Цінності буття в антропології М. Шелера

«В нашу епоху вперше у майже десятитисячолітній історії людина повною мірою стала для себе «проблемою»: вона вже не знає, що вона є, і разом з тим знає, що вона цього не знає».

М. Шелер

Ідеї соціальної філософії Франкфуртської школи, які в 60-ті роки XX ст. збудили рух протесту молоді проти існуючого суспільства, зумовили поширення екзистенціалізму й антропологічної філософії - філософської антропології. Біля її витоків стоять німецькі філософи Макс Шелер (1874-1928 рр.) і Гельмут Плеснер (1892-1987 рр.). Визнаючи людину як істоту духовну, Шелер пропонує одночасно розглядати і всю систему умов, які здійснюють вплив на її формування. Водночас Шелер був творцем аксіології - філософської теорії цінностей. Його дослідження людини відходять від традиційних принципів. Завдання філософської антропології — показати, як із основної структури людського буття випливають усі звершення та справи людини: мова, совість, знаряддя, ідеї, релігія, наука, соціальність тощо. Плеснер розглядає людину як вічний потік самоудосконалень. Вона повинна вивчатися як об'єкт і суб'єкт свого життя.

Прихильник і послідовник феноменології Е. Гуссерля, М. Шелер концентрує увагу на етиці. Для нього було очевидним, що в етичному відношенні феноменологічна установка містить багато переваг. На підставі цього він створює змістовну етику, яку протиставляє формальним етичним теоріям (кантіанства і утилітаризму).

До 60-х років XX ст. на ґрунті програми М. Шелера з'явилися різноманітні біологічні, психологічні, культурологічні, філософсько-релігійні концепції людини. З 60-х років ставиться завдання створення філософської антропології як спеціальної науково-філософської дисципліни. У Шелера запозичують ідею побудови ієрархії цінностей, до яких звертається людина; визначення вищої цінності об'єкта через любов до нього. Це - симпатія, любов як акти буття людини, а сама вона - найвища цінність.

Головна думка М. Шелера полягала в тому, що феноменологічний метод дає можливість виділити систему цінностей, яку можна і потрібно розділити (диференціювати). Естетичні цінності властиві предметам, а етичні (добро, зло, гідність) - особистостям. Але що надає особистісним інтенціям життєвої сили? Любов. Шелера цікавить не любов як переживання, а порядок, сутність любові Сутність любові - це акція реалізації, побудови і розгортання особистості у властивому для неї напрямку ідеальності і досконалості.

Найсуттєвіша особливість людини, згідно з філософсько-антропологічним уявленням, полягає в здатності ставитися до іншого буття (іншої людини) як такого, що має самостійну реальність, значущість. Так, ставлення до природи як самої по собі значущої і цікавої, а не з точки зору безпосередньо-практичних завдань життєвідтворення, надає діяльності людини характеру безкорисливості і самоцілісності. Тут - витоки людської духовності.

Екзистенціалізм.

Екзистенціалі́ зм або філософія існування (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування) — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції єсвобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XIX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ Серен К'єркегор та німецький філософ Фрідріх Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (Мартін Гайдеґґер, Карл Ясперс) та французьких (Габріель-Оноре Марсель, Альбер Камю, Жан-Поль Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Характерні риси екзистенціалізму[ред. • ред. код]

Визначальні риси екзистенціалізму:

· на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

· особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

· поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

· вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

· існування людини тлумачиться як драма свободи;

· найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Екзистенціалізм також розглядають і в ширшому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жид, Альбер Камю, Андре Мальро, Жан Ануй, Жан-Поль Сартр, Борис Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, Альфред Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець Мігель де Унамуно, італієць Діно Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

Сартр

Філософська концепція[ред. • ред. код]

Свобода[ред. • ред. код]

Одним з центральних понять для всієї філософії Сартра є поняття свободи.

У Сартра свобода представлялася як щось абсолютне, раз і назавжди дане («людина засуджена бути вільною»). Вона передує сутності людини. Сартр розуміє свободу не як свободу духу, провідну до бездіяльності, а як свободу вибору, яку ніхто не може відняти у людини: в'язень вільний прийняти рішення — змиритися чи боротися за своє визволення, а що буде далі — залежить від обставин, що знаходяться поза компетенцією філософа.

Концепція свободи волі розгортається у Сартра в теорії «проекту», згідно з якою індивід не заданий самому собі, а проектує, «збирає» себе як такого. Тим самим, він повністю відповідає за себе і за свої вчинки. Для характеристики позиції Сартра підходить їм самим наведена в статті «Екзистенціалізм — це гуманізм».

«Екзистенція» і є постійно живий момент діяльності, взятий суб'єктивно. Цим поняттям позначається не стійка субстанція, а постійна втрата рівноваги. У «Нудота» Сартр показує, що світ не має сенсу, «Я» не має мети. Через акт свідомості і вибору «Я» надає світу значення і цінність.

Саме людська діяльність надає сенс навколишнього світу. Предмети — це знаки індивідуальних людських значень. Поза цим вони — просто даність, пасивні та інертні обставини. Надаючи їм те чи інше індивідуально-людське значення, сенс, людина формує себе в якості так чи інакше окресленої індивідуальності.

Діалектика[ред. • ред. код]

В розумінні Сартра діалектика можлива в двох формах — «критичній» і «догматичній». Першою є «негативна» діалектика, що тлумачиться з точки зору філософіїекзистенціалізму (філософії існування), друга — «консервативна», «догматична», «недостатньо революційна» марксистська діалектика.

Основні положення і принципи «негативної діалектики» Жан-Поль Сартра:

1. Діалектика взагалі, на думку цих філософів, може уявлятися і бути зрозумілою тільки як «негативна» діалектика. Вона втілюється в різноманітних формах заперечення — негації, відкиданні, критиці, анігіляції, знищенні тощо. Іншого бути не може. Діалектика ж, яка втілюється у ствердженні існуючого, є догматичною, консервативною, апологетичною і тому не може бути прийнятною. Отже, «негативній» діалектиці властиві насамперед однобічність, визнання лише одного боку діалектики — як сучасної теорії розвитку і методу пізнання.

2. «Негативна» діалектика властива суб'єкту, має відношення тільки до свідомості; не має об'єктивного значення. Категорійний аналіз заперечувальності (негативності), як це виразно показано у Сартра, зводиться до емоційно-волюнтаристського трактування заперечення через такі поняття, як «неприязнь», «відсутність», «жаль», «стурбованість», «розгубленість», «жах», «тривога», «неуважність» і т. д. В цих емоційних станах і настроях людини знаходять відображення елементи заперечення. Однак заперечувальність (негативність) не зводиться тільки до цього, до суб'єктивності, до емоційно-антропологічного переживання. Сартр, таким чином, залишає осторонь іншу діалектику — об'єктивну, яка панує в усій природі.

3. Суб'єктом, здійснювачем, «реалізатором» заперечення може бути тільки Я, свідомість. Поза цим нема, не було і не буде ніякого заперечення. «Я» — єдине джерело заперечення. Як стверджує Сартр, «людина є істота, завдяки якій у світ приходить заперечливість». Ця здатність заперечення всього сутнісного становить зміст людського існування, за висловом Сартра, «для-себе-буття». Таким чином, суб'єктивність заперечення в «негативній» діалектиці стає її принципом, висхідним поняттям.

«Негативна» діалектика за своєю сутністю є суб'єктивною діалектикою. Тут з'явлються два моменти:

· У людському суспільстві суб'єктом заперечувальності є людина. Вона сама визначає в процесі пізнання, що і як заперечувати, вибирає форми такого заперечення, темпи, умови, сторони і т. п.;

· В природі діалектичне заперечення здійснюється без втручання людини, суб'єкта, свідомості як самозаперечення з утриманням в процесі розвитку всього того, що необхідно для подальшого становлення нового. Проте таке уявлення не знаходить розуміння в концепції «негативної» діалектики, що є недостатнім, а по суті, хибним, оскільки відкидає самозаперечення в процесі розвитку.

Догматизм виходить з незмінних, раз і назавжди даних формул, знань, котрі не можуть збагачуватися в процесі розвитку пізнання. Раз є певна істина, то вона, згідно з догматизмом, правильна для будь-якого випадку, для будь-яких умов розвитку. Поділяючи знання на правильні і неправильні, догматизм намагається закріпити це назавжди і, таким чином, фактично веде до оманливості. Догматизм, перебільшуючи значення певних сторін істини, не визнає нових якісних моментів, що виникають у процесі пізнання, не враховує конкретності істини, абсолютизує її, і в цьому відношенні, змикаючись з метафізикою, є антиподом діалектики, однак, тільки в певному її значенні — як теорії пізнання.

Відчуження[ред. • ред. код]

З поняттям свободи в Сартра пов'язане понятття «відчуження».

Сучасного індивіда Сартр розуміє як відчужену істоту: його індивідуальність стандартизована (як стандартизований офіціант з професійною посмішкою і точно розрахованими рухами); підпорядкована різним соціальним інститутам, які наче «стоять» над людиною, а не походять від неї (наприклад, держава, яка представляє відчужений феномен — відчуження у індивіда здатності брати участь у спільному управлінні справами), а отже, позбавлена найважливішого — здатності творити свою історію.

Відчужена від себе людина має проблеми з матеріальними предметами — вони тиснуть на неї своїм нав'язливим існуванням, своєю в'язкою і солідно-нерухомою присутністю, викликаючи «нудоту» (нудота Антуана Рокантена в однойменному творі). На противагу цьому Сартр стверджує особливі, безпосередні, цілісні людські відносини.