Кінотеатр у Чорнобилі — прообраз музею етнографії північного Полісся

Людина / Історія

https://www.dt.ua/3000/3150/51758/

Листопада 2005

Ці речі для учасників експедиції насправді коштовні

Ліна Костенко: «Поїдьте туди, де вмерла Україна»

Автор: Сергій МАХУН

Ліна Костенко серед витворів рук поліщуків у колишньому кінотеатрі в Чорнобилі

Наближається двадцята річниця Чорнобильської трагедії. Звично відзвітують усі, кому це треба робити «по долгу службы» і хто не має навіть щонайменшого уявлення про стан речей у зоні. В ЗМІ прокотиться лавина публікацій, як їх часто називають «датських», із кульмінацією-апофеозом 26 квітня. Нетривале зацікавлення виявить Захід (є й там люди, не інфіковані духовним СНІДом), для якого «і ризики завищені, і кількість потерпілих». Знову нісенітницю напишуть чиновники й експерти вже «нобелівського» МАГАТЕ, ВООЗ та ООН, які «прославилися» на весь світ — а чи світові взагалі це так болить? — своїм вересневим звітом (див. минуле число «ДТ»), в якому поглумилися над пам’яттю загиблих, понівечених найбільшою техногенною і, не меншою мірою, гуманітарною катастрофою. І все, до наступної річниці?..

Техногенні аспекти катастрофи хай досліджують спеціалісти. Звернімося до теми, в центрі якої людина. В Україні і сьогодні не уявляють наслідків катастрофи цього «клаптика» землі в 4000 кв.км., у самому центрі Слов’янського світу. Зникає на очах цілий ареал давньої культури поліщуків (це стосується і їхніх сусідів з крайнього півдня Білорусі), непоправного удару завдано всьому тому, що ми так часто патетично називаємо «культура і духовність». Бо ж «гуманітарний» — буквально — від слова «людство».

Понад 80 відселених сіл — це справжня трагедія сплюндрованої, випаленої землі. Люди повернулися до зони «відчуження» (слово он яке, а для аборигенів це — рідна матінка-земля, без якої важко уявити існування в часі і просторі), й уперто не бажають залишати її. Та на «самоселів» — ще один витвір канцелярсько-відчуженого чиновництва — вже й не звертають уваги. Є ще декілька сотень людей, які працюють у зоні… За лаштунками політико-економічних криз і пертурбацій, з’ясувок «непримиренних» ворогів у Верховній Раді і політичних баталій, які виплескуються час від часу на вулиці міст, людині ніби й місця вже не вистачає. Для багатьох наших співвітчизників Чорнобиль і зона знаходяться радше на Марсі, а не зовсім поруч із нами, чи не так?

«Ніяке МАГАТЕ не зрозуміє трагедії цього народу»

Так не вважають у Центрі захисту культурної спадщини від надзвичайних ситуацій (при Міністерстві з надзвичайних ситуацій), що його очолює Ростислав Андрійович Омеляшко. Редакція «Дзеркала тижня» отримала запрошення від Чорнобильської берегині, Ліни Василівни Костенко, провести один-єдиний день у зоні разом із її добрими, старими й перевіреними в десятках експедицій друзями з Центру.

«І це так страшно, коли корінні люди, які тут з правіку жили — поліщуки — тепер називаються «самосели», і після ліквідаторів вони підбирають крихти хліба. Була тут жінка, явно з міста, то вона підбирала для собак. Тут собаки такі, що часом на неї страшно подивитися: вовко-собака, собако-вовк. Жінка була трошки несповна розуму, їх годувала, й розмовляла з ними як із дітьми. Одна селянка мені каже: «У нас немає талончика чаю випити». Я їй — ідіть, усе беріть, це все ваше.

Скільки я кажу, — веде далі Ліна Василівна, — не називайте цих людей «самосели», а називають. Отут по вулиці (вся наша група стоїть поряд із колишнім кінотеатром, де працівники Центру зберігають краєзнавчі експонати. — С.М.) йде якийсь «парень». Має пляшечку, вони там випивають. Я кажу: «Яка це вулиця?». — «Не знаю». Тому що люди тимчасові, приїхали і тут працюють. А справжніх, корінних, виселили, переселили, а куди? От хлопці ловлять щуку навесні. Іде щука, аж плавники над водою... А я в оцій камуфляжці — Боже, як вони злякалися! Я кажу — хлопці, мене не бійтеся. «Так ми ж не браконьєри, я ж тут виріс». Він, бідненький, приїде зловити тої риби, а їх вважають самоселами. Це гріх, це злочин. Того, що зроблено, не можна було робити. Цих людей не можна підводити, їх треба жаліти. Ніяке МАГАТЕ не зрозуміє трагедії цього народу.

Оця зона — Поліський, Народицький райони, Овруцький (19 мертвих сіл), далі Коростенщина, на Рівненщині шість сіл ще підлягають виселенню, а вони, наволочі, ще збираються будувати блоки!»

У вкрай тяжких умовах, на зараженій та інфікованій людською байдужістю землі справжні подвижники збирають експонати, матеріали духовної культури поліщуків. «Регулярні комплексні експедиції працюють у зоні з 1994 року, — розповідає Ростислав Омеляшко, — Ми застали теплі хати (другу зону відселяли в 1991–1992 роках), деінде люди, носії автентичної культури, ще жили. Експедиції включають 20–25 чоловік, всім вистачає роботи.

Охоплюється весь, дуже широкий, спектр народознавства: народне житло, сакральне будівництво, традиційний одяг, традиційна їжа, промисли, ремесла, господарські заняття, традиційне тваринництво, землеробство, бджільництво (старовинне бортництво), рибальство, мисливство, збиральництво, деревообробні промисли, гончарство, плетіння. А також звичаї, вірування, календарна та родинна обрядовість, фольклор прозовий, поетичний і музичний; народне мистецтво, громадський і сімейний побут, народна медицина. Практично в 1994 році ми «накрили», село в село, Поліський район Київської області. А вже 1995 року — Овруцький, 1996 року — Народицький, 1997 року — Олевський... Дуже багато науковців — через зону пройшло понад 100 чоловік — за трудовими угодами постійно вливаються у творчий колектив. За 11 років ми зібрали 10 тисяч експонатів. Як візуально представити? Треба завантажити 18
КАМАЗів, щоб перевезти все те, що зберігається в трьох сховищах: у Києві (повністю дезактивовані експонати), Іванкові, і тут, у Чорнобилі, у колишньому кінотеатрі. Звичайно, образотворчі речі, ікони, особливі цінності — то все в Києві. Вся ж етнографія — в Іванкові і Чорнобилі.

Будинок на «стежці сталкерів» у самому центрі історичного Чорнобиля

Також зібрано, за попередніми підрахунками, 110 тисяч одиниць архівних наукових документів, 50 тисяч фотонегативів; записано понад 1600 годин аудіоматеріалу, 350 годин відеоматеріалу, до 15 тисяч архівних одиниць просто по домівках у зоні (в сільрадах, різних установах, у хатах — фотографії, документи). Зустрічаються унікальні речі — цілі родинні архіви. Так, біля печі ми знайшли історію цілого покоління: фотографію початку XX століття, документи про репресовану людину, листи з ув’язнення, а потім документи про реабілітацію…

А працюємо ми поки що на госпрозрахункових засадах. Центр виконує договірні роботи на замовлення МНС. Оскільки план, наприклад, у цьому році (і раніше така сама ситуація простежувалася) був підписаний тільки у серпні, то часу на укладання договорів дуже мало. Центр фактично живе від укладання договорів. От і уявіть собі — до серпня ми без зарплати… Тільки ентузіасти залишаються. Нарешті вже є доручення президента України про реорганізацію Центру у науково-бюджетну установу. На жаль, галузева наука нікого не цікавить. Ясно, що люди працюють цілий рік із музейним фондом, але ж комплексні експедиційні роботи не можна вести без фінансування. А кожна експедиція — це транспорт, гроші на відрядження
25—30 чоловік, і на 16—18 днів».

«У нас зараз конституційний процес»

Саме 1995 року Ліна Костенко, яка ще з початку 90-х років неодноразово їздила в зону, стала постійним учасником експедицій Центру. «Хтось любить Україну, а хтось не любить. Одні занапастили Полісся, а інші — лазять по селах, і рятують усе, що можна. Коли хлопці тягнуть усякі бодні, кадуби або улюблені старовинні скрині Ростислава Омеляшка, я кажу: «Хлопці там уже нічого немає». Часом хата така нещасна, вікна маленькі, і винести важко скриню або бодню, яка там була поставлена, коли та баба юною дівкою була. Але як вони її тягнуть, через вікно, це страшне!.. Причому, це ж публіка яка? Науковці, кандидати наук, інтелігенція всяка, яка ходить по цих селах. А жодного депутата мені не вдалося витягти. В Товстому Лісі згоріла церква (я знала, що вона згорить, бо в мертвому селі стояла, скрізь сухо, іскра — і все, а поки ж пожежники під’їдуть). А церкві років триста! Дивовижна церква була. Подзвонила одному депутатові (до речі, добрий мій знайомий), і кажу — у вас там комісія духовності і культури. Ні, каже: культури і духовності. Це дуже суттєво! Отака-то церква є, вона згорить, поїдемо і щось зробимо. Є розчин вогнетривкий, яким можна її обробити. Або у Ростислава Андрійовича була така гарна ідея — все цінне з тих сіл перенести і зробити музей над дорогою... Щоб на виду це все було.

І депутат мені відповідає: «У нас зараз конституційний процес». Я кажу: «А свого заступника?» «Ні, він також не може»... Церква згоріла — якраз майже на десятиліття Чорнобильської катастрофи — 24 квітня 1996 року. Ми приїхали з Сергієм Марченком, ще димок такий в’ється, два села вигоріли — отакий чорний тунель. Нова Красниця і Товстий Ліс. Частина Річиці згоріла. Телефоную я тому депутату: «Так церква у Товстому Лісі згоріла». А він каже: «А у нас у Верховній Раді кажуть, що тільки частина лісу згоріла». «Це не ліс, а Товстий Ліс — так село називається!»... Все, ніхто й пальцем не ворухнув. Більше я до нього не зверталася. А церкву можна було врятувати. Вона загорілася, та коли приїхали пожежники, підступитися вже не можна було. Там такий добрий брус був».

Ростислав Омеляшко з певним оптимізмом доповнює: «Але ми встигли відеозаписи здійснити, архітектор зробила попередній обмір цієї церкви. Можемо її відновити за кресленнями, фотографіями. Цікава деталь: церква згоріла, тоді, коли люди приїхали на гробки. Повертаються до своїх хат, а село вже горить! І церква (знімав Сергій Марченко) горіла зсередини, не ззовні. Очевидно, був підпал. Ми переселенців розпитували, на камеру відзняли свідчення. Літали якісь вертольоти того дня, щось там кидали... Від усього села залишилася двоповерхова амбулаторія і частина клубу».

Кінотеатр у Чорнобилі — прообраз музею етнографії північного Полісся

Коли наша невелика група в’їжджала в перші села 30-кілометрової зони, ми практично не бачили вулиць, які йшли від траси. В Заліссі, великому селі, що буквально поруч із Чорнобилем, зо два десятки вулиць — це суцільні джунглі. Важко не те що пройти, а й сфотографувати. Гадюки, дикі кабани, вовки, злочинці, бомжі… Експедиції працюють узимку. Як каже Ростислав Омеляшко, «коли листя ще нема, або вже нема». Експедиція іде зоною, попереду завжди автоматник-міліціонер, який тримає в полі зору всіх. «Ніхто не має права зайти сам до хати, можна і в криницю впасти, під підлогу завалитися — ніхто не почує, не знайде. Плюс радіація. До Чорнобиля більш-менш чисто, а за три кілометри, за Лельовом, у заприп’ятських селах і 1500, і 2000 мікрорентгенів. В Чорнобилі — 35—50, а в Києві для порівняння — до 25 мікрорентгенів».

У чорнобильському кінотеатрі знаходяться експонати, які учасники експедиції врятували від небуття, повитягували з радіації, з мертвих сіл. Це й є фрагмент майбутнього музею, який має змоделювати історію і культуру північного Полісся до катастрофи. Перше враження: я подумав про ті тисячі рук, які все це колись — десятки, сотні років тому — витворили, є відчуття — з любов’ю. Все кануло в Лету?

Ліна Костенко так не вважає: «Через що ми журналістів покликали? Це експедиція, якій немає ціни. Іде двадцятиліття Чорнобильської катастрофи. З Парижа приїжджає жінка, яка цікавиться цим питанням, хоче записувати програму на радіо. Дзвонять із Німеччини зелені, депутати Європарламенту — хочуть подивитися, що у нас тут робиться, підготувати конференцію про Чорнобиль. Зелені Європарламенту цікавляться, з Парижа дзвонять, хтось робить конференцію, хтось виставку, а у нас — ні бум-бум, а прийде двадцятиліття, і будуть писати взагалі: про техногенні аспекти, про те, що МАГАТЕ сказало, що не вистачає грошей, щоб перетворити на екологічно чистий об’єкт саркофаг. Такими темпами і з таким підходом вони нічого не «перетворять». От литовці закривають Ігналінську АЕС до 2030 року по етапах, і за 25 років матимуть екологічно чистий шматок землі — у них це все по сантиметру, бо вони люблять свою землю. А у нас до 2030 року збираються добудувати ще 11 блоків, усе засмітити, все загидити, потім приймати з Європи відходи і тут же все валити через наші голови. І ви знаєте, мені чомусь здається, і не тільки мені, я думаю у Ростислава Андрійовича давно така думка визріла, ця експедиція перетворюється на науковий центр по врятуванню і збереженню культурної спадщини Полісся, і не тільки Полісся, а всього того, що загрожене (і можна врятувати превентивно), що загинуло в Україні. Оце все з мертвих сіл повитягували, з радіації. І чи не можна гуманітарний аспект катастрофи поставити на наукову основу?! В експедиції стільки розробок, стільки написано, знято, сфотографовано. 27 книжок видано. Три томи тільки мови одного села Машеве! Отакі грубезні три томи — мова одного села. Це дивовижно!

Думаю, що необхідно дати нову тональність самому уявленню про Чорнобильську катастрофу. Не можна так, як наші кажуть — дайте гроші на саркофаг. Оцей підхід, культурологічний, гуманітарний, наш людський підхід, дає зовсім інше розуміння цієї проблеми. Треба відстежувати цю тему. А головна сенсація: в мертвому місті відкопали городище XI—XII століття. Наближається двадцятиліття Чорнобильської катастрофи. На весну там усі заговорять. 27 квітня забудуть. Як вивчають тут Україну — ніде не вивчиш!»