Оцінка ефективності використання земельних ресурсів

Оцінку ефективності використання земльних ресурсів здійснюють на основі системи натуральних і вартісних показників [19].

До натуральних показників відносять: урожайність сільськогосподарських культур; виробництво окремих видів тваринницької продукції на 100 га відповідних земельних угідь.

До вартісних показників відносять: виробництво валової продукції в порівнянних цінах, товарної продукції в поточних цінах реалізації, чистої продукції і прибутку в розрахунку на гектар сільськогосподарських угідь.

Натуральні показники характеризують продуктивність лише певної частини сільськогосподарських угідь, а вартісні — всієї їх площі. Ці дві групи показників доцільно розраховувати як на гектар фізичної площі, так і з урахуванням грошової оцінки гектара сільськогосподарських угідь, в якій відображена їх економічна родючість.

У першому випадку можна говорити про фактично досягнутий рівень використання землі без урахування її якості, а в другому — об’єктивно оцінити результати господарювання.

Досягнутий у сільськогосподарських підприємствах рівень ефективності використання землі нині ще низький. У багатьох з них знижується родючість землі. Великі площі піддаються вітровій і водній ерозії, не зменшується площа засолених і кислих ґрунтів. Тому важливо в кожному підприємстві запровадити науково обґрунтовану систему землеробства, що відіграватиме вирішальну роль у підвищенні родючості грунтів [19].

Основною ознакою високої родючості й окультуреності ґрунту є вміст у ньому гумусу і перегною. Доведено, що підвищити вміст гумусу в ґрунті можна двома основними шляхами:

а) щорічним внесенням гною і торфогноєвих компостів,

б) розширенням посівів люцерни і конюшини за рахунок скорочення площі кормових культур, що у великих кількостях споживають (мінералізують) гумус.

З підвищенням доз внесення гною знижується кислотність ґрунту. Це надто важливо, оскільки на фоні органічних добрив можна збільшувати дози внесення мінеральних добрив, які підвищують рН ґрунту. Якщо мінеральні добрива вносити без органічних або за низьких доз застосування останніх, то виникне необхідність у вапнуванні ґрунту, яке знижує кислотність, але прискорює мінералізацію органічної речовини. Дослідні дані свідчать, що 10т якісного гною або торфогноєвого компосту збагачують ґрунт на 1 т гумусу, а лише 1 г гумусу вбирає від 4 до 20 г води, склеюючи в грудочки мінеральні частки ґрунту, завдяки чому створюється його структура.

В Україні є нагальна потреба розширити площі під люцерною і конюшиною. В США, наприклад, понад 30% орних земель зайнято багаторічними травами на сіно, сінаж і на випас. Непересічна цінність люцерни і конюшини полягає в тому, що лише ці культури при оранці залишають у ґрунті гумус. Потребують змін і традиційні підходи до планування структури посівних площ зернових культур. Слід орієнтуватися не просто на вихід білка, а на вміст комплектного білка, збалансованого за 8 незамінними амінокислотами (лізином, треоніном, валіном, метіоніном, триптофаном та ін.), які тварини повинні одержувати в готовому вигляді [19].

Розширення площі вівса для кормових цілей у районах, де він дає високі врожаї, за рахунок скорочення посівів пшениці — один з важливих напрямів збереження і розширеного відтворення родючості ґрунту і водночас засіб зміцнення кормової бази тваринництва.

Удосконалення структури посівних площ необхідно поєднувати з правильним чергуванням сільськогосподарських культур. Правильно побудовані й освоєні сівозміни підвищують урожайність на 30—40% і забезпечують повніше використання техніки і робочої сили.

У підвищенні економічної родючості ґрунту велика роль належить також прогресивним системам обробітку ґрунту, системам насінництва, полезахисним смугам.

Значним резервом поліпшення використання земельних ресурсів є підвищення продуктивності природних кормових угідь. Однак значні площі природних сінокосів і пасовищ використовуються малоефективно, хоч виробництво кормів на них є значно дешевшим, ніж на орних землях. Підвищення продуктивності природних кормових угідь можна досягти завдяки докорінному і поверхневому поліпшенню їх.

РОЗДІЛ IV. СКЛАДАННЯ БІЗНЕС-ПЛАНУ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМСТВА

4.1. Сутність бізнес-планування

Бізнес-планування – це процес розроблення і детального обґрунтування реалізації підприємницької ідеї, який включає аналіз ринкових, виробничих, організаційних і фінансових аспектів передбачуваного бізнесу та визначення найкращих способів досягнення наперед встановлених цілей.

Бізнес-планування дозволяє передбачити проблеми, які можуть з’явитися в процесі реалізації підприємницьку ідею та знайти ефективні шляхи їх вирішення.

Бізнес-планування також може моделювати систему управління новим бізнесом, забезпечує основу для прийняття ефективних управлінських рішень та сприяє зниженню ризиків підприємницької діяльності.

Бізнес-план сільськогосподарського підприємства — це колективна праця спеціалістів, керівників підрозділів, всього колективу, що виконується під керівництвом голови правління чи генерального (виконавчого) директора.

За розробку бізнес -планів розвитку окремих галузей і сфер діяльності підприємства відповідають головні спеціалісти і керівники підрозділів. Головний економіст є консультантом для всіх працівників, які беруть участь у складанні бізнес-плану.

Підготовча робота до складання бізнес-плану сільськогосподарського підприємства включає [20]:

– аналіз виробничо-фінансової діяльності підприємства і всіх його підрозділів за останні три-п’ять років;

– вивчення кон’юнктури ринку – попиту на конкретні види продукції, каналів та умов її реалізації, прогнозу цін тощо;

– уточнення норм виробітку, розрахункових і планово-облікових цін, норм споживання кормів, насіння, пального, палива, запасних частин;

– складання або уточнення внутрішньогосподарських стандартів якості продукції та робіт;

– визначення кількості і складу первинних підрозділів, форм організації та оплати праці, що будуть застосовуватися в плановому періоді.

Правильне складання повного та всебічного бізнес-плану — тривалий процес. Тому розробку бізнес-плану слід починати як мінімум за 5 – 6 місяців до початку планового року. Цей час дасть можливість керівництву детально опрацювати стратегію розвитку підприємства, повно та об’єктивно врахувати реальні резерви та можливості, розробити заходи з впровадження ресурсо та енергозберігаючих технологій [20].

1.1. Коротка довідка про історію підприємства. Зазначається рік заснування; етапи його розвитку та реформування в сучасну організаційно-правову форму; найважливіші події та успіхи в його діяльності тощо.

1.2. Склад засновників з визначенням їхньої частки в статутно-му капіталі (фонді). В цьому підрозділі зазначають кількість учасників (фізичних та юридичних осіб), що мають майнові та земельні паї. Частка в статутному фонді залучених осіб повинна бути всебічно обґрунтована і не перевищувати 50% від його величини.

1.3. Участь у спільній діяльності. Складається в разі наявності такої діяльності із зазначенням її учасників та внесків їх статутний фонд.

1.4. Місцезнаходження підприємства. Відповідно вказують міс-цезнаходження підприємства, його філій та представництв, а також внутрішньогосподарських підрозділів, відстань від центральної садиби підприємства до найближчої залізничної станції, пристані, до районного та обласного центру, а також до пунктів реалізації, переробки та зберігання сільськогосподарської продукції.

1.5. Виробничий напрям (спеціалізація). Визначається на підставі структури товарної продукції (грошової виручки від реалізації продукції).

1.6. Інші види діяльності. Зазначаються в разі їх наявності.

1.7. Міжгосподарські зв’язки (кооперація та інтеграція) і взаємодія з іншими організаційними структурами.

1.8. Організаційна структура (підрозділи) підприємства. Зазначаються організаційна структура підприємства: територіальна (галузева, цехова); його внутрішньогосподарські підрозділи; чисель-ність працівників; філії та представництва; інші підрозділи та служби.

1.9. Кадровий склад управління підприємством. цьому ж підрозділі зазначаються потреба й можливість у використанні послуг спеціальних організацій з найму управлінців і спеціалістів-професіоналів.

1.10. Фінансово-економічний стан підприємства (основні економічні показники виробничо-фінансової діяльності підприємства за останні три роки). Основні економічні показники виробничо-фінансової діяльності підприємства у цьому підрозділі характеризують ефективність господарювання підприємства за останні три роки (звітні показники), а також на плановий рік. Показники на плановий рік вносяться в підрозділ після завершення розробки відповідних форм бізнес-плану.

1.11. Перспективи розвитку підприємства. В цьому підрозділі ви-світлюють основні напрями економічного і соціального розвитку підприємства на найближчі п’ять років і на більш віддалену перспективу.

Бізнес-план може сприяти залученню інвесторів та кредиторів. Перед тим, як ризикувати своїм капіталом, інвестори мають впевнитись у надійності розробки проекту та мати уявлення про його ефективність. Вони мають вивчити бізнес-план перед розглядом можливості капіталовкладень.

В сучасних умовах бізнес-план є робочим інструментом, який описує процес функціонування підприємства, показує, яким чином її керівники мають намір досягти своєї мети. Якісно розроблений бізнес-план допомагає підприємству зростати, завойовувати нові позиції на ринку, розробляти перспективні плани свого розвитку, формувати концепції виробництва нових товарів і послуг та обирати раціональні шляхи їх реалізації [21].