Розвиток астрономії як науки

Лекція 1

Предмет астрономії та його особливості. Завдання астрономії на різних історичних етапах.

План

1.Розвиток астрономії як науки

2.Розділи астрономії. Зв'язок астрономії з іншими науками

3.Астрономічні знання та розвиток цивілізації

4.Розвиток астрономічних знань в Україні

Розвиток астрономії як науки

З давніх-давен люди цікавилися зоряним небом і тим, що на ньому відбувається. Чергування дня і ночі, рух Сонця по небу, неймовірна краса зоряної ночі, загадкова зміна форми Місяця — усі ці і багато інших небесних явищ спонукали спостерігачів до міркувань.

Щоб вижити у важкій боротьбі з навколишньою природою, давнім людям необхідні були певні знання. Кочовим племенам, щоб не загубитися зі своїми чередами в неосяжних степах, необхідно було орієнтуватися в просторі. Те саме можна сказати і про жителів островів і прибережних земель, яким, перш ніж вийти в плавання, доводилося з’ясовувати, як знайти дорогу назад додому.

З ритмічною зміною часу року пов’язаний весь річний цикл життя землеробських народів. Для них було украй важливим орієнтуватися в часі. Особливо це стосувалося народів, що заселяли річкові долини Месопотамії, Єгипту, Китаю. Тут від правильного передбачення, коли ж почнеться розлив рік, залежало життя багатьох тисяч людей у буквальному значенні цього слова.

Єгипетські жерці навчилися зіставляти початок розливу Нілу з виглядом зоряного неба. Уже за 4000 років до н. е. вони встановили, що безпосередньо перед цим на зоряному небі після приблизно 70-денного періоду невидимості уперше сходить зоря Сиріус (Сотіс). Як їм здавалося, обидва ці явища повторюються через кожні 360 днів. Цей проміжок часу і став основою для одного з перших сонячних календарів. Давньоєгипетський календар складався з 12 місяців по 30 днів у кожному місяці. Пізніше єгиптяни устано­вили тривалість року в 365 днів.

У Давньому Вавилоні, як і багатьох інших країнах світу, важливою єдиною одиницею лічби часу став місячний місяць — проміжок часу в 29, 53 доби, через який фази Місяця повторюються в тому ж порядку. Перші календарі тут були місячні: вони склада­лися з 12 місяців по 29 і ЗО днів у кожному. Близько 1800 р. до н. е. вавилоняни почали вживати місячно-сонячний календар, пристосовуючи тим самим відлік часу до зміни пір року. З Давнього Вавилону до наших днів дійшов звичай вважати дні семиденним тижнем — четвертою частиною періоду видимості Місяця на небі, а також поділяти години та хвилини на 60 менших одиниць.

У Давньому Китаї зачатки астрономії з’явилися вже за кілька ти­сяч років до нашої ери. В одному з найстарших китайських літописів

розповідається, що два придворних астрономи Хі і Хо не зуміли пе­редбачити повного затемнення Сонця (22 жовтня 2137 року до н. е.) і за це сплатили життям. «Добродії Хі і Хо забули про чесноти, відда­лися непомірному пияцтву, занедбали свої обов’язки, понизили свій ранг й уперше порушили відлік часу по світилах».

Значно ширшого розвитку здобула астрономія в греків. Під час подорожей греки розширили свої знання про те, як змінюється зо­ряне небо на різних широтах, дістали від інших, більш давніх на­родів накопичені ними відомості про небесні явища.

Давньогрецький математик Піфагор (VI ст. до н. е.) першим висловив думку про кулястість Землі. В Арістотеля (IV ст. до н. е.) з’являються нові сузір’я, невидимі в північних широтах.

Відкриття нових земель Колумбом (1492 p.), морського шляху в Індію Васко да Гамою (1498 p.), перша навколосвітня подорож Магеллана (1520-1522 pp.) дали багато нових уявлень про Землю.

Микола Коперник (1473-1543 pp.) показав, що планети обертаються навколо Сонця. З цього часу дослідження природи звільнилося від релігійних догматів, розвиток науки відбувався гі­гантськими кроками. У другій половині XVII ст. було побудовано астрономічні обсерваторії з астрономічними трубами і точними вимірювальними приладами.