Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Стежка сталкерів», яка вивела до 900-річного Чорнобиля






Археологи, які працюють із Центром на договірних засадах, кілька тижнів тому знайшли поселення кінця XI — початку XII століття на високій горі, майже в самому центрі Чорнобиля. Молоді хлопці, в основному луганчани (є один киянин), шукали середньовічний Чорнобиль біля Іллінської церкви, неподалік Центрального парку міста. Але знайшли ще одне високе місце в колишній житловій зоні і таки їм усміхнулась удача. Ми продиралися хащами між будинків до місця розкопу, й один із археологів сказав: щоденний похід нагадує йому мандрівку «стежкою сталкерів».

Це місто вперше згадується в Іпатіївському літописі 1193 року: князь полював тут на турів. 1993 року відзначали 800-ліття Чорнобиля.

Шар XII століття свідчить: у городищі жили непрості люди. По-перше, кісток домашньої худоби знайдено не так уже й багато, а в основному кістки лосів, оленів; можливо — попередньо — й турів (це все ознака, що тут було місто). На цьому місті простежується життя, яке характерне для давньоруської фортеці.

По-друге: надзвичайна кількість скляних браслетів. Це вже взагалі індикатор міського життя, в селищах таких знахідок не буває. Археологи знайшли їх уже кілька сотень! Браслети знаходяться, як правило, на залишках житла. Серед знахідок — залізні фібули XI століття скандинавського походження. Не забуваймо, що поряд із Чорнобилем проходив знаменитий «Шлях з варяг у греки». Простежуються навіть паркани XII століття, які відділяли одну садибу від іншої. Городище було спалене, скоріш за все під час князівських міжусобних війн, які вирували на Київській Русі періоду роздробленості. Чорнобиль — це крайня північ Київської землі, недалеко до кордонів і Турово-Пінського князівства, і Чернігівського, і Смоленського, і Полоцького князівств.

«Кам’яні стражі мертвих сіл», або «Никто не забыт, ничто не забыто»

Як і по всій Україні, в селі Товстий Ліс стоїть пам’ятник солдатам Великої Вітчизняної, з яким пов’язана невимовно тяжка для сприйняття історія. «Тут пам’ятники солдатам не такі як в інших місцях, бо там стереотипніші, — розповідає Ліна Василівна. — А тут вони не дуже вмілі, і скрізь різні пам’ятники. Я їх називаю кам’яні стражі мертвих сіл. Молоді хлопці, які зі страшних чагарів виглядають. Він може бути в чагарях, а на нього осипається весною вишневий цвіт… Це дивовижні пам’ятники. Причому один уже провалюється, другий весь у цвіту. А там у Товстому Лісі молодий хлопець стоїть між двома деревами. І коли була пожежа, обидва дерева горіли, і цей пам’ятник такий був розпечений, що у нього тріснули груди, отак навскоси. Це страшно дивитися. Коли ми приїхали, димок йшов із печей, що залишилися... «Никто не забыт, ничто не забыто». Все обгоріло, почорніло, а стоїть солдат між двома обгорілими деревами і груди тріснули, як на війні. Символічно і так страшно. І тоді ми ще знайшли якусь бляшаночку в калюжі води і наскубли квіточок біленьких. І поставили цьому солдатові.

У нас депутати сваряться, я була українською буржуазною націоналісткою за радянської влади, а тепер «в еміграцію їду». Я не буду тікати в Європу чи в Америку. У мене є своя еміграція. Слава Богу, дякуючи експедиції, вони мене приютили, так я в своїй еміграції тут знаходжуся. І ніхто не бачив, що кілька тих людей шукає тої бляшаночки, щоб поставити тому солдатові, а у солдата тріснули груди.

І тут же поруч амбулаторія, лікарня, де збереглися документи. Боже мій, які документи! Там маленькі книжечки на новонароджених: як патронажна сестра обходила всіх тих людей, і як вони росли змалечку. Тут же — крісло гінекологічне, де народжували жінки, за яких цей солдат боровся, і тут же зошит — «Алкоголіки села», і зошит, в якому аборти. І от я почала вивчати і той, і той зошити. Які хочете хвороби: шизофреніки, олігофрени; у одної селянки якась меланхолія, когось укусив кліщ... Але найбільше шизофреніків і олігофренів. Дивлюся, де алкоголіки: він же і алкоголік, і шизофренік, він же і олігофрен. Далі, як їх лікували: такому-то прописано те-то, якась терапія, такий-то виїхав, такий-то вмер. Олігофрен — забрали до армії. Приношу зошити в автобус. Кажу: «Чули щось подібне?» Дівчинка з телебачення каже: «Мабуть, «вялотекущая» була...» Олігофрен — «вялотекущий»... А потім, коли я чула по телевізору, як якийсь старшина-олігофрен забив насмерть солдата, так оце вам і картина. Розумієте, це ж історія. Уявляєте собі! Але коли принесла зошити у машину, з нами був дозиметрист, і він звелів їх викинути. Каже: «Я за вас отвечаю». Я не дозволяла їх викидати, а він їх вихопив і викинув у дощ. В експедиції є справжній, за освітою, архівіст, і я також займаюся архівами». Це мікроісторія, з якої цеглина за цеглиною будується справжня історія народу. Де ще письменник матиме таке підживлення? А Ліна Василівна вже завершує роботу над повістю про зону.

«Села нема, а панорамне фото — є!»

«У Заліссі працюємо, — розповідає Ростислав Омеляшко, — Чуємо, собака десь бреше. Це ознака, що людина тут є. В пустих селах немає ні котів, ні собак. Їх відстрілювали відразу після катастрофи — «косили», щоб не розносили радіацію. Ми вже на подвір’ї, виходить чоловік у фуфайці. Представився: Микола Філоненко. Виявляється, працює на станції, приїжджає на вахту і живе у хаті своєї жінки. А родом із села Копачі, яке давно вже закопане в землю. Там тільки курган залишився.

Розговорилися, виносить фотографію Копачів 1972 року. Його родич виліз на високу грушу, на місці, де колись церква стояла, і ось так три фотографії зробив (панорамні). Уявляєте — села нема, а фото — є! І пан Микола дав нам ці фотографії. Піти у мертве село Залісся, щоб знайти там живі Копачі! І потім ми поїхали в Лихнівку Баришівського району, де живуть переселенці з Копачів. Люди збіглися, розповідали: що це — вулиця Гагаріна, що тут така-то баба жила, а тут — дід жив, а тут така сім’я. Одне слово — Копачі ожили. Ми фотографії просканували, зробили велику панораму»

«Крізь порошу зимову виносили Митю»,
або «Танці смерті»

«Ліквідувати аварію не можна, — продовжує Ліна Костенко. — Щось одне почистять, інше забруднять. Скільки тут крадено. Як тут усе залізо покрадено. Село може бути мертве, отако трава і бур’ян, але дроти зняті. Там до стовпів приставлені драбинки — в хатах беруть... Я думаю, що це така крадіжка, такий злочин! А мені кажуть, не турбуйтесь — пункти прийому в самому Чорнобилі є. Як кажуть «блатные»: «Все схвачено». Абсолютно.

А ці бідненькі, патріоти — збирають усе те, на чому руки людські. Все, що селяни робили, якісь вила, бодні, кадуби (ці кадуби мають імена — десь у нас Митя є, той що з села Залісся). Ви б побачили, як вони виносять ці кадуби з села, крутить сніг, а хлопці несуть на плечах того Митю. Я думаю, Боже: танці смерті. І вони несуть як домовину України, як труну. Я думаю, де те кіно, щоб оце все зняти! Розумієте, як вони крізь порошу зимову в Заліссі виносили Митю... А збоку дивлюся — ну точно як труну виносять. І я чую танці смерті. І на кожному кроці такі кадри. А далі вони щось знайшли, і загородили мені дорогу, й не пущають. А я ломлюся в повітку, а вони не хочуть мені експонат показати. А потім призналися, що там голова кози... Значить, хтось промишляє, хтось козульку там прибив.

Далі — сніг, вікна розчахнуті, розбиті. Ми заходимо, я бачу, що сніжком припушені фотографії людські. Нахиляюсь, руки мерзнуть, я починаю людські обличчя одтирати від снігу. І бачу свої руки, які відтирають від снігу людські обличчя, і думаю — Ліно, що ти робиш? Кому це треба? Нікому не треба! Але мені це треба! Розкажи нашим депутатам, вони не зрозуміють, чим ми тут займаємося. Стоїть Раїса Володимирівна Чугай (доктор наук зі Львова) у мертвому селі, асфальт давно вже розплавився, поріс уже мохом, і вона побачила наличники. Ми всі в камуфляжі. Дехто навіть тут і в Чорнобилі не знає, чим ми займаємося: «Какая-то интеллигенция странная приехала, в камуфляже ходит». Вона мені каже: дивіться, які наличники! Читає мені лекцію в мертвому селі про наличники Полісся. Вона робить таку наукову полеміку: каже — а такий-то на конференції сказав, що тут немає наличників. А я їм скажу… Вона робить мені конференцію в мертвому селі. Я вам скажу — так можна жити! Мене, наприклад, така еміграція влаштовує».






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.