Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Шарль де Голль і його Тимчасовий уряд




Звільнення Франції від німецької окупації ще продовжувалося, але боротьба за владу розгортається, звичайно дипломатична. Шарль бачив в Жіро конкурента тому шукав способи його ліквідувати. Де Голль розраховував, що в сутичці з американцями, англійцями і Жіро його підтримає СРСР. Москва уважно спостерігала за тим, що відбувається в Північній Африці, проте не вважала за потрібне втручатися. У квітні 1943 р. протистояння де Голля і Жіро переходить у вирішальну стадію. Союзники вимагали негайного прибуття Шарля в Алжир та підписання угоди з Жіро. Генерал послав туди як свого представника Катру. Він чекав звісток з Франції від Ж. Мулена [10, с. 132].

У травні втратили терпіння Ф. Рузвельт і У. Черчілль були схильні взагалі «покінчити» з незговірливим де Голлем. У листі Антоні Ідену британський прем'єр прямо його запитує: «Чи не слід зараз усунути де Голля як політичну силу?» тільки Іден заявив, що відсторонити його від справ вже неможливо. 27 травня у Франції було створено Національну Раду Опору. Ж. Мулен став її головою. Він відправив Шарлю де Голлю телеграму, в якій говорилося, що «французький народ ніколи не допустить підпорядкування генерала де Голля генералу Жіро і вимагає створення установи в Алжирі Тимчасового уряду під головуванням генерала де Голля» [11, с. 132]. Так, отримавши великий козир і поставши перед громадською думкою в якості національного лідера, який користується беззастережною підтримкою руху Опору, Шарль де Голль прибув 30 травня в Алжир. 30 і 31 травня він зустрічався в алжирській столиці з Жіро, де велись переговори про створення «нового органу французької влади» і про те, хто повинен до нього увійти. Взаєморозуміння у співрозмовників не виникло. Генерал де Голль вимагав негайного усунення колишніх вішістських губернаторів Буассона, Ногеса і Пейрутона, на що Жіро не хотів погоджуватися. Та все ж двом генералам вдалося домовитися і 3 червня 1943 р. вони підписали в Алжирі ордонанс, що засновував Французький комітет національного звільнення (ФКНЗ) і його першу декларацію. До комітету увійшли де Голль і Жіро, а також ще п'ять осіб - генерали Катру і Жорж, Андре Філіп, Рене Массіглі і Жан Монне. Свої завдання ФКНЗ бачив у тому, щоб разом з союзниками продовжувати боротьбу до повного звільнення французьких територій та територій союзників, до перемоги над усіма ворожими державами. Комітет зобов'язався «відновити всі французькі свободи, закони республіки і республіканський режим» [14, с. 72]. 7 червня були сформовані комісаріати (міністерства) ФКНЗ, а його склад розширено. За пропозицією де Голля до нього увійшли Рене Плевен, Анрі Бонні, Андре Дьєтельм і Адрієн Тіксьє. За пропозицією Жіро - Моріс Кув де Мюрвіль і Жюль Абаді. Тепер членів комітету стало чотирнадцять, причому дев'ять з них належали до «Вільної Франції». Про свою підтримку де Голля заявили також Монне і Кув де Мюрвіль. Таким чином розстановка сил склалася на його користь, і він здобув свою першу перемогу в Алжирі.



Шарль де Голль, звичайно, вважав, що за спиною Жіро і його ставлеників стоять англійці й американці. Сполучені Штати і Великобританія, дійсно, як і колись, підтримували Жіро. А ось Москва відразу взяла сторону де Голля. 16 червня 1943 р. Молотов послав Богомолову в Лондон наступну телеграму: «сповіщаємо Вам для орієнтування і керівництва, що в питанні про ставлення до де Голля і Жіро слід триматися наступній установки. Перше - Ми даємо перевагу де Голлю, так як він є непримиренним до уряду Віші і гітлерівської Німеччини, тоді як у генерала Жіро відсутня така непримиренність. Друге - Ми вважаємо за краще підтримувати де Голля, так як він твердо відстоює політику відновлення республіканської Франції з її демократичними традиціями, тоді як генерал Жиро проявляє ворожість у відношенні французьких республікансько-демократичних традицій» [22, с. 32]. Власною головною метою Шарль вважав боротьбу за якнайшвидше звільнення Франції. Про минуле і майбутнє вітчизни генерал говорив і в промові 14 липня 1943 р. «Французи, - заявив він, - ось уже п'ятнадцять століть ми є Франція, п'ятнадцять століть наша батьківщина є і в своїй біді, і в своїй славі. Наші випробування ще не прийшли до кінця, але вже визначається результат найважчою драми в нашій історії. Вище голови, по-братськи з’єднаємося один з одним і підемо всі разом до нашої нової долі» [3, с. 133]. Генерал зробив ряд енергійних заходів з ліквідації вішистських порядків у французькій Північній Африці. Це підвищило престиж де Голля в очах учасників Опору. Всі його організації, в тому числі ФКП, виступили за визнання створеного в Алжирі комітету [26, с. 182].



Після окупації німцями території всієї Франції діяти в підпіллі стало все важче. Гестапо почало арешти. У червні 1943 р. були схоплені керівник таємної армії генерал Делестрен і голова Національної Ради Опору Жан Мулен. На початку наступного року заарештували П'єра Броссолета. В якості представника комісії з Тегерана в алжирську столицю в серпні 1943 р. вилетів досвідчений радянський розвідник Іван Агаянц. Під прізвищем Авалов він увійшов у контакт з де Голлем і підтримував з ним постійний зв'язок аж до жовтня, коли в Алжирі, нарешті, з'явився Богомолов Член ФКНЗ Моріс Кув де Мюрвіль говорив: «Цілком очевидно, що Жіро не міг зрівнятися з де Голлем. Він був прекрасним військовим, але політичний розум у нього просто відсутній. Жіро не мав а ні найменших уявлень про те, якою має бути політика, особливо при тих складних обставинах, в яких у той час перебувала. Тому само собою зрозуміло, що де Голль завоював авторитет, очолив комітет і взяв все в свої руки ще до того, як Жіро віддалився» [11, с. 69]. Де Голль, дійсно, один почав приймати важливі рішення, на які Жіро просто не був здатний. Проте відразу відсторонити його від справ не вдалося. Але колишній глава «Вільної Франції» знайшов шлях, слідуючи якому він зміг це зробити. Спочатку де Голль за згодою Жіро призначив його головнокомандуючим французькими військовими силами, а потім вже змусив залишити пост голови ФКНЗ. Генерал переконав Жіро, що поєднувати дві такі відповідальні посади неможливо [14, с. 99].

6 листопада члени комітету ухвалили рішення про поділ військового командування і політичної влади, 9 листопада де Голль переформував ФКНЗ і став його одноосібним головою. Ще до усунення Жіро де Голль приступив до здійснення широкої політичної програми. Він думав про Францію і прагнув вже в Алжирі створити основи для її майбутніх державних інститутів. 17 вересня 1943 р. ФКНЗ прийняв ордонанс про заснування в алжирській столиці подібної парламенту - Тимчасової Консультативної асамблеї. Її сформували з 94 осіб - представників організацій Опору, колишніх парламентарів і делегатів від населення звільнених територій. На початку листопада члени Комітету прийняли рішення про введення у свій власний склад представників основних політичних течій і організацій Опору. У нього тепер входили Еммануель д'Асті де Ля Віжері, Франсуа де Мантон, Анрі Френе, Рене Капітан, Андре Філіп, Андре Ле Трокер, П'єр Мендес-Франс, Анрі Кей. На першому засіданні асамблеї 3 листопада 1943 р. де Голль виступив з промовою перед присутніми депутатами. Генерал сказав: «На тернистому шляху, яким йде нація і який крок за кроком наближає її до спасіння і величі, скликання консультативної асамблеї знаменує собою новий етап, значення якого очевидно для всіх» [13, с. 90]. Голова ФКНЗ також заявив про програму реформ, яку збирався здійснити після звільнення Франції, і висловив надію, що вони будуть підтримані її народом.

Восени 1943 р. після звільнення союзниками Сицилії та Південної Італії та створення там уряду маршала П'єтро Бадольо, що оголосив війну Німеччині, була створена Консультативна комісія. До неї увійшли представники США, Великобританії, СРСР, а також ФКНЗ [13, с. 198]. У жовтні французькі війська спільно з солдатами Бадольо звільнили Корсику. Це було безсумнівним успіхом. Генерал став не тільки політиком, але і безперечним главою майбутньої Франції, яка чекала звільнення.

Де Голль з початком 1944 р. повністю присвятив себе політиці. В кінці січня за його ініціативою в Браззавілі була проведена конференція на якій розглядалися питання розвитку країн французької Африки [10, с. 192]. 10 січня генерал де Голль підписав в Алжирі ордонанс, який засвідчував поділ Франції на регіональні комісаріати на чолі з комісарами. Голова ФКНЗ був визнаний Національною Радою Опору, яка видала свою програму, в якій вимагала демократичних реформ в Франції і створення Тимчасового Уряду республіки на чолі з Шарлем де Голлем. ФКНЗ 3 червня 1944 р. проголосив себе Тимчасовою владою Франції. На початку липня голова Тимчасового уряду відвідав президента США Ф. Рузвельта, по запрошенню останнього, це означало що Америка, яка два роки тому не хотіла нічого чути про де Голля, тепер визнала його як голову Франції.

9 вересня 1944 р. Шарль де Голль переформував Тимчасовий уряд Французької республіки, до якого ввійшли соратники до Голля і представники руху Опору. 12 вересня голова Тимчасового уряду виступив з програмою дій перед учасниками руху Опору, представниками партій, що відроджувались, профспілками, французькими демократичними колами. Ця програма включала: відновлення незалежності Франції та статус великої держави; участь у всіх міжнародних конференціях; збереження колоніальних володінь; покарання зрадників; конфіскацію майна колабораціоністів; націоналізацію ряду галузей; відновлення господарства; підвищення в міру можливого життєвого рівня народу.

У політичній сфері генерал задекларував обов’язковість проведення загальних виборів до Народних Зборів, яким належить розв’язати проблему майбутнього політичного ладу Франції. У грудні 1944 р. де Голль видав ордонанс про націоналізацію вугільних шахт у департаментах Нор і Па-де-Кале, великих автомобільних і авіаційних підприємств, торгівельного флоту, цивільної авіації, підприємств з переробки нафти і газу, Французького банку, потужних депозитних банків, страхових компаній. Власникам було гарантовано ту чи іншу форму компенсації. Тільки заводи «Рено» перейшли до рук держави без компенсації, адже їх колишній власник Луї Рено співробітничав з гітлерівцями. Загалом було націоналізовано 20 % виробничих потужностей країни, на які припадало 15-20 % промислової продукції та 35-40 % капіталовкладень [26, с. 182]. Водночас за Шарля де Голля закладаються основи державного управління націоналізованими галузями та відповідного регулювання економікою і соціальними відносинами так званого «дирежизму» було створено Верховний Комісаріат плану модернізації і оснащення, в 1945 р. засновано Державну вищу школу адміністративних керівників, розширено підготовку висококваліфікованих адміністраторів.

Ефективною і розлогою була соціальна політика. В 1945 р. Уряд відновив 40-годинний робочий тиждень, профспілкові свободи, а також увів оплачувані відпуски: двохтижневі для робітників і трьохтижневі – державних службовців. Саме тоді і було організовано єдину державну систему соціального страхування, яка стосувалася всіх найманих працівників, крім сільськогосподарських працівників. За ними закріплювалося право на пенсію з 65 р., а також через інвалідність, на допомогу багатодітним сім’ям, на страхування у зв’язку з захворюванням, вагітністю. Допомоги виплачували спеціальні страхові каси, прибутки яких складалися із внесків самих застрахованих та підприємців. Керівництво касами здійснювали представниками профспілок і підприємців. Номінальна заробітна плата робітників промисловості і торгівлі до літа 1946 р. зросла на 80 %, сільськогосподарських робітників – на 25 % [26, с. 196].

Діяльність Тимчасового уряду, очолюваного Шарлем де Голлем, дістала схвалення з боку французів та провідних політичних сил. Плани де Голля щодо післявоєнного державотворення, суть яких зводилася до проголошення сильної президентської влади та регламентацію прав партій, наштовхнулися на серйозну протидію новостворених партій. Правий політичний спектр репрезентував Народно-республіканський рух (МРП), який був створений наприкінці 1944 р. з різних католицьких організацій. Очолили його соратники де Голля Жорж Бідо і Моріс Шуман.

Ідеологічні засади партії зводилися до проголошення політичної, економічної, соціальної демократії, верховенства праці над капіталом, державного регулювання економікою, вони заперечували деголлівську ідею «сильної держави». Ця організація, власне, замінила довоєнні праві партії.

Де Голль очолював Тимчасовий уряд рік і чотири місяці. Весь цей час під його керівництвом воно вело активну діяльність. Часто стиль цього керівництва носив авторитарний характер. 23 жовтня 1944 р.Тимчасовий уряд було визнано СРСР, Англією і США. Незабаром після цього Шарль де Голль приступив до здійснення своїх зовнішньополітичних задумів, спрямованих на зміцнення позицій Франції на світовій арені. Генерал проголосив курс на зближення з СРСР. Діяльність Тимчасового уряду була схвалена майже всіма політичними напрямками країни. Де Голль виправдав надії практично всіх угрупувань руху Опору, які вимагали серйозних демократичних перетворень в країні. І без того високий престиж генерала ще більше зріс [12, с. 92].

20 січня 1946 генерал де Голль зібрав членів Тимчасового уряду і повідомив їм про своє безповоротне рішення піти у відставку, посилаючись на завершення своєї місії - звільнення території Франції, забезпечення внутрішнього світу, зміцнення міжнародної позиції країни і. т. д. У третьому томі своїх «Військових мемуарів» сам де Голль досить відверто пояснює причини, що спонукали його до відставки: в умовах поступового відродження багатопартійного парламентського режиму проекти «сильного» держави президентського типу явно втрачали будь-які шанси на проведення в життя. Невдача початкового плану широкої коаліції партій позбавила главу Тимчасового уряду самостійної організаційно-політичної бази. Спроба ж вдатися до військової сили могла мати самі згубні наслідки: «Це поступово відновило би проти мене країну, яка не зрозуміла б причин сваволі; комуністи, які перебували тоді на вершині свого впливу і наступальної сили, очолили б опозицію, опинившись тим самим моїми неминучими спадкоємцями» [3, с. 633]. 20 січня 1946 р. він попросив всіх міністрів зібратися на вулиці Сен- Домінік і зробив заяву про відставку. «Моя місія закінчена, - заявив генерал, - тому що знову відродився режим переважання політичних партій. Я його відкидаю. Але у мене немає коштів перешкодити цьому експерименту, окрім хіба що встановлення сильної диктатури, чого я не бажаю і що, безсумнівно, скінчилося б погано. Отже, мені потрібно піти я сьогодні ж направлю лист голові Національних зборів, сповіщаючи його про відставку уряду» Рішення голови Тимчасового уряду було цілком усвідомленим. Але на що він розраховував? Чи хотів він дійсно відійти від політики? Звичайно, ні. Його наближені розуміли це. Едмон Мішле писав про надії генерала незабаром повернутися до власті [11, с. 133]. Мішель Дебре говорив про впевненість де Голля в тому, що його дуже швидко знову закличуть очолити уряд [10,с.137]. Жак Сустель стверджував, що генерал ніяк не припускав, що встановлена республіка проіснує так довго [10,с.140]. Так чи інакше, але розрахунки тепер уже колишнього голови Тимчасового уряду не виправдалися. Заклику до нього не послідувало. Соціаліст Фелікс Гузнов сформував новий кабінет, в який увійшли комуністи, соціалісти та представники МРП.

У Франції почався період правління трьох партійної коаліції. А де Голль, рятівник вітчизни, залишився не при справах і став у свої 55 років приватною особою, одним з французів. Навесні Установчі збори завершило розробку нової конституції. Переважна місце в політичному житті країни в проекті відводилося однопалатному парламенту - Національним зборам, володів широкими повноваженнями і контролював діяльність уряду. Національні збори мало обрати президента республіки, який не мав реальної влади. Від свого імені де Голль виступив з різкою критикою нової конституції і закликав виборців відповісти «ні». У результаті 13 жовтня 52,2% учасники голосування відповіли «так». 27 жовтня конституція набрала сили. Почала своє існування Четверта республіка.

Але політика не перестала цікавити де Голля. Він стежив за тим, що відбувалося в державних колах, і відгукувався про це з деякою зневагою. «Подивіться на збори, - говорив генерал своєму особистому ад’ютантові Клоду Гі. - Ні єдиного людини, яка б дбала про загальний інтерес. Жодного, хто захищав би Державу. Все навпаки. Так як депутати і навіть міністри не можуть заперечувати собі самим або власній партії, вони накидаються на своїх колег і інші партії, а головне - на Державу або на тих, хто її представляє, - високопоставлених чиновників, генералів» [3, с. 605]. Особливо пильно де Голль спостерігав за тим, як Установчі збори займаються розробкою основного закону Франції. Вони ще в квітні ухвалили проект конституції, яка відводила переважне місце в житті країни однопалатному парламенту, котрий володіє широкими повноваженнями і контролює діяльність уряду. Цей же парламент повинен був обирати президента республіки, що не має реальної влади. Однак 5 травня на загальному референдумі французи незначною більшістю в відкинули проект 52 %. Де Голля це втішило.

Незабаром він сповістив своїх прихильників, що вважає за потрібне представити країні власний конституційний. Колишній голова Тимчасового уряду прибув до Байе для того щоб розповісти про власний проект конституції. В оточенні своїх соратників, генералів Леклерка, Кеніга, Жуен, Моріса Шумана, Жака Сустель, Рене Капітана, Андре Мальро, де Голль був присутній на урочистій месі і потім відправився на головну площу міста. Жителі зустріли його овацією. З усіх боків лунали крики «Де Голля До влади» [10, с. 145]. Перед присутніми генерал виголосив промову, в якій сформулював свою конституційну ідею. Вона полягала в тому, що виконавчу і законодавчу влади треба розділити і що найширші повноваження потрібно віддати главі держави. «Саме його місія - підкреслював де Голль, - призначати міністрів і насамперед прем'єр-міністра, який очолює політику і роботу уряду. Глава держави повинен затверджувати закони і приймати декрети, тому що саме за допомогою їх на громадян покладається відповідальність по відношенню до держави, він зобов'язаний очолювати засідання ради міністрів і таким чином постійно здійснювати свій вплив, без якого нації не обійтися. У його компетенцію потрібно включити функцію арбітра в різних політичних ситуаціях. Він може їх виконувати за допомогою консультацій або, в складних умовах, винести своє суверенне рішення на референдум. Нарешті, йому має належати право, якщо його вітчизна знаходиться в небезпеці, бути гарантом національної незалежності і пактів, укладених Францією». Наприкінці своєї промови де Голль нагадав, як стародавні греки запитували у мудрого Солона: «Яка конституція найкраща?», А він їм відповідав: «Скажіть спочатку, для якого народу вона призначена і для якої епохи?» [3, с. 633]. Само собою зрозуміло, що для свого народу в дану епоху генерал вважав кращим проект, запропонований ним самим. Мова де Голля була почута по всій країні. Генерал розраховував на підтримку своїх конституційних ідей з боку партії МРП. Однак цього не сталося.

Народно-республіканський рух спільно з іншими партіями розробило новий проект конституції, який з'явився результатом компромісу між комуністами, соціалістами і самого МРП. Згідно з цим проектом, парламент ділився на дві палати - нижню, Національні збори, і верхню, Рада республіки (або сенат). В руках першої палати була по суті зосереджена вся влада. Саме вона приймала закони і контролювала діяльність уряду. Президенту республіки, який вибирався на сім років непрямим голосуванням (колегією вибірників), відводилися другорядні функції. На 13 жовтня був призначений загальний референдум, на який виносився новий проект. Беззастережно захищати і відстоювати конституційні ідеї, що висунув де Голль, взявся тільки створений восени 1946 р. Рене «Союз голлістів». Проте до нього приєдналися лише найвідданіші прихильники генерала. Значним політичним об'єднанням він стати не зміг. До того ж сам де Голль відкрито не підтримав Союз, вважаючи за краще раніше залишатися «надкласовим» арбітром і не бажаючи ототожнювати себе з яким би то ні було політичним об'єднанням. Тільки від свого імені генерал виступив з різкою критикою нової конституції. Проте у голосуванні висловилися позитивно 52,5 % французів.

27 жовтня конституція набрала чинності. 10 листопада пройшли вибори тепер вже в Національні збори Франції. Великого успіху знову домоглися комуністи, соціалісти і МРП. У влади продовжувала залишатися три партійна коаліція. Так почала своє існування Четверта республіка. Вона була, як і Третя, парламентського типу і мало чим відрізнялася від неї.

У 1946 р. де Голль задумав писати «Військові мемуари». Він обговорював їх задум з Франсуа Моріаком. Генерал працював надзвичайно вдумливо і ретельно. Мемуари де Голля розповідали його роздуми про Францію: «За роки мого життя я склав власне уявлення про Францію. Воно породжене як розумом, так і почуттям. У моїй уяві Франція постає як країна, якій, подібно казкової принцесі або Мадонні так на старовинних фресках, уготована надзвичайна доля. Інстинктивно у мене склалося враження, що провидіння призначило Францію для великих звершень або тяжких негараздів. А якщо тим не менш трапляється, що на її діях лежить печать відданості, то я бачу в цьому щось протиприродне, в чому винні помиляються французи, але не геній самої нації. Розум також переконує мене в тому, що Франція лише тоді є справжньою Францією, якщо стоїть в перших рядах; що тільки великі діяння здатні позбавити Францію від згубних наслідків індивідуалізму, властивого її народу; що наша країна перед обличчям інших країн повинна прагнути до великих цілей і ні перед ким не схилятися, бо в іншому випадку вона може опинитися в смертельній небезпеці. Коротше кажучи, я думаю, що Франція, позбавлена ​​величі, перестає бути Францією» [2, с. 733]. Він, як завжди, багато читав. Але думки про сучасне становище вітчизни не покидали де Голля. 2 лютого 1947 р. генерал сказав Клоду Моріака: «Я дуже страждаю від того, що Франція знаходиться в такому стані... я спробую створити Об'єднання» [10, с. 233].

Колишній голова Тимчасового уряду вирішив діяти. Раз французи не виступають із закликом до нього, він сам покличе їх на бій з ненависною Четвертою республікою. Де Голль запросив в Коломбо своїх вірних соратників Жака Сустель, полковника Ремі, Андре Мальро, Гастона Палевскі, Жака Бомеля, Мішеля Дебре і заявив їм, що хоче створити і очолити об'єднання, що має ціль боротися за відродження Франції і проти її згубної політичної системи. Незабаром вони, виконуючи доручення генерала, здійснили ряд поїздок по Франції і сповістили колишніх учасників руху Опору про те, що де Голль готує створення об'єднання, і подали цю подію як повторення призову. Колишній глава Тимчасового уряду вирішив створити не політичну партію, а саме об'єднання, що має надкласовий характер і включає в себе всі компоненти французької нації. Заснування нової голлістичної організації було проголошено в кілька етапів навесні 1947 р.

30 березня де Голль виступив у нормандському містечку Брюневаль. Туди з'їхалися майже тисяч чоловік. В оточенні своїх соратників – адмірала Тьєррі д 'Аржанлье, генерала Ларміна, полковника Ремі, Сустель, Мішле, Шумана - генерал виголосив промову. У ній він віддав данину подіям минулої війни, але на закінчення в одній кілька хитромудрої фразі сказав саме головне: «Настане день, коли величезна кількість французів об'єднається, щоб відкинути непотрібні політичні ігри і реформувати поганий устрій, при якому нація збивається зі свого шляху, а держава деградує» [9, с.70]. Через тиждень, 7 квітня, де Голль вже в Страсбурзі він прибув туди на святкування другої річниці визволення Ельзаса від німецьких загарбників. Вдень з балкону міської ратуші він виступив перед величезним натовпом присутніх. На цей раз його мова носила політичний характер. Де Голль висловив своє негативне ставлення до Конституції 1946 р., піддав критиці діяльність урядів Четвертої республіки і висунув програму дій з метою зміни французької політичної системи і встановлення «сильної влади». Наприкінці виступу колишній голова Тимчасового уряду заявив: «Настав час, щоб було створено Об'єднання французького народу, яке змогло б здійснити і змусити піднятися над різними думками великий порив загального блага і корінну реформу держави. Таким чином, в найближчому майбутньому, об'єднуючи волю і дію, Французька республіка створить Нову Францію» [13, с. 333].

Офіційну заяву про створення своєї організації Шарль де Голль зробив 14 квітня. В ублікованому комюніке говорилося: «Сьогодні створено Об'єднання французького народу. Я взяв на себе керівництво ним. Його мета забезпечити, нехтуючи всякими розбіжностями, єдність нашої нації в її прагненні до відродження і перетворенню держави. Я запрошую приєднатися до мене і мого об'єднання всіх француженок і французів, які хочуть бути разом... як вони це вже зробили один раз для звільнення і перемоги Франції» [12, с. 63]. Так він кинув виклик Четвертій республіці і вступив на шлях відкритої боротьби за втілення в життя своїх ідей. Влітку і восени 1947 р. РПФ розгорнув активну пропагандистську діяльність. Прихильники де Голля організовували по всій країні мітинги і маніфестації. Колишній голова Тимчасового уряду майже незмінно на них присутній. Протягом декількох місяців він об'їздив всю Францію. У РПФ багато відомих соратники де Голля Жак Шабан-Дельмас, Мішель Дебре, Едмон Мішле, Луї Терренуа, Раймон дрон, Лео Амон, Крістіан Фуше, Раймон Трибуле, Леон Ноель, Андре Асту, Роже Фрей. До об'єднання приєдналися також деякі діячі французької науки і культури - письменники Поль Клодель, Андре Мальро, Жан Амруш, політолог Раймон Арон, професора Марсель Пріло і Марсель Валін. У всіх департаментах країни були організовані ініціативні комітети. Через них бажаючі могли вступити до лав об'єднання. До кінця літа РПФ вже налічувало в своїх рядах мільйон чоловік. У серпні 1947 р. зусиллями голлістів в Національних зборах була утворена так звана Інтергрупа. У неї вступила 41 людина - депугати МРП, партії радикалів, ЮДСР і ПРЛ, які заявили про своє позитивне ставлення до ідей і діяльності де Голля.

У вересні 1947 р. в країні почалася підготовка до виборів. Глава РПФ ще навесні заявив, що його об'єднання буде брати участь у всіх виборах країни. Тому голлісти розгорнули активну кампанію. Генерал вважав за необхідне виставити кандидатів РПФ в кожному окрузі. Результати виборів, що пройшли в жовтні 1947 р., перевершили всі очікування. Сам де Голль назвав їх «тріумфальними». Об'єднання випередило всі політичні партії країни і зібрало близько голосів виборців 40 %. Голлісти здобули перемогу в тринадцяти найбільших містах Франції, в тому числі Парижі, Марселі, Бордо, Ліллі, Страсбурзі, Нансі, Реймсі, Греноблі. У будь-якому випадку Об'єднання французького народу буде слідувати поставленої перед ним задачі. Відкрите для всіх, хто хоче служити Франції, воно стане неодмінно розширювати свої ряди і організовуватися для того, щоб за будь-яких обставин забезпечити порятунок нації [16, с. 333].

Заява де Голля не зустріла ні найменшого ентузіазму в правлячих колах країни. На його вимогу розпустити Національні збори ніхто не вважав за потрібне відгукнутися. У результаті, незважаючи на великий політичний успіх, взяти Четверту республіку першим штурмом не вдалось. Але в голлістських колах нікого це особливо не засмутило. Перемога на виборах настільки надихнула прихильників генерала, що вони жили очікуванням влади й розраховували отримати її в самому найближчому майбутньому. І сам Шарль де Голль вважав, що режиму не обійтися без нього, і політичні діячі Франції будуть змушені закликати його на допомогу.

Саме наприкінці 40-х - початку 50-х р. остаточно склалася ідеологія голлізму, яка стала найбільшою ідейно-політичною течією сучасної Франції. Вона складалася з внутрішньополітичних, зовнішньополітичних і соціально - економічних поглядів.

Головним стрижнем внутрішньополітичних поглядів де Голля стала ідея «сильної держави». Генерал багато говорив про те, що на чолі Франції він хотів би бачити наділеного широкими повноваженнями, незалежного від партій президента республіки. Де Голль вважав, що французькій нації необхідно усвідомлювати свою велич, могутність і авторитет. Для цього зовнішня політика Франції завжди повинна бути спрямована на захист її національних інтересів. Соціально-економічна концепція голлізму розроблялася в дусі реформізму. Необхідність у проведенні соціальної політики де Голль відчув на завершальних етапах війни та в перші повоєнні роки, коли у Франції спостерігався потужний підйом народно-демократичних сил і широких верств робітників та інтелігенції, які вимагали демократичних перетворень у французькому суспільстві. Розробляючи соціально-економічну доктрину, генерал і його прихильники висунули ідею «асоціації праці і капіталу», тобто встановлення системи, що об'єднує осіб, які забезпечують роботу підприємства. Займалися її розвитком так звані ліві голлісти: Рене Капітан, Луї Валлон, Лео Амон. На їх думку, «асоціація» була б єдиним рішенням, що дозволить відокремитись від традиційних капіталізму і соціалізму. В її основі лежав контракт, що укладається між главами підприємств (представниками капіталу) і персоналом (робітниками). Підписуючи його, найманий працівник ставав своєрідним акціонером, чий внесок (праця) зрівнювалася за важливістю і значенням з внеском капіталу, а винагороду в тій чи іншій мірі залежало від продуктивності і прибутків.

Коли де Голль залишив своїх прихильників напризволяще, для них теж настали не найкращі часи. Тільки найвідданіші соратники генерала восени 1955 р. оголосили про свій намір продовжувати боротьбу за голлістської ідеали. Вони проголосили створення нової організації - Національного центру соціальних республіканців. Голлісти заявили, що їх об'єднання - «партія вірності генералу де Голлю» і що воно буде «переслідувати ті ж цілі, що РПФ» [14, с. 63]. Головою об'єднання став Жак Шабан-Дельмас, генеральним секретарем - колишній регіональний делегат РПФ Р. Фрей. До них примкнули Жак Сустель, Мішель Дебре, Едмон Мішле, Луї Терренуар, Раймон Трибуле та інші. «Соціальні республіканці» займалися в основному парламентською діяльністю.

У французькій політиці в середині 50-х р. на перший план поступово висувалася «алжирська проблема». Вона виникла, коли в момент правління кабінету Мендес-Франса в Алжирі під керівництвом Фронта національного звільнення (ФНО) спалахнуло національне повстання проти французької влади. Алжир займав особливе місце в системі французької колоніальної імперії. Він був завойований Францією ще в 1830 р. і протягом усього наступного часу заселявся європейцями. У середині 50-х р. ХХ ст. населення країни нараховувало 9,5 млн. осіб з яких більше 1 млн. становили французи. Юридично він не рахувався ні колонією, ні протекторатом, а просто зараховувався до заморських департаментів Франції. Протягом довгих десятиліть багатьом поколінням французів зі шкільної лави торочилося, що Алжир є невід'ємною частиною їхньої країни і що зашита її інтересів на цій землі - патріотичний обов'язок кожного громадянина республіки. Саме тому уряд Мендес-Франса відразу ж після початку повстання взяло курс на його придушення. Почалася кровопролитна колоніальна війна. У січні 1955 р. Мендес-Франс запропонував посаду міністра-резидента Алжиру Жаку Сустель. Він погодився і займав цю посаду протягом року. Шарль де Голль ж продовжував роботу над мемуарами. Влітку 1956 р. побачив світ другий том - «Єдність». У травні 1956 р. колишній голова РПФ писав генералу Жуену: «Я зворушений твоєї вірою в мене. Але зараз я думаю, що моє мовчання - це найбільш вражаюча, що виробляє ефект на громадську думку, позиція. А якщо я одного разу і заговорю, то покличу діяти. І тоді, я впевнений, ми ще раз будемо з тобою разом » [3, с. 693]. Поки де Голль вдавався до роздумів, у французькій політиці відбулися деякі зміни. Режим Четвертої республіки почав відчувати серйозні труднощі. Причиною тому була алжирська війна. Французька армія, що пізнала гіркоту поразки в Індокитаї, прагнула взяти реванш в Алжирі, але терпіла невдачі. Пригнічений цим офіцери і солдати поступово переймалися ультра колоніалістськими настроями. Вони стали застосовувати тортури до полонених, розстрілювати. Однак Фронт національного визволення Алжиру уперто продовжував опір і розширював військові дії що сильно дратувало французьке командування. Він був також вкрай незадоволений урядовою політикою. З одного боку, всі кабінети трималися курсу на придушення національно-визвольного руху алжирців а з іншого, за спиною армії, - вели секретні переговори з ФНО [10, с. 93].

У лавах армійської верхівки швидко зростало переконання, що уряд взагалі не здатний вирішити «алжирське питання». Такої ж думки дотримувалися і алжирські ультра колоніалісти. Армія і «ультра» почали відкрито покладати відповідальність за невдачі в колоніальній війні на правлячі кола Парижа. Вони по суті перейшли в опозицію до уряду. Де Голль відразу зрозумів всю серйозність ситуації, що створилася. Він хотів сам відвідати Алжир і ознайомитися з тим, що відбувається на місці. Але їхати туди офіційна влада йому не дозволила. Тоді в березні 1957 р. генерал вирушив у французьку Сахару, щоб побувати хоча б поряд з гарячою точкою. Наприкінці червня в листі до племінниці колишній голова РПФ зазначав: «Алжирське справа затяглася, незважаючи на великі зусилля і витрати. Чим довше воно триває, тим більш зловісним і похмурим стає. Я навіть не уявляю, як нинішній режим зможе з ним впоратися» [10, с. 97].

Четверта республіка, дійсно, дала тріщину. Це зрозумів не тільки де Голль, але і його вірні прихильники. Вони інтуїтивно відчули, що слабкій системі партій можна, нарешті, нанести вирішальний удар. І ось восени 1957 р. «соціальні республіканці» починають широку кампанію за повернення свого лідера до влади. Вони вирішили розгорнути її в пресі, а також провести по всій Франції серію мітингів з метою пропаганди ідей голлізму. Мішель Дебре в листопаді заснував власний невеликий журнал «Кур'єр гніву», на сторінках якого постійно вимагав негайного створення у Франції уряду громадського порятунку на чолі з де Голлем.

На початку 1958 р. «соціальні республіканці» зрозуміли, що найсприятливіший грунт для їх агітації склався в самому Алжирі. Прихильники де Голля вирішили скористатися тим, що Жак Шабан-Дельмас займав пост міністра оборони і послали в алжирській столиці в якості офіційних представників міністерства голлістів Леона Дельбек і Люсьєна Нейвірт. Основною метою їх діяльності повинна була стати агітація за повернення до влади де Голля, а також залучення на його бік двох основних сил, що відстоюють гасло «французький Алжир», - «ультра» і командування арміі [21, с. 303]. Саме в них «соціальні республіканці » побачили своїх можливих прихильників.

У січні 1958 р. Дельбек і Нейвірт з'явилися в Алжирі. Дельбек відразу встановив контакт з організаціями алжирських «ультра». Він зміг об'єднати їх в так званий Комітет пильності під гаслом боротьби за повернення до влади «визволителя Франції». Останнє виявилось непростим, так як лідери «ультра» - П'єр Лагайярд, Жозеф Ортіз, Бернар Лефевр - аж ніяк не вважали своїм завданням сприяння приходу до влади де Голля. Ще складніше було з військовими. Французьку армію в Алжирі очолював Рауль Салан. Йому підпорядковувалися командири різними родами військ - генерали Жак Аллар, Едмон Жуо, Жак Массю і адмірал Обуа. Тим часом алжирська війна ставала все запеклішою. А Дельбек і Нейвірт продовжували робити свою справу. Вони проводили час у нескінченних переїздах між Парижем і Алжиром, давали звіти своїм товаришам по партії і отримували від них інструкції. Сам де Голль зберігав мовчання, хоча дуже пильно стежив за розвитком ситуації.

Навесні 1958 р. ім'я де Голля досить часто згадується в політичних колах країни. Не тільки його прихильники, але представники інших партій говорять про генерала як про єдиний шанс для країни. Матеріали про голлізм раз у раз з'являються на сторінках преси. 7 березня найбільша газета «Монд» опублікувала статтю відомого політолога Моріса Дюверже під назвою «Коли?». У ній автор писав, що питання зараз полягає не в тому, чи повернеться де Голль до влади, а коли це станеться [10, с. 67]. З середини квітня в Парижі довго і болісно заглиблювалася політична криза. Коли Франція прожила без нового уряду двадцять днів, президент республіки Рене Коті вирішив 5 травня дізнатися у де Голля, на яких умовах він погодився б сформувати кабінет. Генерал передав через свого секретаря Олів'є Гішар, що прийме пропозицію тільки в тому випадку, якщо влада йому надасть право обійти існуючу процедуру створення. Коті не погодився на такі умови, і справа зайшла в глухий кут. Гішар повідомив про свої переговорах з президентом республіки найближчим прибічникам генерала. Безрезультатність його зустрічі їх анітрохи не збентежила. Вони продовжували розвивати кампанію на користь повернення де Голля. 9 травня Мішель Дебре добився в Парижі зустрічі з верховним головнокомандуючим країни генералом Полем Елі . Він заявив йому, що де Голль твердо має намір знову стати на чолі держави. Елі дав зрозуміти, що нічого проти рішення генерал не має [12, с. 93]. У цей час Коті запропонував сформувати уряд представнику МРП П'єру Пфлімлену, який виступав за збереження Алжиру під мастю Франції, але вважав, що «потрібно припинити військові дії і почати переговори з ФНП» [26,с.133]. Зрозуміло, його кандидатура була зустрінута вкрай несхвально серед алжирських «ультра» і командування армії, які вважали, що переговори з ФНП - це початок капітуляції.

Становище в Алжирі досягло критичної точки, ультра колоніалісти шаленіли. Голлісти хотіли, щоб алжирські демонстранти вимагали створення уряду суспільного порятунку на чолі з де Голлем. Але виробити спільну тактику дій ні з ультра колоністами, ні з представниками армійського командування їм не вдалося.

13 травня в Алжирі почався бунт під керівництвом Лагайярда з кількома сотнями «ультра». Бунтівники вимагали створення Комітету громадського порятунку. Влада погодилася на вимоги бунтівників, до Комітету громадського порятунку увійшло близько 30 осіб, в основному представників «ультра». На чолі його Массю вписав себе і трьох полковників своєї дивізії Дюкасса, Тренк'е і Томазо. Але тим часом в Парижі зібрався уряд, зав’язався спір, що робити з Алжиром. Довгі переговори закінчились тим, що влада вирішила скасувати Комітет громадського порятунку і утверджувала уряд Пфлімлена. Члени комітету не очікували такого, але вирішили далі боротися тому, попросили допомоги в де Голля випустивши перше комюніке: «Комітет благає генерала де Голля перервати своє мовчання і створити уряд громадського порятунку, єдине що здатне зберегти Алжир» [18, с. 297]. Кабінет Пфлімлена не приймав ніяких заходів для придушення алжирського заколоту, а навпаки, прагнув зберегти контакт з командуванням армії. Урядове комюніке, облямованих 14 травня, доручав «головнокомандувачу алжирських військ підтримувати порядок і забезпечувати охорону громадян» [10, с. 113]. Дельбек весь час повторював: «Комітет громадського порятунку не визнає створене в Парижі уряд і виступає за передачу влади де Голлю» [16, с. 356]. Для початку генерал виступив з першою декларацією: «Деградація держави неминуче тягне за собою відчуження союзних народів, хвилювання в діючій армії, розкол всередині нації, втрату незалежності. Ось уже 12 років, як Франція намагається вирішити проблеми, непосильні для режиму партій, і йде до катастрофи. Колись, у важкий для нас годині країна довірилася мені, щоб я повів її до спасіння. Сьогодні, коли Францію чекають нові випробування, нехай вона знає, що я готовий взяти на себе владу Республіки» [3, с. 476].

19 травня де Голль виїхав з Коломбе в Париж, щоб дати в палаці Орсе прес-конференцію. Насамперед генерал проголосив себе прихильником демократії і республіки, нагадавши, що в післявоєнний період, очолюючи Тимчасовий уряд, він «відновив громадянські свободи» і «провів прогресивні соціально-економічні реформи». В Алжирі травневий рух розширювався. У багатьох містах створили місцеві комітети громадського порятунку, на чолі яких стали військові. 23 травня був утворений об'єднаний Комітет громадського порятунку Алжиру і Сахари. По суті це був комітет, створений ще 13 травня, але розширений за рахунок нових членів. Його основна мета тепер була сформульована так: «Забезпечити прихід до влади уряду громадського порятунку на чолі з генералом де Голлем, щоб провести і захистити корінні реформи інститутів Французької республіки» [21, с. 121].

Представники штабу алжирської армії спільно з голлістами і, цілком можливо, з відома самого де Голля розробили так звану операцію «відродження». Вона передбачала висадку парашутистів у паризькому регіоні та захоплення ними влади. Певних строків для проведення «відродження» поки не було призначено. У Парижі уряд Пфлімлена, отримав 20 травня «надзвичайні повноваження», але проти заколотників Алжиру та Корсики нічого не застосовувало. Більш того, в правлячих колах Франції зростало переконання, що відсіч може привести до влади народні сили на чолі з комуністами і що найкращим виходом з положення була б передача влади де Голлю. Тепер політики Четвертої республіки звертають до нього свої погляди. Піне запропонував генералу стати посередником між Алжиром і Парижем. Де Голль заявив лідеру, що візьметься за вирішення цієї проблеми тільки в тому випадку, якщо йому буде надана «вся повнота влади». Після цього співрозмовники обговорили найважливіші проблеми внутрішньої і зовнішньої політики Франції [10, с.79].

1 червня Національні збори 329 голосами «за» та 224 – «проти» схвалили інвеституру Ш. де Голля. Упродовж двох наступних днів парламент схвалив, подані де Голлем, три закони: про спеціальні повноваження уряду в Алжирі, про новий порядок перегляду конституції, про надзвичайні повноваження уряду. Після цього обидві палати парламенту були розпущені. Четверта республіка стала історією.

Основне завдання Шарля де Голля за наданих йому парламентом надзвичайних повноважень полягало у прийнятті нової Конституції, яка б відзеркалювала його розуміння ролі держави, нації, соціального консенсусу. Проект нової Конституції підготовляв комітет експертів на чолі із соратником де Голля. тодішнім міністром юстиції М. Дебре. На початку вересня Рада міністрів схвалила остаточний текст проекту Основного закону. На 28 вересня було призначено референдум, на якому французи мали висловитися «за» чи «проти» нової Конституції. Шарль де Голль зробив усе, щоб обмежити роль партій у французькому суспільстві. Цим він захистив свій уряд і дав йому можливість нормально працювати. За Конституцією роль партій зводилась до такого: «Політичні партії і групи сприяють висловленню думок у ході виборів. Вони створюються і здійснюють свою діяльність вільно. Вони повинні дотримуватись принципів національного суверенітету та демократії». 21 грудня 1958 р. генерала Ш. де Голля було обрано на семирічний термін президентом Французької республіки.

Отже, генерал будучи головою Тимчасового уряду, ставив собі такі основні цілі: підвищити життєвий рівень французів, відновити господарство, зберегти колоніальні володіння, відновити статус великої країни для своєї Батьківщини. Шарль де Голль очоливши Тимчасовий уряд здійснив такі реформи у внутрішньополітичному аспекті: провів націоналізацію підприємств, створив Верховний Комісаріат плану модернізації і оснащення, ініціював створення Державної вищої школи адміністративних керівників, організував єдине страхування для населення, підвищив заробітну плату.

 


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2018 год. (0.011 сек.)Пожаловаться на материал