Поняття про художній метод і стиль (авторський) та стиль доби.

Вивчаючи історичний розвиток літератури, ми спостерігаємо, як у різні епохи змінюються теми художніх творів, характерні образи, нариси, а також сам підхід письменників до життя, принципи й способи його художнього відображення. Це змінюються стилі, течії, напрямки, методи.

Авторський (індивідуальний) стиль – це сукупність усіх художніх особливостей (ідейно-тематичних, жанрових, мовних) творчості певного автора, що вирізняє його з поміж інших авторів. (н-д. Шевченко, Стус т.п.)

Стиль породжується передусім світосприйманням митця або ж його методом -способом художнього пізнання і відтворення світу, зумовлений сукупністю стійких психологічних особливостей.

Виділяють два художніх методи.

І. Романтичний метод передбачає дослідження і відтворення дійсності з перевагою того, до чого прагне митець; це зосередження уваги на бажаному, на ідеалі автора. На першому місці підхід до світу чуттєво-інтуїтивний.

ІІ. Реалістичний метод – це зосередження уваги митця передусім на конкретній, видимій, матеріальній реальності, на суспільній дійсності (проблемах суспільної моралі, політики, економіки, побуту тощо), віддає перевагу раціональному (логічному) підходові до світу перед чуттєво-інтуїтивним.

І романтичний, і реалістичний методи досліджують дійсність, світ, але в різній послідовності: романтичний метод – спочатку «світ у собі» і лише як наслідок – «світ для нас»; реалістичний – «світ для нас» і лише зрідка наближається до «світу в собі».

Існування двох типів світосприймання породжене вже згадуваною роздвоєністю людини. Протистояння романтичного й реалістичного методів – це ще одна опозиція, що рухає літературний процес. Власне духовний розвиток людства яскраво свідчить, що на зміну романтичній епосі приходить реалістична щоб бути __________ романтичною на дещо вищому рівні (по спіралі) і т.д. (Д. Чижевський).

Стиль доби – це найзагальніші традиції, погляди, переконання, смаки певної доби якими та відрізняється від певних епох.

Розвиток літератури, як мистецтво слова найбільш точно відображає етико-естетична періодизація започаткована Б. Лепким, М. Зеровим, Д. Чижевським.

Визначальним критерієм поділу літератури на періоди будемо вважати саме стиль доби (у цьому понятті поєднуються ідеологічні, історико-соціальні й естетико-поетикальні грані існування художньої літератури).

Ці періоди у такому випадку збігатимуться з напрямками розвитку літератури (та й мистецтва в цілому).

Мистецькі методи самі по собі існувати не можуть (це чиста ідея, абстракція) – вони втілюються у відповідних напрямах.

Напрям – це породження творчістю представників одного художнього методу конкретна складова частина літературного процесу, яка характеризується близько спорідненістю стильових ознак та існує в межах однієї епохи. Якщо методи постійно чергуються (як пори року), то напрями змінюються (з’являються, існують і зникають).

У межах напрямку виділяють різні течії, угрупування, школи.

Мистецька течія – це вужча, ніж напрям, спорідненість творчих принципів на основі схожих естетичних засад.

Мистецькі угрупування та школи – об’єднання найближчих творчих однодумців, які декларують теоретичні засади своєї спільності, відстоюють їх у дискусіях і суперництві з опонентами.

Отже, головні періоди розвитку української літератури виходячи зі стилів доби:

І. фольклор (як перша стадія і одна із форм художньої словесності).

ІІ. готика (або доба Середньовіччя, Київської Русі) – два стилі:

1. Монументальний стиль (рання готика ХІ ст.) «Поученіє Володимира Мономаха», «Житіє Бориса і Гліба», «Повість минулих літ».

Ознаки:

а) зосередження уваги на змісті;

б) обмеженість та мала кількість прикрас (тропів);

в) простота композиції, моно тематичний виклад;

г) простота синтаксичної будови.

Світоглядні риси:

д) ідеологія великодержавництва;

е) християнський оптимізм, радість від прилучення до віри.

2. Орнаментальний стиль (пізня готика ХІІ-ХІІІ ст.). «Києво-Печерський патерик», «Київський (іпатіївський список) літопис», «Слово о полку Ігоревім».

Ознаки:

а) мозаїчність композиції, полі тематичність творів, екскурси в минуле, ліричні відступи, провідна думка не просто розвивається у творі, а проходить через ряд мотивів;

б) погляд на світ як на систему символів;

в) багата тропіка;

г) складна синтаксична будова;

д) утвердження культу аскетизму;

е) замість християнського оптимізму житейський песимізм.

Ренесанс (Відродження)

період у культурному розвитку країн Європи в ХІV-XV-XVI ст. «що став історичною межею між середніми віками і новим часом. Відродження ознаменувалось новими великими відкриттями і винаходами, розквітом світської філософії, науки, пробудження інтересу до літератури і мистецтва стародавньої Греції та Риму.

Діячів Відродження часто називають гуманістами (вчені, історики, поети, письменники, публіцисти). Вони намагаються відродити кращі традиції античного мистецтва і літератури засновані на загальнолюдських ідеалах краси і гармонії, принципах певної свободи людини і можливості її розуму в осягненні істини. Вони заперечували схоластичність феодальної культури середніх віків і абсолютизм релігійного світогляду.

Розпочалися процеси Відродження в Італії і швидко поширилися по всій Європі. Найвидатніші письменники: Петрарка, Боккаччо, Данте (Італія), Франція – Франсуа Рабе «Гаргантюа і Пантагрюель», Іспанія – Сервантес «Дон Кіхот», Англія – драми Шекспіра. У філософії: Джордано Бруно, у живописі – Рафаель, Леонардо да Вінчі.

В Україні. Братська Унія 1596 р. породила полеміку. Представники Ренесансу – Костянтин Острозький, Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко. Поява друкарства. Братства. Як наслідок, полемічна література – Іван Вишенський.

Бароко (від італ. вибагливий, химерний) –

стиль у мистецтві (архітектурі і літературі кінця XVІ-XVIІ і часом XVIІІ ст.

Визначальні прикмети:

1. спостерігається шлях до ускладнення форми.

2. повертається геоцентризм (Бог – вершина досконалості), але зберігається й антропоцентризм, тільки людина трактується не як найдосконаліше його створіння.

3. відчутним знову стаж релігійне забарвлення усіх сфер культури, як у добу Середньовіччя.

4. замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм знову помітне посилення ролі церкви і держави.

5. зберігається античний ідеал краси, але робиться спроба поєднати його з християнським ідеалом (Венера Мілоська – античність, Сікстинська Мадонна – Барокко). Тобто поєднуються краса духовна і фізична, внутрішня і зовнішня, примирюються традиції античні і християнські.

6. як і Ренесанс, Барокко зберігає увагу до природи, але тепер природа трактується не як противага Богові, а як шлях до пізнання досконалості Творця.

Власні особливості:

7. Динамізм, рухливість і у пластичному мистецтві це – любов до складної, кривої лінії, на відміну від простої лінії та гострого кута чи півкола античності. В літературі – це змалювання руху, мандрівки, змін, катастроф, сміливих авантюр. Д. Дефо «Робінзон Крузо», Д. Світ «Мандри Гулів ера».

8. барокове мистецтво має справляти на реципієнта найсильніші враження розбурхати найсильніші почуття.

Це породжує гіперболічність, гротескність, любов до антитез тощо.

Найсерйознішою вадою є підчас велика перевага зовнішнього над внутрішнім, декоративність, за якою може зникати або відходити на задній план зміст, переобтяження творів формальними елементами (акростих, телестих, безостих).

Доба Барокко – це доба розквіту природознавства, математики, з одного боку, і богослов’я – з іншого. Доба великої «тридцятилітньої» релігійної війни і доба великих філософів-ідеалістів Канта і Сковорода.

В Україні Барокко проіснувало біля 200 років і стало наступним після доби Київської Русі розквітом української культури, передусім архітектури, літератури, освіти.

До цього привело: по-перше, суголосність естетики епохи Барокко емоційній, романтичній, схильній до зрівноваження різних начал української душі.

По-друге, саме в цей час на Україні було послаблене, а на деякий час і зовсім відкинуте колоніальне ярмо, було побудовано досить сильну гетьманську державу, що сприяло розвитку української культури (особливо за часів І. Мазепи).

Барокові елементи зустрічаються в творчості Івана Вишенського, але справжнім початком українського Барокко в літературі стала творчість Мелетія Смотрицького, віршування Кирила _______ Ставровецького. Повною перемогою Барокко стало утворення Києво-Могилянської академії – цілком бароккової за своєю суттю.

Вирізняються імена П. Могили, І. Величковського, С. Яворського, І. Мазепи, Ф. Прокоповича, І. Гаметовського, Г. Граб’янки, С. Величка.

Класицизм (від лат. – зразковий)

Напрям у літературі та мистецтві XVІІ-XVIІІ і поч. ХІХ ст.

Основні риси:

1. свідоме прагнення найточніше, ясно без зайвих прикрас формувати думку.

2. проста, прозора побудова твору на основах гармонії.

3. абсолютизація ідеалу античності: краса (передусім краса форми) і величавість.

4. недооцінка новизни й оригінальності і навпаки, висока оцінка традиційної канонічності.

Теоретиком класицизму слід вважати Ніколя Буало (1636-1711), який у трактаті «Поетичне мистецтво» розповів чітку систему жанрів, які мали точно відповідати темам зображуваного (високі жанри і трагедія, епопея, роман, ода, елегія, ідилія; «низькі» - травестійна поема, комедія, байка, епіграма). При цьому, кожен з жанрів мав використовувати саме ті, а не інші художні засоби.

5. ідеологічною основою класицизму стала теорія Просвітництва (Вольтер, Руссо, Монтеск’є, Лессінг), за якою найвищим виявом людського Духа, основною історичною силою є розум, а витоки зла – в неосвіченості.

В Україні, на відміну від Франції, Росії чи Польщі, класицизм проіснував недовго і розвинувся слабо, поширення набули тільки низькі жанри: травестійна поема, комедія, байка.

До цього привели дві причини:

1. романтична українська душа не сприймала раціональної постанови, жорстко унормованої поетики, офіційно-холодної атмосфери класицизму. Сприймалися лише низькі стилі цього напрямку, де знаходилося місце для людських емоцій, живих характерів, зрозумілих проблем.

2. до кінця XVІІ ст. Україна була цілком поневолена Російською імперією і перетворена на російську провінцію. Український народ поступово перетворився на націю без вищих класів – духовенства, дворянства, які невпинно _________. А «неповній» нації відповідає і «неповна» література, замовлення у якій формують «нижчі» класи (селянство).

Але саме класицизм залишив в українській літературі епохальний слід – саме в цю добу відбувся перехід від українізованої книжно-слов’янської мови до живої народної, започаткувавши відродження українського письменства і нації в цілому.

Представниками українського класицизму вважають І.П. Котляревського «Енеїда», Г. Квітку-Основ’яненка – оповідання, П. Гулака-Артемовського (травестійна ода «Пісні Гераська») та ін.

Сентименталізм (фр. – почуття, чуттєвість, чутливість)

напрям у європейській літературі другої половини XVІІІ – початку ХІХ ст., що розвивався як утвердження чуттєвої, ірраціональної стихії в художній творчості на противагу жорстоким раціоналістичним нормативам класицизму та культу абсолютизації розуму. Яскраво представлений у французькій, англійській та російській літературах.

Благодатним ґрунтом для сентименталізму стала українська література. Започаткував сентименталізм в українській літературі І. Котляр у п’єсі «Наталка Полтавка», а найяскравіше це явище розвинулося в творчості Г. Квітки-Основ’яненка (повісті «Маруся», «Сердешна Оксана Козир-дівка», «Щира любов»).

Принципи сентименталізму.

1. заперечення догматизму.

2. почуття на першому плані.

3. зображення внутрішнього світу людини, свободи пристрастей.

Основне завдання.

- розчулення читача.

- бажання викликати глибокі симпатії до зображуваних героїв.

Життєвий матеріал:

події, що можуть зворушити читача: нещасливе кохання, утиски й переслідування героя, страждання самотньої людини, нерідко – смерть героїв.

Серед родів найбільша увага приділяється епосові.

Розвиваються нові епічні жанри (подорожні записки) жанрові різновиди (родинний і психологічний роман). Зовнішня форма творів і щоденники, листи, сповіді, спомини.

Внутрішня форма творів досить вільна композиція втрачає свою стрункість, важливого значення набувають ліричні відступи, дуже посилюється роль пейзажів, які стають важливим засобом розкриття внутрішнього світу героїв; характерна близькість з фольклором.

Спосіб викладу – розповідь від І особи.

Тон викладу – елегійно-меланхолійний.

Засоби – зменшувально-пестливі форми.

Романтизм (як напрям)

Виник наприкінці XVІІІ ст. у Німеччині, Англії й Франції, на поч. ХІХ – поширився у Польщі, Росії, Австрії і в Україні, як противага класицизму.

Визначальні риси:

- заперечення раціоналізму доби Просвітництва.

- ідеалізм у філософії.

- історизм.

- неприйняття буденності і звеличення «життя духу».

- культ почуттів.

- інтерес до фантастики, екзотичних картин природи.

У романтизмі мистецтво – це найвища цінність, яка сприймається вияв основи життєдіяльності людини.

Романтизм відкладає нормативність, раціоналізм у мистецтві, понад усе тут цінується творча свобода і фантазія.

На родово-видово-жанровому рівні спостерігається взаємопроникнення. Те ж саме можна сказати і про різні види мистецтва та філософії, релігії, психології. У романтизмі розвиваються жанри історичного роману і драми, фантастичної повісті, ліро-епічної поеми, балади, роману.

Особливого значення набуває лірична поезія і лірична пісня.

Перший вияв українського романтизму: «Історія русів» (др. пол. XVІІІ ст.). значне місце постає Харківська школа романтиків (І. Срезневський, І. Розковченко, Ф. і О. Євецькі та т.п.) – Український Альманах (1831 р) і «Запорожская старина» (1833-38). У Галичині «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Важкевич, Я. Головацький) – «Збірка «Русалка Дністровья» (1837).

З кінця 30-х – початку 40-х років – їх наступники А. Метлинський, М. Максимович, П. Куліш, Т. Шевченко, М. Костомаров).

Як уже зазначалось романтичний метод у літературі не обмежився романтизмом як літературним напрямком.

Він (романтичний тип світосприйняття) характерний для П. Куліша та Т. Шевченка, як тих, хто стверджував його в літературі, для О. Стороженка, І. Ман жури, Я. Щоголіва, Ю. Федькович. Далі Л. Українка, Ю. Яновський, М. хвильовий («розстріляне відродження»), О. Теліга («празька школа») М. Вінграновський, Роман Лубківський – «шістдесятники».

В європейській літературі – Г. Гауптман, Г. Ібсен, М. Метерлінк).

Реалізм (друга половина ХІХ століття)

Виходить з Франції.

Головні прикмети:

1. утвердження матеріально-економічного та соціально-політичного детермінізму (тобто, визначення(: письменник-реаліст зосереджує головну увагу на соціально-історичних та побутових обставинах формування характерів та вчинків героїв.

2. типізація дійсності утверджується як універсальний засіб художнього узагальнення. При цьому індивідуальне іноді відходить на другий план.

3. класовість. Для реаліста важливо побачити людину об’єктивно, як члена якоїсь суспільної верстви, класу, і саме класові інтереси стоять в основі конфлікту більшості реалістичних творів.

4. переорієнтація з минулого на сучасність.

5. конкретно-історичний підхід до явищ дійсності і розуміння історії як поступального розвитку (прогресу).

6. правдивість у зображенні деталей.

7. віра в гуманістичні ідеали.

8. конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди.

9. превалювання прозових жанрів в літературі (роман, повість).

Представники О. де Бальзак, Стендаль, Діккенс, Флобер, В. Теккерей, М.Гоголь, Т. Шевченко, Нечуй-Левицький, П. Мирний, І. Тургенєв, Толстой, Ф. Достоєвський.

(згадай про реалістичний метод Пахаренко Василь с.41-42/43)

В українському реалізмі можна виділити декілька течій (на противагу до двох: критичний і соцреалізм в рад. літературознавстві):

- побутово-просвітницький – М. Вовчок, П. Мирний, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, ранні Франко, Коцюбинський.

- натуралізм (з’явився у Франції) Е. Золя, А. Доде, Гі де Мопассан. В українській літературі помічаємо в романі «Хіба ревуть воли», «Повія» П. Мирного, «Бориславські оповідання» І. Франка, повість «Boa constrictor».

- революційний реалізм (80-90-ті роки) (П. Грабовський, М. Павлик, тенденції в деяких творах Л. Українки: «Дим», «Пісні про волю», М. Коцюбинський «Fata Morgana», І. Франко.

Модернізм (кінець ХІХ- кінець ХХ ст.)

Зародився в європейській культурі в останній чверті ХІХ ст. у надрах реалізму і водночас став його запереченням.

Шляхи розвитку:

1. як різкий контраст щодо побутово-просвітницького реалізму та натуралізму - неоромантика.

2. як поступова трансформація натуралізму – імпресіонізм.

Світоглядний грунт і прояв модернізму.

- філософія Шопенгауера, Ніцше, Бергсона, Сартра, Камю та ін.

- психологічні концепції Фрейда, Юнга, Фрома.

Визначні риси.

1. прорив обмеженості («оболонкованости» В. Пахаренко) світобачення – відкидання раціонального та матеріалістичного даало змогу проникнення у духовну, трансцендентну * сутність явищ.

2. заперечення матеріалістичного детермінізму, визнання інтуїтивного поруч з логічним шляхом пізнання.

3. індивідуалізм замість ______, повернення в центр твору «Я» - автора, героя, читача.

4. іманентний* (властивий, внутрішньо притаманний предметам або явищам) психологізм, поширена увага до позасвідомих сфер психіки, внутрішньої боротьби роздвоєного людського «Я».

5. символічність мислення – символ як основне знаряддя пізнання й відтворення світу.

6. усюдипроникний (у прозу, драматургію, публіцистику) ліризм (настроєність, посилена увага до почуттів, емоційних станів тощо). Модернізм – доба розквіту поезії, а в епіці – появи нових жанрів, ліричних новел, лірична драма (Зів’яле листя), драматична поема («Одержима» Л. Українка).

7. естетизація літератури – краса як ідеал і змісту, і форми.

8. культ сили, волі, боротьби – волюнтаризм – відповідь на раціоналістичну реальність людини, доба реалізму (все відчиняється якимось законам).

Вияви: Л. Українка: культ крові

Д. Донців: філософія чину.

О. Кобилянська: культ надлюдини.

Є. Маланюк.

М. Хвильовий.

- класова ненависть у соцреалістів.

Волюнтаризм у будь-яких виявах веде до догматизму, нетерпимості до інакодумства.

Етапи розвитку.

І. Декаданс (фр. – занепад) 90-початок – характерний песимізм, фаталізм, сумовитість, душевна спустошеність, страх перед життям, втеча від реального.

В різний час декадентами були (Фр.) А. Рембо, П. Верлен, Е. Верхарн, О. Уайльд (Англія), І. Франко, молодомузівці, Г. Чупринка, О. Блок, А. Бєлий (у Росії).

З одного боку виявлявся у крайньому естетстві, створені штучною світу абсолютної краси.

З другого – у морі примітивних життєвих насолод: розпуста, пияцтво, наркотики тощо.

ІІ. Власне модернізм. (початок століття – 60 роки).

Кафка, Стефаник, Франко, Джойс, Л. Українка, М.Булгаков, М..Хвильовий, Хемінгуей, Гессен, Маркес, Л. Костенко, Є. Євтушенко, В. Симоненко, І. Драч, В. Стус.

ІІІ. Авангардизм – мистецтво протесту й руйнування. Авангардисти помічають прихований у житті абсурд, висвітлюють його, посилюючи у багато разів і спонукають читача відкинути його.

Мета: звести все довкола до гри, показати несерйозність, безвартісність тих цінностей і атрибутів, що видяться суспільству дуже «серйозними і цінними».

Течії модернізму

- неоромантика

- неокласицизм

- символізм

- імпресіонізм

- експресіонізм

- неореалізм

- футуризм

- сюрреалізм.