Френсіс Бекон

Френсіс Бекон (1561-1626), дарма що його філософія з багатьох поглядів незадовільна, має неминуще значення як засновник су­часного індуктивного методу і піонер у спробах логічної система­тизації наукових досліджень.

Френсіс Бекон - син сера Ніколаса Бекона, лорда-охоронця печатки, його тітка - дружина сера Вільяма Сесіла, згодом лорда Берлі, отже, хлопець виростав в атмосфері державних справ. У двадцять три роки він став членом парламенту і радником графа Ессекса, проте, коли Ессекс потрапив у неласку, допомагав пе­реслідувати його. За це його суворо критикували: Літтон Стрейчі, наприклад, у своїй книжці «Єлизавета і Ессекс» (Lytton Strachey. Elizabeth and Essex) зображує Бекона демоном зради і невдяч­ності. Це велика несправедливість. Бекон працював із Ессексом,

поки той зберігав вірність тронові, і полишив його, коли вірність Ессексові оберталася державною зрадою; тут нема нічого, чим міг би дорікнути найсуворіший мораліст того сторіччя.

Попри те, що відступився від Ессекса, Бекон до кінця життя Єлизавети ніколи не тішився цілковитою ласкою. Та коли на трон зійшов Яків, становище Бекона поліпшилось. 1617 р. він дістав посаду свого батька як охоронця печатки, а 1618 р. став лордом-канцлером. Але обіймав цю високу посаду тільки два ро­ки, його почали переслідувати за те, що він брав хабарі від по­зивачів. Бекон не заперечував обвинувачень, тільки обстоював, що подарунки ніколи не впливали на його присуди. Щодо цього кожен може скласти власну думку, оскільки неясно, до яких при­судів доходив би Бекон за інших обставин. Бекона засудили до сплати штрафу 40 000 фунтів стерлінгів і до ув'язнення в Та-вері, поки король зволить його випустити; йому заборонили з'яв­лятися при дворі і обіймати посади. Вирок виконали тільки поча­сти. Його не змусили заплатити штраф, а в Тавері протримали всього чотири дні. Проте Бекон був змушений відійти від громад­ського життя і до кінця своїх днів писати твори, що мали неаби­яку вагу.

У ті часи етика правничого фаху була менш сувора. Майже кожен суддя брав подарунки і здебільшого від обох сторін. Тепер нам видається мерзенним, що суддя бере хабарі, але ще мер­зенніше — те, що, взявши хабара, він виносить вирок не на ко­ристь хабародавця. У ті часи подарунки суддям - річ звичайна, «чеснота» судді полягала в тому, щоб вони не впливали на його присуд. Бекона обвинуватили внаслідок міжпартійної боротьби, а не тому, що він надто вже завинив. Бекон не мав таких видат­них чеснот, як його попередник сер Томас Мор, але й не по­внився нечестям. З погляду моралі Бекон звичайна людина, не краща й не гірша за більшість своїх сучасників.

Проживши п'ять років у відставці, Бекон помер від застуди, яку підхопив, експериментуючи з заморожуванням і набиваючи курячі тушки снігом.

Найважливіша книжка Бекона, «Про поступ у науці», з ба­гатьох поглядів напрочуд сучасна. Бекона уважають автором вис­лову «Знання - це сила», і - хоч, може, в нього були попередни­ки, що казали те саме, - він висловив цю думку з новою силою. Основа його філософії в цілому практична: дати людині мож­ливість оволодіти силами природи з допомогою наукових відкриттів і винаходів. Він вважав, що філософію треба відокремити від теології, з якою її так тісно пов'язувано в схола­стиці. Бекон визнавав ортодоксальну релігію: не такий він був чоловік, щоб через це сваритися з урядом. Та гадаючи, ніби ро­зумом можна довести існування Бога, Бекон усе інше в теології вважав відомим через одкровення. Він і справді дотримувався думки, що тріумф віри буде найбільший, коли не просвітленому одкровенням розумові догма видаватиметься якнайбезглуздішою.

Зате філософія має спиратися тільки на розум. Таким чином Бе­кон виступив адвокатом теорії «двох істин» - розуму і одкровен­ня. Цю теорію проповідував у тринадцятому сторіччі дехто з аверроїстів, але її засудила Церква. «Тріумф віри» - досить не­безпечне для ортодоксів уявлення. Бейль наприкінці сімнадцятого сторіччя, спершу довго називаючи все, що розум може закинути ортодоксальній вірі, вжив цей вислів іронічно, кажучи, що «тріумф віри тим більший, коли вірять, хоч би там що». Наскільки щирою була ортодоксальність Бекона, ми не знаємо.

Бекон перший із довгої низки звернених до науки філософів наголошував на важливості індукції, протиставляючи її дедукції. Як і більшість його наступників, Бекон намагався винайти кра­щий вид індукції, ніж та, яку називають «індукцією через про­стий перелік». Індукцію через простий перелік можна проілюструвати такою притчею. Жив колись службовець, що, бе­ручи участь у переписі населення, мав записати прізвища всіх домовласників в одному уельському селі. Перший, кого він запи­тав, назвався Вільям Вільямс; так само називалися другий, третій, четвертий... Зрештою службовець сказав собі: «Яка нудьга, вочевидь кожен тут зветься Вільям Вільямс. Я так їх і запишу, хоч трохи відпочину». Проте він помилився: одного господаря зва­ли Джон Джонс. Це показує, як можна схибити, беззастережно поклавшись на індукцію через простий перелік.

Бекон вірив, що він володіє методом, із допомогою якого за­вдяки індукції можна буде досягати куди кращих результатів. Він прагнув, приміром, виявити природу тепла, що, на його думку (цілком слушну), полягає у швидких нерегулярних рухах неве­личких частинок тіл. Згідно з тим методом, він намірявся укла­сти реєстри гарячих тіл, реєстри холодних тіл і реєстри тіл із різним ступенем нагрівання. Він сподівався, що ті реєстри вияв­лять певні характеристики, завжди притаманні гарячим тілам і невластиві холодним тілам і тільки почасти властиві тілам з різним ступенем нагрівання. Цим методом він сподівався відкрити загальні закони, одержавши спершу найнижчий ступінь загаль­ності. З багатьох таких законів він сподівався вивести закони другого ступеня загальності тощо. Одержаний закон далі годилося перевірити, застосувавши його в нових умовах: якщо він діятиме в тих нових умовах, то поти буде потверджений. Деякі випадки такого застосування неоціненні для нас, оскільки дозволять вибрати між двома теоріями, кожна з яких, згідно з попередніми спостере­женнями, цілком можлива; такі випадки звуться «прерогативними».

Бекон не тільки зневажав силогізм, а й недооцінював матема­тику, - мабуть, через те, що вона не досить експериментальна. Бекон страшенно не любив Арістотеля, зате дуже шанував Де-мокріта. Не заперечуючи, що розвиток природи виказує божест­венну мету, Бекон відкидав усякі домішки телеологічних пояснень при реальному дослідженні фізичних явищ; усе, вважав він, має пояснюватись як необхідний наслідок дії тих або інших причин.

Бекон цінував свій метод, оскільки він показував, як згрупу­вати дані спостережень, що на них має спиратися наука. Нам не слід, казав він, бути павуками, що випрядають речі з самих се­бе, чи мурахами, що тільки збирають; треба бути бджолами, що і збирають, і впорядковують. Це трохи несправедливе щодо му­рах, зате добре ілюструє думку Бекона.

Одним із найвідоміших місць у філософії Бекона є перелік то­го, що він сам називає «ідолами», розуміючи під ними погані ро­зумові звички, що призводять до помилок. Таких «ідолів» п'ять. «Ідоли роду» властиві людській натурі; Бекон згадує, зокрема, звичку сподіватися більшого порядку в природних явищах, ніж його там можна справді знайти. «Ідоли печери» - це особисті упередження, притаманні тому або тому дослідникові, «Ідоли яр­марку» - ті, що пов'язані з тиранією слів і труднощами, які по­стають унаслідок спроб уникнути їхнього впливу на розум. «Ідоли театру» пов'язані з уже готовими схемами мислення; тут, звичай­но, Арістотель і схоласти дають Беконові найбільше поживи. Ос­танні - це «ідоли школи», що полягають у переконанні, ніби якесь сліпе правило (таке, як силогізм) може замінити власну думку дослідника.

Хоча Бекон цікавився наукою і його загальний світогляд нау­ковий, він недобачив майже всіх досягнень сучасної йому науки. Він відкинув теорію Коперника, що, зрештою, можна пробачити з огляду на самого Коперника: адже він не висунув ніяких певних доказів. Та Бекона мав би переконати Кеплер, чия «Нова астро­номія» з'явилася 1609 р. Бекон, здається, не знав про роботи Ве-залія, піонера новітньої анатомії, та Гільберта, чий трактат про магнетизм блискуче ілюстрував індуктивний метод. Ще дивніше, що він, певне, не чув про роботи Гарвея, хоча Гарвей лікував його. Правда, Гарвей опублікував свою працю про відкриття кро­вообігу після смерті Бекона, але ж можна припустити, що Бекон мав знати про його дослідження. Гарвей був невисокої думки про Бекона, кажучи, що «він пише філософію як лорд-канцлер». Без­перечно, Бекон досяг би більшого, якби менше переймався світським успіхом.

Індуктивний метод Бекона хибний через недостатній наголос на важливості гіпотез. Він сподівався, що просте впорядкування даних виявить слушні гіпотези, але таке трапляється рідко. Здебільшого висування гіпотез - найважче в науковій роботі, саме для цього й потрібні найбільші здібності. Отже, не можна винай­ти ніякого методу, що уможливив би висування гіпотез за прави­лом. Деякі гіпотези є, звичайно, необхідним вступом до збирання фактів, оскільки вибір фактів вимагає відповідного критерію. Без таких підготовчих гіпотез сама маса фактів просто спантеличить.

Роль, яку відіграє в науці дедукція, більша, ніж гадав Бекон. Часто, перевіряючи гіпотези, потрібно пройти довгий дедуктивний шлях від гіпотези до певних результатів, які можна перевірити спостереженням. Здебільшого дедукція буває математична, отже,

Бекон недооцінював важливість математики для наукових досліджень.

Проблема індукції через простий перелік зостається нерозв'яза­ною й понині. Бекон цілком слушно відкинув простий перелік там, де йдеться про деталі наукового дослідження, бо, вивчаючи деталі, ми можемо встановити закони, спираючись на які (в тих межах, де вони зберігають силу) можна вибудувати більш або менш переконливі методи. Джон Стюарт Мілль сформулював чо­тири канони індуктивного методу, які можна з успіхом викори­стовувати, поки ми керуємось законом причинності, але сам цей закон, мусив визнати Мілль, виводиться тільки на основі індукції через простий перелік. Теоретична організація науки допомагає всі неповні індукції звести до кількох дуже повних - або, може, лише до однієї. Такі повні індукції потверджуються стількома прикладами, що видається цілком обгрунтованим уважати їх індукцією через простий перелік. Таке становище вкрай неза­довільне, та ні Бекон, ні жоден з його послідовників не змогли розв'язати цієї проблеми.