Розділ 7 Правова аксіологія: ціннісні основи права 1 страница

Тема 1. Ціннісні основи права

Аксіологічне вивчення. права має важливе наукове, практичне і моральне значення. Воно дає можливість звер­нути увагу не тільки на соціокультурні та соціокласові ос­нови й детермінанти права, зв'язок з державою, а й на йо­го духовні аспекти, відображені ним ідеали. Без ціннісного підходу неможливо виявити призначення права у загаль­нолюдському, соціальному і культурному розвитку, зрозу­міти його специфічну природу як духовно-практичного за­собу освоєння світу людьми. Без нього залишаються в тіні конструктивна, творча роль свідомості у сфері права, осо-бистісні аспекти права.

Завданням цієї теми є аналіз деяких питань аксіології права: виявлення природи правових цінностей, їх змісту й ієрархії, уявлення про право як цінність та його ціннісний критерій.

§ 1. Цінності у праві та право як цінність

Теорія цінностей (аксіологія) знаходить відповідне за­стосування також у сфері права. Правові цінності та оцін­ки (у сфері правосвідомості) мають регулятивне значення. Правові норми у свою чергу набувають значення ціннос­тей і стають об'єктом оцінки, їм не можна дати точного і повного пояснення, не звертаючись до понять аксіології. Як філософська категорія цінність — це те, що почуття і ро­зум людей диктують визнати особливо вагомим з усього і до чого можна прагнути, ставитися з повагою і визнавати як обов'язкове. Спрямованість встановлення суб'єкта та його діяльності на певну цінність називається ціннісною орієнта­цією; процедура вибору на основі цінності — оцінкою.

У кожній оцінці як підстави можуть виступати різні сторони діяльності: нормативна (відповідно до культурної специфічності визначеного суспільства), професійна (від­повідно до стандартів і правил даної професії), операційна (набір і послідовність операцій для досягнення певної ме-

-207-

ти). У конкретному випадку може використовуватися одна з вищеназваних основ або їх сполучення, що істотно змі­нює зміст оцінки того самого явища. Наприклад, діяння, врегульоване правом, є юридичним фактом, що оцінюється з точки зору правової норми. Те саме діяння може бути переглянуто в операційному плані (наскільки вдало здійс­нено операцію) чи в моральному (якими моральними прин­ципами керувався суб'єкт діяння). Отже, оцінки у сфері права належать до класифікації оцінюваних фактів як цін­ностей у праві. А нормативно-юридичне закріплення цих оцінок і цінностей значною мірою визначає вже цінність (нецінність) самого права.

Між цінностями, оцінками та нормами існує зв'язок і взаємні переходи. Тому наукам, що мають своїм предме­том мораль, право, мистецтво, необхідно їх взаємозалежне вивчення і пояснення, а поряд з цим і їх розмежування.

Правотворчість і реалізація права (правозастосування, виконання і додержання права) являють собою області людської діяльності яскраво вираженого оцінювального характеру. Внаслідок цього філософія права включає у свій предмет вивчення і дослідження правових цінностей оцінки у сфері права тощо. Так, у філософії права утво­рюється відповідний теоретичний напрям — аксіологічний, чи правова аксіологія. Вона у свою чергу спирається на поняття загальної аксіології, на теоретичні положення про цінності взагалі.

Виникнення юридично-аксіологічного підходу пов'яза­но з появою природно-правових поглядів, з розходженням права природного і права позитивного. Право у своєму ак-сіологічному вимірі виступає як певна форма правових цінностей, як специфічна форма правової повинності, від­мінна від усіх інших (моральних, релігійних тощо) форм повинності і ціннісних форм¹.

Завдяки цінностям право, як певний " механізм", дістає свій зміст, тому що свідомість суб'єкта права спрямована на цінності як на свій об'єкт, внаслідок чого знімається момент байдужості у поведінці правового суб'єкта і фор­муються дозволи, заборони і зобов'язання. Розглянемо,

Див.: Нерсесянц В. С. Философия права: Учебник для вузов. — М., 1995.

-208-

_які це цінності і як вони позв'язані між собою, а також у чому полягає цінність права.

Статусу цінностей у праві можуть набувати різні фак­ти і явища матеріального та ідеального характеру: мате­ріальні предмети і блага, суспільні відносини, людські вчинки, вольові феномени (мотиви, спонукання), ідеї, ідеа­ли, соціальні інститути. Вони є правовими цінностями, ос­кільки лежать в основі права і правопорядку, виступають як ідеальне обгрунтування норм права, закріплюються й охороняються правовими нормами, становлять мету права та його інститутів. Тому вони, як правило, належать до чинного права.

Також особливо великим є значення деяких соціальних цінностей, що з часом набули характеру правових ціннос­тей. Як високі ідеали, вони пронизують суспільну право­свідомість і стають основними принципами права. Такими є: свобода, рівність, справедливість, демократія, порядок, безпека, світ. Поряд з ними існують і такі специфічні пра­вові цінності загального значення, як ідея права, ідея ста­більної законності тощо. Ці цінності водночас є ідеалами і реальною людською практикою. У праві вони закріп­люються у тій чи іншій їхній якості. Проте у ряді випадків суспільна й індивідуальна правосвідомість можуть сприй­мати їх лише як цінність ідеальну, як ідеальні цілі політич­ної (і правотворчої) програми.

Ці принципи, ідеали, як і всі інші речі, явища, являють собою цінності тією мірою, у якій вони пов'язані з люд­ською особистістю. Як правові цінності вони мають вигляд юридичних прав і свобод особи в її індивідуальних і колек­тивних проявах. Самі права людини також здобувають статус важливих цінностей. Кожне з них виражає певну сторону, прояв, образ існування людини як природної і соціальної сутності. У своїй сукупності вони характери­зують людину як вищу цінність, як осередок усіх цінностей.

Отже, правові цінності похідні від поняття особистості і становлять образ права у взаємодоповнюючих полярних моментах.

Інструментальна і власна цінність права. У сучас­ному цивілізованому суспільстві право є не лише інстру­ментальною цінністю, тобто цінністю " інструмента" і " засобу" розв'язання суперечностей у різних сферах сус-

'4-5-288

пільства, а й засобом, який звільняє, розвиває, виступає як цінність. Разом з тим зазначимо, що, по-перше, різні типи культур приписують праву неоднакову цінність. По-друге, цінність кожної правової норми, кожного правового інст­румента щоразу визначається як конкретне історичне яви­ще. По-третє, цінність права неможлива поза контекстом діяльності суб'єктів права, організаційних сил, що відпові­дають інститутам зі створення і реалізації права.

У загальних рисах власну цінність права можна визна­чити як вираження соціальне організованої форми, дія якої забезпечує відтворення правових станів правовими засобами, внаслідок чого народжуються нові можливості і велика воля для саморозвитку людини і розвитку суспіль­ства. У цій якості право може надавати людям, різним суб'єктам права у вигляді суб'єктивних прав новий простір і людські можливості розвитку. При цьому мета права як соціальне організованої форми — не допускати основ для гноблення та нещастя інших людей і протистояти цьому, погоджуючи поведінку з мораллю і справедливістю.

Таким чином, критерієм цінності права є особистість, що саморозвивається. Інакше кажучи, право має цінність, якщо воно прямо чи побічно сприяє самоздійсненню і са-мотворенню людини в історії, якщо насправді сприяє на­родженню нових можливостей для розвитку людини і сус­пільства.

Характеристика права як цінності порушує питання про його місце у класифікації цінностей взагалі. Розгляне­мо основні форми буття цінностей у їх співвідношенні.

Фундаментальним з теоретичної точки зору є поділ цінностей на предметні й духовні, що утворюють два по­люси всієї сфери ціннісного ставлення людини до світу. У рамках двох основних класів цінностей — матеріальних і духовних — право належить до других, тобто є духовною цінністю поряд з такими, як моральні, релігійні, художні (чи естетичні), наукові, світоглядні цінності. Правові цінності у рамках духовних цінностей є відносно самостій­ними.

Правові цінності являють собою вид духовних ціннос­тей, що задовольняють потреби соціальних груп суспіль­ства у регулюванні соціальних відносин і вчинків людей, їх основною і специфічною функцією є регулятивна функція.

-210-

Тому правові цінності призначені для створення, підтрим­ки та зміцнення соціального порядку і дисципліни, нор­мального функціонування суспільства. Правові цінності становлять елемент системи соціального (соціально-полі­тичного) керування суспільством. При цьому вони є деон-тичними цінностями, тобто відрізняються чітко вираженим характером, що наказує та обумовлює їх належність до сфери належного. На відміну від інших деонтичних цін­ностей вони закріплюються формально й охороняються державою та ЇЇ органами.

Як деонтичні цінності вони відрізняються й іншою функціональною особливістю — мають ймовірний харак­тер. Ця особливість пов'язана з можливістю свідомого, во­льового вибору соціальними (правовими) суб'єктами об'єктивно існуючих у дійсності поведінкових варіантів.

В аксіології права можна виділити три основні форми буття цінностей:

— суспільні цільові цінності й ідеали;

— предметно-втілені цінності;

— особисті (чи екзистенціальні) цінності. Розглянемо ці форми буття цінностей докладніше.

/. Суспільні цільові цінності й ідеали. Вихідною фор­мою правових цінностей є існування їх у вигляді ціннос­тей, вироблених суспільною і правовою свідомістю. Вони присутні у правовій свідомості як узагальнені уявлення про справедливість, волю, рівність у різних сферах сус­пільства. Правові ідеали лежать в основі правових обов'яз­ків, тобто деонтичних правових цінностей.

Під ідеалом звичайно розуміють те, до чого ми прагне­мо, нормативно-ціннісний зразок належного в його найви­щій, найбільш досконалій формі. Необхідність в ідеалі як особливій формі регулювання людської діяльності пов'я­зана з наявністю у природі людини того, що розуміється як " відкритість світу", такого моменту, що у класичній фі­лософії розглядається як момент духу.

Німецькі філософи І. Кант і Й. Г. Фіхте визначили, що Ідеал — це вища, кінцева мета на шляху поступового " мо­рального самовдосконалення", на шляху поступового усві­домлення " гідності людини як вищого і єдиного принципу Ідеального" законодавства. Обидва філософи виходили з того, що абсолютна формально-правова рівність будь-яко-

-211-

го індивіда будь-якому іншому індивіду сама по собі забез­печить повне розкриття всіх " природних" задатків і здіб­ностей кожного індивіда. За твердженням Канта, право являє собою ціль суспільства, що знаходиться в цивільно­му стані. Право виступає для людей як вищий принцип, з якого повинні виходити всі максими, що стосуються сус­пільства.

У той же час ідеал духовного життя не перекривається ідеєю права. Право є лише моментом духовного ставлення до світу, але не охоплює його цілком. Тому правовий ідеал виступає лише моментом ідеалу суспільного й ідеалу ду­ховного життя, до складу якого входить істина, добро, краса. Вищі цінності виражають унікальні й екстраорди­нарні ознаки щирого, людського у людині, додають право­свідомості глибокої особистісної забарвленості. Вони на­повнюють людське життя вищим змістом і виступають в індивідуальній та правовій свідомості найважливішими ціннісно-змістовними орієнтирами. Таким чином, право для людей, їхні життя і доля виступають як основа само­вдосконалення особистості, і як форма реалізації актив­ності, творчості людини, і як гарантія волі й відмежування від зла й несправедливості.

У частині вчення про правовий ідеал правова аксіологія повинна не стільки спрямовуватися " в аксіологічну відда­леність загальнолюдських надзадач, де справедливість зіл­лється в єдине з істиною і красою", скільки орієнтуватися на створення умов для принципового цивілізованого роз­в'язання соціальних суперечностей. Іншими словами, це означає збереження суспільством своєї цілісності, недопу­щення " земного пекла" чи стану варварства. Основною те­мою вчення про суспільний і правовий ідеал має бути не пошук кінцевої формули суспільної досконалості (типу " царство обличчя як цілей" чи " принцип вільного універса­лізму"), а вказівка тих дійсних шляхів і засобів, за допомо­гою яких може бути поліпшений усякий можливий право­порядок.

2. Предметно втілені цінності. Самі правові ідеали не залишаються лише фактом панівної правосвідомості, а закріплюються у нормативних актах, конституціях і зако­нах. Вони входять у правову нормативність як провідний елемент. Таким чином, правові ідеали реалізуються у сис-

-212-

темі правових відносин — у вигляді стосунків формально рівних, вільних і незалежних один від одного суб'єктів права, що у правових процедурах і механізмах закріпля­ють норми і закони в культурі.

Зі зміною суспільних та правових відносин відбуваєть­ся і переоцінка цінностей: багато чого з того, що вважало­ся абсолютним і непорушним, знецінюється і, навпаки, но­ві паростки суспільного буття породжують нові ціннісні ідеали. Відповідно до ціннісних ідеалів, що змінилися, пе­реоцінюються і предметно втілені цінності.

3. Особистісні, екзистенційні цінності. Особистісні цінності являють собою ідеальні уявлення про блага, права і межі прагнень, пов'язаних зі схильностями і бажаннями особистості, і виступають певною мірою як авторитетні й обов'язкові установки її свідомості.

Так, правові цінності, які б вони не були, завжди міс­тять у собі потенційний ідеальний елемент, тобто якщо во­ни не були включені в реальну людську поведінку, вони не задовольняють цілком людей, соціальні групи, а, отже, не перестають бути цінностями-цілями.

Конкретне, ціннісно-змістовне переживання людини в кругозорі особистості має двоякий характер: " Я" та " інші" рухаються у різних площинах (планах) бачення й оцінки, і тому стати ціннісно-вагомим, рівнозначно своїй поведінці себе й іншого згідно із загальною нормою моралі чи у пра­ві, відповідно до будь-якого закону. Як стверджував Ми­хайло Бахтін, " ніхто не може зайняти нейтральної до Я й іншого позиції: абстрактно-пізнавальна точка зору по­збавлена ціннісного підходу, для ціннісної установки не­обхідно зайняти єдине місце в єдиній події буття, необхід­но втілитися. Всяка оцінка є заняття індивідуальної позиції у бутті: навіть богу треба було втілитися, щоб ми­лувати, страждати і прощати, як би зійти з довільної точки зору справедливості" ¹.

Одні правові цінності тією чи іншою мірою реальні у розумінні наявних, освоєних у вигляді правил норм пово­дження суб'єктів права, інші є їхніми цілями й ідеалами. Але існуючі (наявні) правові цінності не можна розуміти

Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. — М., 1986. — С. 120.

-213-

як самодостатні, замкнуті у собі. Людська свідомість, особливо в її ціннісних (духовно-практичних) формах, ми­нає існуюче, спрямовуючись до майбутнього, до зміни, вдосконалення дійсності.

Таким чином, правові цінності похідні від поняття осо­бистості. Вони становлять образ права у взаємозалежному і взаємодоповнюючому полярному моментах. У сучасному цивілізованому суспільстві право являє собою не тільки інструментальну цінність — цінність " інструмента" і " засо­бу" розв'язання різних соціальних суперечностей у різних сферах суспільства, воно також емансипує, розвиває засіб і силу особистості, що виступає як власна цінність права. Правові цінності за своїм характером є деонтичними, що служать для створення, відтворення та зміцнення соціаль­ного порядку і дисципліни з метою гармонізації інтересів різних соціальних груп людей. Право у життєдіяльності суспільства і людини виступає і як основа його самотво-рення в історії, і як форма реалізації творчості людини, і як гарантія свободи й відмежування від варварства та несправедливості. Аналіз природи ієрархії правових цін­ностей, а також виявлення цінності права, дає можливість перейти до обгрунтування ідеї права як ідеї волі і до роз­гляду права як форми волі.

§ 2. Свобода як цінність. Право як форма свободи

Тривала історія досліджень, присвячених свободі і по­неволенню, праву як свободі, знає безліч підходів до роз­в'язання цієї проблеми. Свобода при всій своїй удаваній простоті й легкості сприйняття — предмет складний для розуміння, тим більше для втілення у формах, нормах, ін­ститутах, процедурах і відносинах людей.

Ідея свободи, за відомою думкою філософів (Ш. Мон-теск'є, Г. Гегеля, М. Бердяева), багатозначна, вона поро­джує сплетіння безлічі непорозумінь. Тому спочатку по­трібно обумовити, в якому розумінні можна вживати це слово, починаючи від найпростіших і доступних для піз­нання значень.

По-перше, насамперед слід відокремити " юридичну" свободу від " фактичної" свободи.

Правова свобода — це дозвіл робити певні дії, не пік-луючись про те, чи відповідає цей дозвіл діяти реальній можливості, тобто юридичне визначення залишається формальним, абстрагуючись від реальних умов її здійснен­ня. Фактична свобода зводиться до можливості робити й обирати те, що хочеш. Це визначення має на увазі необхід­ність розгляду засобів, необхідних для реалізації свободи і зокрема, волю користування нашим тілом і речами, що перебувають у нашій владі. Звичайно вважають, що якщо у людини є свобода вибору, то свободою називається, по-перше, сам факт вибору, і, по-друге, непередбачуваність того, що саме вона вибере. І чим більший вибір вона має, тим більше свободи. Але філософи говорять щось зовсім інше, більш правильне.

Російський філософ Микола Бердяев писав: " Визначен­ня свободи як вибору є ще й формальне визначення свобо­ди. Це лише один з моментів свободи. Дійсна свобода ви­являється не тоді, коли людина повинна вибирати, а тоді, коли вона зробила вибір. Звідси ми приходимо до нового визначення свободи, свободи реальної. Свобода є внутріш­ньою, творчою енергією людини. Через неї людина може творити зовсім нові форми життя, нове життя суспільства і світу. Але було б помилкою при цьому розуміти свободу як внутрішню причинність. Свобода знаходиться поза при­чинними відносинами, тобто свобода не припускає при­чинних пояснень, тому що сама є причиною" ¹.

Таким чином, у структуру свободи особи входить вибір як момент і елемент, поряд з " внутрішньою свободою" і свободою, що включає у себе два основні компоненти: по­чуттєвий і раціональний. Однак сама ситуація вибору — це не свобода, а лише передумова вільної дії. По-друге, необ­хідно враховувати умовний характер відмінності " внутріш­ньої" свободи від " зовнішньої". Внутрішня свобода — це не схована, не підпільна свобода (ні в соціальному розу­мінні, ні у значенні щиросердечного підпілля). Вона реаль­но існує у розумінні звільнення людини усередині себе від оков власних упереджень, уявлень та образів.

Бердяев Н. А. Царство духа и царство кесаря. — М., 1995. — С. 325.

-214-

-215-

Сьогодні особливо потрібні люди, здатні на цілком від­крите, публічне, а не підпільно-культурне існування, які відкрито практикують свій спосіб життя і думки, завдяки яким можуть народитися якісь нові можливості для роз­витку людини і суспільства в майбутньому.

Для права важливо, щоб людина чітко уявляла ту міру свободи, що не несе у собі заряд руйнування, зла і неспра­ведливості. У свою чергу цивільне суспільство і держава використовують правові засоби як страхові засоби, що по­значають межі, за які зовнішня свобода соціальних суб'єк­тів не повинна поширюватися. Зовнішня свобода припу­скає пошук обмежених засобів, способів і форм обмежень. Такими можуть виступати не тільки юридичні закони за­боронного характеру (як частина скульптури), а й сам факт співіснування безлічі індивідів з їх суспільними пра­вами і волями. На думку Г. Гегеля, жодна людина не має ідеї про власну свободу, якщо вона не має ідеї про свободу інших і про соціальний зв'язок між собою й іншими. Жод­на людина, не маючи чіткої ідеї про свою свободу, не має і чіткої ідеї про свободу інших і зв'язок між цими свобо­дами.

По-третє, варто виділити два типи свободи — " свободу від" (негативну свободу) і " свободу для" (позитивну свобо­ду)". Перша з них виступає у світі, в якому індивід має ви­значену зону вибору ідей і дій без можливості наразитися на обмеження і репресії. " Свобода від" --не самоціль, а умова саморозвитку. Не йти зі світу в себе, не відстороня­тися, а діяти із себе, самопороджуючи нові форми, які са­мі себе виражають.

" Свобода для", або позитивна свобода, уможливлює дію відповідно до власної системи цінностей і власних ці­лей. Друга свобода більш життєва і повніша. У певних іс­торичних умовах, у яких люди мають значну міру " свободи від", вони так чи інакше відмовляються від неї на користь авторитарної влади для того, щоб збільшити можливість досягнення власних цілей. Це різновид заміни теоретично можливого практично здійсненним. Оскільки позитивна свобода має першочергове значення, така заміна видається розумною. Реальні форми втечі від свободи трапляються досить рідко. Більше того, іноді виникають сумніви щодо принципової можливості називати подібні форми поведін-

-216-

_ки втечею, іншими словами, різновидом страху свободи. Така поведінка може називатися різновидом втечі, але її також можна визначити як компроміс між цінностями.

Цілком вільна свобода може пізнати себе у трьох об­разах, у яких власне індивідуальність знаходить унікальне значення, коли частковість інстинктів і бажань, очищених від своєї неприборканості внаслідок рефлексії розуму, стає щастям чи безтурботністю. Але найімовірніше суть її виявляється у праві — реакції розуму на заклик свободи. Право фіксує об'єктивно результативним і загальновизна­ним чином, що має право робити людина, тобто сукупність суспільної і приватної свободи. Саме розгляд права в цьому суспільстві найбільш ясно показує, до якої міри са-мотворення дійшла свобода.

Розглянемо, як розуміли свободу у різні епохи, у різ­них системах права. В античній філософії (Сократ, Пла­тон) йдеться насамперед про свободу і долю, потім про свободу від політичного деспотизму (Арістотель, Епікур) і свободу як драму людського існування (епікурійці, стоїки, неоплатонізм).

Античне право, визнаючи протилежність вільної люди­ни і раба, було далеко від того, щоб надати свободі реаль­ного статусу, роблячи з рабства одних умови дійсної волі інших. Але у той же час античне право показує, що свобо­да, будучи реальною, залишається лише привілеєм деяких і не може визначити людську сутність у її загальності. То­му не можна заперечувати певного прогресу в свободі лю­дей при переході від античного до сучасного права, адже останнє вважається загальною належністю людини. Ан­тичне право продемонструвало обмежену, але конкретну і реальну свідомість свободи, тоді як сучасне право, визна­чаючи свободу універсальною цінністю, безпосередньо включає в це визначення обмеження свободи. Відповідно до поширеного визначення, право — " це сукупність умов, за яких свавілля однієї особи збігається зі свавіллям іншої особи з погляду загального закону свободи" ¹.

За середньовіччя християнська теологія зі свободою пов'язує рух Духу. Дух є рух, але як спонтанність і порив.

Кант И. Метафизика нравов. — Соч.: В 6 т. — М., 1994. — Т. 6. — С. 253.

-217-

У рамках християнського вчення з боку Бога вища приро­да людини показується Ісусом Христом, Богом, що прий­няв людський вигляд, з боку людини — її " творчістю із се­бе", створенням " нового, чого ще не було ".

Християнське вчення містить у собі позитивну концеп­цію свободи. Якби не було цього Божого дарунка (свобо­ди) людині, не було б і гріхопадіння в історії людини і не­статку.

В епоху Відродження та наступний період під свобо­дою розуміли безперешкодне розкриття здібностей осо­бистості. У природно-правових концепціях Нового часу свобода трактувалася як абсолютна цінність, як підстава пізнання і права, як вихідна передумова всіх природних прав людини. Підкреслювався її невідчужуваний характер, її властивість споконвічності й безумовно належності осо­бистості¹.

У класичній європейській філософії, поряд з обгрунту­ванням свободи як властивості, форми світу (не розкладе­ній на елементи), увага акцентувалася на двох головних пунктах такого роду визначень:

1) розуміння свободи як пізнаної необхідності, як підс­тави мислення і пізнання, можливостей людини у щось ві­рити і бути;

2) визначення свободи як живого подиху (пульсації) саморозвитку людини в історії, що виступає як процес мо­дифікації свободи.

Філософи (Б. Спіноза, Г. Лейбніц, І. Кант, Г. Гегель) виводили поняття свободи на тлі розходження внутріш­нього і зовнішнього. Явище, що називається вільним, міс­тить підставу самого себе (тобто є самопричинним яви­щем). А щось, що має підставу поза собою, — не вільне, оскільки воно формується у причинному ланцюзі, тобто має причинні обгрунтування і причини пояснення. Саме в цьому розумінні великі філософи говорили, що свобода має причину в самій собі і не має причини поза собою. На­далі такий підхід до свободи дістав свій розвиток насампе­ред у філософії І. Канта і Г. Гегеля та їх послідовників. Вони визначали право через свободу, припускаючи, що

Див.: Бачинин В. А., Сальников В. П. Философия права. Краткий словарь. - СПб., 2000. - С. 270.

218-

людська свобода у принципі не може бути безмежною і має потребу в різних правових формах її реалізації. Відпо­відно до цього підходу право цивілізованої держави не за­зіхає на первісне право, воно лише окреслює зовнішні ме­жі простору соціальної свободи.

Суть природного призначення свободи полягає в тому, шо свобода не просто деяке благо взагалі, не один лише простір для самозадоволення, милостивого життя, а про­стір активності, розгортання нових можливостей людини з метою самотворення себе в історії за допомогою засобів, не даних природою, у тому числі права. Тобто люди вільні в міру їхньої буттєвої рівності та рівні в міру їхньої сво­боди.

На думку великих філософів, місія права " за визначен­ням" і " збереження" свободи не зводиться лише до одних встановлених для неї обмежень — вона полягає у тому, що мають бути належні правові форми і способи, правовий засіб (позитивне право), що визначають і забезпечують свободу. Таким чином, право повинно існувати як " друга природа" і як таке поряд з усіма іншими, направляти гру свободи людини.

Звідси випливає одне з теоретичних положень, що має вирішальне значення для розуміння правових питань, можливо, одне з найбільш істотних у філософії права. Са­ме право за своєю вихідною суттю є формою, створеною людьми, що логічно й історично призначена бути інститу­том, покликаним упорядковувати свободу, додавати їй ви­значеності й забезпеченості, а звідси і людського змісту, істинно людської цінності.

Право не просто загальний масштаб чи рівна міра сво­боди індивідів. Вільні індивіди — суть і зміст права. Там, де заперечується вільна індивідуальність, особистість, пра­вове значення фізичної особи, там немає і не може бути права (і правового принципу формальної рівності), не мо­же бути і якихось дійсно індивідуальних правових та ін­ших (групових, колективних, інституціональних тощо) суб'єктів права, дійсно правових законів і правових відно­син у суспільстві в цілому і в конкретних різних сферах суспільного і політичного життя.

Отже, право має настільки ж фундаментальний для суспільства характер, як і свобода, що приймає різні фор-

-219-

ми як в індивідуальній свідомості, так і в історії суспіль­ства.

Висновки:

1. Для людей, вихованих у лоні європейської культури, свобода являє собою первісне єдине право, сутність свідомості, самодостатню цінність, що не вимагає обгрунтувань.

2. Зміст і цінність свободи залежать від структури сві­домості особистості, сформованої внаслідок актів саморозвитку.

3. Свобода є засобом реалізації інших цінностей і благ. Таким способом вона виконує інструментальну функцію. Завдяки їй люди створюють матеріальні і духовні цінності.

4. Право виступає як форма здійснення свободи, як за­гальна міра волі індивідів. Вільні індивіди — суть і зміст права.

5. Правова рівність припускає рівність у свободі, коли свобода одного сумісна зі свободою іншого.

§ 3. Справедливість як основна правова цінність

Слово " справедливість" походить від слова " право" (правий, правда), (латинською мовою justitia — справедли­вість, від jus — право). Від своїх джерел, від Вед і Упані­шад, від Гесіода і Гомера справедливість трактувалася як " сущий світоустрій", духовна основа історії. Зазначимо, що в даному разі справедливість тлумачилася, як деяка матриця природних процесів і людських здійснень. У по­нятті справедливості, взятої в її світоглядному відношенні, немов би міститься питання: чи можуть світ і суспільство бути створені, чи можлива в них належна пропорція, до­мірність і впорядкованість? Справедливість в очах давніх виступала як міра, закон і принцип. Богиня Діке була уособленням права, правди і справедливості.

Протилежністю справедливості виступає несправедли­вість, руйнування порядку, деструкція існуючого. Коли ж справедливість виражає досягнуту для даного історичного періоду гармонійність, оптимальність людських відносин,

-220-

свідомість її не фіксує. І в цьому плані вона співзвучна свободі. І справедливість, і свобода, коли вони наявні, стають як повітря — без них неможливо гідно жити.