Тема: Літературний процес

Лекція №5

1. Найзагальніші закономірності розвитку літератури.

2. Проблеми періодизації літературного процесу

а) поняття літературного напрямку

б) основні принципи літературних напрямків.

Література

Предметом літературознавства є, власне, літературний процес – це сукупність усіх виявів літературного життя: написання художніх творів; виникнення, існування та занепад мистецьких стилів, напрямків, шкіл, літературних угрупувань, взаємозаміна мистецьких методів; видання книг, літературних часописів, розвиток критики й теорії літературознавства; особливості сприймання творів читачами тощо.

Можливість існування літературного процесу зумовлюється постійним рухом естетичної думки, мистецького світосприймання. Цей рух є наслідком особливої природи психіки людини, в якій поєднується два начала:

1. тенденція до абсолюту;

2. відкидання одноплощинності світосприймання. Прагнення до свободи.

Природна двоїстість людини спричиняє існування мистецьких опозицій. Протистояння всередині кожної з них полягає у боротьбі за пріоритет одного з складників, але вихід з цієї боротьби чи змагання досить часто складається на користь гармонії.

Основні мистецькі опозиції.

1. Зміст і форма.

2. Дійсність і мистецтво або суспільне і естетичне.

Поверхове розуміння мистецтва приводить до двох крайнощів: 1) мистецтво – знаряддя пропаганди й агітації суспільної діяльності людини. (Н-д твори матеріалістів М. Чернишевського, Ф. Енгельса, В. Леніна, А. Хвилі, В. Коряка). З їх погляду, мистецтво безпосередньо віддзеркалює матеріальну й суспільно-економічну дійсність і від неї цілком залежить. Надмірна соціологізація помічається у творах М. Кропивницького, Олени Пчілки, Бориса Грінченка, П. Грабовського, раннього Франка, творів письменників соцреалістів.

У відповідь на вульгарний соціологізм виникає протилежна крайність – концепція «Мистецтво для мистецтва» (М. Вороний «Молода Муза», «Українська хата», М. Семенко, сучасні українські авангардисти) або ж формалізм.

І вульгарний соціологізм і формалізм є звичайними для людини виявами крайнощів.

Насправді ж мистецтво творить свій художній світ (або естетичну дійсність). Цей світ не є копія реального світу, а по-своєму віддзеркалює реальний, «суспільний» світ, взаємо пов’язується з ним, маючи при цьому власні самостійні закони розвитку, проникаючи і в реальність «надсуспільну» трансцендентну*.

3.Традиції – новаторство.

У літературному процесі завжди відбувається взаємодія традицій та новаторства ті надбання (теми, ідей, сюжети, образи, художні засоби), які склалися в творчості письменників попередніх поколінь, називається літературною традицією.

Здобутки письменників нового покоління, породжені по-новому ________, відтворити явища життя, є літературним новаторством.

Новаторство у мистецтві спричиняють два чинники:

1. Прагнення розкрити і відтворити всю повноту життя. Тобто, проникнення в сутність світу якомога глибше (для цього, відповідно, необхідно винаходити нові й нові засоби).

Отже, кожен наступний літературний напрям ставав новим кроком у наближенні до реалізму (повноти відтворення буття) і, відповідно, характеризувався – у порівнянні з попереднім напрямком – своїм новаторством.

2. Потяг до нового з метою розпалити цікавість «Мистецтво не тільки гра, але мистецтво, звичайно, і гра, і коли щось стає нам занадто звичним, ми хочемо ускладнення. Новаторство з’являється насамперед як законне нормальне ускладнення». – видатний літературознавець Ю. Шерех. Емігрував в США в ІІ світову, мешкає в Нью-Йорку.

Прикладом боротьби між традиційниками і новаторами С. Єфремов і модерністи (О. Кобилянська, Леся Українка, М. Євшан, І. Франко), суперечка між І. Франком і молодомузівцями; молоді шістдесятники М. Вінграновський, І. Драч і класики (Рильський, Тичина, Малишко). Дискусія між письменниками попередніх поколінь і новаторами-сучасниками літературних угрупувань «Нова література», «Бу-Ба-Бу», «Нова дегенерація», «Творча асоціація 500» триває і сьогодні.

Таке протистояння закономірне. Саме воно – запорука художнього пошуку, розвитку. Але це не означає повної непримиренності. Тому що: 1) заперечуючи традицію новаторство виростає з неї, діалектично продовжує її, має за джерело і точку відштовхування; 2) новаторство є що разове повторення давніх ідей лише на вищому рівні (бароко – у романтиці, реалізм у неореалізмі і т.д.).

4. Загальнолюдське – національне.

Люди усіх часів і народів мають єдиний спільний надідеал (вершинну цінність життя) – людинолюбство, доброчинність, свободу, красу, справедливість. Це називається загальнолюдські цінності. Але кожна нація має свій неповторний шлях до цього надідеалу, бачить його під іншим кутом зору.

Отже, загальнолюдське може існувати в формі національного.

Будь-які розмови про наднаціональне (інтернаціональне) на противагу до національного, - це, як правило, всього лише засіб маскування імперських зазіхань тієї чи іншої нації. (Процитуй: Василь Пахаренко «Нарис української поетики» //Українська мова і література//Додаток – с.30).

Національне є формою втілення вселюдського: тому кожен справді високохудожній літературний твір визначається національним колоритом, несе на собі печать національного характеру автора: його_______. Національний характер виявляється у тематиці твору, у відображенні в ньому історичного минулого та сучасного життя, побуту, звичаїв народу, його мови, особливостей світобачення, своєрідності образного мислення тощо.

Приналежність митця до тієї чи іншої нації (в ідеалі) визначають два чинники:

1. спільний національний менталітет (національна дума, психологія, спосіб мислення)

2. породжене менталітетом. Єдина мова.

Але! В умовах імперії буває, що митець пише мовою панівної нації зберігаючи, при цьому, свій менталітет. (М. Гоголь, Ч.Айтматов, В. Короленко, М. Волошин). Але втрата мови часто веде за собою до тяжких психологічних катастроф і подій. Гоголь – приклад.

Другий варіант: митець втрачає менталітет свого народу нехай і неповністю. Українці з походження Ф. Достоєвський, Г. Горенко (А. Ахматова), Д. Мережко (Мережковський), Ф. Сологуб, М. Булгаков.

5. Свобода – необхідність.

Митець у процесі творчості в принципі може і має бути абсолютно вільним. Але при всьому тому, справжній митець прагне бути почутим, щоб наблизити інших до тих істин, які відкрились йому. За цієї умови з’являються обмеження у творчості. Письменник змушений підкоритися:

а) законам існуючої мови, щоб бути прочитаним;

б) законам естетики, щоб його ідеї втілилися в художніх образах;

в) законам художньої літератури, вимогам родів, жанрів, стилів;

г) світогляду, смакам, традиціям риципієнта4

д) стилю доби;

е) позамистецькі обмеження: цензура (у тоторітарному суспільстві); читацький попит (у демократичному); намагання здобути славу, гроші, привілеї.

Іноді з’являються митці, що підіймаються над своєю епохою, долають її, обмеження М. Гоголь, Т. Шевченко, В. Стус.

Коли митець використовує творчість, як засіб для досягнення своїх матеріальних та соціальних гараздів, то це відразу відбивається на творчості. П. Тичина, М. Рильський, О. Корнійчук, А. Головко.