Морфоструктурний та морфоскульптурний рельєф України

Зв’язок тектонічних структур з рельєфом у межах України загалом добре виражений. Так, усім платформеним структурам відповідають рівнини, а молодим складчастим областям - гори. Щодо давніх складчастих споруд, то Донбасу і Північній Добруджі в рельєфі відповідають рівнинні території, а Мармароському масиву, який у пізніші часи зазнав омолодження, середньовисотні гори.

Великими ендогенними формами рельєфу на території України є передусім Східно-Європейська рівнина з системою височин та низовин, а також гірські споруди Карпат і Криму. Якщо існування цих великих форм поверхні пов’язано насамперед із заляганням у їх основі тектонічних структур першого порядку, то відмінності рельєфу в їх межах значною мірою визначаються характером тектонічних структур нижчих порядків. Тому спершу доцільно розглянути розподіл і особливості окремих форм поверхні та взаємозв’язку з тектонічною будовою.

Найбільшу площу серед рівнинних територій України займають низовини. На півночі широкою смугою (від 60 до 120 км) простягається Поліська низовина. На більшій її частині абсолютні позначки поверхні не пере вищують 200 м. Максимальні висоти пов’язані зі Словечансько-Овруцьким кряжем (316 м). В основі Поліської низовини лежать різні тектонічні структури: на заході - Волино-Подільська плита, у центральній частині - Український кристалічний щит, а на сході Дніпровсько- Донецька западина. Західна частина Полісся складена переважно мергелями, крейдою та пісковиками, які утворюють горбисті підвищення. Більша частина території низовини формувалася під впливом талих вод материкових зледенінь, а тому складена пісками водно-льодовикового та річкового походження. Поверхня її неглибоко порізана, рівнинна, але ускладнена моренними горбами та дюнами.

Придніпровська низовина розташована між Дніпром на заході, Середньо руською височиною на сході, пониззям Десни на півночі і гирлом Самари їм півдні. Територія, прилегла до Дніпра, має майже ідеально плоску поверхню і середніми висотами 100-150 м. На північний схід від долини річки низовина поступово підіймається (найвища точка 245 м над рівнем моря) і стає хвилястою з високими вододілами і відносно стрімкими схилами річкових долин. Ця її частина ще має назву Полтавська рівнина. Придніпровській низовині в цілому відповідає Дніпровсько-Донецька тектонічна западина. Поверхневі шари гірських порід утворені на заході переважно піщаними, а на сході лесовими відкладами. Це сприяє широкому розвиткові яроутворення на території Придніпровської низовини.

Причорноморська низовина охоплює широку смугу на півдні України вздовж Чорного та Азовського морів, а також рівнинний Крим. В основі низовини залягає Причорноморська западина, Переддобруджинський прогин та Скіфська плита. Абсолютні висоти змінюються тут від 210-240 м на заході до 50-80 м на сході. Окремі ділянки поверхні лежать нижче рівня моря (узбережжя Хаджибейського та Куяльницького лиманів). Складена поверхня Причорноморської низовини осадовими породами морського походження, а тому дуже розчленована глибокими (до 100 м) долинами річок та балками.

Височини у межах країни утворюють майже суцільну смугу, що простяглася через усю територію північного заходу на південний схід. Різняться вони тектонічними структурами, що лежать в основі, формами поверхні, абсолютними висотами.

На заході України простяглися Колимська та Подільська височини, які розділені рівниною Малого Полісся. Вчені-геоморфологи об’єднують ці три великі форми поверхні у єдину Волино-Подільську геоморфологічну область. Це обґрунтовано передусім тим, що в їх основі лежить Волино-Подільська плита - тектонічна структура, що утворена переважно осадовими породами крейдового віку (вапняками, мергелями, пісковиками, неогеновими гіпсами). Тому на значній частині території характерними є карстові явища (розчинення гірських порід поверхневими і підземними водами та утворення пустот, печер, карстових лійок).

Волинська височина підіймається над рівниною Малого Полісся в середньому на 30-50 м. Абсолютні позначки на ній змінюються від 200 до 300 м. Найбільші з них приурочені до Повчанських висот (361м) та Мізоцького кряжа (345 м).

Подільська височина є найвищою частиною Східно-Європейської рівнини у межах України. Абсолютні висоти її перевищують 300 м, часто досягають 400 м і більше (гора Камула 471 м - найвища точка височини). Рельєф Подільської височини дуже розчленований численними річковими долинами, ярами, балками, глибина яких сягає інколи 150 м. Виділяються у її межах окремі кряжі, пасма горбів (Розточчя, Гологори, Кременецькі гори).

Рівнина Малого Полісся має полого хвилясту поверхню з висотами, що не набагато перевищують 200 м над рівнем моря.

Між долинами Дністра і Пруту в межах Чернівецької області простяглася на 50 км Хотинська височина. Це горбисте пасмо має пересічні висоти 350-400 м, а максимальну - 515 м (г. Берда). 

Найбільшою за площею в Україні є Придніпровська височина, яка розміщена між річками Дніпро і Південний Буг. На півночі і на півдні вона поступово переходить у низовини. Формування височини пов’язано з виступами Українського кристалічної щита, що перекриті зверху незначними товщами лесових порід.

Придніпровська височина має слабогорбисту поверхню з середніми висотами 220-240 м. Найвища точка має позначку 322 м. Глибоко розчленована лише східна окраїна височини, що прилягає до Дніпра. Зокрема південніше Києва, вздовж правого берега річки підіймається крутим уступ (150-160 м заввишки) дещо відокремлений від інших територій височини кряж - Канівські гори. Висоти його сягають 230 м над рівнем моря. Вздовж річкових долин на Придніпровській височині часто відбуваються зсуви гірських порід, місцями виходять на поверхню давні кристалічні породи.

На північному сході території України виділяються відроги Середньоросійської височини. В основі її залягає Воронезький масив, у межах якого піднятий кристалічний фундамент платформи, перекритий незначною товщею пухких осадових відкладів - здебільшого лесами. Хвилясте плато поступом знижується від 240 до 150 м у південному та південно-західному напрямках.

До північного краю Приазовської височини прилягає Донецька височина. В її основі лежать складчасті споруди Донбасу, які належать до герцинської етапу горотворення. За характером поверхні це горбиста височина, яка утворена декількома пасмами, що складені пісковиками, вапняками, мергелями, лесами. Найвищу її частину, що простягається на південному сході височини, називають Донецьким кряжем. Саме на кряжі розташована найвища точка височини - Могила Мечетна (367 м над рівнем моря).

Приазовська височина у тектонічному відношенні відповідає лівобережній частині Українського кристалічного щита. Рельєф її слабохвилястий з окремими підвищеннями, які тут називають могилами. В долинах річок інколи відслонюються граніти, а на вершинах залягають леси. Найвища точка Приазовської височини - Могила-Бельмак, яка має висоту 324 м.

Гори в Україні представлені Українськими Карпатами та Кримськими горами.

Українські Карпати - це пасма хребтів, що здебільшого тягнуться з північного заходу на південний схід. Вони є частиною гірської системи Карпат, що простяглася на 1500 км у вигляді велетенської підкови площею 188 тис. км2, охоплюючи частини території шести країн Європи. Українські Карпати є частиною власне Східних Карпат у західній частині нашої держави, що займають простір довжиною понад 270 км між кордонами Польщі та Румунії, ширина гір становить близько 100 км.

Українські Карпати - це типові середньовисотні гори, з округлими чи загостреними вершинами, відносно пологими, рідше стрімкими схилами. Висоти хребтів коливаються від 700 до 2000 м і більше, найчастіше 1000-1600 м.

Структурно Українські Карпати відповідають Карпатській складчастій споруді, яка належить до Середземноморського рухливого поясу. До того ж більшість території саме Українських Карпат у геологічному відношенні охоплює зовнішню частину дуги, яку називають Зовнішніми, або Флішевими, Карпатами. Фліш - це потужні, одноманітної будови осадові товщі мілководних морських відкладів. Складені вони ритмічним перешаровуванням пісковиків, глин, мергелів, рідше грубоуламкових порід-конгломератів, що повторюються у геологічному розрізі сотні і тисячі разів. Утворилися флішеві покриви впродовж тривалого геологічного часу, що вимірюється мільйонами років, в умовах постійних коливальних рухів морського дна. У Зовнішніх Карпатах нагромадилися п’яти-семикілометрові товщі флішу. Загалом у геологічній будові Українських Карпат беруть участь різновікові відклади від докембрійських до антропогенових, але найпоширенішими є крейдові і палеогенові товщі флішу.

Зовнішній край Карпатської складчастої споруди відділяє від Східно- Європейської платформи Передкарпатський крайовий прогин, що заповнений потужною товщею осадових порід, які були винесені з гір у прилеглий морський басейн. У рельєфі прогину відповідає ускладнена котловинами і долинами річок Передкарпатська височина, що поступово підвищується у напрямку до гір. Вона утворює одну з семи геоморфологічних областей Українських Карпат.

Власне Карпати виокремлюють пасмами хребтів і масивів з північного заходу на південний схід. У їх межах виокремлюють п’ять відмінних геоморфологічних областей, що пов’язано насамперед зі складною тектонічною будовою. Три зовнішні у геологічному відношенні належать до Флішевих Карпат. Над рівниною Передкарпаття відносно стрімким уступом підіймаються Зовнішньофлішеві Карпати. Це велика складчаста область антиклінального типу. Назва Зовнішньофлішеві Карпати відображає природу області, яка у геологічному відношенні охоплює Скибову зону Флішевих Карпат, а також частину Передкарпатського крайового прогину, де сформувалися антиклінальні складки. В основі складок прогину також залягають товщі флішу. Назва Скибова зона пов’язана з тим, що складки тут насунуті на прилеглу рівнину, а тому нахилені у північно-східному напрямку. Через це схили хребтів, обернені до Передкарпаття, стрімкіші, а південно-західні - пологіші. Поперечні розломи, успадковані ріками, розділяють Зовнішньофлішеві Карпати на підобласті дещо відмінні за абсолютною висотою та характером рельєфу і геоморфологічних процесів. Українські Бескиди, Скибові Ґорґани та Покутсько-Буковинські Карпати. Найвища точка Зовнішньофлішевих Карпат - гора Сивуля Велика (1836 м) - розташована у межах найбільш піднятої із трьох під областей - Скибових Ґорґан.

Вододільно-Верховинська область охоплює центральну знижену частину Українських Карпат з переважанням низькогірного рельєфу (переважають абсолютні висоти - 600-1200 м). Лише окремі хребти і вершини у межах цієї геоморфологічної області піднімаються до 1700 м і більше. Назва геоморфологічної області пов’язана з тим, що тут проходить більша частина Головного карпатського вододілу, який розділяє Українські Карпати на два макросхили - північно-східний (басейни Сяну, Дністра, Прута, Сірету) і південно-західний (басейн Тиси). Саме на цьому вододілі знаходяться головні Карпатські перевали Ужоцький (852 м), через який проходять залізниця і шосе, що з’єднують Ужгород зі Львовом; Верецький (Ворітський), або Латірський(770 м), де проходить сучасна автомагістраль Київ - Чоп, Торунський (931 м) та Яблуницький (921 м). Через останній іде автотраса, що проходить неподалік найвищих вершин Українських Карпат, з’єднуючи Івано-Франківську область із Раховом та всім Закарпаттям.

Полонинсько-Чорногірські Карпати охоплюють внутрішню найбільш підняту частину гір. Округлі безлісі привершинні частини хребтів тут зайняті розлогими полонинами. Жителі Українських Карпат полонинами називають безлісі ділянки верхнього поясу гір, які використовують як пасовиська та сіножаті. Розділені долинами річок Полонинсько- Чор- ногірські Карпати утворюють окремі масиви. Найвищі серед них -Свидовець і Чорногора, у яких виражені сліди діяльності гірських льодовиків, що лежали тут в епохи четвертинних зледенінь. Лише у масиві Чорногора є шість вершин висотою понад 2000 м, у тому числі і Говерла.

На південь від Свидовця і Чорногори розміщена невеличка частина області Мармароського масиву, яка у геологічному відношенні належить до Внутрішніх Карпат. Вона представлена в Україні Рахівськими і Чивчинськими горами з гострими скелястими гребенями хребтів зі слідами четвертинного зледеніння. Вони є частиною Мармароського кристалічного масиву, що був сформований ще у герцинську тектоно-магматичну епоху, поступово за мільйони років перетворився у горбисту рівнину, а під час альпійського горотворення зазнав омоло-дження.

На захід від притоки Тиси - Тересви, вздовж Полонинсько-Чорногірських Карпат простягається ще одна область Внутрішніх Карпат - Закарпатське низькогір ’я. До складу його входить Вигорлат-Гутинське вулканічне пасмо, яке утворене магматичними породами, які виливалися на поверхню через кратери та тріщини у земній корі, та Солотвинське низькогір’я, яке складене осадовими соленосними відкладами.

Закарпатському крайовому прогину відповідає у рельєфі Закарпатська рівнина, що знижується в напрямку до Тиси від 130 до 105 м над рівнем моря, а подекуди ускладнена вулканічними горбогір’ями.

Кримські гори простягаються вздовж південного узбережжя Кримського півострова майже стоп’ятдесяти- кілометровою дугою, ширина якої близько 50 км. За будовою земної кори вони пов’язані з Кримською тектонічною спорудою, яка зазнала горотворчих процесів під час кіммерійської та альпійської складчастих епох. У рельєфі гір чітко виокремлюють три паралельні, витягнуті з південного заходу на північний схід пасма хребтів, масивів і вершин. Зовнішнє (північне) пасмо - найнижче (250-350 м). Воно у північному напрямі поступово переходить у рівнину. Внутрішнє (середнє) пасмо має висоту 400-600 м. Найвищим є Головне (південне) пасмо (1200-1500 м), яке круто, майже вертикально обривається до Чорного моря. Воно має хвилясту поверхню і складається з окремих плосковершинних плато, які тут називають яйлами(татарське слово “яйла” означає літнє пасовище). У цьому пасмі, на Бабуган-яйлі, розташована найвища точка Кримських гір - вершина Роман-Кош (1545 м). Поблизу другої за висотою вершини Еклізі- Бурун розміщений найважливіший перевал Кримських гір - Ангарський, через який проходить шосе, що з’єднує Сімферополь з Алуштою та іншими містами Південного берега Криму.

Характерною рисою Кримських гір, особливо Головного пасма, де поширені вапнякові породи, є наявність різноманітних карстових форм рельєфу. Зустрічаються тут дуже глибокі провалля, печери. На дні багатьох з них є підземні потоки і озера, які є важливим джерелом живлення річок Криму.

Усі пасма глибоко розчленовані поздовжніми і поперечними річковими долинами, які місцями мають каньйоноподібну форму. Найбільше приваблює численних туристів Великий Кримський каньйон.