Короткий історико-понятійний словник соціальної роботи

Альтруїзм (від лат. аііег – інший) – система ціннісних орієнтацій особистості, у якій центральним мотивом і критерієм оцінки виступають інтереси іншої людини чи соціальної спільноти. Безкорисливе піклування про благо інших і готовність жертвувати для інших своїми особистими інтересами; протилежне – егоїзм. Термін А. вперше ввів О. Конт (1798-1857), який побудував на ньому систему етики, використовуючи такі форми А., як милосердя, благодіяння, повага та ін.

Благополуччя – забезпеченість населення необхідними матеріальними і духовними благами; виражається системою показників, які характеризують рівень життя.

Братчина – прадавній обрядовий звичай слов'ян. «Брати» – люди, об'єднані спільними заняттями, умовами життя; свято, святковий ритуал. Б. – так називались спільні свята в складчину: зсипка, мирщина (вони мали не тільки обрядовий, а й благодійний характер). У південних слов'ян братчина виражалась в опікуванні хворих і бідних, похованні померлих.

Благодійність – альтруїстична діяльність, спрямована на надання фінансової та іншої допомоги тим, хто її потребує, на поліпшення умов функціонування суспільства та його частин. Може здійснюватися приватними особами, громадськими та релігійними організаціями і державою.

Богадільні (від словосполучення «Бога деля») – в XIX ст. соціальні установи приказів суспільної опіки, розраховані на людей із всіх суспільних станів, які не мали родичів для матеріальної підтримки і забезпечення (убогі, каліки, люди похилого віку, вдови, невиліковно хворі, душевнохворі). Виконували функції пенітенціарних закладів для таких соціальних груп: скалічені бродяги, нездатні йти у Сибір; жінкиіз грудними дітьми, тимчасово вислані на поселення; скалічені солдати арештантських рот; особи, виключені із духовного сану за пороки.

Бродяга – бездомна людина, що не має постійного місця проживання, сталого заняття, роботи.

Бродяжництво – соціальне явище, яке характеризується мандруванням (поневірянням) осіб без певного місця проживання протягом тривалого часу на території країни або в межах населеного пункту.

Будинки працелюбства (робітні будинки) – благодійні заклади, які здійснювали трудове перевиховання окремих категорій шляхом надання їм роботи і притулку.

Будинки сирітські – в XIX ст. державні заклади приказів суспільної опіки, призначені для виховання і опіки сиріт віком до 12 р. У сирітські будинки віддавались діти із купецьких, міщанських верств, різночинців, цехових робітників. Хлопчики після досягнення 12 років влаштовувались у місцеві гімназії, фельдшерські школи, школи садівництва, виноробства і землеробства, до благодійників, купців, фабрикантів, художників, ремісників, приватні і державні типографії. Дівчатка – у дівочі виховні заклади, приватні пансіонати, до благодійників, майстрів.

Ведення випадку – процес виявлення та оцінки потреб клієнта, а також організації і координації комплексної допомоги, яка надається йому групою спеціалістів (командою).

Виправна система – спеціально організована система установ, на які покладається виконання призначеного за вироком суду покарання у вигляді позбавлення волі (виправно-трудові колонії, в'язниці, виховні колонії).

Виправно-трудова колонія – установа, де відбувають покарання неповнолітні злочинці, позбавлені волі. Зміст діяльності В. т. к. – забезпечення виконання покарань, перевиховання, профтехнавчання засуджених віком від 14 до 18 років. Існують колонії окремо для юнаків і для дівчат, загального і посиленого режиму. Побутові умови, норми харчування і режим визначаються з урахуванням вікових особливостей.

Вихованці (годованці) – общинна, мирська форма підтримки сиріт, яка передбачала їх почергове перебування і харчування в різних сім'ях. Їм могли призначити «громадських» родичів, які брали їх на своє утримання. Проте, якщо сирота мав господарство, община протидіяла усиновленню.

Волонтерство – добровільне прийняття обов'язків по наданню безоплатної соціальної допомоги, послуг, патронажу над інвалідами, хворими та людьми похилого віку, а також особами і соціальними групами, що виявилися в складній життєвій ситуації.

Гарантія соціальна – сукупність матеріальних і юридичних засобів, які забезпечують реалізацію конституційних соціально-економічних і соціально-політичних прав членів даного суспільства (право на працю, освіту, медичну допомогу і т. д.).

Генезис соціальної роботи – (з грецьк. – породжую, створюю) – походження, становлення, розвиток як особливої сусп. діяльності (пізніше науки й професії), відмінної від інших. Заг. логіка становлення соц. роботи має наступну послідовність: потреби індивіда та суспільства, сусп. усвідомлення їхньої значущості – накопичення практичного досвіду допомоги у реалізації індивід. і загальносоц. потреб, його осмислення і формування теорет. бази – визнання необхідності проф. підготовки кадрів для здійснення цього специфічного виду діяльності. Простежуючи Г. с. р., вчені виділяють кілька культ.-істор. типів соц. підтримки: сімейно-родовий (сім’я – основа соц. підтримки); сусп.-корпоративний (сільська громада або проф. корпорація); держ. (централізація); громадський (ініціатива громадян, їхня особиста відповідальність, опора на власні сили). В еволюції істор. форм соц. підтримки спостерігають тенденцію розширення й зміцнення держ. і громадського типів й у той же час збереження елементів попередніх типів. Історія теорет. осмислення феномену соц. роботи пов’язана не лише з теорет. узаг. нням проблем практики захисту вразливих груп населення, людини в кризовій ситуації, але й з еволюцією, саморозвитком теорет. знання. На кінець ХІХ – почат. ХХ ст. припадає період інституціалізації соц. роботи – її зародження як професії і окремої галузі наук. До кінця ХХ ст. в наук. літературі міститься три групи моделей теорет. обгрунтування соц. роботи: психолого орієнтованих, соціолого орієнтованих і комплексно орієнтованих теорій. Сьогодні соц. робота – це цілісна самостійна система, яка носить інституційний характер. Вона не обмежується окремими елементами, тенденціями, явищами, а являє собою цілісне сусп. утворення, важливий елемент соц. структури будь-якого суспільства. Соц. робота надає сусп. відносинам усталеність і визначеність (забезпечує для членів суспільства, соц. груп можливість задовольнити свої потреби у допомозі і підтримці, стабілізує соц. відносини, вносить інтегрованість у дії членів суспільства, задіяних у цій сфері). Як соц. інститут вона має характеристики зовнішньої, формальної структури: впорядкування, організацію через систему управлінських відносин; систему закладів та установ; наявність матер. засобів і умов для здійснення конкретної сусп. функції; інтеграція в соц.-політ., ідеол. і ціннісну структуру суспільства, що дозволяє узаконити формально-прав. основу діяльності. Із внутрішньої сторони – конкретний зміст діяльності, який характеризується метою, набором специфічних норм і приписів, конкретними функціями, набором соц. статусів і ролей. Соц. робота як інститут розвивається в умовах постійного протиріччя сусп. потреб і стану соц. допомоги, потреб і очікувань соц. груп щодо інституту соц. роботи. В періоди стабільного розвитку суспільства функціонування соц. роботи залишається достатньо стабільними і стійкими. Її неефективність, неузгодженість дій, нездатність реагувати на індивід. та сусп. потреби, мінімізувати конфлікти – ознака кризи зовнішньої і внутрішньої інституціональної системи не лише самої соц. роботи, а й суспільства в цілому. В такі періоди відбувається зміна індивід. і сусп. потреб, що вимагає зміни інституціональних функцій соц. роботи. Звідси суперечливість самого інституту, розрив між його елементами, невідповідність рівня розвитку окремих функцій, суперечливість їхньої реалізації. Всі ці протиріччя загострилися у 90-і роки ХХ ст. у зв’язку із кризовим станом українського суспільства, погіршенням матер. становища, зруйнуванням старих структур. В Україні інститут соц. роботи переорієнтовується на захист інтересів окремого індивіда, хоча раніше він реалізовував колективні функції захисту. Г. с. р. не завершується із набуттям нею осн. якостей соц. інституту. Він набуває нових рис. Коли соц. робота проникає до різних сфер, вона стає поширеною. Посилюється її вплив на соц. процеси, і навпаки – вплив соц. процесів на соц. роботу. Зростає потреба в нових технологіях, складними стають механізми допомоги. Сучасна професіоналізація сприяє її перетворенню в більш зріле інституційне утворення, підвищує статус в системі інших сусп. інститутів, серед прикладних соц. наук, серед різних верств населення. Однією з особливостей Г. с. р. в Україні є те, що її проф. і наук. розвиток був перерваний. Концептуальні теорет. орієнтири сьогодні задає зарубіжний досвід, оскільки світ. інфраструктура соц. роботи має тенденцію до розвитку в єдиному інформаційному і пізнавальному просторі. Нинішньому етапу її становлення властиве активне використання готових ідеолог., філос., методол. форм, вироблених ін. країнами. Важливо, щоб ці запозичені форми не застосовували механічно, а наповнювали вітчизняним змістом, переосмислювали, трансформували відповідно до власних традицій та надбань.

Госпіталь – будинок піклування для хворих, скалічених, людей похилого віку. Госпіталі виступали в якості пенітенціарних закладів для окремих категорій знедолених людей – скалічених бродяг, ув'язнених, жебраків та ін.

Група соціального ризику – група, яка об'єднує людей, що піддані небезпечним негативним впливам і є певною загрозою стабільності суспільства. Традиційні групи ризику – люди з алкогольною і наркотичною залежністю, безпритульні, повії, ув'язнені, чий спосіб життя можна охарактеризувати як прояв хвороби суспільства.

Групова соціальна робота – форма або метод роботи, який використовується з метою надання клієнту допомоги через передачу групового досвіду для розвитку його фізичного і духовного потенціалу, формування соціальної поведінки. Невелика група осіб з близькими інтересами і загальними проблемами регулярно збирається і включаеься в діяльність для досягнення загальних цілей. В якості таких цілей може бути обмін інформацією, розвиток практичних або соціальних вмінь, зміна ціннісних орієнтацій, перебудова соціальної поведінки в позитивному напрямку.

Громада – форма соціальної організації, яка виникла на основі родинних зв’язків і характеризується спільним володінням засобами виробництва, повним або частковим самоуправлінням.

Громадські роботи – такі види робіт, які не потребують спеціальної професійної підготовки і організовуються для окремих категорій населення з метою вирішення проблем безробіття. У XIX ст. – державна форма підтримки населення, що потребує допомоги; наданнязаробітку селянам під час масового голоду і неврожаїв.Основні види громадських робіт: водопостачання – облаштування гребель, водосховищ, каналів; зміцнення ґрунтів; дорожні роботи; лісорубні, розпилювальні, будівельні та заготівельні роботи. У наш час це роботи, які організовуються органами влади для забезпечення тимчасової зайнятості громадян, що втратили або шукають роботу, першза все із числа соціальне незахищених груп населення.

Громадські фонди – структури, які об'єднують групи людей, матеріальні, фінансові, культурні та інші цінності, створені в результаті добровільних відрахувань, внесків, пожертвувань державних, громадських організацій і підприємств, комерційних і фінансових структур, приватних осіб з метою гуманітарної, благодійної діяльності в різних сферах суспільного життя. Г. ф. мають (як правило) статут, документи, які регламентують їх діяльність, а також організаційну і управлінську структуру. Держава підтримує Г. ф.: надає їм приміщення, встановлює пільгове оподаткування або зовсім звільняє від податків, заохочує їх зусилля, спрямовані на вирішення соціальних проблем. Розрізняють Г. ф. миротворчі, благодійні, науково-дослідні, культурологічні, релігійні та ін..

Групи самодопомоги – добровільні неформальні об’єднання людей, які мають спільні проблеми.

Гуманізм (від лат. – людяний) 1. Ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності. 2. Ідеологія і практика, заснована на принципах рівності, справедливості, яка розглядає людину як найвищу цінність. 3. Рух епохи Відродження, скерований проти релігії і церкви за утвердження моральних прав людини на земне щастя, чуттєві радощі та вільний вияв своїх прагнень і бажань.

Девіантність (від лат. – відхилення) – характеристика поведінки, яка не співпадає з соціальними нормами і цінностями, прийнятими у суспільстві.

Деінституолізація – процес, альтернативний тривалому утриманню людей (душевнохворих, правопорушників, дітей, стариків) у великих стаціонарних закладах різного типу. Головний принцип подібного підходу – надати людині право знаходитися не в таких обмежених умовах існування, як стаціонари, вести нормальний спосіб життя і жити настільки незалежно, наскільки вона здатна. Основні елементи Д.: 1) намагання уникати без крайньої необхідності розміщення і утримання людей в стаціонарах; 2) організація відповідних альтернативних варіантів за місцем проживання для розміщення, лікування, професійної підготовки, навчання і реабілітації осіб, яких нема необхідності утримувати в стаціонарах; 3) покращення умов догляду і лікування за місцем проживання тих, кого раніше прийнято було розміщувати в стаціонарах.

Держава «загального добробуту» – держава, основними цілями економічної політики якої є справедливість, рівність і соціальний добробут своїх громадян; реалізація цих цілей досягається активним державним втручанням в економічну і соціальну сфери суспільства.

Дискримінація (від лат. – розрізнення) – обмеження або позбавлення прав певної категорії громадян за якими-небудьознаками.

Дитячі будинки – виховні заклади для дітей-сиріт, дітей, які залишилися без опіки батьків. Організовуються у 20-х роках XX ст. у зв'язку з ліквідацією дитячої безпритульності. Реорганізовані в 50-60-х рр. в школи-інтернати.

Дитячий будинок сімейного типу – форма виховання дітей сиріт і дітей, які залишилися без опіки батьків. Д. б. с. т. – окрема сім'я, у якій виховується не менше п'яти дітей-сиріт або дітей, які залишилися без опіки батьків. Мешкає в багатокімнатній окремій квартирі в звичайному чи спеціалізованому будинку.

Емеритальні каси (від лат. – заслужений) – в XIX ст. земські пенсійні фонди для державних службовців. Засновувались за клопотанням губернських земських зборів. Фонд е. к. утворювали я-Я відрахування із утримання службовців, нагород і допомог, із щорічних асигнувань. Пенсії видавались при досягненні певного віку як самому службовцю, так і родичам у випадку його смерті. Пенсійне забезпечення призначалось у випадку каліцтва і важкої хвороби. Пенсію могли успадкувати діти до вступу на службу або до повноліття.

Жебрацтво (старцювання, злидарювання) – стан, при якому ведення норм. способу життя індивіда стає неможливим або утрудненим черз відсутність матер. і фінансових коштів, власності, навичок трудової діяльності, а соц. функціонування забезпечується значною мірою випрошуванням милостині.

Ізгой – знедолена людина, якої відцуралося суспільство; вигнанець. Перші відомості про І. містяться у «Руській правді», де ізгойство фігурує як юридичний інститут. Більшість І. походила з селян, які в процесі феодалізації втратили зв'язки з громадою, та з холопів, які викупилися або були відпущені на волю. Матеріально незабезпечені, вони осідали у чужих володіннях, на землях інших громад і згодом ставали залежними від землевласників. У XIV ст. прошарок І. перестав існувати, і тепер слово «ізгой» вживається інколи у переносному значенні.

Інвалід – особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою або уродженими дефектами, жо призводить до обмеження в життєдіяльності та викликає потребу в соціальній допомозі і захисті. У соціальній роботі більш коректним вважається термін «людина з обмеженими можливостями» (фізичними або психічними).

Імміграція (від лат. – поселяюся) – в'їзд в країну індивідів або груп, які покинули свою батьківщину з намірами влаштуватися на постійне місцепроживання.

Індивідуалізм – світоглядна позиція, принцип поведінки, які стверджують індивіда в якості абсолютної цінності; характеризується переважанням індивідуальних інтересів над колективними.

Індивідуальна соціальна робота – форма організації цілеспрямованого впливу на свідомість, діяльність і поведінку індивіда. Дозволяє враховувати особливості їх розвитку, фізичного і духовного стану, рівень підготовки, інтересів і потреб, життєвий досвід. І. р. з клієнтами – одна із найбільш розповсюджених форм діяльності соціального працівника. Ґрунтується на результатах систематичного вивчення клієнтів через спостереження, аналіз їх життєдіяльності, соціальної активності, працездатності, запитів та інтересів.

Інституціалізація – 1) утворення стабільних зразків соціальної взаємодії, заснованої на формалізованих правилах, законах, звичаях і ритуалах. І. робить можливим прогнозування соціальної поведінки в певних соціальних ролях (таких, як роль батька, службовця, священика і т. п.); 2) правове і організаційне закріплення усталених в суспільстві форм поведінки, відносин і т. п.; 3) утворення інституту.

Клієнт – 1) постійний покупець або замовник; 2) особа, яка користується послугами адвоката, нотаріуса і т. д. У соціальній роботі під клієнтом розуміють як окрему людину, так і групу (сім'ю), які потребують допомоги, підтримки, соціального захисту. До клієнтів соціальних служб належать багатодітні і неповні сім'ї, діти-сироти, люди з обмеженими фізичними і психічними можливостями, люди з алкогольною і наркотичною залежністю, бездомні, біженці, ті, хто повернувся з місць ув'язнення та ін.

Маргінали (від лат. – край, межа) – окремі особи, групи, соціальні верстви, які опинилися на межі (або за межами) характерних для даного суспільства соціальних груп, систем, культур чи певних Соціокультурних норм і традицій. Ними традиційно вважалися бездомні, душевнохворі, дармоїди, повії, а з кінця XX ст. – хіппі, етнічні, релігійні меншини та ін.

Методологія соціальної роботи – 1) філософська, теоретична основа, сукупність принципів та установок; 2) сукупність прийомів дослідження, що застосовуються відповідно до її специфіки.

Милосердя – 1) діяльне (активне) співчуття і конкретно виражена доброта по відношенню до нужденних, знедолених; 2) у всіх світових релігіях – одна із дарованих Богом чеснот, яка сприяє подоланню гріховності і відкриває шлях до особистого спасіння.

Модель (лат. – міра, зразок, норма) – в широкому розумінні в науці прийнято розуміти аналог, «замісник» оригіналу, який при певних умовах відтворює цікаві для дослідника властивості оригіналу. Модель містить в собі потенційні знання, які людина, досліджуючи її, може набути, зробити наочними і використати для своїх практичних життєвих потреб.

Опіка – поняття, яке з'явилось у XVII ст. і мало таке змістове наповнення: доброзичливе ставлення; заступництво, покровительство; догляд, турбота, піклування. В активній професійній лексиці XIX ст. вживалось у вигляді словосполучення «суспільна опіка».

1) піклування про кого-, що-небудь, догляд за кимось, опікування; 2) організований і контрольований державою нагляд за недієздатними громадянами (малолітніми, душевнохворими і т. ін.), піклування про їхні особисті і майнові права та інтереси.

Община – 1) форма соціальної організації, яка виникла на основі родинних зв'язків і характеризується спільним володінням засобами виробництва, повним або частковим самоуправлінням. Розрізняють общину родову, сімейну, сусідську; 2) сукупність людей, що об'єднані спільними інтересами, володіють спільними правами і обов'язками і підчиняються одним і тим же законам; 3) самоврядна організація, що має публічно-правові функції (міські комуни, земляцтва).

Органи опіки і піклування – місцеві органи самоуправління, які здійснюють функції по опіці і піклуванню: через органи управління освітою стосовно неповнолітніх осіб; через органи охорони здоров'я стосовно осіб, визнаних судом недієздатними або обмежено діє-' здатними; через органи соціального забезпечення стосовно дієздатних осіб, яким необхідна опіка за станом здоров'я.

Патронаж – 1) патронаж медичний. Полягає у проведенні медичними працівниками профілактичних, оздоровчих і санітарно-освітніх заходів за місцем проживання; застосовується в роботі жіночих і дитячих консультацій, а також туберкульозних, психоневрологічних диспансерів та інших установ; 2) патронаж соціальний – соціальне обслуговування певної категорії громадян поза стаціонаром, іншими словами, нестаціонарні форми соціального обслуговування людей похилого віку та інвалідів.

Патерналізм, (від лат. – батьківський) 1) заступництво; «батьківська влада» індивіда або групи над іншими індивідами або групами, які вважаються слабими; 2) тип керівництва, при якому керівники забезпечують задоволення потреб підлеглих в обмін за їх лояльність і послушність.

Пауперизація (від лат. – бідний, незаможний) – масове зубожіння населення.

Пенітенціарний (від лат. – каяття) – той, що стосується покарання, головним чином кримінального. Пенітенціарій – в ряді країн в'язниця, виправний заклад тюремного типу. Пенітенціарна система – юрид.: система покарань переважно кримінального характеру.

Пенсія (від лат. – платіж) – регулярні грошові виплати як форма матеріального забезпечення непрацездатних.

Пільга – повне або часткове звільнення від дотримання встановлених законом загальних правил, виконання яких-небудь обов'язків. Соціальні пільги – повне або часткове звільнення окремих категорій громадян від виконання встановлених законом норм або полегшення умов їх виконання. Встановлюються законом і діють у сфері оподаткування, охорони здоров'я, забезпечення житлом, користування транспортом і т. п.

Політика соціальна – діяльність держави та її інститутів, органів місцевого самоврядування, установ всіх форм власності, громадських і релігійних організацій, громадян щодо розвитку і управління соціальною сферою суспільства. Мета п. с. – створення умов для задоволення соціальних потреб та інтересів людей, підтримки, захисту, корекції та реабілітації окремих громадян і соціальних груп.

Превенція (від лат. – попереджую) – дії з метою профілактики, пом'якшення, полегшення, коригування тих умов, що сприяють фізичним або емоційним порушенням, виникненню соціоекономічних проблем.

Приймацтво – прадавній звичай у східних і південних слов'ян (проіснував до XIX ст.). Виявлявся у прийомі в сімейне коло осіб, які не мали можливості самостійно вирішувати питання свого життєзабезпечення. До них відносились діти, які в силу різних причин залишились без піклування батьків («годованці», «вихованці»), старі люди, які не мали родичів, працездатні безземельні особи.

Професіоналізація – інституціалізація освіти, підготовка у вищих навчальних закладах дипломованих фахівців. Передбачає здійснення підготовки на підставі стандартів, які визначають, що повинен знати спеціаліст, що він повинен уміти, якими цінностями володіти і на яких посадах може працювати. П. соц. роботи включає наступні стадії: перетворення діяльності в осн. заняття для цілої групи людей; організація спец. навч. закладів даного профілю; формування профес. асоціації; проведення політ. кампанії, спрямована на ухвалення законодавчих актів, які дають профес. асоціації офіційні повноваження; розроблення й затвердження етичного кодексу професії. Група, яка претендує на профес. статус, намагається схилити сусп. думку до визнання того, що: складність даного виду діяльності вимагає спец. освіти; тільки особи, які отримали таку спец. підготовку, здатні здійснювати діяльність на достатньо високому рівні; ті соц. потреби, які обслуговує дана діяльність, настільки важливі, що виправдовують прагнення до високого рівня профес. компетентності. П. соц. роботи можна розглядати як істор. процес, внаслідок якого цей вид діяльності набував рис, що зближували його з визнаними професіями. Розвиток першої із наведених вище стадій пов’язаний із ситуацією, яка склалася у ХІХ ст. у країнах Європи (в т. ч. і в Російській імперії, у складі якої в той період перебувала Україна). Створюючи соц. законодавство і формуючи відповідні установи, держави визнавали сферу сусп. допомоги своїм обов’язком. Що стосується безпосередньої роботи з різними категоріями користувачів соц. послуг, то її здійснювали переважно члени благод. організацій та чиновники різних рангів. У перших було багато ентузіазму, але їм не вистачало офіційного статусу, який би дозволяв їм виступати від імені держави, не кажучи вже про матер. стимул до праці. Знань, необхідних для ефективної діяльності, бракувало й першим, і другим. Тому сусп. свідомість, а ще більше реформатори і лідери благод. організацій усвідомлювали необхідність наук. підходів до такого виду діяльності, як надання допомоги і підтримки тим, хто в силу певних причин неспроможний самостійно долати свої труднощі. Так формувалась ідея професіоналізму, реалізація якої на початку ХХ ст. призвела до виникнення професії соц. працівника. Великобританія і США були тими країнами, де соц. робота вперше оформилася як особливий вид діяльності, а згодом була поставлена на профес. основу. На початку ХХ ст. у Європі й Америці вже діяло 14 шкіл соц. роботи. На основі досягнутого практичного й теорет. рівнів розвитку соц. опіки в Росії і Україні на межі ХІХ–ХХ ст. також поставало питання про осіб, що її здійснюють. Появу професії соц. працівника інколи пов’язують із періодом проведення земської реформи 1864 р. Функції соц. працівників виконували земські уповноважені з догляду сліпих, бідних, бездоглядних дітей, бездомних людей похилого віку. Успіх цієї діяльності, як і будь-якої іншої, залежав від знань, життєвого досвіду і профес. майстерності цих осіб. На початку ХХ ст. відкрили земські курси з підготовки соц. кадрів (навчання тривало від кількох місяців до року), зі своїми навч. програми, системою практики і стандартами. Підтвердженням того, що в Російській імперії наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. відбувався перехід від благодійності до професіоналізму, є той факт, що на працюючих у благод. товариствах поширювались права держ. служби (подібні процеси відбуваються в цей час у Америці і Європі, де на зміну «дружнім візитерам» у більшості благод. організацій прийшли оплачувані службовці). Імператорське людинолюбне товариство в Росії наприінці ХІХ ст. отримало право встановлювати платні посади для осіб, які профес. займалися благод. діяльністю в його закладах. Причому ці посади прирівнювали до різних чинів держ. служби. Указ 1897 р. передбачав можливість просування по службі у сфері сусп. опіки до рівня, який відповідав цивільному чину колезького радника і військовому – полковника. Цим указом в Росії було закладено початок профес. громадській опіці. Відомий укр. підприємець і благодійник М. Терещенко 1878 р. одержав звання статського радника і був прийнятий на службу до відомства імператорського людинолюбного товариства. Таким чином, на межі ХІХ–ХХ ст. розпочалася реалізація таких осн. ознак П. соц. роботи, як оформлення соц. групи, для якої діяльність з наданнюя допомоги і підтримки стала профес. і втратила характер благод. і громадськогозаняття, а також була організована спец. підготовка кадрів даного профілю. У цілому вітчизняний розвиток сусп. допомоги до 1917 року був багато в чому подібним до того, що відбувалося у Великобританії та США. У ХХ ст. профес. становлення соц. роботи в Україні, як і в інших радянських республіках, являє собою складну, неоднозначну і далеку від лінійності картину. Поступовий розвиток розпочатої П. на тривалий час був порушений. Специфічною формою розвитку цієї професії впродовж семи десятиліть служила система соц. забезпечення, держ. страхування і держ. охорони здоров’я, особливо у сфері охорони материнства і дитинства, патронажу і диспансеризації. Загагальнооосвітні школи і спец. освітньо-виховні заклади, органи внутрішніх справ і організації людей з обмеженими можливостями використовували власні методи розв’язання проблем, звичайно, відображаючи специфіку своїх відомств. Соц. роботу здійснювала розгалужена, диференційована система закладів, до якої були включені спеціалісти суміжних професій: педагоги, медики, дефектологи, юристи, які реалізовували свої функції щодо соц. роботи на основі власного емпіричного досвіду та імпліцитних профес. уявлень. Разом з тим вже з середини минулого століття стало зрозумілим, що наявна система соц. роботи не задовільняє потреби суспільства. Якісне оновлення суспільства у 90-х роках ХХ ст., створення незалежної держави активізувало в Україні процес розвитку професії, дозволило їй повернутись у загальносвіт. русло. З 1995 р. в Україні відкрита нова спеціальність для вищих і сер. навч. закладів – «Соц. робота», формуються різні рівні в системі підготовки кадрів для соц. сфери: допрофес. підготовка, яка здійснюють переважно у старших класах загальноосвітніх шкіл (підготовка помічників соц. робітників і педагогів); базова підготовка (стаціонарна і заочна форми у вищих навч. закладах); додаткова освіта, яка включає профес. перепідготовку і додаткові види підвищення кваліфікації. В Україні триває робота, спрямована на подальшу П.: формування профес. асоціації; підготовка і затвердження етичного кодексу професії; проведення кампанії з надання соц. роботі офіційних повноважень на основі законодавчих актів та розширення можливих варіантів її здійснення.

Прикази суспільної опіки – територіально-адміністративний орган управління установами державної допомоги. П. с. о. утворені 1775 р. Катериною II. До їх складу входили: народні школи, сирітські будинки, лікарні, аптеки, богадільні, будинки для невиліковнохворих і душевнохворих, робітні будинки. Основні категорії, які отримували допомогу у згаданих установах: убогі, фізичний або психічний стан якихне давав можливості отримати роботу і прохарчуватися; діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування.

Приход – земська і церковна одиниця громадського управління; церковна община, що належить до однієї церкви.

Приходська благодійність – система територіальної підтримки на основі конфесійного і громадянського упорядкування. Основні форми підтримки: милостиня, безпроцентне кредитування, матеріальна допомога, просвітницька діяльність. П. б. в XIX ст. здійснювалась на кошти від церковних зборів і пожертвувань, членських внесків, відсотків з капіталу і т. п. Приходське упорядкування включало наступні заходи: будівництво храму, приходськоі школи та інших об'єктів конфесійного і життєвого забезпечення.

Професійні убогі (жебраки, старці) – особи, які за станом здоров'я здатні трудитися, але у вигляді промислу займаються випрошуванням милостині. Основні типи П. у. в XIX ст. – христорадники: богомоли, могильщики, горбачі, єрусалимці, залізнодорожники»і безродні, погорільці, переселенці; убогі-каліки; убогі-діти та ін.

Реабілітація (від лат. – відновлення) – відновлювальне лікування, яке включає систему заходів (державних, соціально-економічних, медичних, психологічних, педагогічних і т. д.) з метою швидкого і найбільш повного відновлення стану здоров'я людей.

Секуляризація (від лат. – мирський, світський) – 1) вилучення чого-небудь (власності, права) із церковного, духовного відання і передача світському, громадянському; 2) процес, в результаті якого всі великі сектори суспільства, культури, різні соціальні групи і окремі індивіди звільняються від релігійного санкціонування і впливу.

Сирітство – поняття, яке вказує на становище дітей-сиріт. Сирота – дитина, яка знаходиться тимчасово або постійно поза сімейним оточенням, а також дитина, яка в силу своїх інтересів не може знаходитися в такому оточенні, має право на захист і допомогу з боку держави.

Соціальні гарантії – сукупність матеріальних і юридичних засобів, які забезпечують реалізацію конституційних соціально-економічних і соціально-політичних прав членів даного суспільства (право на працю, освіту, медичну допомогу і т. ін.).

Соціабельність (від лат. – суспільний) – товариськість, здатність або схильність до налагодження зв'язків з іншими людьми.

Соціальна дія – 1) форма або спосіб вирішення соціальних проблем і протиріч, в основі яких лежить зіткнення інтересів і потреб основних соціальних сил даного суспільства; 2) за М. Вебером – людська поведінка, зміст якої співвіднесений з поведінкою інших і цим орієнтована у своєму протіканні. С. д. передбачає дві необхідні ознаки: суб'єктивну мотивацію індивіда або групи і орієнтацію на минулу, теперішню або очікувану в майбутньому поведінку інших.

Соціальні проблеми – відносини між людьми, між людьми та їх оточенням, які призводять до соціальних дій, що порушують деякі цінності, норми і стають причиною емоційних та економічних страждань (злочинність, бідність, наркоманія, насилля, сирітство тощо).

Соціальна захищеність – цілісна система законодавче закріплених економічних, юридичних і соціальних прав і свобод, соціальних гарантій громадян, які протидіють дестабілізуючим факторам життя, в першу чергу таким, як безробіття, інфляція, бідність та ін.

Соціальний захист – система заходів, здійснюваних державою та іншими інституціями суспільства щодо забезпечення гарантованих мінімально достатніх умов життя, підтримання життєзабезпеченості й діяльнісного існування людини.

Соціальна підтримка – система заходів по наданню допомоги окремим категоріям громадян, які тимчасово опинилися у важкому економічному становищі (частково або повністю безробітні, молодь, яка вчиться та ін.), шляхом надання їм необхідної інформації, фінансових засобів, кредитів, навчання, правозахисту і введення певних пільг.

Соціальна допомога – система соціальних заходів у вигляді сприяння, підтримки і послуг, які надаються соціальною службою окремим особам або групам населення для подолання або пом'якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу і повноцінної життєдіяльності, адаптації в суспільстві.

Соціальна робота в громаді – метод, в основі якого лежить аналіз життєвого рівня громади з метою розв’язання соц. проблем, підвищення рівня надання послуг та активізації членів громади через проведення різних акцій та заходів. С. р. г. передбачає інтеграцію всіх інших методів, зокрема, використання моделі, орієнтованої на постановку такого завдання, яке дозволить клієнтові зрозуміти взаємозалежність і взаємозумовленість особистих і сусп. проблем, а також брати активну участь у солідарних діях, спрямованих на розв’язання конфліктних ситуацій. С. р. г. сфокусована на роз’яснювальній роботі і на створенні структур, здатних розширити можливості громади. Відносини в С. р. г. будуються за принципом «знизу-вгору» на відміну від профес.-бюрократичної ієрархії «згори-донизу». Роль соц. працівника в роботі з громадою включає: 1) надання гуманітарних послуг (спрощення процедури отримання соц. послуг, зміцнення системи допомоги в громаді, розвиток зв’язків між профес. і непрофес. структурами); б) організація, розвиток і планування громади (допомога у створенні нових організацій, захист інтересів громади, влагодження конфліктів, політ. діяльність, забезпечення експертизи і консультування). Зародження цього методу соц. роботи пов’язують із рухом сетлментів у США (особливих мікрорайонів міста – кварталів, районів, будинків, де мешкали переважно емігранти). Однак ще 1884 р. англ. пастор С. Барнетт, щоб покращити умови життя бідняків, переїхав разом зі своєю сім’єю і студентами до одного з найбідніших кварталів Лондону й заснував Тойнбі-холл. Ця спроба знайшла підтримку серед багатьох прихильників гуманізму, особливо серед студентів університетів. Як волонтери, вони селилися в найбідніших міських районах Великобританії і ставали для населення помічниками у вдосконаленні системи освіти, культ. діяльності, а також проведенні соц. реформ. Саме цю ідею «експортували» до США, де вона утвердилася в практиці профес. діяльності. Одним із найвідоміших поселень був Холл-Хаус, заснований Дж. Адамс 1889 р. у Чикаго. Згодом роботу в громадах розгортали представники благод. організацій багатьох країн, які причину проблем клієнтів вбачали в соц.-екон. і політ. умовах їхнього життя. В організації освітніх програм, консультацій та інших видів послуг населенню громад завжди зважали на умови проживання, і значні зусилля спрямовували на перетворення громад на політ. силу. Певну зацікавленість до С. р. г, зокрема в Німеччині в 60-х рр. ХХ ст., проявляли прогресивні католицькі й євангелістські священики, а також ліві політики. Перші вбачали в С. р. г. можливість залучення до реліг. громад маргінальних груп, другі – можливість розв’язання нагальних соц. проблем «знизу». У 70-х роках С. р. г. використовували як дійовий напрям соц. роботи із т. зв. «групами ризику» – бездомними, іноземними робітниками, засудженими, інвалідами, малолітніми правопорушниками. Поняття «С. р. г.» передбачає наявність певного життєвого простору клієнта. Соц. працівники, які займалися цим видом роботи, використовували знання в галузі управління та менеджменту, сформовані в соціології, психології, політології. У сучасній зарубіжній теорії і практиці соц. роботи цей метод пов’язують із діяльністю серед жителів певного населеного пункту або району, які мають достатній рівень самоуправління і деякі спільні інтереси щодо охорони та облаштування території, забезпечення потреб дорослих і дітей в освіті, соц. обслуговуванні, спортивному і культ. розвитку. Практика засвідчила, що чим вищим є освітній рівень і соц. статус жителів терит. одиниць, тим більшою є їхня участь у справах громади. Жителі районів із застійними соц. труднощами, в яких проживають бідні, безробітні, відрізняються пасивністю, виявляють байдужість до справ свого населеного пункту. В Україні діяльність сільських громад, а також земська діяльність кінця ХІХ – початку ХХ ст. свідчить, що у вітчизняному досвіді є чимало цінних істор., культ., соц. механізмів, які складають основу сучасної С. р. г.. В умовах адміністр. реформи і зміцнення місцевого самоуправління вона має шанс на відродження.

Соціальна робота групова – модель соц. роботи, завдяки якій відбувається допоміжна діяльність через групові форми взаємодії. С. р. г. має два різновиди: 1) групова робота з ініціативи і при участі соц. служб, соц. працівника; 2) самостійно організовані груп взаємопідтримки.Сутність С. р. г. випливає з переваг розв’язання проблем клієнта в процесі міжособистісного спілкування людей з подібними проблемами. Особливість С. р. г. полягає у тому, що вона дає можливість клієнтам соц. роботи стати більш незалежними і ініціативними у прийняття самостійних рішень стосовно важливих проблем та виявляти відповідальність за зміни, які відбуваються в їхньому житті. Осн. цілями С. р. г. є створення групового клімату, завдяки якому члени групи почувають себе достатньо упевненими для обміну досвідом розв’язання проблем; підтримання ініціативи членів групи, розвиток навичок спілкування, усвідомлення власну цінності; відновлення самоповаги. У С. р. г. бувають групи організовані (у складі яких є професіонал або лідер із членів групи) або неформальні, групи взаємопідтримки (без визначеного лідера). С. р. г. ґрунтується на мобілізації групової солідарності та обміні ролями. Істор. базою С. р. г. є: 1) ініціативи громадян щодо вирішення своїх проблем; 2) групова гуманістична групова терапія й психотерапія. 3) групова соц. робота, яку очолювали профес. соц. працівники. Прикладами сучасної групової роботи є «Анонімні алкоголіки», групи Аланон, групи взаємопідтримки хворих на СНІД, рак тощо.

Соціальна робота з випадком – (інколи вживають як синонім – «клінічна соц. робота») – надання допомоги в рамках безпосередньої взаємодії з окремими людьми і сім’ями для розв’язання проблем їхнього психічного життя, міжособистісних відносин, соц.-екон. проблем, навколишніх умов. Клінічну соц. роботу частіше розглядають як рух, що спирається на психоаналітичну парадигму, аніж особливу практичну орієнтацію. В США у 80-х роках ХХ ст. висунули вимогу виділити клінічну соц. роботу в окрему професію або заснувати незалежну профес. організацію, проте, намагаючись зберегти цілісність професії, нац. асоціація соц. працівників хоча й визнала особливу спрямованість клінічної діяльності, однак наголосила, що вона розглядає клінічну соц. роботу як невід’ємну складову соц. роботи в цілому.

Соціальна робота індивідуальна – метод, спрямований на надання допомоги індивідам і сім’ям у розв’язанні психол., міжособистісних, соціоекон. проблем шляхом особистісної взаємодії з клієнтом. Дозволяє враховувати особливості розвитку, фіз. і духовного стану, рівень підготовки, інтересів і потреб, життєвий досвід клієнта. С. р. і. – одна найпоширеніших форм діяльності соц. працівника. Грунтується на результатах систематичного вивчення клієнтів в ході спостереження, аналізу їхньої життєдіяльності, соц. активності, працездатності, запитів та інтересів. В сучасній практичній роботі технологічний процес С. р. і. складається із трьох осн. елементів: оцінка реальної ситуації; визначення, чого прагне клієнт, чого хоче досягнути; конкретні дії для досягнення результатів. У практиці межі етапів можуть бути розмитими, оскільки клієнт живе в реальному соц. середовищі, і в процесі взаємодії зі спеціалістом може використовувати природні методи самодопомоги. На першому етапі соц. працівник допомагає клієнту визначити характер своєї проблеми і зрозуміти її суть. Другий етап пов’язаний із усвідомленням мети і завдань, яких потенційно хоче досягнути клієнт. Осн. спрямованість взаємодії на третьому етапі – це діяльність з досягнення поставленої мети. На кожній із фаз С. р. і. доречно робити оцінку якості процесу як самим спеціалістом, так і клієнтом. Для ведення С. р. і. спеціалісту необхідно володіти відповідними знаннями, навичками та цінностями. Провісниками С. р. і. називають «дружніх візитерів» з благод. організацій США і Канади. Ще на початку ХІХ ст. вони відвідували вдома бідних людей у великих містах задля встановлення особистих контактів. Уважалося, що вивчення потреб людей на основі аналізу їх проблем, реєстрації, співробітництва і координації можуть замінити будинки опіки. Осн. формою роботи була добра порада. Здійснення дружніх візитів до бідняків змушувало працівників шукати на емпіричному рівні підходи для зняття бар’єрів відчуження і надання допомоги коригуючого і виховного характеру, яка полягала в навчанні індивіда соц. необхідній поведінці і ролям, що сприяли адаптації до вимог та умов соц. середовища. Члени благод. товариств працювали з окремими особами та сім’ями впродовж тривалого часу. Ця діяльність важливу роль у становленні С. р. і. Перше наук. обґрунтування цей метод отримав у праці М. Річмонд «Соц. діагнози». Автор вживала термін «case work», що дослівно означає роботу з окремим випадком індивіда або сім’ї. В перекладі на укр. цей термін втрачає свою специфіку, і в сучасній практиці він дістав назву «індив. метод соц. роботи» або «С. р. і». Розглядаючи бідність як хворобу, нездатність індивіда самостійно вирішувати свої проблеми, М. Річмонд вбачила в клієнтові хворого. А відтак завдання соц. працівника зводилось до «соц. лікування» індивіда, а в основу соц. роботи була покладена мед. модель, яка включала такі етапи роботи, як збір фактів, соц. діагностику, соц. терапію. Особливу увагу звертали на наук. обґрунтування соц. діагнозу, що було важливо для практичних працівників благод. організацій, які до цього часу керувались заг. моральними критеріями. Допомогу почали розглядати як комбінацію заходів, спрямованих на зміну індивіда і соц. середовища. Заходи щодо їх здійснення М. Річмонд поділила на два взаємодоповнюючі методи: прямий (безпосередній) і непрямий (опосередкований). Перший метод полягав у прямому впливі на самого клієнта задля його залучення до вироблення і прийняття рішень (через пропозиції, поради, умовляння, раціональні дискусії). Другий – передбачав можливість впливу на життєву ситуацію клієнта шляхом зміни соц. оточення. Згодом ці два підходи обумовили розвиток двох осн. напрямів у теорії соц. роботи – психол. і соціол. І вже в 40-х роках ХХ ст. саме з їх допомогою спеціалісти намагалися вивчити зміст ситуацій, які траплялися в С. р. і. Особливості практичної роботи згідно з тією чи ін. концепцією розвивали і обгрунтовували діагностична та функціон. школи.Намагаючись об’єднати згадані вище підходи, спеціалісти 50-х рр. пропонували таку структуру соц. роботи: особистість, місце, проблеми і процес допомоги. Як нову модель С. р. і., яка синтезує підходи діагностичної і функціон. шкіл, Х. Перлман запропонувала «метод вирішення проблем», в якому психосоц. лікування і функціон. підхід доповнювали один одного. Робота з клієнтом у рамках цього методу складається з двох головних компонентів: процесу допомоги та ресурсів індивіда. Процес взаємодії соц. працівника і клієнта зводиться до таких осн. процедур: ідентифікація проблеми клієнта і тих подій, які її спричинили; взаємне переконання клієнта і соц. працівника в правильності попереднього розуміння проблеми; збір і аналіз інформації; складання плану взаємодії, його реалізація та оцінка. Таким чином, основою для становлення і розвитку С. р. і., що домінувала до 70-х рр. ХХ ст., служила конструкція «особистість – ситуація», яка фокусувалась на безпосередній роботі з людиною.

Соціальне забезпечення – державна система допомоги, підтримки і обслуговування людей похилого віку і непрацездатних громадян, сімей з дітьми, а також осіб, які потребують допомоги. Реалізовує конституційне право громадян на матеріальне забезпечення в старості, у випадку захворювання, повної або часткової втрати працездатності, втраті годувальника. Система С. з. включає: пенсії, допомоги працюючим (при тимчасовій непрацездатності, при вагітності і родах), одиноким матерям, багатодітним і малозабезпеченим сім'ям та ін. Здійснюється за рахунок державного бюджету і страхових внесків, які акумулюються в пенсійному фонді, фондах соціальної підтримки населення.

Соціальні служби – сукупність державних і недержавних органів управління, структур і спеціалізованих закладів, які здійснюють соціальну роботу по обслуговуванню населення, надають соціальну допомогу і послуги з метою подолання або пом'якшення складної ситуації. Система С. с. включає державну, недержавну і муніципальну (місцеву) служби. До державних С. с. належать органи управління, заклади і підприємства соціального обслуговування системи соціального захисту населення, міністерств і відомств, до компетенції яких віднесена функція соціальної допомоги населенню. До недержавних – заклади і підприємства соціального обслуговування, які створюються благодійними, громадськими, релігійними та іншими організаціями і приватними особами. До муніципальних С. с. відносяться заклади і підприємства соціального обслуговування, які знаходяться у віданні органів місцевого самоуправління.

Суспільна опіка – організована система допомоги населенню в XIX ст. з боку державних інститутів або суспільства. Вона представлена Міністерством внутрішніх справ, земськими і міськими установами, приватними благодійними товариствами і т. п. Розглядається як історична модель захисту і підтримки (історична парадигма).

Суспільні фонди споживання – кошти, які виділяються державою на розвиток безплатної освіти, охорони здоров'я, виплату стипендій, пенсій, допомог, оплату щорічних відпусток, утримання шкільних закладів і т. п. Їх роль особливо значна в соціалістичних країнах (що мало місце і в колишньому СРСР), а також в країнах із соціальне орієнтованою економікою.

Соціум (від лат. sосіum – спільне) – велика стійка соціальна спільнота, що характеризується єдністю умов життєдіяльності людей в певних суттєвих відносинах і внаслідок цього спільністю культури; вища форма соціуму – суспільство як цілісна соціальна система.

Теорія соціальної роботи – 1) логічне узагальнення досвіду суспільної практики, яке ґрунтується на глибокому проникненню в суть досліджуваного явища та розкриває його закономірності; 2) комплекс поглядів та ідей, які дають можливість витлумачувати та пояснювати факти.

Толоки – різновидність архаїчної господарської моделі допомоги. У різних місцевостях мали різну спрямованість: форму спільної діяльності або форму допомоги бідним селянам (спільна обробка землі, різні види перевозок сіна, хліба і т. п., миття льону). Спільна заготівля корму для худоби і годування як різновид толоки називався складчиною.

Убогі (старці, жебраки) – люди певного суспільного стану, які не мають власності, навичок трудової діяльності і займаються збором милостині. У народних повір'ях старець – посередник між реальним і потойбічним світом, неодмінний учасник обрядів поховання, поминок. До XVII ст. оформляються певні категорії убогих: цвинтарні, церковні та ін. У XVIII ст. інститут жебракування оголошується поза законом (1712) Працездатних убогих насильно розміщують в робітні і прядильні будинки. Тим не менше це явище продовжує існувати і в XIX і в XX ст., набуваючи форм професійної діяльності.

Українська Асоціація соціальних педагогів і спеціалістів соціальної роботи – громадська організація, створена (07. 08. 1992) з метою консолідації зусиль у становленні й розвитку соціальної педагогіки і соціальної роботи в Україні.

Філантропія (від грец. – люблю і людина) – людинолюбство, благодійність, допомога й покровительство нужденних.

Використані джерела:

1. Попович Г.М. Соціальна робота в Україні і за рубежем: навч.-метод. посіб. / Г.М. Попович. – Ужгород: Гражда, 2000. – 134 с.

2. Соціальна робота: короткий енциклопедичний словник – К. ДЦССМ, 2002. – Кн. 4. – 536 с.