Неофройдизм

Цей напрям, засвоївши основні схеми й орієнтації ортодоксального психоаналізу, переглянув базову для нього категорію мотивації. Вирішальну роль було відведено впливам соціокультурного середовища та його цінностям.

Уже Альфред Адлер прагнув обґрунтувати несвідомі комплекси особистості соціальними чинниками. Підхід, який накреслив Адлер, розвинула група дослідників, яких традиційно називають неофройдистами. Те, що Фройд пояснював особливостями біології організму, закладеними в ньому потягами, неофройдисти пов´ язували з врощенням індивіда в культуру, яка історично склалася. Ці висновки було зроблено на значному антропологічному матеріалі, почерпнутому під час вивчення обрядів і звичаїв племен, далеких від західної цивілізації.

Лідером неофройдизму традиційно вважають Карен Хорні (1885-1953). Вона, спираючись на психоаналітичну практику, доводила, що всі конфлікти, які виникають у дитинстві, породжені стосунками дитини з батьками. Саме через характер цих взаємин в дитини виникає банальне відчуття тривоги, яке відображає її безпорадність у потенційно ворожому світі. Невроз - це ніщо інше, як реакція на тривожність. Збочення та агресивні тенденції, які описав Фройд, є не причиною неврозу, а його результатом. Невротична мотивація набуває трьох напрямів: рух до людей як потреба в любові, рух від людей як потреба в незалежності та рух проти людей як потреба у владі (ненависть, яка породжує протест та агресію).

Пояснюючи неврози, їхній генезис і механізми розвитку конкретним соціальним контекстом, неофройдисти критикували капіталістичне суспільство як джерело відчуження особистості (у значенні, якого цьому терміну надав Маркс), втрати нею своєї ідентичності, забування свого Я тощо.

Орієнтація на соціокультурні чинники замість біологічних визначила особливості неофройдизму. При цьому істотну роль у зародженні цього напряму відіграло те, що його лідери апелювали до філософії марксизму. Під знаком цієї філософії формувалися теоретичні основи російської психології в радянський період.

Фрейдомарксизм (англ. Freudo-Marxism) — 1. совмещение диалектико-материалистического учения о социальной сущности человека и психобиологизаторской фрейдовской концепции влечений. Фрейдо-марксизм пытается решить проблему познания человека как целостного феномена в единстве его биологических, соматических, социальных, психологических качеств и характеристик; 2. учение, утверждающее, что рефлекс собственности в человеке настолько велик, что её обобществление и формирование человека с коммунистическим мировоззрением невозможно; 3. леворадикальная ветвь фрейдизма, стремящаяся объединить концепции Маркса и Фрейда.

Основателем считается Вильгельм Райх, хотя сам этот термин впервые появился в советской литературе. Сформировался фрейдо-марксизм в двадцатые годы и значительно распространился в СССР, в определённой мере — в Германии и США. В 60-е годы XX века в США и Европе, преимущественно во Франции, стали популярны фрейдо-марксистские идеи немецко-американского философа Герберта Маркузе. Идеи фрейдо-марксизма остаются предметом спора. Райх считал, что революционная борьба пролетариата должна быть дополнена борьбой за новую политику в области воспитания сексуального. Продолжатель этой линии Маркузе в работе «Эрос и цивилизация» (1955) усматривал смысл капиталистической эксплуатации в ограничении реализации людьми своих влечений, в том числе перверсий. Определённое сходство с течением фрейдомарксизма можно усмотреть и в учении Эриха Фромма.

Как пишет проф. Александр Эткинд, фрейдомарксизм возник в среде интеллигенции Центральной и Восточной Европы во время Первой мировой войны и попал в центр интеллектуальных дискуссий после Второй мировой войны достигнув своего пика вследствие незаконченных революций 1968 года во Франции, США и Чехословакии

Феноменологічний напрям у філософії

Феноменологія буквально означає вчення про феномени. Феномен – це філософське поняття, яке означає: 1) явище, яке осягається в чуттєвому досвіді; 2) об'єкт чуттєвого споглядання на відміну від його сутнісної основи.

Виникнення на початку XX ст. феноменології як напрямку західної філософії пов'язано з іменем німецького філософа Е. Гуссерля (1859–1938). Вів вперше розглядає феноменологію як нову філософію з властивим їй новим феноменологічним методом, який становить фундамент науки.

Метою феноменології є побудова науки про науку і розкриття життєвого світу, світу повсякденного життя як основи всього пізнання. Гуссерль вважав, що починати вивчення життєвого світу і науки треба з дослідження свідомості, тому що реальність доступна людям лише через свідомість.

Важлива не сама реальність, а те, як вона сприймається та осмислюється людиною. Свідомість має вивчатися не як засіб дослідження світу, а як основний предмет філософії.

Слід виділити чисту, тобто допредметну, досимволічну свідомість, або " суб'єктивний потік", і визначити її особливості. Виділивши " чисту" свідомість, стверджують феноменологи, ми зрозуміємо сутність свідомості взагалі.

Головною характеристикою свідомості взагалі є її постійна направленість на предмети. Така " наївна" направленість називається " інтенціональністю". Свідомість завжди інтенціональна, тобто направлена на що-небудь.

У процесі своєї діяльності, як теоретичної, так і практичної, людина " наївна", тобто вона не бачить тих " смислів", які сама вкладає в предмети, що нею усвідомлюються. Людина вважає, що пізнає об'єкти як щось незалежне від свідомості своєї та інших людей. Але насправді це не об'єкти, а " предмети" (те, що переді мною), іншими словами, це – об'єкти, в які я вкладаю певні смисли, або " олюднені об'єкти", або дані в свідомості.

Важливо розрізняти цю " чисту свідомість" (" смисли свідомості") і те, що поза нею, тобто власне об'єкти. До виникнення всіх наук і теорій існує життєвий світ – наївне повсякденне життя. Це життя і є джерелом всіх теорій та понять науки. Життєвий світ – фундаментальна передумова культури і цивілізації. Він заповнений " смислами" свідомості, через які ми сприймаємо об'єкти буття. Але трагедія в тому і полягає, що ми цього не розуміємо. Ми думаємо, що досліджуємо первинне буття поза свідомістю, а в дійсності досліджуємо вторинні утворення " життєвого світу", на основі яких здобуваємо поняття науки. Завдання феноменології – показати, як з'явилися вторинні утворення життєвого світу.

Щоб зрозуміти генезис понять і виявити природу істинної " чистої свідомості", треба здійснити редукцію свідомості, тобто перейти від розгляду конкретних предметів до аналізу їх чистої сутності. Для цього ми застосовуємо спосіб " Епохе" – такої операції думки, коли увага вченого спрямована не на предмет, а на те, як даються вказані предмети нашій свідомості. Сам предмет немовби залишається осторонь, а на перший план виходить стан свідомості. Сфера, де усвідомлюється предмет, – " чиста свідомість", тобто очищена від догм, схем та стереотипів мислення, а головне, очищена від спроб знайти основу свідомості в тому, що не є свідомістю.

" Чиста свідомість", звільнена від усіх людських настанов, додосвідна, стає доступною розумінню за допомогою " редукції" (зведенню) – розумової операції, яка дає змогу спочатку перейти від розгляду предметів до осмислення їх чистої сутності способом " Епохе", а потім перейти до осягнення основи всього існуючого – " абсолютного Я".

Феноменологія стверджує, що свідомість у чистому вигляді – " абсолютне Я" (яка одночасно є джерело* потоку свідомості людини). Вона конструює світ, вкладаючи в нього " смисли". Всі види реальності, з якими має справу людина, пояснюються із актів свідомості. Об'єктивної реальності, що немовби існує поза і незалежно від свідомості, просто не існує. А свідомість пояснюється із себе самої, проявляє себе як феномен.

Засновники феноменології (Гуссерль, Брентано, Хайдеггер, Мерло-Понті та ін.) розуміли, що це нова наука про свідомість, нове начало філософії, перехід від ірраціоналізму до можливості рефлексивного дослідження розмаїтих видів людського досвіду.

Методи феноменології здійснили значний вплив на розвиток екзистенціалізму, герменевтики, аналітичної філософії та ін.