Розділ ІІ. Мотив самотності та феміністичні ідеї у прозі Оксани Забужко

В українському суспільстві народжується нове дитя – феміністична фобія. Фемінізм як культурне поняття, здається, не приживається в нашій свідомості. Українська література – благодатний матеріал для феміністичної критики. Однак тільки уявлення про фемінізм як культурне поняття, а про феміністичну критику як одну з методологічних стратегій сучасної літературної науки може забезпечити нормальне «культурне» побутування даного явища в Україні. Адже сьогодні феміністична позиція залишається у суспільній свідомості чимось непристойним і таким, про що часто не мають уявлення [13, с. 103].

Уже впродовж кількох століть феміністичні ідеї знаходять своє відображення у творах української літератури. Зацікавлення «жіночими

питаннями» Оленою Пчілкою, Ганною Барвінок, Лесею Українкою, Ольгою

Кобилянською, Оксаною Забужко тощо підтверджують факт існування

фемінізму як такого. Соломія Павличко у «Дискурсі модернізму в українській літературі» зазначає: «Образи драматургії Лесі Українки – від

Любові з «Блакитної троянди» до Одержимої, Боярині, Кассандри, Мавки – є

варіаціями на теми жіночої трагедії: зради щодо жінок, жіночої самотності,

жіночого, часто глибшого за чоловічий патріотизм, жіночої драматичної

відданості істині».

Оксана Забужко – письменниця постмодерної літератури і ще одна

представниця феміністичної прози. У її творах висвітлені феміністичні ідеї, які сповідують головні героїні, потрапляючи під вплив реальності. Автор

уводить образи самостійних, здатних подолати усі життєві труднощі жінок,

які формують своє життя без чоловіків. Про це О. Забужко говорить у своїх

віршах, прозі, публіцистиці. Вікторія Косенко у статті «Дискурс українського

фемінізму в публіцистиці О. Забужко» говорить про те, що вітчизняний

фемінізм не може зосередитися, скажімо, лише на суто жіночих проблемах –

визволення від патріархальних настанов та вікових забобонних стереотипів

бачення жінки, а є активно розбудовчою силою з яскраво виявленим

національним характером. Виразне втілення цієї специфіки – творчість

Оксани Забужко, представлена поетичними, прозовими, публіцистичними

працями, що яскраво репрезентують жіноче письмо нашого часу. Але сама Оксана Забужко не вважає свою прозу феміністичною, зазначаючи: «Я не знаю, що таке феміністична проза… Я знаю, що таке проза, написана жінкою, яка не соромиться своєї статі й розглядає її як складову своєї особистості, а не з точки зору пов’язаних стереотипів…» [2, с. 203]. З цих слів можна зробити висновок, що письменниця не визнає того факту, що її твори наповнені феміністичними ідеями, а щиро вірить у мистецтво написання прози жінкою. Але ця жінка, пишучи, вкладає вище згадані ідеї у твори. На прикладі «Я, Мілена», «Казка про калинову сопілку», «Сестро, сестро…», «Дівчатка» можна це прослідкувати.

«Творчість Оксани Забужко презентує сатанинський варіант жіночої

самостійності як вивершену форму психічного стану, що перебуває під

владою ірраціональних сил у «Казці про калинову сопілку» [18, с. 3]. У цьому творі письменниця виводить на перший план образ Ганни-панни – дівчини з місяцем на лобі і називає її «бабиною дочкою». Заздрість, пиха, жорстокість притаманна героїні. Але попри це «Ганна, відзначена з-поміж гречкосійного загалу небуденною вродою, аристократизмом духу й чи даром містичного відання й провіщення, терпляче чекає своєї непересічної долі». Та коли у її житті з’являється Дмитро, вона ним гордує. У її серці немає ні до кого любові, окрім себе. Але як тільки хлопець сватає Оленку, Ганна найбільш незадоволена, адже «Оленка виявилася відмічена Божою ласкою, а не вона!». Оксана Забужко робить свою героїню самотньою через її ж

нерозсудливість. Та дівчина цього не помічає. Такий тип жінки бачимо у

письменниці, яка все ж запевняє, що не знає феміністичної прози.

Повість пронизана феміністичними ідеями, які розкрито через образ

Ганни-панни. Дівчина з підозрілою ненавистю ставиться до батька, потім до

Дмитра. У її світі чоловікам місця немає. «Героїню «Казки про калинову сопілку» можна сміливо вважати проекцією сучасної української жінки, яка у складних умовах національно-економічної залежності стоїть на розпутті власної долі: з одного боку, між засмоктуючою рутиною життя, з іншого – духовним винищенням з перспективою на оволодіння «власним простором» [3, с.42]. Ганна-панна агресивно налаштована. Їй все не подобається, вона незадоволена життям, у ній весь час панує почуття помсти. Дівчина прагне смерті сестри. Якщо спочатку це не так помітно, то потім про це говориться уже відкрито. І, нарешті, злочин здійснюється.

М. Крупка у своїй праці «Художні версії любовних драм у сучасному прозовому дискурсі» (романи О. Забужко, І. Карпи, С. Пиркало) зазначає: «Героїня О. Забужко уособлює травматичне переживання посттоталітарної культури. Від неї особисто мало що залежить, адже вона приречена «стояти на межі», водночас прагнучи здолати патріархальну залежність, порвати із традицією та осягнути цінності вільного постколоніального суспільства. Амбівалентність натури провокує граничний вияв експресії героїні» [11, с.73].

Значну увагу у повісті «Казка про калинову сопілку» письменниця

приділяє матері. Уже з перших рядків можна зрозуміти її позицію у творі.

Вона дуже любить свою старшу дочку, у ній бачить себе. Помітивши на лобі

місяць, Марія вирішує, що це особливий знак і весь час перебуває у роздумах«Чи не судилось, бува, її первісточці князівство або й королівство, бо чей же не простого мужика їй наречено тим місяцем, таку бо долю навряд чи варто було б зумисне виписувати немовляті на лобі». Вона щиро вірить,

що дочку чекає велике майбутнє, а, зокрема, і її [5, с. 27].

Оксана Забужко сама конкретно вказує на феміністичні ідеї у цьому

творі, коли розповідає про Марію та її одруження. Вона зазначає: «І так

судилося Василеві стати заручником у грі, про яку, сердега, не мав і гадки, а

первістці їхній, Ганні-панні (так ми її й зватимемо, байдуже, як там її на

правду були охрестили), диву дивному з місяцем на лобі, зростати – маминою дочкою, авжеж пак маминою, бо чиї б бички не скакали, а телятко

наше, й батько лиш тоді важить, коли мати на те дозволить». Остання фраза це ідеально підтверджує. Авторка впродовж усього твору показує батька, як відсторонену особистість, він ніби і є, але його присутність, порівняно із матір’ю, непомітна. Жінки беруть верх над ним, влаштовують своє життя, не зважаючи на його думки, та й він не намагається вникати у їхні справи. Він має своє життя, вони – своє. Для того, щоб показати таку роздільність між чоловіком і жінкою письменниця вводить класифікацію дітей: «дідова дочка», «бабина дочка». Коли вночі Оленка могла розплакатися, то до неї не мати вставала, а піднімався батько, адже це його донька прокинулася: «Тоді вставав Василь, мовчки брав малу на руки й,

либонь соромлячись такого немужського діла, виносив надвір, де й

приколихував, поки в хаті знов западало в сон». Такої прихильності до

старшої дочки у нього не було. Чоловік намагався в усьому годити дружині, цим самим кидав під ноги свої чоловічі права.

Також у творі можна знайти моменти, коли він говорить своє рішення, від якого Марії холоне всередині. Наприклад, підтвердженням цьому є момент, коли вони розмовляють про посаг для Ганни. Марія наполягає на тому, що він має бути дуже багатим, аби потім ніхто їй «не смів цвікнути, що взяв голу босу», тоді «Василь, який час був відмовчувавсь, а тоді поставив умову: «посаг готується обом дівчатам порівну, і навіть це, мовляв, не конче чесно, бо меншій він, може, й потрібніший буде, тоді як старша й сама собі за посаг стане» – це він чи не вперше дав знати, як направду високо ставить цю, аж мовби й не свою, і як же непорівнянно менше од «своєї» голублену дитину, і, либонь, саме цим вразив Марію так, що вона — здалась, улягла вимозі». Але це незначні моменти у творі, на яких мало зосереджено увагу.

Поетеса вводить у твір такий феміністичний аспект, як еротизм, зумовлений міфологічними уявленнями. Культ тілесного постає інваріантом природи і накладає свою владу на людину. «…ту ж мить гарячий вихор підхопив її, обпалив-заполонив усеньке тіло до найпотаємніших закапелків…відчула, що такий самий гарячий вихор здіймається в ній – назустріч, здавалося, безлічі дужих, як кремінь, чоловічих рук…Вона топилася в тих руках, як віск, умліваючи й перетворюючись на єдину готовність – увібрати в себе разом усенький світ» [5, с. 32].

Отже, нова концепція особистості жінки зумовлює такі суттєві риси жіночої прози, як філософічність, інтелектуалізм, включення в структуру оповіді елементів міфологічної, фольклорної образності, активне використання засобів фантастики, снів. Проза Оксани Забужко хоча й не є відверто феміністичною, проте сприяє фемінізації суспільства, привнесенню в нього жіночих цінностей, відкритій артикуляції жіночого досвіду в усій його повноті й неодновимірності. «Казка про калинову сопілку» – це яскравий вияв фемінізму у постмодерній літературі і у творчості авторки загалом. На створенні образу головної героїні помічаємо високі знання поетеси у сфері фемінізму, простежуємо феміністичні ідеї у кожному зображеному моменті.

Повість О.Забужко «Я, Мілена», надруковану 1998 року «Кур’єром Кривбасу», була не взята до антології жіночої прози під редакцією В.Даниленка, оскільки, на думку упорядника, вона представляє феміністичну, отож, очевидно, не пристойну жіночу позицію. Повість «Я, Мілена» нагадує читачеві шалену, дещо неврівноважену, невротичну оповідь, спонукану внутрішнім гоном бунтівливої особистості. Іронічна позиція письменниці, що межує із нігілізмом, втілює глибоко пізнане ошуканство, коли від світу чудес не чекають. Це позиція усамітненої свідомості, котра зневірившись, збагнула власне безсилля [9, с. 48].

На думку Н. Зборовської, сестринський конфлікт, як і чоловічо-жіночий, у творчості О. Забужко набуває демонічності – мотив відьми з’являється у повісті «Я, Мілена», героїнею якої є телеведуча, що прагне створити яскраве феміністичне телешоу, і таким чином сказати про зневажених жінок суспільства. У цій спробі вона зазнала поразки, перетворюючись на феміністичну фурію. Літературний критик Н. Зборовська побачила у повісті втілення думки про боротьбу творця зі своїм твором-образом, який вийшов із-під контролю і зажив власним життям. Вона прочитує цей конфлікт як символічний двобій між «жіночою плоттю і жіночою душею». Прикметно, що дослідниця розцінює прозу О. Забужко як таку, якій «не вистачає благородства воістино модерного феміністичного духу, як це було у творчості О. Кобилянської або в Лесі Українки». У повісті «Я, Мілена» розкривається тема взаємовпливу двох світів – людського та віртуального світу телебачення. Героїня – тележурналістка Мілена – веде програму про покинутих жінок, у кожному випуску зіштовхується із жіночими трагедіями. Мілена намагається надати цим трагедіям привабливу зовнішню форму – власне, форму художнього твору, естетизувати їх. [9, с. 123].

Влада телебачення роздвоює особистість Мілени, і найбільш вражає жінку те, що телевізійна маска має певну спільність з нею, Міленою справжньою. Наслідком такого роздвоєння жінки (на справжню і телевізійну) є те, що навколишні, навіть близькі, люди перестають сприймати Мілену справжню, ігнорують її. Чоловік бачить лише ту Мілену, що на екрані. Жива Мілена стала сама покинутою жінкою, перетворилася на жертву власної передачі, власного задуму [15, с. 10]. На перший погляд, оповідання «Я, Мілена» – це твір суто про долю жінки, проте він багатопроблемні ший. Це історія про владу: владу метафізичного тіла жінки, владу інформаційних комунікацій і «технологію» відчуження людини. Власне героїнею тут є потрійна Мілена: Мілена-оповідачка, Мілена-«екранна» та Мілена-«реальна». У цьому оповіданні ми маємо ще одну модифіковану модель сестринства, а саме – сестринство-двійництво. Це знову ж таки, як і в інших творах Оксани Забужко, дзеркальна пара образів – Мілена справжня та Мілена шоубізнесу [6, с. 12].

Отже, «Я, Мілена» оповідання про сучасну українку, Мілену, що вчинила самогубство, оскільки іншого виходу з ситуації, яка склалася, вона не бачила.

Мілена – акторка, телеведуча, яка грала у житті свою роль, проте вона побачила її абсурдність, відчула та зрозуміла, що вона – справжня, непотрібна навіть своєму чоловікові.

Оксана Степанівна Забужко є яскравим прикладом так званого «жіночого письма», що цікавиться жінкою та її місцем у сучасній культурі. Збірка оповідань Оксани Забужко «Сестро, сестро» –це спроба дослідити автономний світ жінки. Авторка зазначає, що існують певні суто чоловічі стереотипи сприйняття стосунків між жінками, приміром яких є сповнені конкуренції. «Тема, що дала назву книжці, – це тема сестринства, внутрішньої драми жіночих взаємин» – наголошує О. Забужко [8, с. 5].

На думку Я. Голобородько «Сестро, сестро» психологічний натюрморт, заснований на автобіографії свідомості та автобіографії суспільних реалій, своєю провідною тональністю цілком характерних для української літератури 80-90-х років XX ст. з її наснаженою критикою тоталітарної системи. У цьому оповіданні (воно може бути схарактеризоване і як новела, і як психологічний етюд), написаному у вигляді «асоціативних відчуттів, рефлексій, спогадів, відтінюються контури недавнього тоталітарного минулого; малюнки обшуку, психічних зривів, моральних потрясінь на тлі рельєфно окресленої спочатку дитячої, а згодом сформованої жіночої свідомості, яка тонко фіксує, мислить, проводить паралелі, узагальнює» [4, с. 185].

Оповідання «Сестро, сестро» – це змалювання катастрофи роду, його сюжет – це туга за неіснуючою, ненародженою сестрою. Зовнішній мотив оповідання складає історія вини Дарці за смерть сестри, а потім і батька. Закінчується твір знаково: «Два життя склалося на те, щоб повністю відкупити твоє власне. Цілих два. Але ти – ти проскочила Дарцю».

Доречною видається думка Ю. Кульбабської про родову апокаліптичність. Вона у своїй статті зазначає, що «це оповідання несе у собі символізм національного масштабу. У творі маємо натяки на певну родову апокаліптичність та розчахненість (образ розрубаного дерева, що символізує світове дерево як символ розбитого роду)» [13, с. 37].

Отже, темою оповідання «Сестро, сестро» є історія сучасної української жінки та її власного виживання на тлі родинної історії, що розгортається в тоталітарному суспільстві. У цьому творі яскраво проявляється ментальність сучасної українки, розкривається терплячість, непересічність, співпереживання, всепереможність, стійкість до перешкод та проблем, чуттєвість Дарки та її матері Наталії.

Оповідання «Дівчатка» з аналізованої збірки є розгортанням теми сестринства, яке, не зреалізувавшись, пізніше вилилося в Дарки у сафічну дружбу з однокласницею Ленцею. В. Скуратівський зазначає: «Трагедію ненародженої сестри продовжує трагедія знайденої затим втраченої посестри». В оповіданні порушується й інша проблема, а саме – несприйняття родом індивіда: «І ще щось поза тим, що вже тоді змусило Дарку нагороїжатися, хоча й мовчки, в собі: безлика й безособова, завважки в усі десять атмосфер океанського дна, відвічна правота роду…моторошна штука» [17, с. 9].

У творі «Дівчатка» та ж Дарка спочатку знайде, а потім втратить сестру. Важливим у цій повісті є мотив конформізму і прагнення людини володіти іншою.

Дослідниця Юлія Кульбабська з цього приводу стверджує, що це оповідання про екзестенційну самотність людини, яка не може знайти порозуміння у стосунках з іншими, прагне «вмістити у собі світ» та приречена на відчуття власної ущербності та марноти життя [13, с. 39].

Отже, велике оповідання (або ж невеличка повість) «Дівчатка» як і «Сестро, сестро», практично позбавлене сюжету й теж написане у формі асоціативної динаміки спогадів свідомого «я» Дарки – головного персонажа обох перших творів збірки. Як і в першому творі у «Дівчатках» взаємодіють два просторово-часові виміри: дитячо-підлітковий (шкільний) та сформований (дорослий). У творі прописано й виразно постають суто авторські мистецькі атрибути: психологізована сексуальність художньої манери, поєднана з примхливо вишуканою образною стилістикою та помножена на відчуття еротичних потенцій і граней слова. Оповідання можна розглядати як символічне становлення особистості Дарки та пошуки власного «его» через оповідь-спогад про підліткову дружбу-любов з іншою дівчиною, яка є дзеркальним образом головної героїні у її власній психіці.