доби Чінгісхана. А згідно зі Спінозою, так чинити нерозумно.

Хоч би що трапилось — усе те в очах Бога частина споконвічного позачасового світу, дата для нього не має ніякої ваги. Мудра лю­дина, допоки їй дозволяє її людська обмеженість, намагається по­бачити світ так, як бачить його Бог, sub specie aeternitatis, з по­гляду вічності. Але, можете ви заперечити, ми без сумніву маємо слушність, дужче переймаючись майбутніми нещастями, яких, мо­же, пощастить уникнути, ніж минулим лихом, зарадити якому вже несила. На цей аргумент Спінозин детермінізм дає відповідь. Тільки невігластво змушує нас думати, ніби можна змінити майбутнє; що має статися, станеться, майбутнє таке ж незмінне, як і минуле. Ось чому засуджуються і надія, і страх: обидва по­чуття грунтуються на погляді на майбутнє як на щось непевне, — отже, породжені браком мудрості.

Досягнувши, наскільки можна, бачення світу, подібного до Бо­жого, ми все побачимо як частину цілого, як необхідне задля до­бра цілого. Тому «знання про зло - це неадекватне знання». Бог не має знання про зло, оскільки нема ніякого зла, щоб його пізнавати; подоба зла виникає тоді, коли вважають, що частини всесвіту існують незалежно одна від одної.

Світогляд Спінози спрямований на визволення людини з-під тиранії страху. «Вільна людина найменше думає про смерть; мудрість у розважаннях не про смерть, а про життя». Спіноза жив у цілковитій згоді з власним приписом. В останній день сво­го життя він був цілком спокійний, нітрохи не збуджений, як Сократ у «Федоні», розмовляв, як і будь-якого іншого дня, про речі, цікаві його співрозмовникові. На відміну від багатьох інших філософів, Спіноза не тільки вірив у свої доктрини, а й застосо­вував їх на практиці; я не знаю жодного випадку, дарма що на­год траплялося чимало, коли б він розхвилювався чи розгнівався всупереч приписам власної етики. В суперечках він був розваж­ливий і чемний, ніколи не обвинувачував, а завжди намагався переконати.

Отже, те, що трапляється з нами й походить від нас самих, -добро, а те, що приходить іззовні, - для нас зло, «оскільки всі речі, безпосередньою причиною яких є людина, доконечно добрі, зло може вразити людину тільки внаслідок зовнішніх причин». Очевидно, що з усесвітом у цілому не може статись ніякого ли­ха, бо для нього нема зовнішніх причин. «Ми частина всеосяжної природи і коримося її порядкові. Якщо ми це ясно і виразно усвідомимо, то та частина нашої природи, що називається розу­мом, - одне слово, наша краща частина - безперечно схвалить усе, що випадає на наш пай, і намагатиметься завжди виявляти те схвалення». Якщо людина всупереч власній волі відчуває себе частиною великого цілого, то вона в рабстві, та якщо вона збагне своїм розумом, що реальність має тільки ціле, то стане вільною. До яких висновків може довести це твердження, з'ясовано в ос­танній книзі «Етики».

Спіноза, на відміну від стоїків, не заперечує проти всіх по-

чуттів; він заперечує лише проти «пристрастей», тобто тих по­чуттів, під час яких ми здаємося самі собі пасивним знаряддям зовнішніх сил. «Почуття, що є пристрастю, перестає бути при­страстю, як тільки ми виробимо ясне і виразне уявлення про нього». Розуміння, що всі речі є необхідні, допомагає душі запа­нувати над почуттями. «Той, хто ясно і виразно розуміє себе і свої почуття, любить Бога, і тим дужче, чим більше він розуміє себе і свої почуття». Таке твердження підводить нас до «інтелектуальної любові до Бога», в якій полягає мудрість. Інтелектуальна любов до Бога - це союз думки і почуття; гадаю, можна стверджувати, що вона складається з істинного мислення, поєднаного з радістю розуміння істини. Вся радість істинного мис­лення - частка інтелектуальної любові до Бога, бо в ній нема нічого негативного, тобто вона й справді є частиною цілого, а не тільки позірно, як оті фрагментарні речі, так відокремлені в мис­ленні, що вони видаються злом.

Хвилину тому я сказав вам, що інтелектуальна любов до Бога складається й з радості, але, може, це була помилка, бо Спіноза стверджує, що Бог не відає ніякого почуття насолоди чи при­крості, а також що «інтелектуальна любов до Бога є часткою безконечної любові, якою Бог любить сам себе». Все ж, на мою думку, в «інтелектуальній любові» є й те, що не є інтелектом; можливо, згадана радість уважається чимось вищим від насолоди.

«Любов до Бога, - каже нам Спіноза, - повинна посідати в душі чільне місце». Я опустив Спінозині доведення, але, вчинив­ши так, я дав неповне уявлення про його думку. Оскільки дове­дення згаданої вище теореми коротке, я процитую його цілком, тоді читач зможе побудувати в уяві й доведення інших теорем. Ось доведення згаданої теореми:

«Оскільки ця любов пов'язана з усіма станами тіла (див. т. 14) і всі вони плекають її (див. т. 15), отже (див. т. 11), вона повинна посідати в душі чільне місце. Q.E.D.»

З теорем, наведених у цьому доведенні, теорема 14 проголо­шує: «Душа може вчинити так, що всі стани тіла або образи ре­чей можна буде пов'язати з ідеєю Бога»; теорема 15, згадана ви­ще, проголошує: «Той, хто ясно й виразно розуміє себе і свої по­чуття, любить Бога, і тим дужче, чим більше він розуміє себе і свої почуття»; теорема 11 проголошує: «Чим до більшої кількості об'єктів прикладається певний образ, тим він частіше виникає, тобто стає яскравішим і більше займає душу».

«Доведення», подане вище, можна сформулювати ще й так: усяке збільшення розуміння того, що трапляється з нами, полягає у прив'язуванні подій до ідеї Бога, отже, в істині, що все є час­тиною Бога. Саме розуміння, що геть усе становить частину Бо­га, і є любов'ю до Бога. Коли всі об'єкти будуть пов'язані з Бо­гом, ідея Бога цілком посяде всю душу.

Таким чином твердження, що «любов до Бога повинна посідати в душі чільне місце», є насамперед не моральним при-

писом, а наслідком того, що неминуче станеться, коли ми досяг­немо розуміння.

Спіноза каже, що ніхто не може ненавидіти Бога, а з другого боку, «той, хто любить Бога, не може вимагати, щоб і Бог відповідав йому любов'ю». Гете, що захоплювався Спінозою, навіть не почавши розуміти його, вважав цю теорему прикладом самозречення. Це зовсім не так, перед нами тільки логічний наслідок Спінозиної метафізики. Він не каже, що людина не по­винна хотіти, щоб Бог любив її, він казав, що людина, яка лю­бить Бога, не може хотіти, щоб Бог любив її. Прояснює цю відмінність «доведення», що звучить так: «Адже коли людина цьо­го хотітиме, вона просто прагнутиме (див. т. 17, висновок), щоб Бог, якого вона любить, не був Богом, тобто прагнутиме відчувати страждання (ч. III, т. 19), що є безглуздям (ч. III, т. 28)». У вже згаданій теоремі 17 говориться, що Бог не знає пристрастей, насолоди і страждання, висновок цієї теореми пока­зує, що Бог ні до кого не відчуває ні ненависті, ні любові. Тут знов ідеться не про етичний припис, а про логічну необхідність; людина, що любить Бога і прагнутиме, щоб і Бог любив її, ба­жатиме відчувати страждання, а «це безглуздя».

Твердження, що Бог нікого не може любити, аж ніяк не спростовує того твердження, що Бог любить себе безконечною інтелектуальною любов'ю. Він може любити себе, бо така любов не пов'язана з неправдивою вірою; хай там як, а інтелектуальна любов - вельми осібний вид любові.

Потім Спіноза каже, що тепер він дасть нам «ліки від усіх почуттів». Найкращі ліки - ясне і виразне розуміння природи по­чуттів і їх зв'язку з зовнішніми причинами. Любов до Бога має ще й інші переваги над любов'ю до людей: «Душевні негаразди й нещастя здебільшого породжені любов'ю до речей, що схильні за­знавати численних змін». Але ясне і виразне розуміння «пород­жує любов до речі незмінної й вічної», така любов не має бурх­ливого і тривожного характеру любові до об'єкта минущого і мінливого.

Хоча особисте життя після смерті - ілюзія, в людській душі все ж є й вічне. Душа може пам'ятати або уявляти, поки існує тіло, але в Богові є ідея, що виражає сутність того чи того люд­ського тіла у вічній формі, і ця ідея є вічною частиною душі. Інтелектуальна любов до Бога, яку відчуває індивід, міститься у тій вічній частині душі.

Щастя, що полягає в любові до Бога, — не винагорода за чес­ноту, а сама чеснота; ми не втішаємося ним, приборкавши наші жадання, а приборкуємо жадання, бо втішаємося ним.

«Етика» закінчується такими словами:

«Мудра людина як така навряд чи взагалі коли-небудь бенте­житься душею; усвідомлюючи себе, Бога і речі, вона завдяки певній вічній необхідності існує завжди і ніколи не втрачає істинної вдоволеності духу. Якшо вказаний мною шлях, що при-

водить до цього результату, видасться надміру важким, знайти його все-таки можна. Він і має бути важким, бо знаходять його дуже рідко. Хіба ж могли б усі люди нехтувати спасіння, якби воно було так близько під руками і досягалося без великих зу­силь? Але все прекрасне таке ж важке, як і рідкісне».

Даючи критичну оцінку значення Спінози як філософа, не­обхідно відрізняти його етику від його метафізики і подивитися, скільки зостанеться етики, коли відкинути метафізику.

Метафізика Спінози - найкращий приклад того, що можна на­звати «логічним монізмом» - тобто доктриною, що світ у цілому -це єдина субстанція, жодна з частин якої логічно нездатна існувати окремо. Всі Спінозині погляди грунтуються зрештою на вірі, що будь-яке судження має єдиний суб'єкт і єдиний преди­кат, - вірі, яка доводить нас до висновку, що взаємозв'язки і множинність мають бути ілюзорними. Спіноза гадав, що природу світу і людського життя можна логічно виснувати з самоочевид­них аксіом; ми повинні так само покірно сприймати події, як і факт, що 2 плюс 2 дорівнює 4, оскільки і те, і те є вислідом логічної необхідності. В цілому цю метафізику прийняти не мож­на: вона несумісна з сучасною логікою і науковим методом. Фак­ти треба відкривати спостереженням, а не розважанням; коли ми успішно передбачаємо майбутнє, то спираємось не на логічно необхідні принципи, а на принципи, що грунтуються на емпіричних даних. А уявлення про субстанцію, на яке спирається Спіноза, сьогодні не може визнати ні сучасна наука, ні філософія.

Та переходячи до Спінозиної етики, ми відчуваємо, — чи при­наймні відчуваю я, — що дещо, хоч і не все, можна прийняти, навіть відкинувши метафізичні підмурки. Спіноза, загалом, прагне показати, як можна жити шляхетно, навіть коли ми визнаємо, що людські можливості мають межі. Сам він із своїм ученням про необхідність робить ті межі ще вужчими, ніж вони є на­справді; та оскільки межі безперечно існують, остільки максими Спінози, мабуть, таки найкращі. Візьмімо, наприклад, смерть: хоч би що робила людина, безсмертя вона не здобуде, отже, даремно марнувати час на страхи і плачі з приводу неминучої смерті. Пе­рейматися страхом смерті - це заганяти себе в рабство; Спіноза слушно каже, що «вільна людина найменше думає про смерть». Але навіть у цьому випадку розважати отак можна тільки про смерть узагалі; смерть від якоїсь певної хвороби треба, якщо можливо, відвернути, вдавшись до медичних засобів. Але й тут; слід уникати неспокою і страху, потрібні заходи треба і здійснювати спокійно, а думки скількимога спрямовувати на інше. Такі ж міркування можна прикласти і до решти суто особистих нещасть.

Але як щодо нещасть із тими, кого ви любите? Замислімось над тим, що в наші дні може трапитись із жителями Європи і Китаю. Припустіть, ніби ви євоей, а вашу родину закатували.

Припустіть, ніби ви підпільний борець із нацизмом, а вашу дру­жину, не можучи знайти вас, розстріляли; припустіть, що вашого чоловіка за якийсь вигаданий злочин послали в табори примусо­вої праці на Колиму і він помирає там з голоду і знущань. При­пустіть, що вашу доньку зґвалтували і вбили ворожі солдати. Чи слід вам і тоді зберігати філософічний спокій?

Якщо ви йдете за вченням Христа, то скажете: «Отче, відпусти їм, не знають-бо, що роблять». Я знав квакерів, що могли проказати це із щирою вірою, - і через те я захоплююся ними. Та перш ніж захоплюватися, слід упевнитись, що лихо сприймається по-справжньому глибоко. Адже не можна перейняти погляду деяких стоїків, що казали: «Яке мені діло до страждань моєї родини? Я й далі можу плекати доброчесність». Християнсь­кий принцип «Любіть ворогів ваших» добрий, а стоїчний принцип «Будьте байдужі до друзів» поганий. Християнський принцип про­голошує не спокійну, а палку любов навіть до найгіршого з лю­дей. Йому нічого не можна закинути, крім хіба того, що більшості з нас дуже важко щиро виконувати його.

Примітивна реакція на такі нещастя - помста. Коли Макдуф дізнався, що Макбет убив його дружину й дітей, він вирішує й собі вбити тирана. Такою реакцією й досі захоплюється більшість люду, коли кривда тяжка і викликає жах та обурення навіть у безсторонніх осіб. Таку реакцію цілком і не засуджують, вона є однією з причин, що породжують кару, а іноді кара необхідна. Крім того, якщо мати на увазі психічне здоров'я, прагнення по­мсти часом набирає такої сили, що, коли не дати йому виходу, погляди людини на життя можуть цілком одмінитися, ставши більш або менш ненормальними. Це слушне не завжди, але в пе­реважній більшості випадків. Проте, з другого боку, слід зазначи­ти, що помста - дуже небезпечний мотив. Якщо суспільство виз­нає її, воно просто дозволяє людині бути суддею на власному про­цесі - саме цього намагається не допускати право. До того ж по­мста часто надмірна: за кривду намагаються покарати тяжче, ніж слід. За тортури, наприклад, не слід карати тортурами, але лю­дина, знетямившись від бажання помститися, гадатиме, що без­болісна смерть - надто велике добро для об'єкта її ненависті. Крім того, - тут Спіноза має слушність, - життя, над яким панує єдина пристрасть, - вкрай обмежене, несумісне з будь-якою мудрістю. Отже, помста як така не може бути найкращою ре­акцією на кривду.

Спіноза сказав би те саме, що й християнин, і навіть трохи більше. Для нього всякий гріх - наслідок невігластва, він «відпустить їм, вони не знають-бо, що роблять». Та він намагав­ся б вивести вас з вузьких рамок, які, на його думку, породжу­ють гріх, і спонукав би вас, навіть у найтяжчому горі, не зами­катись у світі власного смутку; він намагався б пояснити вам причини того лиха, зобразити його як частину всього порядку природи. Як ми бачили, Спіноза вірив, що ненависть можна по-

долати любов'ю: «Ненависть посилюється, стаючи взаємною, а з другого боку, може знищуватися любов'ю. Ненависть, цілком пе­реможена любов'ю, обертається на любов; любов стає ще дуж­чою, ніж була б тоді, якби їй не передувала ненависть». Я хотів би вірити в це, та не можу, окрім тільки тих виняткових ви­падків, коли ненависник цілком у владі особи, яка відмовляється відповідати йому ненавистю. В таких ситуаціях, здивувавшись, що її не покарано, людина може до решти змінити свої погляди. Та коли лихі люди при владі, не багато користі з запевнень, що ви не ненавидите їх, бо ваші слова витлумачать неправильно. А покірливістю влади в них не відібрати.

Для Спінози проблема легша, ніж для того, хто не вірить, що всесвіт кінець кінцем добрий. Спіноза переконаний, що, побачив­ши свої нещастя такими, якими вони є насправді, тобто як одну з ланок ланцюга причин, що тягнуться від початку часу до його кінця, ви збагнете, що це нещастя тільки ваше, а не всесвіту, для якого це тільки минущі знегоди, що зрештою збільшують ос­таточну гармонію. Я з цим погодитись не можу, бо, гадаю, ок­ремі події — завжди такі, якими вони є, а не стають іншими, по­глинаючися цілим. Кожен жорстокий учинок навіки зостається частиною всесвіту, ніякі пізніші події не обернуть зла на добро, не вдосконалять ціле, часткою якого є той учинок.

Та все ж, коли вам судилося долею терпіти щось тяжче (при­наймні вам так здається), ніж звичайні людські нещастя, Спінозин припис думати про ціле чи принаймні щось набато ширше, ніж ваше власне горе, дуже корисний. Часом навіть ве­лика потіха думати, що людське життя з усім своїм стражданням і злом — тільки безмежно мала частина життя всесвіту. Таких розважань, може, не вистачить для заснування релігії, але у світі, сповненому скорбот, вони сприяють уздоровленню, стають протиотрутою від паралічу крайнього розпачу.