Описание монет и медалей, хранящихся в нумизматическом музее Университета св. Владимира» (1896.

Матеріали досліджень про Шумськ і його околиці опубліковані у праці «Про місцезнаходження літописних міст Шумська і Пересопниці» (1901).

[ред.]

Сучасні перевидання

Антонович В.Б. Про Козацькі часи на Україні - К.: Дніпро, 1991. - 238 с.

[ред.]

Громадсько-політична діяльність

Антонович був представником народницької школи в українській історіографії. Він створив так звану «київську школу» істориків, що в особі учнів Антоновича з Київського університету (Дмитро Багалій, Петро Голубовський, Михайло Грушевський, М. Довнар-Запольський, Іван Линниченко та ін.) заклала підвалини сучасної історичної науки.

У своїх працях Антонович уникав синтези, документально досліджуючи окремі історичні явища. Лише в своїх науково-популярних лекціях («Бесіди про часи козацькі в Україні» (1897); «Виклади про часи козацькі в Україні» (1912) Антонович дав загальний огляд української історії від часів сформування козаччини. Антонович був видатним українським громадським діячем. Належачи до так званих «хлопоманів», він надрукував у відповідь польському публіцистові Зенону Фішеві (псевдонім Падалиця) відому статтю «Моя исповедь» (1862), де подав обґрунтування ідеології «хлопоманів». Майже півстоліття Антонович стояв на чолі українського громадсько-політичного життя, був головою київської Старої Громади, і за його ініціативою 1890 року в Галичині дійшло до «угоди» між поляками й українцями у Львівському сеймі. Антоновичу належить велика роль в реалізації плану переїзду Михайла Грушевського до Львова і створення там наукового осередку.

Створив українську археологію як науку, розробивши нову методику ведення розкопок. Дослідив стоянки періоду палеоліту, неоліту, провів розкопки поселень Трипільської культури, древлян та розробив їх класифікацію. Видав археологічні карти Київської й Волинської губерній (1895, 1900). Учасник багатьох загальноросійських археологічних з'їздів, міжнародного археологічного конгресу в Лісабоні (1880).

Мешкав у Києві за адресою вулиця Жилянська, 20 (з 1880-х рр. до 1908 року; будинок не зберігся).

Обольщаться

Євген Васильович Спекорський (15 жовтня 1875, Острог, Україна — 3 березня 1951, Нью-Йорк, США) — український філософ і правознавець, професор з 1913, доктор державного права з 1917

Біографія

Народився 15 жовтня 1875 року Острозі. У 1898 році закінчив Варшавський університет. У 1898 - 1901 - працював при університеті, де був залишений для підготовки до професорського звання. У 1901 — 1903 - студіював у університетах Парижа, Берліна, Геттінгена, Гейдельберга. У 1903 обраний приват-доцентом кафедри енциклопедії та історії філософії права Варшавського університету. У 1910 отримав ступінь магістра права в Юр'євському (Дерптському) університеті. У 1913 році обраний професором кафедри філософії права юридичного факультету Київського університету, водночас викладав на Київських вищих жіночих курсах. У 1914 очолював Київське філософське товариство.

14 грудня 1915 року в Саратові, на загальному засіданні Київського й Саратовського юридичних товариств, професор Київського університету Святого Володимира Євгеній Васильович Спекторський зачитав свою доповідь, присвячену новомодної тоді у Франції ідеології солідаризму.[1]

У 1917 здобув ступінь доктора державного права у Московському університеті. У 1918 — декан юридичного факультету Київського університету, а в 1918 — 1919 — ректор Київського університету Св. Володимира.

У 1920 — 1924 — професор Белградського університету; в 1924—27 — професор і декан Російського юридичного факультету при Карловому університеті в Празі. 1927 повернувся до Белградського університету. В 1930—45 — професор Люблянського університету.

[ред.]