Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Основні концепціі соціального конфлікту у сучасній зарубіжній політологіі.






Соціальний конфлікт.

Соціальний конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — крайній випадок загострення соціальних протиріч, який виражається в зіткненні різних соціальних спільнот, обумовленому протилежністю чи суттєвою відмінністю їх інтересів, цілей, тенденцій розвитку.

Як соціальне явище конфлікт був вперше розглянутий А. Смітом, який вважав його основою поділу суспільства на класи та економічної боротьби між ними. Фундаторами власне соціологічної теорії конфлікту вважають К. Маркса, М. Вебера та Г. Зіммеля.

Сам термін " соціальний конфлікт" вперше ввів до наукового обігу німецький соціолог Г. Зіммель, який вважав конфлікт універсальним явищем, а безконфліктне суспільство недієздатним. Тобто він говорив, що конфлікт може стати засобом розвитку суспільства.

Можна виділити наступні атрибути конфлікту:

1 – сутичка (боротьба, несумісність, розбіжність) — момент протистояння несумісних, суперечливих позицій, інтересів, тенденцій;

2 – наявність полярних начал (ліве і праве, добро і зло), що означає одночасно і взаємопов'язаність, і взаємопротилежність;

3 – наявність суб'єктів як носіїв полярних позицій у сутичці;

4 – активність суб'єктів спрямована на подолання суперечності;

5 – суб'єкти не допомагають одне одному, а стоять на перешкоді або блокують реалізацію інтересів одне одного.

Отже, соціальний конфлікт включає ряд основних складових: учасників (суб'єктів) конфлікту, причини конфлікту, об'єкт і предмет, певну конфліктну ситуацію.

Суб'єктами конфлікту можуть бути окремі індивіди, різні соціальні групи, класи, нації, держави.

Об'єктом конфлікту завжди є дефіцитний ресурс. Це, наприклад, одне директорське крісло, на яке претендують декілька кандидатів.

Предметом конфлікту є об'єктивно існуюча або уявна проблема, яка виступає причиною суперечки між суб'єктами. Власне кажучи, це і є протиріччя, заради вирішення якого і починається боротьба.

Причини конфлікту можуть бути як об'єктивними і суб'єктивними: наявність соціальної нерівності, різноспрямованість ідеологічних засад, соціально-психологічні та морально-етичні причини.

Основні концепціі соціального конфлікту у сучасній зарубіжній політологіі.

На відміну від психології і соціології, де концепції конфлікту стали вже класичними, у політології власне конфліктологічні теорії виділити складно. Проблема конфлікту, як правило, включається в більш велику теорію. Тому правомірніше говорити про погляди політологів на роль конфліктів у суспільстві, їхню причинність, управління політичними конфліктами. Часто політологічними називають соціологічні теорії конфлікту, розроблені Козером, Боулдингом, Дарендорфом. Незважаючи на зазначені труднощі, можна все таки виділити три напрямки дослідження конфліктів політологами: теорії політичних структур (груп); теорії політичної стабільності; етнопо-літичні теорії.

Теорії політичних груп. Італійський дослідник Вільфредо Парешо (1848-1923) — творець теорії еліти — вважав, що соціальна поведінка людей залежить від розуму і від ірраціональних рівнів психіки. Як люди відрізняються за біопсихологічними якостями, так і суспільство соціально неоднорідне.

Теорії політичної стабільності. Концепції даного напрямку з'явилися на початку 60-х років. Основна увага в них приділяється вивченню факторів недопущення конфліктів у сучасному суспільстві. Так, Дж. Блондел запропонував трьохмірний вимір політичної системи на відміну від традиційної дихотомії (дємократія-диктатура). На його думку, крім тоталітарно-демократичного виміру, необхідно враховувати “радикально-консервативну вісь”, яка вимірює спрямованість політики на зміну чи збереження існуючого положення, яка здійснюється урядом, а також “ліберально-авторитарну вісь”, що оцінює засоби — згода чи примус, за допомогою яких уряд здійснює свої політичні цілі.

У теорії “внутрішнього конфліктної поведінки”, розробленої Д. Сандерсом, усі дестабілізуючі події розглядаються як відхилення від системи специфічної “нормальності”, які відрізняються від країни до країни і від періоду до періоду часу. Під такими подіями Сандерс розуміє зміни в режимі, владі і співтоваристві, мирні і насильницькі виклики політичній системі, тобто різні форми внутрішньої конфліктної поведінки. Категорія нормальності, відхилення від якої приводить до конфліктів, пов'язана з рівнем масової свідомості, вираженим у пануючих в даному суспільстві на даний момент соціальних цінностях.
Етнополітичні теорії. Ці концепції з'явилися в другій половині 70-х років. Популярність придбала концепція внутрішнього колоніалізму, запропонована професором Вашингтонського університету М. Геншером у 1975 p. М. Гектер пов'язує проблеми нерівномірності соціально-економічного розвитку з етнічними розходженнями населення держави. Важливим є політичний конфлікт між центральним урядом і етнічними периферійними групами в процесі модернізації багатонаціональної держави. Посилення розходжень у соціально-економічному розвитку етнонаціональних груп пояснюється їхньою нерівномірною модернізацією. Економічна нерівність, що утворилася, стає причиною прояву етнонаціональної солідарності, а надалі — етнонаціоналізму.
Близька до цієї концепції теорія “нерівномірного розвитку” Т. Нейрна, директора Шотландського міжнародного інституту.
На його думку, етнонаціональний конфлікт — результат нав'язування менш розвинутим районам країни зразків розвинутого центру.
Домінантне становище політичних факторів у генезисі етнонаціональних конфліктів подане в етнополітичній концепції професора Колумбійського університету Дж. Ротшильда. У роботі “Етно-політика” (1981) він відзначає, що під час модернізації відбувається політизація лідерів національної меншості, а отже, політизація всієї соціальної групи. Спонукальним мотивом початку цього процесу є заклопотаність збереженням етноспецифічних рис і прагнення мобілізувати їхніх носіїв у єдину групу. Для подальшої консолідації необхідна “еліта групи, здібна і зацікавлена в мобілізації носіїв етнічних рис у діяльну спільність”, а також суперництво через обмежені ресурси усередині “великого” співтовариства. Одним з варіантів другої умови може бути центрально-периферійний конфлікт на етнонаціональній основі.

У зарубіжній психології накопичені значні традиції вивчення міжособистісних конфліктів. В історії їхнього вивчення зарубіжними психологами можна виділити два етапи: початок століття — 50-ті роки і кінець 50-х років — сьогодення. На першому етапі конфлікт вивчався в рамках наступних підходів: психоаналітичного, соціотропного, отологічного, теорії групової динаміки, фрустраційно-агресивного, поведінкового, соціометричного та інтеракціоністського. На другому етапі розвивалися і нові напрямки дослідження міжособистісних конфліктів. Це теоретико-ігровий підхід, теорія організаційних систем і теорія та практика переговорного процесу.
2. В історії вивчення конфлікту в західній соціології виділяються три етапи: друга половина XIX ст.; перша половина XX ст. і друга половина XX ст. На першому етапі основне дослідження конфлікту йшло в руслі соціал-дарвінізму і марксистської теорії. У першій половині нашого сторіччя найбільш активно розроблялися функціональна теорія конфлікту Г. Зиммеля і структурний функціоналізм Т. Парсонса. В останні десятиліття основні соціологічні дослідження йдуть у рамках таких напрямків, як теорія позитивно-функціонального конфлікту Л. Козера, конфліктна модель суспільства Р. Дарендорфа і загальна теорія конфлікту К. Боулдинга.
3. Політологічні дослідження конфлікту пов'язані з наступними напрямками: теорії політичних груп, теорії політичної стабільності і етнополітичні теорії. Теорії політичних груп представлені концепціями таких учених, як В. Парето і Г. Моска (теорія еліти), Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А. Бентлі та ін. Серед теорій політичної стабільності виділяються концепції Дж. Блондела, Д. Істона, С Ліпсета і Д. Сандерса. Етнополітичні теорії містять у собі концепцію внутрішнього колоніалізму (І. Гектер), теорію нерівномірного розвитку (Т. Нейрн) і етнополітичну концепцію Дж. Ротшильда.






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.