Національний інформаційний простір України як глобальна проблема

Наукова розробка проблеми інформаційного простору знахо­диться ще на початковій стадії. До того ж саме поняття " інформація", як це не дивно, не має загальновизнаного трактування. Скажімо, Н. Вінер трактує її як визначення змісту, отриманого від зовнішнього світу в процесі пристосування до нього (Н. Вінер. " Кибернетика, или управление и связь в животном и машине." - М., 1948), а К. Шеннон під інформацією розуміє повідомлення, яке звужує коло потрібної для споживача інформації й допомагає обрати саме ту, яка є для нього актуальною, зрештою сприяє якнайшвидшому визначенню йо­го соціальної ролі (К. Шеннон. " Работа по теории информации." - М., 1966). Інші вчені, (наприклад, А. Урсул) оперує більш широким визначенням інформації, розуміючи її як відображення різноманітності. Існує і ряд інших дефініцій, але всі вони так чи інакше залежать від сфери знань, в яких розглядається інформація.

3 точки зору політології ми віддаємо перевагу визначенню, яке виводиться в рамках поняття " політична комунікація" (М. Гончаров), оскільки дана наука має справу не з інформацією взагалі, а тільки з тією частиною соціальної інформації, котра функціонує в суспільстві в процесі комунікації між людьми: світоглядна, публіцистична (масова), релігійна, естетична, побутова тощо. Сюди ж можна віднести і частину спеціальної інформації, пов'язаної з науковими, в тому числі економічними, етнополітичними та іншими проблемами, яка фіксується за допомогою книг, кінофільмів, театральних вистав, вернісажів тощо. Таким чином, під політико-комунікативною інфор­мацією ми розуміємо суму відомостей, здатних диференційовано відображати стан об'єкта з точки зору потреб політичної системи і Цільового управління нею на певному інформаційному просторі.

Інформаційний простір - базове поняття теорії комунікації. При Цьому важливо виходити з того, що інформаційний простір не тотожний системі ЗМІ або системі масової комунікації на певному геополітичному просторі. ЛІД національним інформаційним простором слід розуміти насамперед структурність і протяжність інформаційного зв'язку суспільства: матеріальні (технологічні) можливості отримання, збереження і розповсюдження інформації на території країни і за її межами за допомогою всіх діючих компонентів національної (загальнодержавної) системи інформації та зв'язку, діяльність котрої має гарантоване правове забезпечення.

З багатьох причин проблеми масових інформаційних процесів, комунікаційної політики і практики, неможливо розглядати ізольовано від проблем становлення і розвитку нової державності, міждержавних і міжнаціональних відносин. Тому гостро постало питання про користування правами на інформацію і інформування. Ці права пов'язані і з суверенністю держави, і з можливостями нації, народу висловлювати свою суверенну волю, бути активним учасником суспільних процесів. Право на комунікацію у відповідності з міжнародними нормами - невід'ємне право індивідів і народів, фундаментальний спосіб демократизації суспільства. Це право виходить за рамки свободи совісті, свободи висловлювань і друку. Воно має більш могутній соціальний контекст. Отже, нове освоєння інформаційного простору знаходиться у лінійній залежності від переосмислення як концепції розвитку, так і характеру і функцій сучасної національної системи масової інформації та зв'язку. Для оцінки перспектив, напевно, саме важливе - це вірно оцінити національні (тобто в даному випадку, державні) ЗМІ, їхні ресурси і потенціал. З такою оцінкою тісно пов'язане питання про економічну свободу того чи іншого засобу масової інформації, з котрою конфронтує неза­лежність преси (фактично остання відсутня, якщо ЗМІ поставлені у відповідні економічні, а то й кримінально-мафіозні умови і обставини).

Теж важливе і дуже непросте питання про інтегруючу, консолідуючу роль ЗМІ у процесі їхньої діяльності в поліетнічній країні (проблема поліетнічного, полікультурного складу суспільства буде хвилювати людство і надалі, враховуючи, що у світі близько 200 країн і понад 4000 культур). Доведено, що тенденційна подача фактів та їх відповідна інтерпретація в ЗМІ проводить до протилежного ефекту. Саме так " вирощувалось" деформоване почуття патріотизму, в основі котрого лежали любов до " свого" і неповага до " чужого". Проблема росту національної самосвідомості все частіше перетворювалася в таких ситуаціях в предмет політичних спекуляцій.

Вище вже зазначалось, що система засобів масової інформації, її діяльність в демократичному суспільстві, має бути забезпечена юридично, з урахуванням усіх вимог публічного права, міжнародного гуманітарного права. Гарантами правового забезпечення діяльності ЗМІ виступає держава (парламент, президент, уряд) і суспільство (партія, рухи, об'єднання, спілки).

Проблема прав, свобод та відповідальності ЗМІ в демократичному суспільстві - одна з наріжних. На думку М. Смарта (Великобританія), владні структури мають дотримуватися певних стандартів в процесі розвитку і захисту національного інформаційного простору: 1) гарантувати право доступу мас-медіа до джерел інформації, підтримувати їх публічний авторитет і робити це на справедливій і неупередженій основі; 2) страхувати журналістську професію від джерел загрози, забезпечувати журналістам доступ до джерел конфліктів, екстремальних ситуацій і водночас виховувати повагу до самого поняття " видавнича незалежність"; 3) сприяти плюралізму мас-медіа; 4) забезпечувати дійсними інституціями незалежний публічний сервіс мас-медіа.

Своєрідним коментарем до вищесказаного можуть слугувати такі статистичні викладки. У 1990 році громадяни України передплачували 92 млн. примірників періодичних видань, у 1996 році - в десять (!) разів менше. До того ж, так звана " жива передплата", коли газета приходить у сім'ю, а не на виробництво чи установу, складае близько 1, 7 млн. екземплярів. Словом, сьогодні один примірник га­зети припадає на кожну шосту-сьому сім'ю (для довідки: у 1994 році одне періодичне видання припадало на третю-четверту сім'ю в середньому).

Продовжується " дуель" між державними та недержавними засобами масової інформації за фінансові ін'єкції (дотації) з боку уряду. Тим самим порушуються паритетні основи діяльності ЗМІ в демократичному суспільстві, що призводить до поділу на " свої" та " чужі" видання.

Світова практика засвідчує, що свобода преси відноситься до однієї з самих регульованих. Число нормативних актів, регламентуючих діяльність власне засобів масової інформації, в кожній країні своє. Але відомо, що в основі правового регулювання діяльності ЗМІ лежать три базові моделі - американська, англійська, французька.

Стосовно України, як і інших країн СНД, можна твердити, що домінуючим в її юридичній практиці є саме французький підхід: преса конституйована в своєрідний соціальний інститут, чия участь в політичному та економічному житті суспільства регулюється так само, як і діяльність законодавчої, виконавчої та судової влади. Причому, правове регулювання преси базується на основних функціональних обов'язках-парадигмах таких структур повсякденності, як:

- масова свідомість (соціальні цінності, орієнтації, норми і принципи);

- соціальна поведінка (соціальні ролі та реалізація їх).

Коли спробувати вибудувати " піраміду" правового регулювання діяльності преси (періодики, телебачення, радіомовлення) в демократичному суспільстві, то в ній, починаючи з вершини, атрибутивними є такі рівні: 1) конституційний рівень; 2) рівень законів; 3) рівень відомчих інструкцій; 4) редакційний рівень; 5) професійно-особистісний рівень. Коли перші три рівні фактично могли б бути базовими для авторитарної чи тоталітарної доктрини (теорій ЗМІ), то наступні відповідають вимогам лібертаріанської, а найбільш повно соціальної відповідальності (преси і журналістики). Звідси ми підкреслюємо важливість взаємної соціальної відповідальності ЗМІ і держави, котра зобов'язана регламентувати діяльність ЗМІ в тій частині, яка стосується інтересів усього суспільства, його правової основи життєдіяльності.

Перевернута вершиною донизу " піраміда" правового регулювання діяльності преси, характерна для тоталітарного суспільства - таку справедливу думку висловив білоруський вчений-соціолог О. Манаєв, як і не менш точну, що в транзитному суспільстві ця " піраміда" щонайменш " лежача" на одній із бокових сторін. Слушне і цікаве спостереження, яке має багате підґрунтя для подальших теоретико-практичних умовиводів.

Національна система масової інформації вбирає в себе всі державні і приватні ЗМІ, канали зв'язку з підготовкою, збереженням і випуском інформаційної продукції. При цьому жоден із засобів масової інформації, ні один канал чи технологічна лінія не є самодостатніми.

Структуру національної системи масової комунікації (НСМК) і функції власне засобів масової інформації (ЗМІ), можна вважати раціональними лише в тому випадку, коди вони відповідають характеру і особлистям національно-державного устрою. Інакше кажучи, НСМК, а рачить і ЗМІ як їхня складова, покликані сприяти соціально ефективній організації суспільства, враховувати економічний ресурс як в цілому, так і активних носіїв культури, традицій, соціальних і національних цінностей в їхньому розвитку. Такий підхід обумовлений тією обставиною, що саме ЗМІ здатні видозмінювати, збагачувати політичний потенціал суспільства, змістовно реалізовувати взаємодію владних структур і преси. По суті, ми маємо тут справу з випереджаючим відображенням, коли за допомогою і при посередництві ЗМІ відбувається своєрідний розподіл рольових функцій, соціальний обмін діяльності, причому, на базі інтересів людей. Таким чином, соціально-відозмінююче відображення і осягнення суті явища служить засобом пошуку інформаційної моделі, яка потім реалізується в процесах управління. Виконуючи посередницьку місію між державою і суспільством, ЗМІ виробляють соціальний інформаційний продукт, який стає національним політичним ресурсом чи політичним потенціалом суспільства. Політичний потенціал суспільства (держави) - це сукупність реальних можливостей і тенденцій, які детермінують його модернізацію, демократизацію і стійкий, в тому числі етнополітичний, розвиток, здатність політичної системи реалізувати інтенцію до самоорганізації і самовдосконалення. Один із основних засобів реалізації цього потенціалу - НСМК та ЗМІ як їхня складова частина. Незаперечним є твердження про виняткову важливість преси, електронних ЗМІ як виробничої сили в сфері масової свідомості, як дійсного учасника формування нової політичної інфраструктури.

Поліфункціональність діяльності ЗМІ, розв'язання ними завдань на різних рівнях не підлягає сумніву, впливу на характер національного інформаційного продукту. Застосувавши відповідну методику (використовуючи підходи Т. Парсона, В. Леонтьєва, Д. Істона)та враховуючи специфіку української політичної системи, характер пострадянських ЗМІ, можна так визначити типологічний та " профільний" зрізи інформаційної продукції:

1. " Затратна" інформація, тобто інформація, яка забезпечує природне функціонування політичної системи, своєрідний її пусковий механізм.

2. Регулятивно-реагуюча інформація, джерелом котрої є процент законотворчої діяльності державних і регіональних органів влади управлінські рішення урядових структур, які призвані задовольнити сформульовані вимоги чи відфільтрувати" їх.

3. Інформація зустрічного зв'язку, тобто потоки відомостей, які йдуть назустріч один одному, про реагуючу діяльність владних структур і стані системи в цілому, її основним джерелом І є діяльність засобів масової інформації та їхніх комунікаційних каналів.

Тепер потреби демократичного суспільства, інтереси його громадян, рольові очікування по відношенню до преси радіо, телебачення зосередженні саме в точці реалізації масової комунікації (невипадково ЗМІ беруть на озброєння філософію спілкування), а не в пропаганді надто політизованих і ідеологізованих схем і догм чи крайніх радикальних етнічних устремлінь. Так що, звертаючись до ієрархічної системи функцій плюралістичної журналістики, слід, на наш погляд, виділити таку її генеральну функцію, котра б охоплювала би всі інші, а саме: прогнозування результату дії за допомогою аналізу і синтезу інформаційних потоків у відповідності з " політичною моделлю" майбутнього. Це дає можливість реально залучити ЗМІ до реалізації загальнодержавних інтересів та очікувань суспільства. Водночас, це створює підґрунтя для визначення наступних, підкорених генеральній (універсальній) функції підфункцій. Журналістика в цьому плані розглядається як поліфункціональний соціально-політичний інститут.

У світі відбувається очевидне зміщення основного акценту з виробництва і розподілу " енергії" на інформацію, в котрій більш уваги приділено питанням творчості, розвитку людського і " штучного" інтелекту та їхнього ефективного " застосування". Тобто, масштаби проблеми інформатизації і комунікації стали настільки суттєвими, що їх уже неможливо ігнорувати і при розподілі природних і соціальних ресурсів, орієнтованих на майбутнє.

В зарубіжних теоріях журналістики практично аксіомою стало, що функціями газет є: 1) інформування; 2) вплив; 3) повчання; 4) розвага читача (О.Грот). Не заперечуючи значення і цих задач, важливо відзначити, що системні уявлення про органічний зв'язок ЗМІ і кон тексту соціально-політичної ситуації дають можливість ще раз вказати на основні функції преси, радіо і телебачення:. інформаційно-пізнавальна;. ціннісно-орієнтаційна;

- соціально-організаторська;

- психологічної регуляції і соціальної мобілізації;

- комунікативно-естетична.

Поява нових інформаційних технологій ставить питання про пе­регляд концепцій циркуляції інформації і системи комунікацій, котра забезпечує цю циркуляцію.

Виходячи з інформаційних критеріїв модернізації, суспільство розвивається на основі національного духу, природного середовища народу, мови, традицій, звичаїв, демографічних тенденцій, екології тощо. Сюди входить і інформаційна мобільність етносу. Під такою мобільністю розуміються ті якості народу, котрі відображають свідомість і активність його саморозвитку шляхом утримання традиційного і створення нового знання. Тобто відбувається одночасний соціальний рух знання (інформації) по вертикалі і горизонталі.

Рух інформації по вертикалі забезпечують сім'я, школа, а по горизонталі - наука і в значній мірі система засобів масової інформації. В цілому ж, суспільні комунікації можна вважати базовим показником, критерієм цивілізованості нації.

Інформаційна мобільність - це природна суспільна і етнопсихологічна реакція народу, адекватна інтелектуально-інформаційним критеріям його розвитку.

Демократія торжествує лише тоді, коли кожний громадянин має можливість без перешкод отримати повну, об'єктивну і своєчасну інформацію. Таке розуміння дозволяє побачити в інформації стратегічну " сировину" демократії.

В порядку констатації відзначимо, що дані соціологічних Досліджень підтвердили масову психологічну неготовність саме журналістів до тих інновацій, котрі запропонували суспільні реалії чи рішення владних структур, як це було і в ситуації з перебудовою. Така ж психологічна непідготовленість відзначається і в масовій свідомості (в аудиторії ЗМІ).

Все ще традиційно слово преси, радіо, телебачення несе на собі відблиски влади. На наш погляд, самі ЗМІ владою в буквальному розумінні цього слова не можуть бути, бо існувати ця " влада ЗМІ" може лише при умові існування трьох легітимних гілок влади. Різниця між владуванням і посередництвом може бути виявлена в тому, щ₀ влада приймає рішення, а ЗМІ ці рішення транслює, доводить до громадян держави (О. Панарін). Цей статус ЗМІ не протирічить свободі слова. Але потрібно завжди мати на увазі, що справжня свобода слова інтелігентної, морально здорової людини передбачає значну долю морального і політичного самоконтролю.

Критерії ефективності діяльності ЗМІ неможливо визначити без врахування рівня " щільності" взаємодії по лінії " орган інформації аудиторія". Ці критерії, на наш погляд, такі:

- доцільність, тобто відповідність вибраних засобів для досягнення поставленого результату;

- надійність, або висока ступінь вірогідності отримання бажаного ефекту;

- економність, або відповідність затрат часу, засобів і зусиль пошуковій цілі кінцевого результату;

- мінімізація ризику неочікуваних і небажаних негативних наслідків.

Сукупність названих критеріїв створює своєрідну матрицю, яка визначає комунікативний потенціал органу інформації та його професійно-кваліфікаційні можливості, не кажучи поки що про суспільну спрямованість виявленого потенціалу.

Такий же підхід до сукупності критеріїв можна застосувати при взаємодіях " орган інформації - влада", " орган інформації - політика" та інші.

Ми уже підкреслювали, що засоби масової інформації створюють в процесі своєї діяльності національний інформаційний продукт. І створюється він за допомогою сучасної матеріально-технічної бази інформаційних систем - синтезу засобів зв'язку і електронно-обчислюваної техніки.

Нині йде кооперація інтелектуальних і матеріальних сил, а також об'єднання засобів інформаційного впливу. Продовжується концентрація інформаційних засобів масової комунікації, координація їхніх можливостей з тим, щоб національний інформаційний продукт був оригінальним і повним.

Журналіст працює у певно-., етнопсихологічному середовищі, котре так чи інакше впливає на нього, як і між тим референтні групи, на котрі він орієнтується. Словом, важлива і така професійна якість як етнопсихологічна непохитність, стійкість. Журналістика як діяльність вбирає в себе два пласти усвідомлення своєї власної національної ідентичності і позиції в етнонаціональній проблематиці - психологічний і історико-культурний, пов'язаний з аксіологічними (ціннісними) і пізнавальними установками.

З огляду на сказане можна стверджувати, що настав час поглибленого, глобального вивчення такої проблеми як українська школа журналістики у світовому контексті, загостривши увагу на спільному (світовою практикою) і специфічному (національний досвід).