Священні книги іудаїзму

Святе письмо іудаїзму складається з таких текстів:

1. Тора (П’ятикнижжя Мойсея):

«Буття» — про створення світу Богом, про Адама та Єву, гріхопадіння, потоп.

«Вихід» — про вихід єврейського народу на чолі з Мойсеєм із земель єгипетських.

«Левіт» — збірка релігійних догматів, норм та правил.

«Числа», «Второзаконня» — історія євреїв після звіль­нення з єгипетського полону.

Ці книги датуються ХІ ст. до н. е., а мова в них йде про події ХІУ—ХІІІ ст. до н. е.

2. Танах (Невіїм та Ктувім). У період другого Храму до Тори додаються 21 книга Пророків (Невіїм), а також 16 книг Писання (Ктувім).

3. Талмуд. Після зруйнування першого та другого Храмів було втрачено дуже багато примірників каноніч­них текстів. Виникла потреба в коментарях до священних книг. Так протягом тривалого часу у ІІІ—УІ ст. виникли книги, які отримали назву Талмуд — «завершене вчен­ня». Ця величезна за обсягом група текстів (20 томів) поділяється на Мішну («повторення», йдеться про пись­мове повторення усних коментарів до неясних місць Тори) та Гемару («вчення розбирати», тобто тлумачити неясні місця в Торі та Мішні). У свою чергу, кожна з цих частин поділяється на Галаху — вчення про «правильний шлях» у житті, збірку ритуальних правил, та Агаду — ска­зання, притчі, які не мають однозначного висновку. Про­тягом багатьох століть Талмуд для євреїв був основою за­конодавства, судочинства та морально-етичних настанов.

Даоси́ зм — китайське традиційне вчення, в якому присутні елементи релігії, містики, гадань, шаманізму, медитацій, а також традиційної філософії й науки. Послідовників даосизму називають даосами. Вважають, що цю течію заснував Жовтий імператор (родоначальник всіх китайців).

В історії даосизму відбувся поділ учення на філософський даосизм (дао цзя), що розвинувся в неодаосизм, і релігійний (дао цзяо), що включив алхімію, демонологію, лікування. За час свого існування даосизм не створив єдиної церкви, а догматичні положення його ортодоксальних напрямів не сформувалися в конкретний, спільний для всіх вірян догмат.

Проте даосизм є цілісним соціокультурним феноменом, що робить значний вплив на життя сучасного китайського суспільства.

Елементи вчення. Даосизм виник у 6 столітті до н. е. і є однією з двох корінних китайських релігійно-філософських систем (іншою є конфуціанство), які значно вплинули на розвиток китайської культури. Ціль даосизму, як філософії виражається у трактаті «Дао де цзін» («Книга шляху і благодаті») Лао-цзи. Іншими найранішими представниками даосизму є Чжуан-цзи та Лє-цзи. В політиці і виживанні, даос шукає дієвого шляху найменшого спротиву і скромності. Всі крайні позиції ведуть до своїх протилежностей. Все є в русі, за винятком самого Дао (Шляху), який визначає рівновагу між протилежностями їнь та ян.

Наголошується на:

медитації

За твердженням даосів, світ у цілому і людина зокрема характеризуються трьома видами життєвої енергії: шен (дух), ци (дихання) і цзін (життєва субстанція). Під час медитації людина прагне до злиття мікрокосму (її) з макрокосмом (всесвітом). З цією метою людина повинна позбутися від дуалістичного сприйняття дійсності; іншими словами, вона має ототожнити своє Его зі всім всесвітом, тобто позбутися від суб'єктно-об'єктної свідомості. Отже, даоська медитація глибоко містична. Містичний союз зі всім сущим не піддається раціональному поясненню; збагнення здійснюється безпосередньо через досвід. Таким чином, затверджується фундаментальне положення даосизму, згідно з яким розказане Дао не є достеменним Дао. Те, що пізнається під час медитації не піддається словесному вираженню. Якщо все перебуває в процесі постійної зміни, ідентифікація власного «Я» стає ілюзією, явною помилкою, але рано чи пізно людина буде вимушена змиритися з реальністю змін. Проте даосизм не схильний вдаватися до мудрувань і акцентує увагу на практичному здійсненні цієї концепції. Людина повинна переконатися на власному досвіді в суті питання, тобто усвідомити дійсну реальність і відчути себе частиною потоку Дао.

спонтанності

простоті.

Подібно до водного потоку, життя людини повинне протікати шляхом найменшого опору. Отже, ідеалом даосів є існування, вільне від проявів пристрастей і амбіцій. Проте серйозною перешкодою на шляху до звільнення від мирських бажань є освіта, бо знання збільшує схильність до бажань і амбітних прагнень. Саме тому даоси розробили теорію мислення, що перешкоджає підвищенню інтелектуального і освітнього рівнів. Природна простота (пю) виявляється в спонтанних вчинках (ву-вей), які відбивають природну гармонію. У процесі ву-вей особа виражається в своїй первозданній простоті й єднанні з навколишнім світом. У цьому випадку свідомість не встигає проявити свій раціональний початок і підсвідомість бере на себе функції управління особою. Вказані якості сприяють усвідомленню природи всіх живих істот і місця людини на цьому світі. Подібно до буддистів, даоси співпереживають всім живим істотам. Де (чеснота) і Ч'і (енергія) являють собою силу беззусильної дії доступної для даоса.

Як релігія, даосизм наголошує на алхімічних відносинах між макрокосмом і мікрокосмом, шукаючи формулу безсмертя за допомогою: контролю дихання, дієти, вправ, сексуальної стриманості, хімічних еліксирів.

Конфуціанство — філософське вчення мислителя Стародавнього Китаю Конфуція (Кун-цзи) і його послідовників, що на межі нової ери було перетворене на релігію.

У ЗО років Конфуцій почав мандрувати по країні та проповідувати своє вчення. Він мав 3000 учнів, 72 з яких були особливо наближеними до нього, а 12 супроводжували постійно.

Ідеал Конфуція — досконала або благородна людина. Такій людині, на його думку, мають бути властиві дві головні якості: бути гуманістом і керуватися почуттям міри.

Почуття обов'язку^ за Конфуцієм, — це сукупність моральних зобов'язань, що їх гуманна людина добровільно бере на себе й обов'язково виконує.

Конфуцій повчав, що досконала і благородна людина повинна жити у суспільстві соціального порядку, в якому кожен індивід знає свої права й обов'язки, займається своєю справою.

Своє вчення Конфуцій розробляв у період розбрату, розрухи, міжусобної війни і жорстокої кланової боротьби за владу в центрі країни та на її периферії. Такому соціальному хаосу філософ намагався протиставити моральні ідеї, принципи і норми. Для цього він звернувся до давніх традицій. Культи духів і предків — головні у конфуціанстві. Гаслом мислителя було повернення своїм сучасникам давно забутих ними традицій. Філософ неодноразово повторював, що немає потреби у створенні чогось нового, необхідно лише передавати нащадкам забуті настанови великих мудреців минулого, оскільки з їх втратою «золоті часи» у житті людей залишилися далеко позаду. Щоб повернути їх, тобто забезпечити людині щасливе й гідне життя, слід сприйняти погляди своїх наставників і діяти згідно з їхнім вченням. Головне тут — так зване «золоте правило моралі»: «Не роби людині того, чого не бажаєш собі». Тоді, був переконаний Конфуцій, зникне ненависть у державі, припиниться розлад у сім'ї.

Конфуціанство переповнене релігійними культами. Поширеним, наприклад, є культ поваги і шанування старших.

Вищим божеством у конфуціанстві вважалось суворе й орієнтоване на благодійність «Небо». Згідно з китайською міфологією, «Небо» — першопорядок, джерело мудрості і сили; воно визначає долю всього живого на Землі; Китай — країна «Піднебесна», і тому є еталоном, зразком культури і цивілізації для всього світу; правителі Китаю — «Сини Неба», і тому є верховними жерцями, досконалістю і вінцем соціальної піраміди. Конфуцій у китайській традиції — хранитель мудрості «золотих часів», творець учення про моральну досконалість особистості і суспільства у межах суворо фіксованих, освячених авторитетом давнини етичних принципів і норм.

Зороастр — засновник релігії стародавніх персів, відомий під назвою маздеїзму, — особа напівміфічна. Історія згадує про нього вперше при Дарії Гістаспе, одному з видатних царів Персії (в кінці VI — на початку V ст. до нл.), який зробив спробу об'єднати розрізнені племена в перську державу. Прийняття релігії Зороастра було важливою подією при царюванні Дарія. Зороастр був відомий стародавнім грекам і римлянам як засновник релігії магів. Звертаючись до цієї особи, треба сказати, що Зо-роастром назвали його греки і римляни, між іншим, у стародав-ньоіранських написах він називається Заратуштра.

Зороастризм є локально обмеженою дуалістичною релігією, в основі якої лежить уявлення про протиборство добра і зла. Зороастризм, парсизм — це давньоіранська релігія, що склалася в X—VIII ст. до н.е. і поширилася у Середній Азії. По-різному називають цю релігію: зороастризм — за іменем її легендарного засновника — пророка Зороастри або Заратустри; маздаїзмом — від імені Ахурамазди — головного божества, що уособлює світ, добро, істину, життя, і божества, що бореться з Анра-Майю — володарем пітьми, зла, брехні й смерті; магізмом — жерці її є вихідцями з племені магів; релігією Авести — від назви збірника священних книг; вогнепоклонством — у зв'язку з особливим культовим шануванням вогню (в Ірані збереглася невелика кількість вогнепоклонників, яких мусульмани презирливо називають гербами — невірниками); митраїзмом — від бога-спасите-ля Митри; парсизмом, послідовники якого нині мешкають у Бомбеї (Індія). Суть цієї релігії зводиться до переможної боротьби Ахурамазди з Анра-Майо. Земні джерела дуалізму треба шукати в особливостях життя давньоіранських землеробських племен, які терпіли руйнівні напади кочівників.

Зороастризму властиве вчення про страшний суд, загробне життя, кінець світу внаслідок космічної катастрофи, в якій грішники з їх покровителями загинуть, а праведники — послідовники доброго божества — з допомогою Мітри воскреснуть і очистяться вогнем. Зороастризму властивий також культ вогню. В честь його будувалися храми. Дуже специфічний і обряд поховання: труп померлих вміщують на спеціальних баштах мовчання на розтерзання хижим птахам, бо вважається що кремація і похорон у землю або воду споганює вогонь, землю і води. Як і будь-яка інша релігія, зороастризм переносить перемогу зла на невизначене майбутнє, а встановлення правди передбачається лише в потойбічному світі.

Об'єднання зороастризму з іудео-християнством породило в III ст. манихейство — учення, яке в середньовіччі й пізніше дало ряд " єресей": павликіан, богомолів, катарів, альбігойців та ін. У XI ст. серед курдів з'явився іесидизм, послідовники якого поклоняються світлому і темному началам. Манихейство — релігія, що виникла у III ст. у Персії. Воно швидко поширювалося у багатьох країнах — від Італії до Китаю. Засновником вважають напівміфічно-го проповідника Мані. Манихейство являло собою синтез зороастризму і християнства, З християнства манихейство запозичило ідею месіанства. Мані вважався посланцем небесного світу. Основою ж манихейства є зороастрийський дуалізм, визнання двох субстанціональних начал буття — протиборствуючих царства світла, добра, духу і царства темряви, зла, матерії. В першому панує Бог, у другому — диявол. Боротьба двох царств завершиться першою катастрофою, в результаті якої матерія загине, а дух стане вільним. Світ, згідно з манихейством, є втілення зла. Людина, будучи двоїстою істотою (душа — народження світла, тіло — темряви), може допомогти силі світла у боротьбі проти сил темряви.

Християнство оголосило манихейство єрессю. Гостра боротьба тривала до середини V ст., після чого манихейство в Європі продовжувало існувати у вигляді середньовічних єресей павликіан, богомолів, катарів. У Передній Азії манихейство справило вплив на маздакізм.

Ве́ ди — священні тексти індуїзму, складені 3-4 тисячі років тому в Стародавній Індії упродовж періоду, який називають ведичним. Мовою Вед є ведичний санскрит. За віруваннями індусів створення Вед приписується Брахмі. У сучасному індуїзмі деякі з піснеспівів Вед досі мають ритуальне значення. Філософські та релігійні школи Індії поділяються на ортодоксальні — ті, що визнають авторитет Вед, і неортодоксальні — ті, які його відкидають.У Ведах згадуються 1999 богів і міститься 1028 гімнів. Веди складаються з 4-х частин:

• Рігведи — Веди гімнів
• Самаведи — Веди пісень
• Яджурведи — Веди жертвоприношень
• Артхарваведи — Веди заклинань

Спочатку Веди передавались в усній формі в середовищі ведичного жрецтва від вчителя до учня, і були записані пізніше.У класифікації індуїстських священних текстів веди належать до текстів одкровення — шруті. Кожна Веда має основну частину (Самхіту) та коментарі до неї Брахмани, Араньяки й Упанішади. Ведична література поділяється власне на чотири Веди: Упанішади, Веданта-сутру, Рігведа та Ітіхаси.