Поняття про характер. акцентуації характеру

Характер – совокупность свойств личности, определяющих типичные способы её реагирования на жизненные обстоятельства.

Характер – это сплав из врождённых черт типа НС и приобретённых в жизни качеств личности.

Характер проявляется в поведении, в определённом отношении:

-к самому себе(степень требований, критичность, самооценка)

-к другим людям (индивидуализм или коллективизм, эгоизм или альтруизм, грубость - вежливость)

-к порученному делу.

В характере отражаются волевые черты: целеустремлённость, дисциплинированность, самостоятельность.

Отдельные свойства хар. зависят друг от друга, связаны друг с другом и образуют целостную организацию, которую называют структурой характера.

Структура характера:

1 группа – черты выражающие направленность личности: установки, потребности, интересы, склонности, идеалы, ценности, систему отношений к действительности.

2 группа – черты: волевые, интеллектуальные, эмоциональные.

Свойства характера: общие глобальные, частные локальные.

Для формирования характера решающее значение имеет: среда, воспитание и деятельность. С возрастом всё большее влияние – самовоспитание. Однако оно обусловлено соответствующей мотивацией: потребность самовоспитания, прежде всего быть осознанной.

Хар. не только формируется в деятельности и общении, но и влияет сам, обуславливая осуществление разных видов деятельности и процессов общения. Эти влияния становятся особенно резко выраженными в результате проявления разных акцентуаций хар. Характер (від грец. Character - риса, ознака, особливість) - сукупність стійких індивідуальних особливостей особистості, створених і проявляються в діяльності і спілкуванні та зумовлюють типові способи сприйняття реальності, типові способи поведінки, а також своєрідні відносини людини до найрізноманітніших аспектів дійсності. Під рисою характеру розуміють ту чи іншу особливість особистості людини, яка систематично виявляється в різних видах його деят-ти і по якій можна судити про його можливі вчинки в певних умовах.

Структура характеру

Характер людини не представляє собою чисто випадкової сукупності різних властивостей. Окремі властивості характеру залежать один від одного, пов'язані одне з одним, утворюють цілісну організацію. Така цілісна організація називається структурою характеру. Тому, знаючи одне або декілька властивостей характеру людини, ми можемо передбачити інші невідомі нам риси його характеру. У структурі сформованого характеру ми повинні виділити дві сторони: зміст і форму. До змісту відносяться риси, які виражають спрямованість особистості (стійкі потреби, установки, інтереси, схильності, ідеали, цілі), систему відносин до навколишньої дійсності і що представляють собою індивідуально-своєрідні способи здійснення цих відносин. У різних формах характеру виражаються способи прояву відносин, які закріпилися емоційно-вольові особливості поведінки, темпераменту. Люди відрізняються один від одного по звичкам, манері поведінки. Інтелектуальні, вольові та емоційні риси характеру відносяться до форми.

А. Г. Ковальов, В. Н. Мясищев включають у структуру характеру такі пари властивостей:

-Врівноваженість - неврівноваженість;

-Сензитивность - агресивність;

-Широту - вузькість;

-Глибину - поверховість;

-Багатство, змістовність - бідність;

-Силу - слабкість.

Акцентуація - значне посилення і крайня вираженість окремих рис характеру або їх поєднань. Проявляється у виборчому відношенні особистості до психологічних впливів певного роду, низької стійкості до них, при достатній або навіть підвищеній стійкості до інших видів впливів. Різні комбінації надмірно посилених рис дають різні типи акцентуацій. Акцентуації характеру представляють крайні варіанти норми, які межують з психопатіями, тобто акцентуйовані характери розташовані між нормальними і патологічними характерами. Виділяються такі основні типи акцентуацій характерів:

1) циклоїдний - чергування фаз хорошого і поганого настрою;

2) гіпертімний - постійно піднесений настрій, підвищена психічна активність з жагою діяльності і тенденцією не доводити справу до кінця;

3) лабільний - різка зміна настрою в залежності від ситуації;

4) астенічний - швидка стомлюваність, дратівливість, схильність до депресій;

5) Сентизивні - підвищена вразливість, боязкість;

6) психастенический - висока тривожність, помисливість, нерішучість, схильність до самоаналізу, постійних сумнівів і рассуждательству;

7) шизоїдний - відгородженість, замкнутість, інтроверсія, емоційна холодність;

8) Епілептоїдний - схильність до злобно-тужливого настроєм з накапливающейся агресією, що виявляється у вигляді нападів люті і гніву, конфліктність;

9) застревающий (паранойяльний) - підвищена підозрілість і хвороблива уразливість, прагнення до домінування, неприємно думки інших;

10) демонстративний (істероїдний) - виражена тенденція до витіснення неприємних для суб'єкта фактів і подій, до облудності, фантазування й удавання, для залучення до себе уваги, що характеризується авантюристично, марнославством;

11) дістімний - переважання зниженого настрою, схильність до депресії, зосередженість на похмурих і сумних сторонах життя;

12) нестійкий - постійний пошук нових вражень, вміння легко встановлювати контакти, що носять, однак, поверхневий характер;

13) конформний - надмірна підпорядкованість і залежність від думки інших, недолік критичності та ініціативності, схильність до консерватизму.

На відміну від " чистих" типів, значно частіше зустрічаються змішані форми акцентуації характеру.

21.З Психологія мовлення

Речью - наз. процесс практического применения человеческого языка с целью общения с другими людьми

Речь – система звуковых сигналов, письменных знаков и символов для представления, переработки, хранения и передачи информации. (Немов)

Речь имеет определенные свойства:

- в ыразительност ь, которая связана с эмоциональной насыщенностью речи. По своей выразительности речь может быть яркой, насыщенной или наоборот

- содержательность. Определяется количеством выраженных в ней мыслей, чувств и стремлений, их значимостью и соответствием деятельности

- воздейственность, заключается в влиянии речи на мысли, чувства и убеждения других людей, также на их поведение.

Виды речи:

· устная и письменная;

· внешняя и внутренняя;

· диалогическая и монологическая;

· вербальная и невербальная

С помощью устной речи человек, облекая свои мысли в звучащие слова, передаёт их другим людям. Письменная речь предполагает отсутствие обратной связи с собеседником

Внешней наз речь, которая имеет соответствующие внешние признаки (звуковые, знаково-письменные, двигательные и др.)

Внутренняя речь – не имеющая внешних признаков, не воспринимаемая не только окружающими людьми, но и не

осознаваемая самим человеком, который ею пользуется. Эта речь не используется людьми как средство общения и употребляется лишь для того, чтобы регулировать собственную психику и поведение человека изнутри.

Диалогическая – это речь в порождении которой принимают участие два человека, причем выказывания каждого из них выступают как реплики (ответы) на высказывания другого

Монологической назыв речь, которая целиком и полностью порождается и произносится одним человеком. Она также развивается в процессе общения, но характер общения здесь иной: монолог непрерываем. Монологическая речь – связная, контекстная.

Вербальная – это речь выраженная в звучащих словах или имеющая соответствующее звуковое оформление, по которому её можно воспринимать со стороны.

Невербальной назыв речь, содержание которой передаётся не в звуковой, а какой-либо иной форме, например с помощью жестов, мимике и пантомимики. Иногда к невербальным речевым признакам относятся также реакции организма, по которым можно судить о психическом состоянии человека в данный момент времени, например, покраснение или побледнение кожи, напряженность или расслабленность мышц, дыхание человека и т.д.

Основные функции речи:

- коммуникативная, выступает как средство общения или обмена информацией между людьми;

- интеллектуальная функция речи проявляется в её участии в процессах мышления

- мотивационно-регулирующая функция речи состоит в её участии в управлении как психическими процессами, так и поведением человека

- психодиагностическую (анализирование речевых высказываний челов, когда задают вопросы и оценивают ответы)и психотерапевтическую (когда словами пытаются успокоить человека, внушить ему уверенность в себе)