Пакування

Згідно ГОСТ 21-94 пакування цукру відбувається механізованим способом.

Цукор-пісок фасують в паперові або поліетиленові пакети масою нетто 0, 5 та 1, 0 кг. Допустимі відхилення від середньоарифметичного значення маси нетто пакетів з цукром не повинні перевищувати ±2, 0%.

Цукор-пісок фасують в пакетики з художнім оформленням масою нетто 5-20 г, які виготовлено з комбінованого матеріалу (папір з поліетиленовим покриттям) за діючою нормативною документацією або з імпортного паперу, рівнозначному за показниками якості і дозволеним до застосування органами охорони здоров’я.

Допустимі відхилення від середньоарифметичного значення маси нетто не повинно перевищувати ±3, 0%.

Поліетиленові пакети повинні бути виготовленні з поліетиленової плівки, що дозволена до застосування органами охорони здоров’я, за ГОСТ 10354, паперові – з двох шарів паперу: внутрішнього та зовнішнього.

Також цукор-пісок пакують масою нетто 50 кг:

- в нові тканні мішки за ГОСТ 8516 і рівнозначні за показниками якості мішки, що дозволені до застосування органами охорони здоров’я, що забезпечують зберігання продукції;

- в сухі чисті тканні мішки, що повертаються, першої та другої категорії;

- в тканні мішки з вкладишами – поліетиленовими товщиною не більше 0, 100 мм, розміром 109 см х 59 см за ГОСТ 19360.

Допускається використовувати мішки третьої категорії та імпортні мішки, що не мають сторонніх запахів і дозволені до застосування органами охорони здоров’я. Цукор не повинен просипатися крізь тканину мішків.

Цукор-пісок також пакують масою нетто 1, 0 т в м’які спеціалізовані контейнери типу МКР-1, 0С за діючою нормативною документацією, з поліетиленовими вкладишами з плівки за ГОСТ 10354 марки 108-06 харчова.

На кожен мішок з цукром повинен бути прикріплений ярлик з відходів білої або світлої тканини суворого льняного полотна, синтетичного нетканого матеріалу на основі лавсану, розміром 9 см х 5 см. Ярлик накладається на горловину мішка й прошивають одночасно з мішком.

Зберігання

Згідно ГОСТ 26907-86 тривалому зберіганню підлягає цукор-пісок та цукор-рафінад, упаковані в тару або без пакування.

Строки зберігання цукру в упаковці встановлюють для цукру-піску:

на складах, що отоплюються – до 8 років,

на складах, що не отоплюються – від 1, 5 до 4 років, залежно від кліматичних умов та виду тари.

Строки зберігання цукру в упаковці встановлюють для цукру-рафінаду:

на складах, що отоплюються – до 8 років,

на складах, що не отоплюються – до 5 років.

Температура цукру, що тривало зберігається, не повинна перевищувати 25⁰С.

Цукор зберігають окремо від харчів, що можуть зіпсувати його якість.

7 Література

1. Белік В. Стан та проблеми цукрової промисловості // №9-10. Техніка АПК.-2003, с. 34-36.

2. Домарецький В.А., Остапчук М.В., Українець А.І. Технологія харчових продуктів. - К.: НУХТ, 2003.- 569 с.

3. Павлова В.А., Титаренко Л.Д., Залигіна В.Д. Ідентифікація та фальсифікація продовольчих товарів. - К.: 2006, 189 с.

4. Технология пищевых производств / Л.П. Ковальская, Г.М. Мелькина, Н.Н. Шебершнева и др..: Под ред.. Л.П. Коваль ской. - М.: Агропромиздат, 1988. - 286 с. - (Ученики и учеб. Пособие для учащихся техникумов).

ТЕМА 14. ЗБЕРІГАННЯ І ОСНОВИ ПЕРЕРОБКИ ЛУБОВОЛОКНИСТИХ КУЛЬТУР

1 Основні питання теми

1.1 Режими зберігання лубоволокнистих культур

1.2. Основи переробки лубоволокнистих культур

2 Ключові поняття і терміни

Лубоволокнисті культури. Льон-довгунець. Солома. Треста.

3 Індивідуальне завдання

3.1 Тип завдання: бібліографічний огляд навчально-методичної, наукової літератури за темою.

3.2 Мета завдання: ознайомитися з технологією і режимами первинної переробки льну-довгунця.

3.3 Самостійна робота: описати технологію первинної переробки та зберігання лубоволокнистих культур

4 Форма подання звіту

Тема. Коротке теоретичне обґрунтування. Малюнки обладнання для первинної обробки льну-довгунця

Питання для самоконтролю

5. 1 Для чого виробляють льон-довгунець?

5.2 Які є способи збирання льону?

5.3 Які процеси відбуваються при переробці соломи на тресту?

5.4 Під впливом чого волокно звільняється від інших тканин стебла?

5.5 Які є способи і режими зберігання трести?

5.6 Чим треста відрізняється від соломи?

5.7 Коротка технологія переробки трести на волокно.

6 Короткий теоретичний матеріал

Луб'яні волокна є цінною сировиною для текстильної про­мисловості. Вироби з них широко використовуються у різних галу­зях народного господарства. Відходи, наприклад, костриця, використо­вуються як сировина в паперовій промисловості, для виготовлення бу­дівельних термоізоляційних матеріалів, у хімічній промисловості для одержання фурфуролу.

З усіх видів луб’яних волокон найціннішим є лляне волокно. В сировинному балансі текстильної промисловості льон займає друге місце після бавовнику. Лляне волокно значно міцніше за бавовник, вовну, джут, має гарні прядивні властивості, гнучкість, міцність, здатність гарно ділитися при чесанні на тонесенькі волоконця. Із лляного волокна виробляється широкий асортимент товарів побутового і технічного призначення.

Первинну обробку стебел луб'яних культур, особливо льону-довгунцю, в основному проводять на підприємствах. Але господар­ства продають луб'яну сировину не тільки у вигляді соломи, але й тресту, волокна.

Луб’яні волокна розміщені у коровій паренхімі стебла у вигляді пучків. Первинна обробка луб’яних культур льону складається з процесів і операцій, мета яких — виділення волокна або лубу із стебла і є досить складною. Для виділення волокна із стебла використовують мікробіологічні, ферментні процеси та здійснюють механічну обробку. Чим довші й тонші стебла льону, тим більше в них міститься волокна.

Дуже важливою ознакою якості майбутнього волокна є колір стебел. Він залежить від ступеня стиглості рослин, умов їх вирощування, погоди під час збирання і зберігання стебел та ін. Нормальні за якістю стебла льону, тобто зібрані в оптимальні строки (ранньо-жовта стиглість), правильно висушені й не ушкоджені хворобами, мають світло-жовтий або зеленувато-жовтий колір. Прядивні властивості луб’яних волокон залежать також від анатомічних властивостей рослин. Структура елементарних волокон і їх зв’язки поміж собою, характер сполучення їх у луб’яні пучки багато в чому визначають технологічні властивості майбутнього волокна. Головною складовою частиною волокон є целюлоза (80 – 84 %), що надає волокнам і виробленим із них тканинам міцності на розрив, гнучкості та еластичності, носкості, гігроскопічності, м’якості та блиску. Особливе значення має вміст у стеблах пектинових речовин. Заповнюючи міжклітинні проміжки, вони утворюють так звані серединні пластинки, які склеюють елементарні волокна у пучки, а пучки — з іншими тканинами стебла. Вилучити волокна із стебел можна руйнуванням (розкладанням) пектинових речовин.

Рослини льону, вирвані з корінням, після відокремлення насінних коробочок називають соломою. Це вже промислова сировина, з якої виробляють волокно. Після певної обробки соломи, яка спрямована на руйнування зв’язків між луб’яними пучками і деревиною, отримують тресту.

Відомі кілька способів приготування трести: біологічний (водяне і росяне мочіння), фізико-хімічний та хімічний. В останні роки переважна більшість льоносоломи в Україні переробляється на тресту способом росяного мочіння — розстиланням. Солому розстилають стрічками на луках, багаторічних перелогах або прямо на льонищі, де вирощували льон. Внаслідок зволоження росою або опадами на поверхні соломи розвиваються гриби, які, поширюючи свій міцелій на корову паренхіму, виділюваними ферментами гідролізують (руйнують) пектинові речовини. При температурі нижче 0 °С розвиток мікроорганізмів практично припиняється, при температурі від 0 до 3 °С він відбувається дуже повільно, а при 18 – 22 °С — дуже активно. Якщо роса або дощ не випадає, процеси гідролізу також затримуються. Встановлено, що найкращим часом для розстилання соломи є перша і друга декади серпня. Росяне мочіння у більш пізні строки призводить до збільшення тривалості вилежування трести і значного зменшення виходу та зниження якості волокна.

Збирають льон-довгунець комбайнами ЛКВ-4Т та ЛК-4Т. При цьому виконується кілька операцій: брання рослин, очісування насіннєвих коробочок, завантаження вороху у транспортні засоби, в’язання соломи у снопи (ЛКВ-4Т) або розстилання на льонищі (ЛК-4Т). Оптимальна норма розстилання 25 – 30 ц льоносоломи на 1 га стелища. Для прискорення процесу вилежування стрічку соломи раз або двічі перевертають за допомогою перевертача ОСН-1. Кінець вилежування трести визначають за пробами. Їх відбирають, коли треста набуває сірого кольору, легко мнеться у руках, а волокно вільно відокремлюється по всій довжині стебла. Проби масою 2, 0 – 2, 5 кг беруть з різних стрічок стелища, сушать і обробляють на м’яльно-тіпальних машинах. Для підбирання трести із стрічок застосовують підбирачі ПТП-1 та ПТН-1. Вони підбирають і в’яжуть тресту в снопи або складають для наступного сушіння в конусах. Найбільший вихід волокна з гарною міцністю отримують із трести вологістю 12 %.

Лляну тресту зберігають при абсолютній вологості стебел не більше 19 %. Найнадійнішим є зберігання її в шохах (під навісами). Якщо навісів немає, тресту зберігають у скиртах або стогах без накриття. Правильно складений стіг має діаметр 6 – 7 м, висоту 8 м. Знизу до середини діаметр його збільшується, а потім зменшується так, щоб верхівка закінчувалась конусом. У стіг таких розмірів і форми

вкладають 12 – 15 т сировини. Оптимальні параметри прямокутної скирти: ширина 5 – 6 м, довжина 12 – 15; висота 7 – 8 м. При формуванні скирт до половини висоти їх також розширюють, а потім звужують і вершують. Снопи вкладають гузирями зовні так, щоб у центральній частині стогу чи скирти вони були підняті на 40 – 50 см вище країв, з утворенням схилу до периферії. Перед укладанням снопів треба зробити підстіжники і підскиртники із жердин, гілля, які кладуть на основу з колод. Можна

використовувати кострицю, насипаючи її суцільним шаром не менше 30 см. Тресту з підвищеною вологістю кладуть у скирти з меншою щільністю. При цьому в окремих господарствах практикується закладка скирт з колодязями для природного або примусового сушіння сировини за допомогою підігрівачів ВПТ-400 або ВПТ-600.

Останнім часом для зберігання сировини з підвищеною вологістю (від 25 до 35 %) її обробляють певними хімічними препаратами (консервантами). Так, у якості консерванту льоносировини підвищеної вологості використовують безводний аміак, який вводиться у скирту за допомогою активного вентилювання, та вуглеамонійні солі (ВАС).

Подальша обробка трести полягає у відокремленні волокна від інших тканин стебла. Залежно від місця проведення розрізняють заводську (промислову) та позазаводську, або господарську, обробку. У господарствах тресту обробляють на м’яльно-тіпальних агрегатах (рисунок 14.1)

Рисунок 14.1 - М’ялка МЛКУ-6

Лляний ворох (насіння в коробочках, листя, частинки стебел), отриманий після комбайнованого збирання льону, має високу вологість (75 – 80 %) і дуже нестійкий при зберіганні. Тому його негайно сушать на спеціальних сушарках при температурі теплоносія 45 – 47 °С, після чого перетирають на молотарці-віялці МВ-2, 5А. В результаті отримують насіння і полову.

Література

1. Осокіна Н.М., Гайдай Г.С. Технологія зберігання і переробки продукції рослинництва: Підручник – Умань, 2005. – 614 с.

2. Подпрядов Г.І., Скалецька А.М., Сеньков А.М., Хилевич В.С. Зберігання і переробка продукції рослинництва.- К.: Мета, 2002. – 495 с.

ТЕМА 15. ТЕХНОЛОГІЯ ПІСЛЯЗБИРАЛЬНОГО ОБРОБІТКУ ХМЕЛЮ

1 Основні питання теми

1.1 Характеристика та технологія збирання шишок хмелю

1.2 Технологія первинного обробітку шишок хмелю

2 Ключові поняття і терміни

Шишки хмелю. Альфа - і бета-кислоти. Вентилювання хмелю. Сушіння. Відлежування. Зволоження. Сульфітація. Зберігання хмелю.

3 Індивідуальне завдання

3.1 Тип завдання: бібліографічний огляд навчально-методичної, наукової літератури за темою.

3.2 Мета завдання: ознайомитися з технологією збирання та післязбирального обробітку шишок хмелю.

3.3 Самостійна робота: ознайомитися з основними технологічними операціями первинного обробітку шишок хмелю.

4 Форма подання звіту

Тема. Коротке теоретичне обґрунтування. Основні поняття та визначення. Принципова схема установки для післязбиральної обробки шишок хмелю.

Питання для самоконтролю

5.1 Яке значення має хміль у народному господарстві країни?

5.2 В який час треба збирати хміль?

5.3 Які ви знаєте технології збирання хмелю?

5.4 У чому полягає післязбиральний обробіток хмелю?

5.5 Яке значення має активне вентилювання для післязбиральної обробки хмелю?

5.6 Які режими і способи сушіння шишок хмелю?

5.7 Які ви знаєте способи кондиціювання шишок хмелю?

5.8 Яке значення має сульфітація для зберігання хмелю? Як її проводять?

5.9 Які є режими і способи зберігання шишок хмелю?

5.10 Як консервують несушений хміль?

6. Короткий теоретичний матеріал

Жіночі суцвіття хмелю, які називаються шишками або сережками, є основним компонентом у виробництві пива. Вони містять речовини, які надають пиву специфічної приємної гіркоти й аромату, а також підвищують його біологічну стійкість. Такими речовинами є так звані альфа - і бета-кислоти. Використовують шишки також у фармацевтичній промисловості для виробництва деяких лікувальних засобів.

Якість шишок хмелю залежить від його сортових особливостей, умов вирощування, строків збирання, післязбиральної обробки та зберігання. Збирають їх у стані технічної стиглості. В цей час вони щільні, золотисто-зелені або яскраво-жовто-зелені, мають хмелевий запах і містять найбільшу кількість альфа-кислот. Їх вологість 70 – 80 %. Зазвичай шишки достигають у третій декаді серпня, період їх

збирання триває не більше 10 – 15 днів. Запізнення із збиранням призводить до зниження якості хмелю (погіршуються колір, запах шишок, вони втрачають стійкість, внаслідок чого з них висипаються лупулінові зерна, в яких і містяться альфа-кислоти та інші цінні речовини). При достроковому збиранні хмелю втрачаються гіркі речовини (альфа-кислоти), а колір шишок не відповідає вимогам базових кондицій. Традиційно шишки хмелю збирають вручну (у наш час так збирають хміль у невеликих господарствах). У спеціалізованих господарствах для цього використовують машини ЛЧХ-2, ЧХ-4Л та ХМП-1, 6. У період, коли шишки набувають бурого кольору і пересихають, збирати їх машинами недоцільно, оскільки це призводить до значних втрат врожаю (18 – 20 %) і зниження якості продукції.

Свіжозібрані шишки навіть при короткотерміновому зберіганні самозігріваються, внаслідок чого в них окислюються найбільш цінні речовини. Щоб запобігти псуванню шишок, їх негайно після збирання піддають спеціальній обробці: активно вентилюють до сушіння; сушать; дають відлежатися (кондиціювання за вологістю); сульфітують; щільно пресують; пакують.

Вентилювання хмелю полягає в тому, що зразу після надходження з плантації його вивантажують у спеціальні камери з сітчастою основою шаром 1, 0 – 1, 5 м і безперервно продувають атмосферним повітрям. Для цього в кожній сушарці обладнують камери вентилювання за кількістю сушильних камер. Навіть в однокамерній сушарці їх має бути не менше двох, щоб не зміщувався різний за якістю хміль. Кожна камера має сітчасту основу площею не менше 25 – 30 м². Стінки роблять з легких матеріалів (дошки, фанера тощо). Під сітчасту основу за допомогою вентилятора, що встановлюється за межами камери, подають повітря. Завдяки вентилюванню добре зберігається якість свіжозібраних шишок перед сушінням, продуктивність сушарок підвищується на 20 – 30 %, майже в 10 разів скорочуються потреба у виробничих площах для розміщення хмелю і на 20 – 25 % витрати палива та кількість обслуговуючого персоналу. Експозиція вентилювання 12 – 14 год.

Сушіння — найвідповідальніший технологічний процес первинної обробки шишок. Правильно висушені шишки залишаються цілими, зберігають природний колір, блиск, аромат, липкість та вміст лупуліну. Хмелесушарки різних систем і конструкцій відрізняються одна від одної переважно за кількістю поверхів, розміром і кількістю сушильних камер, складських приміщень, кількістю ярусів сушильних сит, способами завантаження і розвантаження хмелю, типом активного вентилювання та генератором тепла. Продуктивність хмелесушарок, залежно від зазначених показників, коливається від 500 до 2000 кг і більше сухого хмелю за добу. Після вентилювання шишки піднімають на верхній поверх сушарки і завантажують у верхнє сито сушильної камери шаром завтовшки 12 – 14 см. На цих ситах хміль перебуває 40 – 100 хв, залежно від вихідної (початкової) вологості і умов сушіння. В потрібний момент ситові рамки переводять з горизонтального положення

у вертикальне і шишки пересипаються на сито нижчого ярусу. Час перебування шишок на ситах різних ярусів визначається за готовністю їх до вивантаження з нижнього ящика: якщо у відібраній пробі черешки шишок не гнуться, а ламаються, сушку вважають закінченою. Сушіння шишок однієї партії при природній тязі теплоносія триває 6 – 8 год. До останнього часу для сушіння хмелю рекомендувалося застосовувати теплоносій температурою 45°С. При підвищенні температури агента сушіння з 45 до 65 °С тривалість процесу скорочується удвічі. За такої температури хоча і спостерігалось незначне зниження вмісту у шишках гірких речовин та ефірних масел, однак воно істотно не впливало на пивоварні властивості сировини. Висушені при 60 –65 °С шишки за запахом, кольором і станом лупулінових залоз були віднесені до першого сорту. Більшість наявних у хмелярських господарствах сушарок працюють на природній тязі з дуже малою швидкістю руху теплоносія (0, 1 – 0, 15 м/с). Застосування примусової циркуляції теплоносія дає змогу значно підвищити продуктивність хмелесушарок. Та оскільки сухі шишки хмелю дуже легкі, швидкість теплоносія має бути не більше 0, 6 м/с. Примусової циркуляції агента сушіння в хмелесушарках досягають за допомогою системи нагнітальної або витяжної вентиляції. Повітря, нагріте за допомогою калориферів, надходить в сушильну камеру під верхнім шаром сирого хмелю. Температура контролюється дистанційними термометрами.

Зразу після сушіння шишки хмелю дуже крихкі, при їх переміщенні легко відламуються лусочки і втрачається лупулін. Через це вивантажені з сушильної камери шишки піддають відлежуванню, в процесі якого вони вбирають вологу з навколишнього повітря. Відбувається кондиціювання шишок за вологістю, в результаті якого вони стають більш щільними й еластичними. Для відлежування висушені шишки обережно вивантажують з нижнього ярусу сит і розміщують у складському приміщенні. Час відлежування залежить переважно від відносної вологи повітря і коливається від 5 до 20 днів. Для регулювання процесу відлежування сухого хмелю і скорочення періоду кондиціювання рекомендується наступний спосіб зволоження. При цьому сухі шишки зволожуються вологою свіжозібраного хмелю, яка виділяється при його вентилюванні. Відбувається це так. Висушений хміль з нижнього сітчастого конвеєра пересипається на стрічковий конвеєр камери зволоження до повного вивантаження його із сушильної камери. Сухий хміль розміщується по всій площі конвеєра рівномірним шаром 10 – 12 см завтовшки. Камера зволоження — це простір над камерою активного вентилювання свіжозібраного хмелю. Сухий хміль тут зволожується повітрям, що пройшло крізь шар свіжозібраного хмелю і має підвищену вологість. Хміль вважається зволоженим при вмісті вологи в шишках 13 %. Застосування такого способу кондиціювання дає змогу скоротити тривалість процесу до 10 – 15 хв, зберегти цінні компоненти шишок, створити умови для безперервності процесу. Така технологія не залежить від погодних умов. При її застосуванні збільшується вихід товарного хмелю, значно зменшується потреба у виробничих площах. У господарствах з невеликим обсягом виробництва після кондиціонування хміль-сирець пакують у мішки розміром 1 … 2 м і масою не більше 60 кг, які зашивають і відправляють на хмелефабрики.

У спеціалізованих хмелегосподарствах високоякісна обробка свіжозібраних шишок з максимальною механізацією технологічних процесів проводиться в конвеєрних сушарках ПХБ-750К. Одна сушарка обслуговує 40 – 60 га хмільників і працює в комплексі з машинами ЧХ-4Л.

Для більш тривалого зберігання цінних речовин хмелю, зокрема альфа-кислот, поліпшення товарного виду хміль піддають сульфітації — обробці сірчистим газом SO₂. Її здійснюють у спеціалізованих господарствах та на хмелефабриках з таким розрахунком, щоб вміст сірчистого газу в шишках після сульфітації становив 0, 3 – 0, 5 % і не перевищував 0, 5 % на абсолютно суху речовину шишок. При надмірній сульфітації погіршується аромат шишок і вони набувають невластивого їм кольору.

Сульфітацію проводять у цегляній хмелесіркувальній камері, у нижній частині якої розміщена топка, де на металевих деках спалюють сірку. На висоті 3 м від топки камера перекрита металевою сіткою, на якій розміщено хміль шаром 1, 0 – 1, 5 м. У верхній частині камери встановлено витяжний комин. Хміль завантажують через люк у стелі камери. Після цього двері і люк камери герметично закривають. Сірчистий газ проходить через шар хмелю і виходить через камін назовні.

Рис. 15.1 Принципова схема установки для післязбиральної обробки шишок хмелю:

1 — камера вентилювання свіжозібраного хмелю; 2 — калорифери; 3 — сушильна

камера; 4 — сітчастий елеватор; 5 — поворотні сита; 6 — сітчастий елеватор

для кондиціювання шишок; 7 — сульфітаційна камера

Експозиція сіркування 4 – 6 годин. На 1ц сухого хмелю потрібно 0, 8 –1, 2 кг сірки. Після закінчення процесу відчиняють двері камери, провітрюють її і вивантажують хміль. Принципову схему установки для післязбиральної обробки шишок хмелю наведено на рис. 15.1.

В Інституті хмелярства УААН розроблено новий спосіб сульфітації хмелю. Хміль з допустимою вологістю (11 – 13 %) завантажують у камеру, яку герметично закривають. Сірчистий ангідрид з балона, розміщеного ззовні камери, подається зверху шару хмелю і рівномірно розподіляється по площі камери. При цьому утворюється інтенсивний, рівномірний і безперервний потік газу потрібної концентрації, який проходить крізь усю масу оброблюваного матеріалу. Цей рух створюється за допомогою вентилятора і системи рециркуляції. Необхідний ступінь насиченості хмелю газом досягається багаторазовим проходженням SO₂ крізь його шар. Після закінчення процесу невикористаний газ вентилятором перекачується до сусідньої камери, у яку вже завантажено хміль і додатково додається необхідна кількість SO₂ для повторення циклу.

В Інституті хмелярства УААН створено установку безперервної дії для сульфітації хмелю. Працює вона так: хміль подається до завантажувального бункера, а звідти крізь шлюзовий затвор потрапляє на елеватор, що пересуває хміль до вивантажувального бункера. Шар хмелю регулюється розрівнювачем. Вентилятор крізь нижній газорозподільний пристрій подає суміш газу з повітрям (з балона) в камеру сульфітації, а через верхній газорозподільчий пристрій відсмоктується. Елеватор скребками згортає хміль, що висипався з перегородки, і повертає до загальної його маси. Ступінь сульфітації хмелю регулюється зміною швидкості руху елеватора та кількістю SO₂, що подається на рециркуляційний контур. Для зменшення об’єму хмелю, надання йому більшої транспортабельності та для кращого його зберігання висушені і сульфітовані шишки пресують механічними або гідравлічними пресами в тюки циліндричної форми масою 125 кг і пакують у подвійний мішок.

Для обшивки спресованого хмелю краще використовувати висогігроскопічну джутово-кенафну мішковину. Перед пресуванням і пакуванням обов’язково контролюють вологість сировини, яка має бути не більше 13 %. Зберігають у сухих, затемнених, добре вентильованих приміщеннях. Найбільш сприятливою для цього є температура 0 – 3 °С. За оптимальних умов шишки хмелю у мішках можуть зберігатися не більше року. Підвищення температури повітря у сховищі до 12 °С значно скорочує цей строк. Якщо хміль треба зберігати довше, його закладають у металеві герметичні циліндри, з яких відсмоктують повітря, а в них нагнітають вуглекислий газ.

Мішки з хмелем зберігають на дерев’яних стелажах. У складському приміщенні хміль розділяють за сортами. До кожної партії прикріплюють етикетку із зазначенням дати надходження, товарного сорту, вмісту гірких речовин, початкової вологості. Під час зберігання контролюють температуру і відносну вологість повітря, а також температуру хмелю усередині мішків. В останні роки розроблено технологію консервування несушеного хмелю, використання якого у пивоварінні дає змогу одержувати пиво високої якості. В несушеному хмелі зберігаються усі корисні речовини у найкращому стані, але зберігається він дуже погано через велику кількість вологи, високу активність окислювальних ферментів тощо. Новий спосіб консервування несушеного хмелю полягає в тому, що його обробляють сірчистим ангідридом. При застосуванні цього способу не проводять сушіння, сульфітацію та пресування. Хміль будь-якого ботанічного сорту, що надходить з плантації, одразу завантажується в сульфітаційну установку. Запаси хмелю для безперервної роботи установки можна зберігати у камерах активного вентилювання і брати звідти при потребі. Хміль обробляють сірчистим ангідридом до концентрації 0, 5 – 1, 5 % залежно від його кольору. Для цього його розміщують шаром 0, 4 – 0, 5 м по всій площині сітчастого конвеєра, на якому він переміщується від завантажувального

до вихідного люка і на всьому шляху руху обробляється SO₂, що циркулює крізь масу хмелю. Швидкість конвеєра має бути такою, щоб на виході з установки хміль мав потрібну концентрацію сірчистого ангідриду. Тривалість обробки 30 – 40 хв, продуктивність залежить від шару хмелю та концентрації SO₂ в газосуміші, витрати газу 8 –10 кг на 1 т хмелю. Після обробки в сульфітаційній установці шишки хмелю самопливом потрапляють на подрібнювач, де подрібнюються до розміру частинок менше 1 мм. З подрібнювача хміль потрапляє в накопичувальний бункер, звідки його дозують за масою в пакувальну тару. Матеріал, у який пакують хміль, повинен бути хімічно стійким, придатним для харчових продуктів. Цим вимогам відповідають скло, харчові полімерні матеріали, як жорсткі так і плівкові.

Список рекомендованої літератури

1. Осокіна Н.М., Гайдай Г.С. Технологія зберігання і переробки продукції рослинництва: Підручник – Умань, 2005. – 614 с.

2. Подпрядов Г.І., Скалецька А.М., Сеньков А.М., Хилевич В.С. Зберігання і переробка продукції рослинництва.- К.: Мета, 2002. – 495 с.

ТЕМА 16. ОСНОВИ ТЕХНОЛОГІЇ ЗБИРАННЯ І ПЕРВИННОЇ ОБРОБКИ ТЮТЮНУ ТА МАХОРКИ

1 Основні питання теми

1.1 Збирання, післязбиральна обробка і зберігання тютюну

1.2 Збирання, післязбиральна обробка і зберігання махорки

2 Ключові поняття і терміни

Тютюн. Махорка. В’ялення. Сушіння. Сортування. Зволоження. Шнурове тюкування. Пакування. Метод Тонга. Ферментація.

3 Індивідуальне завдання

3.1 Тип завдання: бібліографічний огляд навчально-методичної, наукової літератури за темою.

3.2 Мета завдання: ознайомитися з технологією збирання та первинної обробки тютюну та махорки.

3.3 Самостійна робота: описати основні етапи первинної обробки тютюну та махорки.

4 Форма подання звіту

Тема. Коротке теоретичне обґрунтування. Основні поняття та визначення. Описання основних технологічних процесів.

Питання для самоконтролю

5.1 Охарактеризуйте найпоширеніші сорти тютюну.

5.2 У чому полягає технологія збирання тютюну?

5.3 Які операції та режими включає післязбиральна обробка тютюну?

5.4 Які є способи й режими сушіння тютюну?

5.5 Які техніка та режими зберігання тютюну?

5.6 Які Ви знаєте способи сортування та пакування тютюну?

5.7 Для чого і як проводиться ферментація тютюну?

5.8 У чому полягають особливості збирання та обробки махорки?

6. Короткий теоретичний матеріал

Серед видового складу тютюну промислове значення має жовтий тютюн. Розрізняють ароматичні і скелетні сорти тютюну. Перші мають особливу духмяність диму і служать для здобрювання тютюнової маси скелетних тютюнів. Спілий тютюновий лист містить 80 – 85 % води і 15 – 20 % сухих речовин, до складу яких входять вуглеводні (6 – 7 %), білки (6 – 9 %), нікотин, ефірні олії та інші сполуки. Міцність тютюну підвищується із збільшенням вмісту у ньому нікотину. У тютюні вищих сортів оптимальним є вміст нікотину 1, 2 – 1, 5%. Якщо його більше, погіршуються смакові якості тютюнових виробів, а якщо менше — стає недостатньою міцність тютюну. Вміст вуглеводнів у листках тютюну позитивно позначається на якості тютюнових виробів, а білки при згорянні тютюну в цигарці

виділяють неприємний запах і надають їй гіркоти. Співвідношення вуглеводнів і білків, яким характеризується якість тютюнової сировини, має бути більшим одиниці. Тютюн вирощують переважно для виробництва тютюнових виробів. Крім того, нікотинові препарати широко використовують у сільському господарстві проти шкідників сільськогосподарських культур, а також у фармацевтичній промисловості для приготування лікувальних засобів. Збирають (ламають) листя тютюну у міру настання їх технічної спілості, за якої листя містить найбільшу кількість сухих речовин. Технічну стиглість тютюнових листків визначають за їх зовнішніми ознаками: листя крихке (ламке) і більш щільне на дотик; листкова пластинка липка внаслідок виділення смолистих речовин; поверхня листка хвиляста, краї і верхівка трохи відхиляються донизу; черешок крихкий і при відламуванні листка чути хрускіт.

Рисунок 16.1 Послідовність ломки тютюну:

1 – 6 — яруси ломки

Дозрівають тютюнові листки на рослині неодночасно: першими — нижні листки, через 10 – 12 днів — листки другого ярусу, за ним третього і т. д. У міру дозрівання листків різних ярусів їх збирають (ламають). Проводять не менше ніж в 5 – 6 ломок. Найкращу якість має листя середніх і верхніх ярусів, у них міститься більше сухих речовин.

Післязбиральна обробка тютюну і догляд за сировиною включають: в’ялення і сушіння, зберігання висушеного тютюну, відволожування, сортування й пакування.

Нанизаний на шнури за допомогою тютюнопрошивної машини ТПМ-69МИ тютюн спочатку в’ялять, а потім сушать. Під час в’ялення частково знижується вологість листків (на 25 – 30 %) і втрачається до 16 % сухих речовин від початкового їх вмісту. На початку в’ялення в тютюновому листі продовжуються процеси обміну речовин (дихання та ін.), внаслідок яких змінюються його хімічний склад і фізичні властивості. Складні органічні сполуки перетворюються на більш прості. Так, крохмаль листка перетворюється на різні форми більш простих вуглеводнів, значно зменшується вміст білкових речовин, які надають тютюну неприємного смаку й запаху, знижується і вміст нікотину. Майже повністю розкладається хлорофіл. Швидше відбувається в’ялення при температурі 25 – 35°С і відносній вологості 75 – 85 %. Кращим способом в’ялення листків є нанизування його на шнури, які підвішують у кілька ярусів на переносні рами з дерев’яних брусів. Рами встановлюють у закритому приміщенні, а в теплу погоду для прискорення процесу виносять на 3 – 4 години на сонце для обігрівання і провітрювання листків. В’ялення в закритих приміщеннях залежно від погоди триває 2 – 4 доби. Існують і інші способи в’ялення тютюну. Так, нанизане на шнури листя складають рядами на підлогу сараю і прикривають мішковиною. Стежать за тим, щоб температура у внутрішній частині маси листя не була вищою за 30 – 35°С. При підвищенні температури листя перекладають на інше місце для провітрювання й охолодження. У холодну погоду листя грубих тютюнів пізнього збирання в’ялять у купах (гарманах). До нанизування на шнури його розкладають на підлозі черешками донизу шаром близько 20 см і накривають мішковиною або рогожею. Через 2 – 3 доби, коли поверхня листків почне жовтіти, їх нанизують на шнури для сушіння. Про закінчення в’ялення свідчать такі зовнішні ознаки листків: вони трохи жовтіють і стають в’ялими, середня жилка при складанні листка не ламається.

Після закінчення в’ялення тютюн слід швидко висушити на сонці або у спеціальних сушарках (рис. 16.2). При сонячному сушінні рами з листям виносять із сараїв і ставлять на добре освітлений сонцем майданчик, захищений від вітру. На ніч або в негоду їх знову заносять у сарай. Залежно від погодних умов, сорту і строків збирання тютюну сонячне сушіння його триває 8 – 25 діб. У господарствах, де не вистачає сараїв для сушіння тютюну, застосовують сонячне сушіння в так званих касуцах.

Рисунок 16.2 – Сушіння тютюну у касуцах

Це нескладна споруда з кількох рядів вертикальних дерев’яних стояків, які мають верхню обв’язку з рейок. На верхні рейки щільно встановлюють засклені парникові рами у вигляді двоскатного даху. Можна використовувати також рами, обтягнуті поліетиленовою плівкою. Бічні стіни касуц обшивають дошками або закривають солом’яними чи комишитовими матами для захисту тютюну від вітру. Підвищує продуктивність праці пристрій УМСТ-25 для природного сонячного сушіння тютюну. Він складається з комплекту сушильних рам, підрамних шляхів, кронштейнів для кріплення верхніх шляхів, стояка, приводної станції, пульта управління, тягового каната, підтримувальних роликів та натяжної станції.

У несприятливу погоду або при запізненні із збиранням тютюну проводять штучне сушіння в сушарках системи Йорданського. Нанизане на шнури і навішане на рами листя тютюну завантажують у сушарку і залишають на 1 – 2 дні для в’ялення при температурі 30 – 35°С. Після в’ялення, коли листя матиме світло-жовтий колір, температуру агента сушіння підвищують до 55 – 60°С. Загальна тривалість сушіння тютюну в сушарках 2 – 4 доби. Можна досушувати в сушарках також тютюн, попередньо пров’ялений у сараях. При цьому температуру агента сушіння швидко підвищують до 55 – 60°С і сушать листя 20 – 26 год.

Висушений тютюн до обробки і реалізації доводиться зберігати деякий час у господарствах. Найчастіше його зберігають у в’язках по 4 – 5 шнурів, які називають гаванками. Їх підвішують до жердин або рейок у верхній частині сараю. Оптимальними для зберігання тютюну є температура повітря 15 – 20°С, відносна вологість 60 – 70 %. Можна також зберігати тютюн у бунтах, щільно складаючи гаванки на дерев’яний або солом’яний настил, піднятий над підлогою на 20 – 25 см. Висота бунта — не більше 1, 5 – 1, 7 м. У бунтах більш стабільна вологість тютюну, тому він менше перезволожується і пересихає, краще зберігається забарвлення листків, їх можна сортувати, пакувати за будь-якої погоди. Проте під час зберігання тютюну в бунтах потрібно контролювати температуру і в разі виявлення ознак самозігрівання негайно розібрати бунт, провітрити, а тютюн перекласти на нове місце.

Тютюн сортують для надання йому товарного вигляду. Перед цим його трохи зволожують (відволожують) до стану, за якого не буде втрат внаслідок подрібнення сухих листків. Досягають цього, відкриваючи двері і вікна на ніч, а якщо тютюн знаходиться на рамах, то їх виносять за межі складу. Вологість листків має становити не більше 16 – 18 %. Сортують листки тютюну за ознаками, передбаченими стандартом. Є кілька способів сортування тютюну: сортування для шнурового, стосового та папушованого тюкування, обробка тютюну «вгладь» та ін.

При сортуванні тютюну для шнурового тюкування листки на шнурі переглядають і видаляють ті, що не відповідають товарному сорту основної маси тютюну на шнурі. Залишені на шнурі листки одного сорту зсувають впритул, шнур ріжуть на частини, які укладають для пресування, а потім тюкують.

Досить поширений спосіб обробки тютюну в стос. Листки знімають із шнурів, кожен листок розправляють, визначають його товарний сорт і складають за сортами в пачки (стоси). При складанні стежать за тим, щоб черешки і середні жилки листків збігалися. У пачку вкладають 18 – 25 листків одного розміру, однорідних за кольором, ломкою та іншими ознаками.

Пакують тютюн у спеціальні дерев’яні ящики (форми) без дна і кришки, з розсувними стінками в ширину. Розміри форм такі: внутрішня довжина 80 см, висота 53 і ширина від 20 до 75 см. Перед початком тюкування під ящик з двох боків кладуть по його ширині дерев’яні бруски або тюкувальні палички, які зв’язують у двох-трьох місцях шпагатом. Після цього в ящик вкладають пачки (стоси) тютюну з таким розрахунком, щоб пластинки листків перекривали одна одну на 1/3 або на 1/2 довжини, а черешки були спрямовані в протилежний бік. Спочатку викладають дно ящика, потім за особливою системою укладають основні ряди, формують кути тюка і

вкладають верхній ряд («верхню сорочку»).

Рисунок 16.3 – Тюк тютюнової сировини

По закінченні формування тюка зверху кладуть пресувальну дошку і знімають ящик. Після зняття пресувальної дошки зверху тюка кладуть три палички паралельно нижнім і рівномірно зв’язують шпагатом. По висоті тюка кладуть 12 – 14 рядів пачок (стосів) тютюну. Вологість тютюну в тюках 17 – 18 %. Тютюново-ферментативні заводи приймають від господарств також тютюн у вигляді пухкої маси з подальшою переробкою його методом Тонга. При цьому немає потреби укладати листки у пачки, як при обробці в стос, з подальшим формуванням з них тюка. Вирівняні листки укладають у прес-форму і пресують у кіпи. В кожній кіпі середня за сортовим складом маса тютюну. Цим способом можна формувати кіпи постійних об’єму і маси. Завершується післязбиральна обробка тютюнової сировини ферментацією, в результаті якої значно поліпшується її якість. Листки набувають рівномірного забарвлення, знижується їх здатність поглинати водяну пару, підвищується ароматичність, поліпшуються горючість і смак сировини, стійкість проти плісені, придатність для довготермінового зберігання.

Під час ферментації частина складних органічних речовин розкладається на більш прості, відбувається більш глибоке їх розщеплення з утворенням вуглекислого газу, аміаку й води. Розкладаються розчинні вуглеводні, майже повністю зникає сахароза, при цьому втрати сухих речовин становлять 5 – 10 %. Ферментацію тютюну проводять сезонним або позасезонним (штучним) способом. При першому способі процес ферментації повністю залежить від погодних умов (вологості, температури повітря) і краще відбувається навесні. Позасезонну ферментацію тютюнової сировини проводять на спеціалізованих заводах, обладнаних камерами й апаратурою, що дають змогу створювати оптимальні для ферментації умови. Наукою і практикою доведено, що ферменти (оксидаза, каталаза, інвертаза та ін.) особливо активні при температурі 45 – 50 °С. Враховуючи це, на заводах ферментацію проводять при 50 º С. Партію тютюну, завантажену в камеру, нагрівають до 50 °С і одночасно підсушують при пониженій вологості повітря (50 – 60 %). Далі ферментація тютюну нормальної якості відбувається при відносній вологості повітря 60 – 65 %. Тютюн з пониженою вологістю і перезрілий ферментують при відносній вологості повітря 70 – 75 %. Загальна тривалість ферментації при 50 º С становить 12 – 14 діб. Нині застосовують безперервний процес ферментації тютюну на спеціальних установках як в пухкому шарі, так і звичайних тюках та кіпах. Ознакою закінчення ферментації є поява запаху свіжоспеченого хліба. Листки із зелених стають жовто-коричневими.

Махорку вирощують не тільки для виробництва тютюнових виробів, а й у виробництві хімічних препаратів. У її листі міститься 3 – 4 % нікотину та 6 – 8 % лимонної кислоти. З 1 т махорки можна мати 40 кг нікотину, 40 – 50 кг лимонної, 4 – 6 кг яблучної та 1 – 2 кг фумарової кислот. Махорку збирають цілими рослинами. Технічна стиглість їх, залежно від умов вирощування, настає неодночасно. Тому їх збирають вибірково, у міру дозрівання окремих груп рослин. За 2 – 3 дні до збирання проводять останнє пасинкування рослин і пластування стебел на корені. Цей захід сприяє накопиченню в листках нікотину та лимонної кислоти, а також прискорює пров’ялювання рослин після збирання. Зрубують (зрізують) рослини біля самої землі. Наступна обробка махорки передбачає в’ялення, сушіння, досушування в паках і сортування. В’ялять махорку у сараях, де її складають у купи («шари») завширшки в дві рослини листям усередину до 70 см у висоту довільної довжини. Краще відбувається в’ялення при температурі в купах 30 – 35°С. Підвищення температури всередині куп більше 40°С і несвоєчасне їх розбирання можуть призвести до псування сировини, потемніння листків і «запарювання» махорки. За оптимальних умов пров’ялювання закінчується за 20 – 24 год. При більш тривалому

в’яленні у рослинах зменшується кількість нікотину й погіршуються палильні властивості махорки. Сушать махорку у спеціальних сушильних сараях або під навісами, підвішуючи гірляндами на глицях, парними пучками та ін. Глиці — це загострені дерев’яні прути (лозини) завдовжки 125 см і завтовшки 2, 0 – 2, 5 см. На одну глицю нанизують 10 – 15 великих або 20 – 25 дрібних рослин. Нанизані глиці або пов’язані у пучки рослини махорки вішають на жердини. Завершують сушіння при середній вологості сировини 40 % (вологість листя близько 30 %, стебел — 45 %). Зовнішні ознаки закінчення сушіння такі: черешки листків при згинанні зморщуються, але не ламаються; листки легко кришаться, темнішають; колір черешка і бадилля із зеленого стає сіро-зеленим. Висушену махорку вкладають у кіпи завширшки і заввишки 2 – 3 м. При підвищенні температури в кіпах до 40 °С сировину треба охолодити, перекладаючи рослини. У кіпах махорку витримують 8 – 10 днів, а потім сортують. Розсортовану махорку зв’язують її ж стеблами у пучки масою 2 – 8 кг листям в один бік і відправляють на реалізацію. Ферментацію махорки проводять переважно сезонним способом. Для цього її кладуть у штабелі (бунти) на складах, де вона зберігається в природних умовах (температура повітря 15 – 20 °С, відносна вологість 75 – 80 %). Штабелі мають ширину 2 – 3 м, висоту 1, 5 – 3 м, залежно від товарного сорту та вологості. При вологості 35 % в теплу погоду процес ферментації відбувається інтенсивно. Через 2 – 3 дні, коли температура в штабелі підвищиться до 45 –50 °С, сировину перекладають. За сприятливих умов погоди і нормальної якості сировини ферментація махорки закінчується за 15 – 25 днів. У процесі післязбиральної обробки махорки (в’яленні) вміст нікотину і лимонної кислоти в ній зменшується. Через це сировину, призначену для виробництва нікотину і лимонної кислоти, не пров’ялюють, а зразу сушать у спеціальних сараях. Для виробництва хімічних препаратів заготовлюють нікотинове

листя за спеціальною технологією.

Список рекомендованої літератури

1. Осокіна Н.М., Гайдай Г.С. Технологія зберігання і переробки продукції рослинництва: Підручник – Умань, 2005. – 614 с.

2. Подпрядов Г.І., Скалецька А.М., Сеньков А.М., Хилевич В.С. Зберігання і переробка продукції рослинництва.- К.: Мета, 2002. – 495 с.

ТЕМА 17 ЗБЕРІГАННЯ І ОСНОВИ ПЕРЕРОБКИ ЕФІРООЛОІЙНИХ КУЛЬТУР

1 Основні питання теми

1.1 Види ефіроолійної сировини

1.2 Основи переробки ефіроолійної сировини

2 Ключові поняття і терміни

Ефіроолійна сировини. Ефірні олії. Екстракція. Дистиляція. Дистиляційна олія. Когобація. Когобаційна олія. Мацерація. Анфлераж. Квіткова помада. Антична олія.

3 Індивідуальне завдання

3.1 Тип завдання: бібліографічний огляд навчально-методичної, наукової літератури за темою.

3.2 Мета завдання: ознайомитися з технологією первинної обробки ефіроолійних культур.

3.3 Самостійна робота: описати основні етапи отримання ефірних олій різними способами.

4 Форма подання звіту

Тема. Коротке теоретичне обґрунтування. Основні поняття та визначення. Описання основних технологічних процесів.

Питання для самоконтролю

5.1 Які ефіроолійні культури вирощують в Україні?

5.2 Який найпоширеніший спосіб отримання ефірних олій? Опишіть його.

5.3 Опишіть технологію отримання ефірних олій шляхом екстрагування розчинниками.

5.4 Опишіть технологію отримання ефірних олій шляхом екстрагування зрідженими газами.

5.5 Опишіть технологію отримання ефірних олій шляхом мацерації та анфлеражу.

5.6 Опишіть технологію отримання ефірних олій шляхом деструктивної дистиляції.

5.7 Опишіть технологію отримання ефірних олій пресуванням.

6. Короткий теоретичний матеріал

Ефіроолійний комплекс України займається вирощуван­ням і переробкою ефіроолійних культур. Кінцева продукція комплексу — ефірна олія — використовується у виробниц­тві парфюмерно-косметичних виробів, медичній та харчос­маковій промисловості.

Ефіроолійні культури займають лише 0, 1% усіх посів­них площ України. Серед них важливе значення мають: коріандр, м'ята, кмин, лаванда, троянда, шавлія, фенхель та ін. Посіви коріандру розміщені в основному в зоні Степу, а м'яти, кмину і фенхелю — в зоні Лісостепу. Троянду, лаванду і шавлію вирощують у Криму. Ефіро­олійні культури швидко псуються, тому їх переробляють на місці. Великі підприємства, які виробляють ефірну олію високої якості, розміщені в Бахчисараї, Алушті і Сімферо­полі.

Найпоширеніший спосіб отримання|здобуття| ефірних олій |мастил| — перегонка з|із| водяною парою, або по-іншому дистиляція.

Перегонка з|із| водяною парою використовується найчастіше тоді, коли ефірних олій|мастила| в рослині достатньо|досить| багато. Крім того, в деяких випадках тільки|лише| перегонка з|із| водяною парою дозволяє отримати|одержувати| ефірні олії|мастила| певної якості, наприклад, азулени|, які містять|утримують| (ромашка, деревій).

Дистиляційні установки ставляться зазвичай|звично| поблизу від місць|місце-миль| вирощування рослин, щоб|аби| сировина поступала|надходила| на переробку максимально свіжою. Потрібні частини|частки| рослин: насіння, листя, стебла|стеблини|, квіти — щільно укладають в перший контейнер перегінного куба. Потім в куб поступає|надходить| пара, і тоді разом з цією нагрітою парою починає|розпочинає| випаровуватися ефірна олія|мастило|. Випарювана олія|мастило| піднімається|підіймає| вгору|угору| і проходить|минає| разом з водяною парою через конденсатор в олієзбірну судину (приймач)|посудину|, де відбувається|походить| охолоджування|охолодження|. Коли ефірна олія|мастило| і вода охолонуть|вичахатимуть|, олія|мастило| відділяється|відокремлюється| від води. Устрій приймача залежить від питомої ваги олії. Якщо вона легша за воду, то спливає вгору, а вода віддаляється через бічну трубку. Якщо олія важче, то вона збирається на дні приймача, а надлишок води зливається через отвір верхньої частини. Отримана в процесі дистиляції з парою олія називається дистиляційною.

Деякі ефірні олії|мастила| частково розчинні| у воді і при дистиляції з|із| парою частина|частка| її несеться в розчиненому вигляді|виді| з|із| дистиляційними водами. Найбільшою розчинністю володіють олії|мастила|, що містять|утримують| феноли і терпенові спирти, меншою – ефіри і практично нерозчинні| терпенові вуглеводні. При одночасному вмісті|вмісті| і добре розчинних і мало розчинних відбувається|походить| вимивання з|із| отримуваної|одержувати| ефірної олії|мастила| фенолів і терпенових спиртів. При економічній і технологічній необхідності цю частину|частку| ефірної олії|мастила| можна виділити і використовувати. Виділення з|із| дистиляту розчинних компонентів ефірної олії|мастила| називається когобацією |.

Існують різні способи когобації. З них найчастіше застосовується повторна дистиляція відгінних вод. Зазвичай для цього воду після відгону збирають і перегонять. Ефірна олія перегониться з першими порціями води. Така ефірна олія називається когобаційною (або іноді вторинною, на відміну від дистиляційної, яку іноді називають первинною). Іншим способом когобації| є|з'являється| поглинання ефірної олії|мастила| з|із| дистиляційних вод активованим вугіллям. Після|потім| поглинання вугілля промивають розчинниками (етиловим спиртом) для витягання|видобування| олії|мастила|, а розчинник випаровують. Залишок|остача| після|потім| випаровування|випарювання| також є|з'являється| когобаційною| олією|мастилом|. У дуже окремих випадках процес когобації| проводять екстракцією дистиляційних вод різними розчинниками (петролейний| ефір). Отриманий|одержувати| розчин висушують і випаровують. Зазвичай|звично| когобаційну| ефірну олію|мастило| додають до дистиляційної, щоб|аби| збільшити загальний|спільний| вихід. Проте|однак| така технологічна операція вимагає великої обережності, щоб|аби| не зіпсувати первинну олію|мастило|. Якість когобаційної| ефірної олії|мастила| не рівноцінна первинній. У когобаційній| олії|мастилі| часто містяться|утримуються| речовини, легко розчинні у воді. Серед них жирні альдегіди, кислоти, спирти, що володіють неприємним запахом. Особливо неприємні, оселедцеві запахи мають жирні аміни і гетероциклічні сполуки|сполучення|, що містять|утримують| азот. Всі ці сполуки|сполучення| утворюються при термічному руйнуванні компонентів рослин - амінокислот і вуглеводів. І хоча вміст|вміст| цих речовин дуже низький, вони можуть дуже сильно впливати на запахову тональність ефірної олії|мастила|.

В деяких випадках (троянда) низький вихід олії|мастила| дозволяє отримати|одержувати| з|із| рослини в процесі водяної перегонки тільки|лише| ароматичну воду. Її використовують як туалетну.

Деякі рослини, наприклад троянда, жасмин, резеда, нарцис і жонкилла, фіалка, геліотроп, левкої, ладан, гіацинт, бузок, не піддаються перегонці з|із| водяною парою, оскільки висока температура в апараті руйнує найцінніші|коштовні| його речовини. У таких випадках застосовуються два описаних нижче за спосіб виділення олії|мастила|, що дають вже, не олію|мастило|, а так званий абсолют.