Змістовий модуль 2. Природний та ресурсно-трудовий потенціал економіки України

Природно - ресурсний потенціал розглядається як сукупність усіх можливостей, засобів, запасів, джерел що є і можуть бути мобілізовані, використані для досягнення певної мети.

Природно-ресурсний потенціал включає:

- природні ресурси, тобто ті елементи середовища, які безпосередньо беруть участь у матеріальному виробництві і в невиробничій діяльності;

- природні умови – елементи природного середовища, що не беруть безпосередньої участі у суспільному виробництві.

Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структуру природно-ресурсного потенціалу (рис. 2.2.1).

В залежності від кількості природних ресурсів і їх використання країни поділяються на три групи:

- країни, які багаті на природні ресурси, але нераціонально їх використовують;

- країни, які багаті на природні ресурси і раціонально їх використовують;

Рис. 2.2.1 Структура природно - ресурсного потенціалу

- країни, які ніколи не вирізнялися наявністю природних ресурсів на своїй території.

За ступенем залежності галузі можна класифікувати на ті, для яких природні ресурси мають:

- вирішальний вплив;

- начний вплив;

- незначний вплив.

Використання в економічній системі природних ресурсів вимагає її адекватної оцінки. Існує два основних види оцінки:

- ехнологічна (виробнича);

- кономічна.

При технологічній оцінці вивчається ступінь придатності ресурсів до того чи іншого виду людської діяльності з урахуванням сучасної або перспективної технології їх використання. Нерідко технологічна оцінка виражається в балах та категоріях. Переважно вона здійснюється перед економічною.

Економічна оцінка природних ресурсів – це грошове вираження господарської цінності природних благ, яке визначають за ефективністю їх відтворення (охорони та відтворення економічних систем, експлуатації та переробки природної речовини). Це є необхідний етап для забезпечення ефективного використання природних ресурсів. Показники економічної оцінки повинні бути насамперед порівняльними.

На основі узагальнення існуючих підходів до економічної оцінки природних ресурсів, Є.Качан пропонує класифікувати їх на шість груп:

- затратний підхід передбачає оцінку за величиною затрат на видобуток, освоєння, використання ресурсів.

- результативний підхід – за його допомогою здійснюють економічну оцінку лише ресурсів, які дають дохід, котрий є грошовим вираженням первинної продукції від експлуатації природного ресурсу;

- затратно-ресурсний підхід – ґрунтується на поєднанні затрат на освоєння природних ресурсів і доходу від їх використання;

- рентний підхід – підхід, при якому природний ресурс може оцінюватися двома способами. По-перше, за відносним ефектом чи прибутком, що дає його використання в народному господарстві. По-друге, за додатковими затратами на компенсацію втрат прибутку при вилученні певного ресурсу з природокористування;

- відтворювальний підхід (новий) – економічна оцінка при цьому є сукупністю затрат на відтворення ресурсу на певній території. Однак перспективна дефіцитність певного ресурсу може призвести до надмірного завищення оцінки;

- монопольно-відомчий підхід – є різновидом затратного. Розміри платежів повинні відповідати фінансовим витратам спеціалізованих установ з управління природними ресурсами.

За народногосподарським значенням запаси корисних копалин поділяються на групи:

- балансові, використання яких економічно вигідне, тобто вони відповідають промисловим вимогам за якістю сировини і гірничотехнічним умовам експлуатації;

- позабалансові, які при наявному рівні технології експлуатувати економічно не вигідно.

Класифікація природних ресурсів залежить від обраної мети. Природні ресурси поділяють на:

- мінеральні, до яких зараховуються корисні копалини та мінерально-будівельна сировина. Мінеральні ресурси поділяють на паливні, рудні та нерудні;

- земельні, серед яких виділяють типи ґрунтів, а також типи господарського використання земель: рілля, сіножаті і пасовища, ліси і чагарники, малопродуктивні землі тощо;

- водні - підрозділяються на води Світового океану та води суходолу, які складаються з поверхневих вод (річки, озера, ставки, водосховища, болота, льодовики) і підземних вод (ґрунтові та артезіанські);

- біологічні ресурси включають рослинний і тваринний світи;

- ресурси Світового океану – перебувають у воді у розчиненому стані, на морському дні й під ним – у товщі земної кори;

- рекреаційні, котрі включають природнокліматичні, бальнеологічні та заповідні;

- кліматичні і космічні, до яких зараховується сонячна енергія, енергія вітру, внутрішнє тепло Землі, енергія хвиль тощо.

За ступенем вичерпності природні ресурси поділяють на вичерпні і невичерпні. В свою чергу вичерпні поділяють на відновні і невідновні. До невичерпних природних ресурсів відносять: сонячна енергія, внутрішнє тепло Землі, енергія вітру, води. До вичерпних відновних природних ресурсів належать ґрунти, рослинний та тваринний світ, атмосферне повітря, вода.

До невідновних відносять корисні копалини і мінерально-будівельна сировина. Період їх відновлення у земній корі налічує десятки і сотні мільйонів років, що неспівмірно з життям людини.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого і невиробничого, промислового та сільськогосподарського, галузевого і міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.

Ресурсозбереження – це прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів. Можна виділити основні стратегічні напрями ресурсозбереження:

- комплексне використання мінерально-сировинних і паливних ресурсів;

- впровадження ресурсозберігаючої техніки та технології;

- широке використання в галузях переробної промисловості вторинної сировини;

- стабілізація земельного фонду, відновлення родючості землі, рекультивація відпра-цьованих кар‘єрів тощо;

- ефективне регулювання лісокористування, активне лісовідновлення;

- збереження рекреаційних ресурсів при розміщенні нових промислових об‘єктів.

Населення і трудовий потенціал України. Роль населення у розвитку народного господарства. Усі матеріальні і духовні цінності суспільства створюються працею людей, їх головною продуктивною силою – трудовим ресурсним потенціалом.

Населення – це історично складена і безперервно відтворювальна сукупність людей, яка проживає на певній території (материк, країни, області, міста, села тощо). Властивістю населення є його відтворення шляхом постійної зміни поколінь у їхній соціально-економічній обумовленості. Процес відтворення населення становить природний його рух – міграцію, демографічні аспекти розвитку сім'ї і розвитку демографічних структур. Населення разом з природними умовами і ресурсами та способом виробництва матеріальних благ є основою матеріального життя суспільства. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва, з одного боку, та предметів праці – з іншого, забезпечує матеріальний добробут людей, що проживають на певній території. Роль населення як основи суспільного виробництва полягає в тому, що воно виступає споживачем матеріальних благ і, тим самим, зумовлює розвиток насамперед тих галузей, які орієнтуються у своєму розміщенні на споживача. Розвиток економіки будь-якої країни можливий лише за наявності певної кількості її жителів, які здійснюють виробництво товарів і послуг, необхідних для їх життя. Це і є сутністю господарювання людей, без якого існування суспільства неможливе.

Населення і економіка складають єдине ціле: людські потреби викликають появу нових виробництв та послуг, а останні впливають на людей. Оскільки людина є основним творцем суспільного багатства, то чисельність населення, кваліфікації його працездатної частини є чинником, який обумовлює економічний розвиток.

Частина населення, яка зайнята в суспільному виробництві, є найбільш активною і головною продуктивною силою суспільства, що створює матеріальні цінності. Її роль – забезпечити потреби суспільства, підвищити життєвий рівень населення. Споживчий попит залежить від чисельності населення, зміни його структури. Населення виступає одночасно і як споживач, і як виробник матеріальних благ і послуг. Населення не існує поза економікою, як і економіка не може функціонувати без населення.

Чисельність населення та його динаміка. Чисельність населення чи регіону є результатом взаємообумовленого розвитку усієї сукупності процесів суспільного розвитку, і насамперед соціальних та демографічних. Чисельність населення не є стабільною величиною. Вона змінюється відповідно до дії усієї сукупності різноманітних факторів.

Чисельність населення найбільш впливає на формування контингенту трудових ресурсів і потенціалу внутрішнього ринку країни або регіону. Певною мірою чисельність визначає і розмір валового внутрішнього продукту (ВВП) країни, хоча ця залежність не пряма, оскільки вирішальний вплив на величину ВВП мають інші фактори (наприклад, продуктивність праці).

Проте країна з великою кількістю населення, як правило, має чималий ВВП. Наприклад, за цим показником Індія, що розвивається, перевершує такі високо розвинуті країни, як Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, Швеція. З тієї ж причини Китай, попри нижчу продуктивність праці, випередив за обсягом виробництва Німеччину, Великобританію, Францію. Отже, чисельність населення регіону – один з найважливіших факторів формування внутрішнього ринку. Іншим важливим фактором є купівельна спроможність населення.

На початок 2000 р. населення світу сягнуло 6 млрд. чол. У десятьох найбільших країнах (Китай, Індія, США, Індонезія, Росія, Бразилія, Пакистан, Японія, Бангладеш, Нігерія) проживало більше половини населення світу. Чисельність населення України за даними перепису населення в 2001 р. становить 48, 4 млн. чол. (табл.2.2.1).

Починаючи з 1993 р. загальна чисельність населення України почала зменшуватися. На початку 1995 р. чисельність населення була майже такою ж, як у 1990 р. Причиною зменшення кількості населення в державі є не соціальні катаклізми або природні катастрофи, а ті соціально-економічні та демографічні особливості, які склалися в Україні на сучасному етапі розвитку.

Таблиця 2.2.1

Динаміка чисельності населення України*

* 1. Статистичний щорічник України за 2000 рік /Державний комітет статистики України: за ред. О.Г. Осауленка. – К.: Укр. енциклопедія, 2000 – с 309.

2. https://www.ukrexport.gov.ua/ukr/about_ukraine/ukr/86. html

Прогноз чисельності населення здійснюється різними методами. Однак найпоширеніший з них – метод лінійної функції:

Nt=N0(1+kt/1000), де (2.2.1)

Nt – чисельність населення через t років;

N0 – початкова чисельність населення;

к – коефіцієнт середньорічного приросту населення, ‰;

t – період прогнозування.

Лінійна функція використовується тоді, коли коефіцієнт середньорічного приросту – постійна величина.

Найважливішим показником динаміки чисельності населення є показник природного приросту населення. Динаміка природного приросту населення залежить від рівнів народжуваності і смертності. Приріст населення – це різниця між кількістю народжених і померлих за певний період. Щоб дані про народжуваність, смертність і природний приріст були співставні (зручні в порівнянні) в різних регіонах їх розраховують на 1000 чоловік, одержуючи загальні коефіцієнти: коефіцієнт народжуваності, коефіцієнт смертності, коефіцієнт природного приросту.

Коефіцієнт народжуваності:

n = (N/(T× S))× 1000, де (2.2.2)

N – кількість народжених;

T – період прогнозування;

S – середня кількість мешканців регіону за період прогнозування.

Коефіцієнт смертності:

m = (M/(T× S))× 1000, де (2.2.3)

М – кількість померлих;

Коефіцієнт природного приросту:

Кпр = ((N-M)/(T× S))× 1000. (2.2.4)

Ці коефіцієнти розраховують у промілле (‰).

Народжуваність – найдинамічніший показник, бо саме вона впливає на зміну природного приросту населення.

Кількісні показники народжуваності в Україні зменшувались упродовж тривалого часу, починаючи з 1960-х років. Низький рівень народжуваності за умов високого рівня смертності є одним із чинників зменшення кількості населення країни. Якщо в 1960 р. приріст населення становив 628, 4 тис. осіб (13, 6‰), то вже 1965 р. – 415, 6 тис. осіб (7, 7‰). У наступних роках відбувалося подальше зменшення природного приросту населення внаслідок зменшення народжуваності (рис. 1) та зростанні показника смертності. У 1979 р. приріст населення становив лише 200 тис. осіб, або 3, 7‰. Збільшення народжуваності простежено в 1983– 1987 рр. у зв’язку із запровадженням 1982 р. заходів щодо посилення державної допомоги сім’ям з дітьми. Упродовж 1979-2006 рр. максимальні показники народжуваності були в 1983-1987 рр. Збільшення було короткотермінове і, починаючи вже із 1988-1989 рр., народжуваність та приріст населення зменшуються, а вже з 1991 р. простежено перевищення кількості померлих над кількістю народжених на 39, 1 тис. осіб, коефі-цієнт природного зменшення, відповідно, становив – (-0, 8‰). У наступних роках рівень народжуваності в країні постійно зменшувався, сягнувши мінімуму 2001 р. – 376, 4 тис. осіб, або 7, 7‰. Отже, тенденція до зменшення рівня народжуваності, що розпочалася, як уже зазначено, ще в радянський період (на фоні значного підвищення смертності), активізувалася під час соціально-економічної кризи 1990-х років. Проте у 2006 р. кількість народжених становила 460, 4 тис. осіб, або 9, 8‰, що в 1, 2 раза більше, ніж 2001 р.

Загальні коефіцієнти прості для обчислення, але вони не зовсім точно характеризують демографічний процес, бо не враховують вікову структуру населення. Більш точну інформацію дають сумарні коефіцієнти, які показують кількість дітей, пересічно народжених однією жінкою протягом життя (умовно – від 15 до 50 років). Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населення (нульовий приріст), необхідно, щоб сумарний коефіцієнт становив 2.6. У країнах з високою смертністю цей показник повинен бути вищий, у країнах з низькою смертністю – нижчий. В Україні він дорівнює 2.12.

Найвищі показники народжуваності відмічено у країнах, що розвиваються, особливо в Африці. Рекорд належить Кенії, де сумарний коефіцієнт становить 8.0, в Йорданії – 7.4, Сенегалі – 7.2, Мексиці – 6.2. Найнижчі коефіцієнти в Європі. Так, зокрема, в Угорщині – 1.8, Австрії – 1.4, ФРН – 1.3, Японії – 1.7, США – 1.8. Отже, в розвинутих країнах склалась досить напружена демографічна ситуація. Складною вона є і в Україні.

Другою складовою частиною динаміки природного приросту є смертність. Зазначимо, що у світі в останні роки показник смертності у цілому зменшується. Особливо це помітно у країнах, що розвиваються. Однак протягом останніх десятиріч у високо розвинених країнах світу цей показник почав поволі зростати і часто є вищий, ніж у тих, що розвиваються.

Одним з показників, що найбільш точно відбивають демографічну ситуацію в країні, є коефіцієнт смертності немовлят, тобто кількість дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чоловік. Цей показник найнижчий у країнах з розвинутою ринковою економікою.

Упродовж 1959-2005 рр. кількість смертей в Україні постійно зростала. За цей 46-річний термін коефіцієнт смертності населення збільшився з 7, 5 до 16, 6 ‰. Збільшення рівня смертності населення відбувається й надалі, що дає підстави говорити про довготривалу кризу. Наприклад, уже 1991 р. простежуємо перевищення кількості померлих над кількістю народжених на 39, 1 тис. осіб, коефіцієнт природного зменшення відповідно становив -0, 8 ‰. Тенденція від’ємного природного приросту населення постійно зростала наступними роками, сягнувши максимуму 2005 р. – -7, 6 ‰. Смертність населення цього ж року становила 782, 0 тис. осіб, що на 355, 9 тис. осіб більше, ніж кількість народжених. Особливо трагічною виглядає ситуація в Україні з максимальним рівнем смертності (на 1 000 осіб) на європейському фоні. Близький показник 2004 р. Характерний лише серед населення Росії (16, 0 ‰). Дещо нижчі від загальноукраїнського показники були в сусідніх державах, а саме – в Білорусі (14, 3 ‰) та Болгарії (14, 2), а також у Литві (13, 8), Естонії (13, 2), Угорщині (13, 1), Румунії (12, 3) та Молдові (11, 6 ‰).

Значне зниження народжуваності та зростання смертності населення зумовлені погіршенням умов його життя. Велику роль відіграє і складна екологічна ситуація, яка особливо загострилася після аварії на ЧАЕС. Усі регіони України зазнали впливу радіоактивного забруднення, що підтвердилося різким зростанням смертності після 1986 р. Найвища вона серед осіб старших вікових груп.

Досить високим є показник смертності дітей у віці до одного року (на 1 000 народжених живими) – 10, 0 ‰. У міських поселеннях цей показник становив 9, 4, а в сільській місцевості – 11, 2 ‰. Аналіз динаміки (1985–2005) дав змогу виявити однонапрямленість тенденцій смертності дітей віком до одного року в бік її зменшення. За перший рік життя помирає стільки дітей, скільки за наступні 14 років (1–15 років), сааме тому смертність цієї групи дітей привертає особливо велику увагу. Динаміка смертності немовлят чутливо реагує на рівень санітарного стану, медичного обслуговування тощо. Однак зазначимо, що зниження частки смертності дітей до одного року простежується не як наслідок поліпшення економічного та санітарного стану країни, медичного обслуговування, а, насамперед, як наслідок скорочення всієї кількості народжених. Найменший коефіцієнт смертності дітей у віці до одного року (7, 4-8, 4 ‰) зафіксовано в містах Севастополь та Київ, а також у Київській, Миколаївській, Волинській і Львівській областях (див. рис. 3). Для порівняння, зазначимо, що Україна має дуже високий рівень смертності немовлят серед інших європейських країн. Наприклад, колосальна різниця загально-українського показника (10, 0 ‰) мінімального показника (1, 6 ‰) в Європі, що характерний для Норвегії. Вищі показники від українського були лише в Македонії (13, 2 ‰), Молдові (12, 1) та Росії (11, 5).

У світі показник природного приросту досяг максимуму (20.6 ‰) у другій половині 60-х рр. Потім він почав знижуватися і наприкінці 80-х становив 16.1 ‰. Найнижчі показники природного приросту властиві європейським країнам. У ряді країн цей показник від’ємний (Угорщина, Болгарія, Німеччина, Росія). Найвищі показники природного приросту у країнах Африки і Близького Сходу (перевищують 35-40 ‰).

Зниження природного приросту спричиняє деформацію вікової структури населення, зумовлює зниження природного приросту трудових ресурсів. “Старіння” населення призводить до збільшення економічного навантаження на осіб у працездатному віці, труднощів у формуванні трудових ресурсів, забезпеченні народного господарства робочою силою.

Статево-вікова структура населення. Статево-вікова структура населення є одним з важливих демографічних показників. Він дозволяє зробити певні висновки щодо демографічних тенденцій та визначити можливі зміни динаміки чисельності населення в майбутньому. Характер населення безпосередньо впливає на його статево-вікову структуру. Особливе значення має контингент осіб працездатного віку.

Частка осіб працездатного віку в економічно розвинених країнах вища, ніж у тих, що розвиваються. Щодо економіки – це позитивний факт. Демографічне навантаження на працездатне населення тут менше, бо менша частка непрацездатного населення, яке потребує соціальної підтримки. Якщо в Україні на одного працюючого припадає 0.6 утриманців, то у Кенії – 1.2.

В Україні протягом багатьох років співвідношення між чоловіками і жінками, тобто статева структура населення, є сталим і становить відповідно 46 і 54 %. Це пов'язано з меншою пристосованістю чоловічого організму до довкілля, а також із шкідливими для здоров'я звичками, характерними більше для чоловіків (паління, вживання алкоголю), та небезпечними умовами праці чоловіків у багатьох галузях господарства.

В Україні проблеми статево-вікової структури населення мають значні регіональні відмінності. Наприклад, ці проблеми в Закарпатській і Донецькій областях діаметрально протилежні. Певні особливості є у сільській та міській місцевостях, зокрема, в більшості сільських адміністративних районів України природного приросту практично немає, а в багатьох спостерігається процес депопуляції. Це означає, що в таких районах коефіцієнт народжуваності менший від коефіцієнта смертності. В селах різко погіршуються вікова і статева структури населення, що негативно впливає на розвиток продуктивних сил.

Середній вік мешканця України – 38.3 років, але водночас вік міського жителя становить 34.8, а селянина – 39.8 років. Наймолодше населення у Закарпатській та Рівненській областях – 34-35 років, найстаріше – у Вінницькій, Чернігівській, Полтавській – 39-41 рік. Середній вік мешканця Одещини – 35.9 років.

Важливим фактором подальшого економічного та соціального розвитку країни є співвідношення між основними віковими групами населення – допрацездатного, працездатного та старшого за працездатний. Аналіз вікової структури населення України за останні десятиріччя показує істотне зменшення чисельності та питомої ваги дітей у віці до 16 років у загальній чисельності країни. Дещо зменшується чисельність та питома вага осіб працездатного віку (чоловіків у віці 16-59 років і жінок – 16-54 роки). Чисельність населення країни у віці, старшому за працездатний, постійно зростає. Все це свідчить про старіння населення.

Трудові ресурси та їх структура. Дані про статево-вікову структуру населення необхідні для вивчення процесів відтворення трудових ресурсів, визначення їх якісної та кількісної структури. Трудові ресурси – це частина населення України, яка має необхідний фізичний розвиток, здоров’я, освіту, професійні знання та кваліфікацію для заняття суспільно-корисною працею. Трудові ресурси вважаються головною продуктивною силою суспільства. Вперше це поняття запропонував академік С.Струмилін.

До трудових ресурсів в Україні, як і в більшості країн світу, належить працездатне населення у працездатному віці. На сьогоднішній день нижня межа працездатного віку встановлена 16 років, а верхня – 55 років для жінок, 60 років для чоловіків. До трудових ресурсів належать пенсіонери, зайняті в суспільному виробництві, а також підлітки віком 14-15 років, які з тих чи інших причин працюють у сфері матеріального виробництва або у сфері послуг. З числа трудових ресурсів потрібно вилучити інвалідів праці чи дитинства працездатного віку. Треба сказати, що в країнах ринкової економіки термін “трудові ресурси” не вживається, а використовується поняття “економічно активне населення”.

Кількість трудових ресурсів не завжди пропорційна чисельності населення. Вона залежить насамперед від вікової структури. Чим більша в структурі населення частка осіб віком до 16 років або понад 60 років, тим менша чисельність трудових ресурсів. Остання може зростати за рахунок додаткового залучення у виробництво осіб пенсійного і підліткового віку. Кількість трудових ресурсів можна регулювати і за рахунок зміщення меж працездатного віку. Важливий резерв збільшення трудових ресурсів – це поліпшення умов праці, техніки безпеки, охорони здоров’я, що уможливить зниження смертності та інвалідності осіб у працездатному віці, зменшення чисельності Збройних сил або скорочення строку служби у війську, ліквідація пільг для передчасного виходу на пенсію. Істотний вплив на кількісні параметри трудових ресурсів має статевий склад населення. Збільшення чисельності чоловіків веде до зростання трудового потенціалу держави, оскільки межа виходу їх на пенсію на 5 років більша.

В умовах зниження природного приросту трудових ресурсів велике значення має поліпшення їх якісного складу. Прогресивною вважається структура трудових ресурсів, у якій більше осіб віком до 40 років. В умовах НТП це найважливіший фактор трудозабезпечення майже всіх галузей економіки. Аналіз тенденцій природного приросту населення, зрушень у його статево-віковій структурі є основою для прогнозування чисельності і структури трудових ресурсів. Методи прогнозування різноманітні, але їх метою є найбільш точні дані про майбутні кількісні і якісні параметри трудового потенціалу.

Під трудовим потенціалом слід розуміти систему, що має просторову і часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їх кількісних та якісних характеристик, зайнятості та робочих місць.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними факторами (природним приростом, станом здоров’я, міграційною мінливістю), потребами суспільного виробництва в робочій силі і відповідно можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.

Якість трудового потенціалу – поняття відносне. Його показники виявляються в показниках якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного робітника або робочої сили. Якісні характеристики трудового потенціалу можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, моральних, науково-технічних та ін.

Загальну величину трудових ресурсів визначають за формулою:

C = T-a-n-b+m, де (2.2.5)

С – чисельність трудових ресурсів;

Т – чисельність населення у працездатному віці;

а – особи працездатного віку, які працюють у домашньому господарстві;

n – непрацюючі інваліди у працездатному віці;

b – ті, що навчаються з відривом від виробництва;

m – працюючі пенсіонери і підлітки.

Усі зайняті трудові ресурси розподіляються за різними видами зайнятості:

- зайняті в суспільному виробництві (на державних та кооперативних підприємствах та організаціях);

- зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві, індивідуальною трудовою діяльністю;

- зайняті на навчанні з відривом від виробництва;

- зайняті у військовій службі (військовослужбовці).

Як особливу групу, необхідно виділити безробітних. Все зайняте у народному господарстві населення розподіляється між галузями матеріального виробництва і сфери послуг.

Розселення населення на території. Територіально розміщення населення тісно пов’язане з економічними і природними передумовами розміщення виробництва. Кращі грунто-кліматичні умови сприяють більшій продуктивності сільського господарства, тому на одиниці території може прохарчуватись більше населення.

До початку XX ст. сільське господарство було провідною галуззю у більшості країн світу, і тому населення концентрувалось у регіонах з високою природною продуктивністю землі: Східні регіони Китаю, Індія, Південно-Східна Азія, Західна Європа, лісостепова зона Східної Європи, Центральна Америка, долина річки Ніл, плато Східної та Південної Африки. І нині щільність населення там достатньо висока.

З розвитком промислового виробництва, особливо обробної промисловості, залежність розселення від природних умов почала слабшати. Лише добувна промисловість концентрує населення у місцях видобутку корисних копалин: Донбас, Криворізький басейн, Урал, Рурський басейн. У другій половині XX ст. населення економічно розвинутих країн має тенденцію концентруватись у регіонах з м’яким кліматом. Проте це вже пов’язано не з рільництвом, а з тяжінням до комфортних умов проживання. Слідом за населенням пересувається і виробництво. Зокрема, цей фактор впливає певною мірою на прискорений розвиток штату Каліфорнія в США.

За впливом факторів розселення наша країна ділиться на три регіони:

- Донецько-Придніпровський;

- Західно-Український;

- Південний.

Якщо не враховувати держав, міст і дрібних за територією країн, то найбільшу в світі щільність населення мають: Бангладеш (818 чол./км²), Бахрейн (784), Пуерто-Рико (410), Ліван (292), Республіка Корея (449), Бельгія (325), Нідерланди (374). Найменшу щільність населення мають: Монголія (1.5 чол./км²), Ісландія (2.6), Лівія (3), Канада (3), Австралія (2.3).

Що стосується України, то вона належить до країн з високою щільністю населення. Густота населення в країні на даний час становить 77 чол. на 1 км². Розміщення населення по території певною мірою відповідає особливостями розміщення виробництва та її природно-ресурсного потенціалу.

Найменша щільність населення характерна для Українського Полісся та півдня. Тут вона становить менше 60 чол. на 1 км². Зазначимо, що в Чернігівській області щільність населення не досягає і половини середнього показника по Україні. Все це обумовлено певними природними особливостями цієї території. Найвища густота населення на сході країни, де вона перевищує 130 чол. на 1 км², а в Донецькій області сягає 190 чол. на 1 км². Висока щільність населення характерна і для західних областей. Так, у Львівській області цей показник становить 126 чол. на 1 км², в Чернівецькій – 116 чол. на 1 км². Зазначені особливості розміщення населення в Україні є значною мірою результатом регіональних особливостей динаміки його чисельності, що склалася в результаті відмінностей природного руху та еміграційних процесів.

Для характеристики розміщення населення використовують поняття “розселення”. Системи розселення населення – це територіально цілісні й функціонально взаємопов’язані сукупності поселень. Основними чинниками розселення є соціально-економічні (розвиток та розміщення продуктивних сил), природні, демографічні. Розселення є міським і сільським.

За ступенем розвитку і територіальним охопленням системи розселення поділяються на:

- локальні системи, які охоплюють відносно невелику територію (в Україні – це може бути область або навіть її частина). Критерієм розмежування такої системи є показник транспортної доступності, який визначає відстань (у год.) від центру системи до її крайнього поселення. Для регулярних поїздок в один кінець ця відстань не повинна перевищувати 1.5 год. Центром локальної системи є найбільше функціональне місто. Навколо нього групуються міста нижчих рангів. Так утворюється міська агломерація. Сільські поселення, що входить в систему, також ранжуються за величиною і функціональним призначенням (центри адміністративних районів, сільськогосподарські центри);

- регіональні системи, які розміщуються на досить великих територіях. В Україні вони включають населення кількох областей. Часто базою для формування регіональних систем розселення виступають територіально-виробничі комплекси. Найбільше місто регіону набуває значення регіонального центру.

Найбільшою формою розселення є мегаполіс, що виникає у разі зрощування декількох міських агломерацій. Мегаполіси можуть простягатися на сотні кілометрів, проте вони не являють цілковиту міську забудову території, її “галявини” можуть бути зайняті селами, рекреаційними об’єктами. Найбільші мегаполіси світу: “Босваш” – між американськими містами Бостоном і Вашингтоном; “Чипітс” – між Чикаго і Пітсбургом; “Сансан” – між Сан-Франциско і Сан-Дієго; Тихоокеанське узбережжя між Токіо і Осакою; район нижньої течії р. Рейн (Нідерланди – Німеччина).

Подальший розвиток систем розселення веде до їх трансформації. Друга половина XX ст. відзначається зменшенням населення багатьох великих міст (Нью-Йорк, Лондон). Водночас швидко зростає їх приміське оточення: міста- супутники, які перетворюються на міста-спальні, чи на промислові додатки великих міст. Місто-центр розвантажується від надмірної кількості виробничих об’єктів і населення, проте посилюються його зв’язки з іншими поселеннями агломерації. Такий процес називається субурбанізація. Таким чином, урбанізація переходить на вищий щабель.

Міське розселення. На території України чітко виділяється дія трьох чинників, що впливають на розміщення населення, в тому числі міського. Найважливішим є соціально-економічний чинник, тобто розміщення продуктивних сил, що впливає на виникнення міст і значний приплив сільського населення до них. Так, міське населення з 1913 до 2000 рр. зросло у 5.2 рази, а сільське зменшилось в 1.7 рази. За роки, що минули після перепису населення 1989 року, кількість міст в Україні збільшилась на 20 і на дату Всеукраїнського перепису населення склала 454 міста. Серед загального числа міст 37 - це міста із кількістю населення від 100 до 500 тис. осіб, 9 міст налічували понад півмільйона жителів, у 5 з них кількість населення перевищувала мільйон осіб, в тому числі в столиці України м. Києві кількість населення становила більше 2, 6 мільйона. Між цими двома видами поселення є істотні відмінності. Містом вважають населений пункт, який виконує промислові, транспортні, культурно-торгові та адміністративні функції, а населення складається переважно з робітників, службовців та членів їх сімей. Класифікація міст представлена на рис. 2.2.2.

Проміжною ланкою між містом і селом є селища міського типу. Вони розміщуються навколо промислових підприємств, залізничних вузлів, курортів, санаторіїв і мають дві і більше тисяч мешканців, переважно робітників і службовців. Селища міського типу поділяються на індустріальні, агропромислові, сільськогосподарські, несільськогосподарські та мішаного типу.

Сільське розселення. На сучасному етапі розвитку територіальної організації суспільства питання сільського розселення є дуже актуальним. Чисельність сільського населення в Україні постійно зменшується. В 1913 р. його частка становить 81 %, а в 2000 р. – 32 %. Чисельність сільського населення за цей період зменшилась в 1.7 рази. Сільське населення переважає у Вінницькій (53 %), Закарпатській (61 %), Івано-Франківській (56 %), Рівненській (52 %), Тернопільській (56 %), Чернівецькій (57 %) областях. Найменша частка сільського населення у Донецькій (10 %), Луганській (14 %), Дніпропетровській (16 %), Харківській (21 %) областях. Скорочується в Україні і кількість сіл. З 1961 р. по 2000 р. їх кількість зменшилась в 1.5 рази. Зараз в країні налічується 28775 сіл. За кількістю жителів села поділяються на:

- малі (до 500 чол.) – 57.7 %;

- середні (500-1000 чол.) – 22.4 %;

- великі (понад 1000 чол.) – 19.9 %.

Переважна більшість населення проживає у середніх і великих селах. Планування сільських поселень в Україні групове, одновуличне, ланцюгове, регулярне, у вигляді хуторів.

На терені країни в системі сільського розселення поширене таке негативне явище, як депопуляція, особливо у Чернігівській, Житомирській, Черкаській, Вінницькій, Кіровоградській, Дніпропетровській областях. Інакше кажучи – це зони, де смертність перевищую народжуваність.

Починаючи з 1979 р. у сільській місцевості кількість померлих перевищує кількість народжених. З 1979 р. по 2000 р. чисельність міського населення зменшилась на 16.6 % (3.2 млн. чол.).

Приблизно половина малих сіл країни знелюднена. На сучасному етапі в селах залишаються на постійне помешкання люди старшого віку (28 %), де не вистачає фахівців вищої кваліфікації, закладів освіти і охорони здоров’я.

Рис. 2.2.2 – Класифікація міст

В Україні село потребує додаткових потужностей для прискорення будівництва і впровадження в дію низки об’єктів сфери послуг, соціально-економічної інфраструктури, вжиття заходів, спрямованих на зменшення відпливу населення, закріплення молоді на селі, а саме:

- остаточне закінчення приватизації землі, її роздержавлення;

- паювання різних колективних організацій та підприємств;

- поліпшення умов сільськогосподарської праці за рахунок досягнень НТП, істотного зменшення ручної праці;

- поширення в сільськогосподарських районах будівельної індустрії, збільшення послуг для будівництва і ремонту житлових будівель;

- збільшення обсягів будівництва водопровідних і газових мереж.

Міграція населення та її види. Міграція – це переміщення населення з постійного місця проживання, пов’язане з перетином певних меж (міста, району, країни, материка). Можна виділити два види міграцій – зовнішні та внутрішні. Останні, у свою чергу, поділяються на міжрайонні міграції та міграції між містом та селом. Зовнішньою називається міграція населення між країнами. Люди, які виїздять з країни, називаються емігрантами, а які приїздять – імігрантами. Найбільш інтенсивні потоки міграції спостерігаються сьогодні з країн Північної Африки, Південно-Східної та Південно-Західної Азії – до країн Західної Європи, з країн Латинської Америки та Південно-Східної Азії – до США, з України, Білорусії, Росії – до США, ФРН, Ізраїлю. Цілком зрозуміло, що в країни з розвинутою ринковою економікою мігрує найпотужніший, найякісніший (фізично та інтелектуально) трудовий потенціал нації. Більшість мігрантів – це економічно активне населення та населення молодих вікових груп, що мають середню спеціальну та вищу освіту.

За тривалістю переміщення населення виділяють безповоротну і тимчасову міграцію. Тимчасові міграції включають сезонні та маятникові переміщення. Сезонні міграції населення – це тимчасове його переміщення. Вони бувають:

- економічні – забезпечення робочою силою певних галузей господарства на період сезонного збільшення робіт;

- соціально-культурні – поїздки на навчання, лікування, відпочинок тощо.

Значних розмірів набули маятникові трудові поїздки населення (“маятникова міграція”). Маятникова міграція – це регулярне переміщення населення з одного населеного пункту в інший на роботу або навчання без зміни місця проживання.

Державна політика зайнятості працездатного населення. Ринок праці у будь-якій державі формується передусім за рахунок природного відтворення осіб працездатного віку. У структурі працездатного населення демографічна система є основною, що визначає її кількісні і якісні характеристики.

Розрізняють повну і ефективну зайнятість. Повна зайнятість – це надання державою, згідно з законодавчими актами, усьому праздатному населенню можливості займатися суспільно корисною працею, на основі якої відбувається індивідуальне та колективне відтворення робочої сили і задоволення всієї сукупності потреб. При повній зайнятості обсяг виробництва є максимально можливим. Вона визначається чисельністю осіб, що виконують будь-яку певну роботу за відповідну оплату, або отримують інші види доходу.

Ефективна зайнятість – це зайнятість, що проводиться відповідно до вимоги інтенсивного типу відтворення та критеріїв економічної доцільності й соціальної результативності, зорієнтованої на скорочення ручної, непрестижної та важкої праці. Ефективна зайнятість передбачає як обов'язкову умову кількісну й якісну відповідність між наявними робочими місцями і наявними трудовими ресурсами, оптимальне співвідношення самої роботи і працівників, які будуть її виконувати. Професійно-кваліфікаційна структура сукупного працівника має відповідати умовам і структурі виробництва. Ефективною є така зайнятість, яка дає реальний позитивний економічний ефект.

У ринкових умовах господарювання урізноманітнюються форми зайнятості населення. Зростає кількість зайнятих у комерційних структурах, індивідуальних селянських та фермерських господарствах. Виникають нові сучасні форми зайнятості, пов'язані з розвитком інформаційної ринкової інфраструктури. Однією із характерних рис сучасного ринку праці є поширення нерегламентованої (незареєстрованої) зайнятості населення, тобто самозайнятості. Людина може офіційно вважатись безробітною, в той же час брати активну участь у „тіньовій” економіці, отримувати там основні доходи (порівняно з допомогою по безробіттю). За останній час значних масштабів набули нелегальні трудові міграції за кордон.

Активна політика зайнятості передбачає надання послуг з працевлаштування, навчання та підвищення кваліфікації, допомоги безробітнім у пошуку нового робочого місця тощо. З цією метою створена і функціонує державна служба зайнятості населення. Розробляються програми сприяння зайнятості населення у галузевому і територіальному розрізах. Вони містять систему заходів, спрямованих на попередження масового безробіття, створення нових додаткових робочих місць, соціальний захист найбільш вразливих верств населення. Галузеві програми зайнятості населення вирішують проблеми скорочення прихованого безробіття, підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників, розвитку соціального партнерства. Територіальні програми зайнятості охоплюють широке коло проблем щодо відтворення робочої сили – демографічних, економічних, соціальних, екологічних. Вони тісно пов'язані зі структурною перебудовою господарства, зміною форм власності, санацією території.

Основні функції державної служби зайнятості населення, яка сприяє працевлаштуванню, такі:

- здійснює посередництво між роботодавцем і найманими працівниками;

- реалізує основні напрями державної політики зайнятості населення;

- регулює рух наявної робочої сили з метою працевлаштування;

- веде облік безробітних з урахуванням їх кваліфікації і сприянням у працевлаштуванні та можливій перекваліфікації;

- надає допомогу офіційно зареєстрованим безробітним чи сприяє їм у відкритті власної справи;

- здійснює перепідготовку незайнятого населення і підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників.

Пасивна політика зайнятості передбачає виплату грошової допомоги, компенсацію втрат доходів внаслідок безробіття тощо, але вона не надає допомоги безробітному в пошуку нового місця роботи (тому називається пасивною).

Важливе значення в політиці зайнятості в Україні має проблема підвищення гнучкості ринку робочої сили, який формується забезпеченням його швидкого пристосування до змінних умов виробництва.

Реалізація державної політики сприяння зайнятості населення та забезпечення соціального захисту громадян від безробіття проводиться за допомогою низки нормативно-правових актів. Зокрема, це Закон України „Про загальнообов 'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”, постанова Кабінету міністрів України „Про заходи організації виконання актів законодавства з питань зайнятості населення” та ін.

Кожна держава формує свою модель ринку праці, виходячи зі специфіки власного соціально-економічного розвитку, національних традицій, особливостей державної економічної політики. В Україні формування національного розвитку праці відбувається в складних соціально-економічних умовах. Отож ринок праці має свої особливості, спричинені перехідним характером економіки.

Сучасними основними тенденціями українського ринку праці є такі:

- збереження низького рівня попиту на робочу силу в усіх секторах економіки;

- перевищення пропозиції робочої сили над попитом до неї, особливо в виробничій сфері;

- поширення нерегламентованої (самостійної) зайнятості;

- невисока місткість ринку праці;

- значна питома вага офіційно зареєстрованих осіб з високим рівнем професійно-кваліфікаційної підготовки.