Внутрішні конфлікти радянських партизанських структурах в Україні

Уже під кінець Другої світової Москва доклала значних зусиль міфологізації радянських партизанів, а після перемоги над Німеччиною й поготів. “Лакування” партизанського руху стало однією з підвалин безпрецедентного ідеологічного накату, покликаного нав’язати світові радянську версію Другої світової, версію, що з якою вся вина перекладалася на німців (ніби не було місця пакту Молотова-Рібентропа), а національно-визвольні рухи проголошувалися профашистськими. Відтак радянських партизанів називали винятково народними месниками, наділяли надлюдськими вольовими та моральними чеснотами. Партизани ставали героями художніх фільмів, театральних вистав, літературних творів. Лише 1944 − 1974 рр. в Україні на партизанську тематику було видано 274 збірників документів, мемуарів і спогадів, науково-популярних книг, а також 189 художніх творів загальним накладом понад 2 млн. примірників.

Водночас практично абсолютне табу було накладене на інформацію, яка не вкладалася в наперед задану ідеологічну канву. Не розглядалися навіть причини, які гальмували розвиток партизанського руху, поза критикою залишалися дії та поведінка відомих партизанських ватажків, стосунки між ними та вищими штабами, а також м’яко кажучи, непривабливі сторони діяльності партизанів. Показово, скажімо, що на прорахунки Москви, які не дозволили їй задіяти партизанський чинник на повну силу, першими звернули представники німецької сторони. Зокрема, з цього приводу відомий німецький військовий діяч, генерал-полковник Л. Рендуліч стверджував, що радянське керівництво “було далеке від того, щоб використати всі можливості для організації і ведення боротьби в тилу противника” [155].

Морально-етична поведінка партизанів значною мірою зале­жала від їхніх ватажків. Однак ті, м’яко кажучи, далеко не завжди тримали марку, бо ж самі були продуктом суспільства, де пану­вали моральні цінності, понівечені ідеологією класової боротьби та войовничим атеїзмом. Командирами та начальниками штабів, комісарами ставали люди різного віку, виховання, освітнього та культурного рівня, що теж не могло не позначитися.

Вже на засіданні нелегального ЦК КП(б)У 26 листопада 1942 р. керівник підпільно-партизанським рухом на Чернігівщині О. Федоров зауважив, що “...в підпіллі королів розвелося до чорта, тре­ба їх закликати до порядку”[156]. Правда, й сам він був таким “королем”. Український письменник М. Шеремет, який у грудні 1942 р. − квітні 1943 р. перебував у партизанських з’єднаннях С. Ковпака та О. Федорова, в доповідній записці на ім’я М. Хрущова відзначав, що в багатьох партизанських командирів “дуже розвинене самолюбство” і рекомендував ЦК КП(б)У декому з них “прищепити почуття більшовицької скромності і відповідальності”. А капітан Я. Коротков, командирований УШПР до Сумського партизанського з’єднання, в листі від 21 березня 1943 р. на ім’я Т. Строкача писав, що С. Ковпак і С. Руднєв “вважають себе “цар” і “бог””[157].

Між штабом партизанського руху й партизанськими командирами виникали постійні тертя. З кінця 1942 р. штаб почав посилати у партизанські формування своїх представників для ознайомлення з їх станом. Ці заходи не могли сподобатися багатьом партизанським ватажкам, звиклим упродовж 1941 − 1942 рр. вести бойові дії власний розсуд, мало рахуючись із фронтовими обставинами.

З іншого боку, окремі партизанські командири були схильні взяти “тайм-аут” у збройній боротьбі. У цьому контексті показовим є свідчення М. Попудренка. Ось деякі нотатки з його щоденника: “14.09.42. Факт залишається фактом, ми з противником не боролись... Мені здається, що коли б нам не треба було їсти, тоді ми не чіпали б і поліцію. Подивися на свої дії і бачиш: весь час ве­демо оборонну війну. Коли на нашу оборону наткнуться – ведемо бій, після підемо і т. п.... 12.01.43. Відверто кажучи, ми за три з великим місяця нічого суттєвого не зробили. Чотири рази по­чали на залізницю, але безрезультатно, і дві операції безуспішні, Живемо та хліб переводимо. Правда, був час, коли щоденно вели бої, а хліба не бачили”[158].

Факти невиконання партизанами бойових завдань, які ставилися перед ними ЦК КП(б)У і УШПР, були непоодинокими. Коли на початку лютого 1943 р. об’єднаний загін під командуванням Наумова мав вирушити у “Степовий” рейд, то група командирів партпрацівників Сумщини почала пручатися цьому задуму.

Крім того, як згадував у своїх спогадах П. Вершигора, “у біль­шості великих партизанських формувань, які особливо розрослися до 1943 р., була певна тенденція триматися так званої “лісової тактики”, тобто ухилятися від бойових дій в степових районах України. Це відзначав і М. Наумов. У своєму щоденнику від 2 січня 1944 р. він критикував В. Бегму, О. Сабурова та С. Маликова, які “засиджувалися в болотах і лісах”[159].

Особливо відчувалося небажання окремих партизанських ко­мандирів на початку 1944 р. йти рейдами в Галичину. 15 травня 1944 р. помічник начальника оперативного відділу УШПР П. Горлач, який перебував у партизанських з'єднаннях на Поліссі, інформував Т. Строкача, що О. Сабуров не бажає виконувати бойові завдання, хоча його з'єднання забезпечене всім необхідним.

Як згадував М. Наумов, багато командирів “не хотіли йти туди”, бо розуміли, що зіткнуться з багатьма труднощами. Це сто­сувалося й Сумського партизанського з’єднання, яке після С. Ков­пака очолив П. Вершигора. За його словами, частина командирів і бійців, особливо з числа старих кадрів, не бажали йти в рейд, по­силаючись на стан здоров’я і вимагаючи відпустки. Лише ознайо­мивши партизанів зі вказівками ЦК КП(б)У і УШПР, командир навів порядок і вгамував особовий склад, але частину бійців і ко­мандирів довелося таки звільнити і відправити додому[160].

Причину нудного “сидіння” партизанів своєрідно пояснює запис у щоденнику М. Наумова за 2 січня 1944 р.: “...Генерал-майор Федоров, по словах Богуна (представник спецслужб − Авт.), грає з 3-х годин ранку в карти і нікуди не ходить”[161], тобто сидить у лісі. А саме в цей час О. Федоров став двічі Героєм Радянського Союзу!

Труднощі ведення бойових дій у західних районах України деморалізуюче вплинули на окремих командирів. 26 квітня 1944 р. працівники радіовузла партизанського з’єднання ім. В. І. Леніна О. Хабло і М. Вовчик-Блакитна повідомляли УШПР: “За час свого існування з’єднання Іванова жодного Вашого наказу не виконало, тому що командування відтягує час до тих пір, поки виконання їх стане неможливим, і з’єднання продовжує бездіяльність”. Далі зазначалося, що, отримавши наказ УШПР про вихід на територію Львівської області, командування з’єднання замість виконання займалося пошуком повстанських баз і складів, згаявши можливість прориву в заданий оперативний район[162].

Не вдалося уникнути в партизанському русі й приписок. Так, у звіті оперативного відділу УШПР за 1942 − 1944 рр. з’явилася фантастична цифра у 468682 вбитих і поранених вояків противника та його посібників[163], яка, мабуть, разів у десять перевищувала реальні результати. М. Попудренко наводить факти фальсифікації у зведеннях Федорова. Приміром, коли 11 березня складалося зведення про підсумки боїв у районі Софійських дач, то спочатку втрати противника оцінили в 52 особи, а потім вивели цифру 210. А у зведенні за 23 березня 1942 р. після боїв в Єлінських лісах, коли, за словами М. Попудренка, ніхто не бачив вбитих ворогів, німецькі втрати оцінили в 473 особи. Зрештою, 25 жовтня 1942 р. начальник оперативної групи УШПР по Сумській області Я. Мельник писав Т. Строкачу: “Про Сабурова відгукуються дуже погано і називають його аферистом за те, що він приписав собі всі заслуги і подвиги загонів, які не перебували в його підпорядкуванні”[164].

Аналогічні факти фіксуються й пізніше. 23 червня 1943 р. заступник начальника УШПР В. Соколов надіслав М. Попудренку радіограму. У ній зазначалося: “По донесенню Салая знищено всього 144 фашистів, а не 780, як вказуєте Ви” [165]. А в листі комісара Негрєєва (з“єднання М. Салая) від 9 вересня 1943 р. повідомля­вся, що заступник командира з’єднання з розвідки Я. Коротков не створив власну агентурну мережу, а дурив УШПР, надсилаючи розві­дувальну інформацію, отриману ним від інших з’єднань та спецгрупи Головного розвідувального управління (ГРУ) Червоної армії на Чернігівщині¹⁵⁶. У радіограмі ж від 5 вересня 1943 р. до УШПР В. Бегма та І. Федоров повідомляли, що командир Чернігівсько-Волинського з’єднання О. Федоров приписує собі всі підірвані ворожі ешелони на залізницях Брест − Ковель, Брест − Мінськ, Ковель − Сарни, де діяли мінери інших партизанських формувань.

Звичайно, УШПР вимагав від партизанських командирів об’єктивних даних. Ще 30 липня 1943 р. Т. Строкач в одній із радіограм наголошував: “Попереджую під особисту відповідальність командирів і комісарів з’єднань, загонів, що відомості повинні бути перевірені і правдиві. Винуватців за брехливі донесення строго карати”[166]. Але, зрозуміло, що партизани не могли бути “святішими” за радянську Ставку Верховного головнокомандування,
яка у зведеннях Інформбюро систематично подавала неправдиві відомості про втрати німецьких військ. Крім того, й сам УШПР інколи закривав очі на партизанські приписки, оскільки “згори” постійно вимагали підвищення ефективності бойових дій партизанських загонів, а сталінська рука була важкою.

Багато клопоту завдав УШПР С. Ковпак, який користувався надзвичайним авторитетом як серед партизанів, так і серед значної частини населення. Про це знали й німці. У меморандумі Зондерштабу “Р” (Росія), захопленому в 1944 р. радянськими партизанами, німецькі експерти констатували, що в Москві С. Ковпака вважають “батьком партизанського руху в Україні”, що С. Ковпак − загальновизнаний авторитет серед командирів і рядового складу партизанів”[167].

Як людина з характером, часто вперта і непоступлива, інколи емоційна, не дуже обережна у висловах на адресу керівних органів, С. Ковпак був негативно налаштований до осіб, котрі перебували в тилу і працювали в штабах. 30 березня 1943 р. із з’єднання С. Ков­пака на адресу Т. Строкача надійшло таке повідомлення: “Ковпак говорить: “Коли я був на прийомі у тов. Сталіна, він мені прямо сказав − якщо будуть присилати до Вас “НКВСників”, то гоніть їх звідти, їм там нема чого робити” [168]. А в доповідній співробітника розвідвідділу УШПР Я. Короткова від 16 квітня 1943 р. зазна­чалося, що С. Ковпак говорив таке: “Я розмовляв з тов. Ста­ліним і проводжу директиви партії і уряду, а там, в штабі, шкідники сидять, роблять контрреволюцію, за наш раху­нок ордени отримують, після війни знімати будемо орде­ни...”. Не дуже подобались УШПР постійні радіограми із Сумського з’єднання з вимогою збільшення поставок зброї і на­боїв партизанам. Інколи С. Ков­пак надсилав такі радіограми безпосередньо до Кремля.

Конфлікт між С. Ковпаком і УШПР спалахнув і тоді, коли в березні 1943 р. штаб вирішив призначити заступником командира Сумського з’єднання з розвідки капітана Я. Короткова, колишнього співробітника НКВС УРСР. Коли останній 20 березня 1943 р. прибув до з’єднання, С. Ковпак і С. Руднєв відмовилися з ним працювати. 23 − 26 березня 1943 р. Т. Строкач настирливо вимагав, щоб С. Ковпак і С. Руднєв виконали рішення, однак нічого не добився. Тоді, мабуть, у начальника УШПР виник задум викликати С. Ков­пака до Москви начебто для того, щоб той отримав нове бойове завдання для Сумського з’єднання, а можливо й для того, щоб усу­нути його від командування[169].

26 березня 1943 р. Т. Строкач запросив думку С. Руднєва і С. Ковпака. 28 березня від С. Ковпака та його комісара надійшла така від­повідь: “Виклик Ковпака вважаємо недоцільним. Про стан тилу може доповісти Сиромолотний. Подальші завдання роботи давайте листовно або по рації. Обставини вимагають тол, патрони”. На цьому конфлікт було вичерпано. Вочевидь Т. Строкач зрозумів, що тягатися з Героєм Радянського Союзу, легендарним партизанським ватажком, особисто знайомим із Й. Сталіним УШПР не під силу[170].

Негативну роль у стосунках С. Ковпаком з УШПР відіграв член ЦК КП(б)У І. Сиромолотний, відряджений ЦК і штабом наприкін­ці жовтня 1942 р. до партизанських з’єднань С. Ковпака та О. Са­бурова. Після завершення рейду він залишився при штабі С. Ков­пака. Невдоволений своїм незрозумілим статусом І. Сиромолотний став налаштовувати С. Ковпака та С. Руднєва проти керівництва УШПР, водночас інтригуючи серед партизанів проти С. Руднєва.

Невдовзі Т. Строкач від своїх інформаторів та інших осіб отри­мав відомості, що тональність критики в бік УШПР задає І. Сиро­молотний і “штаб Український всі троє (І. Сиромолотний, С. Ков­пак і С. Руднєв − Авт.) тільки лають, разом з його керівництвом”. А 22 березня 1943 р. секретар ЦК КП(б)У М. Співак і Т. Строкач зажадали від І. Сиромолотного, щоб він першим літаком прибув до Москви з доповіддю.

Після повернення І. Сиромолотного до Москви (12 квітня 1943 р.) Т. Строкач підготував у травні 1943 р. записку на адресу ЦК КП(б)У, в якій писав: “...тов. Сиромолотний зі своїм завданням не впорався, став на шлях створення сварок між командиром і комісаром з’єднання, з одного боку, між командуванням та Укра­їнським штабом, з іншого боку”[171]. Однак, на скільки відомо, І. Си­ромолотний так і не був покараний.

Чимало суперечностей виникало між партизанськими команди­рами. Поширеною була практика скарг один на одного. Партизанські щоденники містять образливі характеристики. Першу інформацію про конфліктну ситуацію в командному середовищі партизанського руху ЦК КП(б)У і УШПР отримали від Я. Мельника, який очолив оперативну групу ЦК КП(б)У і УШПР по Сумській області. У листі від 25 жовтня 1942 р. до секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка він писав, що зіткнувся “з самодурством Сабурова і Сиромолотного”, які не хотіли виділяти йому людей для підпільної роботи й органі­зації нових партизанських загонів. А 3 грудня 1942 р. секретар Сумського підпільного обкому П. Куманьок поскаржився вже на С. Ковпака і С. Руднєва, звинувачуючи їх в небажанні виділити лю­дей для укомплектування підпільних райкомів партії[172].

Особливо посилилися суперечки між партизанськими ватажка­ми після створення наприкінці 1942 р. − на початку 1943 р. обласних штабів партизанського руху (ОШПР). Так, начальник Житомирсько­го ОШПР О. Сабуров постійно конфліктував з командиром з’єднання С. Маликовим, який до того ж був секретарем Житомирського під­пільного обкому партії. Не ладилися справи в начальника Рівнен­ського ОШПР В. Бегми з командиром з’єднання І. Федоровим.

Важко складалися стосунки і в начальника Кам’янець-Подільського ОШПР С. Олексенка з підлеглими йому партизанськи­ми командирами. Після втручання ЦК КП(б)У і УШПР С. Олексенко, І. Скубота, І. Шитов надіслали 1 липня 1943 р. М. Хрущову таку радіограму: “Недомовленості перших днів зустрічі врегульовані, зараз серед нас взаємини самі справжні, більшовицькі і нехай не думають, що ми будемо битися між собою, а не з німцями”[173].

Упродовж березня − червня 1943 р. тривав конфлікт між коміса­ром Вінницького партизанського з’єднання Я. Мельником і малоавто­ритетним командиром з’єднання І. Шушпановим, доки останній не був замінений Я. Мельником. 14 липня 1943 р. ЦК КП(б)У і УШПР залагодили суперечку між І. Хитриченком і С. Лішивським на Київ­щині. Командиром з’єднання призначався І. Хитриченко, а його опонент очолив один із партизанських загонів.

Не можна оминути увагою стосунки між О. Федоровим та його командирами М. Попудренком і Г. Балицьким. У щоденнику М. Попудренка за 16 квітня 1942 р. є запис про те, що під час сніданку О. Федоров сильно образив його. М. Попудренко постійно наголо­шував, що за командування О. Федорова партизани часто уникали активних дій: “Скажу відверто: я в корні з цим не згодний. Наші дії повинні бути активними, а не пасивними. Ми в тилу й існуємо для того, щоб нищити ворога і порушувати його нормальне життя в тилу. Це наше пряме завдання”[174].

Особливо детективною виглядає історія про намір УШПР на­чебто подати Г. Балицького до нагородження другою Золотою Зіркою Героя Радянського Союзу. Коли такі чутки чи плітки дійшли до О. Федорова, тоді він разом зі своїм комісаром В. Дружиніним надіслали Т. Строкачу таку радіограму: “Маємо такі дані, що нібито Ви хочете Балицького подати до нагородження другою медаллю “Золота Зірка”; якщо так, то переконливо просимо утриматися до нашої зустрічі”. Але 8 лютого 1944 р. УШПР розвіяв занепо­коєння О. Федорова й повідомив, що про нагородження Г. Балицького мова не йде[175].

О. Федорову багато чого вибачали й добре нагороджували, хоча деякі його дії були малозрозумілими, а то й боягузницькими. Він півтора місяця (вересень − жовтень 1941 р.) блукав по території Полтавської і Чернігівської областей, доки знайшов організований М. Попудренком обласний партизанський загін. Коли Чернігівське з’єднання наприкінці 1942 − на початку 1943 р. було заблоковане противником у Клітнянських лісах Орловщини (Росія), то О. Федоров зі своїм комісаром В. Дружиніним без будь-яких пояснень раптово вилетіли до Москви з аеродрому орловських партизанів.

З цього приводу командир Рейментарівського загону ім. М. Щорса Б. Тунік записав у щоденнику: “Викрутився, врятував себе і комі­сара, а народ кинув на поталу ворогові”. На думку Б. Туніка, саме з вини О. Федорова партизанський рух на Чернігівщині восени 1941 р. не набув належного розвитку, й лише в 1943 р. справи пішли на кра­ще, що було пов’язано з діяльністю М. Попудренка[176].