Студопедия

Главная страница Случайная страница

Разделы сайта

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Генерал Шарль де Голль президент П’ятої республіки






21 грудня 1958 р. генерала де Голля було обрано на семирічний термін президентом Французької республіки. Нарешті здійснилася мрія генерала і він тепер голова держави, ось тепер він може здійснити всі свої мрії і плани щодо країни.

Отож, так як де Голль зовсім не визнавав Конституцію 1946 р., першим що він запланував на новій посаді, прийняття нової Конституції, яка б віддзеркалювала його розуміння ролі держави, нації, соціального консенсусу. Проект нової Конституції підготовляв комітет експертів на чолі із соратником де Голля тодішнім міністром юстиції М. Дебре. Конституція П’ятої республіки складається з короткої преамбули та 15 розділів. Згідно зі 5-ю статтею, президент є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності, дотримання міжнародних договорів та угод [6, с. 57]. Він стежить за дотриманням Конституції і забезпечує своїм арбітражем «нормальне функціонування влади». Прерогативи президента в урядовій сфері полягають в тому, що він призначає прем’єр-міністра і приймає його відставку, а за пропозицією останнього призначає і звільняє членів уряду. Президент Республіки головує на засіданнях Ради міністрів, підписує декрети та ордонанси.

Як голові виконавчої влади, йому надавалися широкі повноваження в законодавчій сфері, визначалися його взаємини з парламентом. Конституція давала право президентові після консультацій з прем’єр-міністром і головами обох палат парламенту розпускати Національні збори. Єдиним обмеженням стала заборона розпуску зборів протягом р. після виборів. Це право давало президентові нову зброю проти тих депутатів, які наважились би протидіяти йому. Президент Республіки є командувачем збройних сил країни, головує в радах і вищих комітетах національної оборони, призначає кадри на вищі цивільні та військові посади. Він має право оголошувати в країні надзвичайний стан терміном на 6 місяців. У цьому випадку Національні збори розпускалися і країна управлялася на основі президентських ордонансів, тобто вся влада переходила до голови держави. Традиційними прерогативами президента є представництво в стосунках з іншими державами і міжнародними організаціями, прийом послів, оголошення війни (з дозволу парламенту). Він ратифікує міжнародні договори. Нововведенням Конституції П’ятої Республіки стало те, що голова держави зобов’язаний був вести переговори про укладання міжнародних угод. Це різко збільшило його вагу в реалізації зовнішньої політики Франції, надавало йому в цих питаннях усю повноту влади. Спеціальні права надавалися президентові у сфері судочинства. За конституцією він гарант незалежності судової влади. Вищу Раду магістратури очолює президент. Він по суті, виносить остаточне рішення про визначення суддів і про помилування.

Конституція 1958 р. надавала президентові право приймати закони поза парламентом – шляхом референдуму. Де Голль виносив на референдуми тільки проблемні питання. Шарль де Голль зробив усе, щоб обмежити роль партій у французькому суспільстві. Цим він захистив свій уряд і дав йому можливість нормально працювати. Окремий розділ конституції стосувався «заморських територій», вони мали право самі вирішувати чи залишитись у складі республіки чи створити незалежні країни. На те щоб вирішити свою долю заморським територіям надавався термін 4 місяці після прийняття конституції.

Основними напрямками у внутрішній політиці де Голля стали: економічна і фінансова сфера, соціальна сфера, освітня сфера

Головне завдання внутрішньої політики французького уряду полягало у зміцненні економічної незалежності Франції та її позицій у конкурентній боротьбі на світових ринках. Для цього було вжито низку заходів у фінансовій сфері. Щоб припинити потік капіталів з країни, в червні 1958 р. випущено внутрішню позику на вигідних для власників золотих заощаджень умовах. Протягом року їх звільняли від податків на спадщину. Держава гарантувала твердий золотий курс облігацій. Позика принесла державі 324 млрд. франків. Потім здійснено девальвацію франка. З'явився новий важкий франк, курс якого дорівнював 100 старим франкам. Запаси золота и валюта до серпня 1966 р. досягли 6 млрд. долларів. Було переглянуто також податкову політику. Роки президентства де Голля характеризуються значними успіхами в розвитку економіки Франції. За 10 років обсяг промислового виробництва збільшився на 60 %. Темпи зростання промислової продукції складали 7-8 % на рік (у 1959-1963 роках). В 1964-1968 рр. вони знизились до 3 - 4 % [28, с. 101].

Відбулись різкі структурні зрушення в розвитку окремих галузей. Прискореними темпами розвивалися ті галузі, виробництво яких було тісно звязане з потребами зовнішнього ринку, - нафтова, хімічна, автомобільна, електротехнічна. У промисловості прискорився процес концентрації і централізації виробництва. Так, лише в 1958 р. зафіксовано 541 випадок злиття підприємств. Монополії об'єднувались з банками і створювали великі фінансово-промислові комплекси. Держава посилювала свій вплив в економіці. Уряд систематично приймав плани економічного і соціального розвитку. Зміни відбулися і в сільському господарстві. Законом 1958 р. було скасовано індексацію цін. Селяни втратили податкові переваги на купівлю міндобрив. Було введено виплату оренди натурою, що призвело до того, що орендна плата фактично зросла на 50 %. До того ж мінімум зарплати в селі був на 22 - 28 % нижчий, ніж у місті [28, с. 102]. В липні 1960 р. вийшов закон про «сільськогосподарську орієнтацію», який дозволяв ліквідацію дрібних господарств. Уряд позбавляв субсидій селян, які змінювали місце проживання і поселялися на земельній ділянці меншій, ніж встановлений державою мінімум. Ті, що не мали земельного мінімуму, втрачали можливість взяти кредити на будівництво чи ремонт приміщень. Люди похилого віку одержували дивіденди за умови передачі своєї ділянки акціонерному товариству.

В 1962 р. почали створюватися сільськогосподарські економічні комісії, які визначали умови виробництва і збуту сільськогосподарської продукції. Наприклад, виноградарі змушені були за свій рахунок збувати надлишки продукції, до тої о ж їхні податки підвищилися удвічі.

Уряд докладав усіх зусиль, щоб прискорити інтенсифікацію та індустріалізацію сільського господарства. Так, в 1965 р. тракторний парк Франції збільшився у 30 з лишком разів, якщо порівнювати з довоєнним рівнем, кількість комбайнів зросла в 500 раз, а використання мінеральних добрив - в 4 рази. Упродовж 1959 - 1964 рр. значно зросла врожайність зернових: пшениці - з 22, 8 центнера до 23, 4, ячменю-з 23, 4 до 27, 3, кукурудзи - з 26, 1 до 28, 8 центнера. За 10 років виробництво сільськогосподарських продуктів збільшилося на 66 % [28, с. 104]. Зростала продуктивність праці. Розвивалось тваринництво. Збільшилось поголів'я великої рогатої худоби, свиней, кіз, коней. Франція зайняла 2 місце після США в експорті продовольства. Провідну роль в сільськогосподарському виробництві займали фірми, що спеціалізувалися на масовому виробництві зерна, м’яса, молока, цукрового буряку і використовували найману працю. В 1968 р. 12 % загальної кількості ферм виробляли 50 % сільськогосподарської продукції, а так як 60 % дрібних господарств були нерентабельні, тому багато селян шукало роботу в містах. Щороку село покидало біля 150 тис. чоловік [24, с. 46].

Швидкий економічний розвиток повів за собою зміни в кількості і структурі населення. В 1958 - 1968 рр. населення Франції збільшилося з 44, 5 до 50 млн. осіб, але селян зменшилось майже вдвічі, а міського населення було 60 %. В 60-ті р. промислових робітників було 7-8 млн. осіб. Але відчувався брак робочої сили, тому держава залучала іноземців – іммігрантів. Спочатку це були в основному іспанці і португальці, а за ними вихідці з країн Азії і Африки. В 1954- 1968 рр. кількість іммігрантів збільшилася на 900 тис. і досягла 2, 6 млн. осіб. В основному вони працювали в промисловості і сільському господарстві. Хоча роль ремесел і дрібної торгівлі стала незначною, ремісників і торгівців нараховувалося близько 5 млн. осіб. До 1968 р. військових нараховувалось 2, 9 млн. осіб, інтелігенції – 3 млн. осіб, а кількість інженерів збільшилася на 40 % і техніків – на 55 %. В 60-ті р. розширилося соціальне законодавство. В 1962-1963 рр. було введено чотирьох тижневу відпустку за рахунок підприємства. Каси соціального страхування компенсували 80 % затрат на лікування [29, с. 141]. Реальна заробітна плата за 10 років виросла на 29 %. За законом робочий тиждень складав 40 год., але багато працювали в середньому 46 год.

Велику увагу влада приділяла культурі. Міністерство культури очолював А. Мальро, яке займалося підтримкою і розвитком сучасного модерністського мистецтва та збереження культурних пам’яток, а саме було здійснено реставрацію: Лувр, Собор Паризької Богоматері, Палац Правосуддя, Пантеон, Тріумфальна арка. Поряд реставрацією будувалися музеї, бібліотеки, будинки молоді і культури. В цей же час відбувався розквіт французького кінематографу. Видатними режисерами того часу були: Ф. Трюффо, К. Шаброль, Ж-Л. Годар, які зображували повсякденне життя людей.

За Шарля де Голля у Франції швидкими темпами розвивалася науково-технічна революція. Відбулися грандіозні успіхи в науці і техніці, а саме: ядерна енергія використовувалася в мирних цілях, створення атомних електростанцій, початок космічних досліджень, удосконалення та розповсюдження електронно-вичислювальних машин. Стрімкий прогрес в електроніці, автоматиці, хімії, фізиці, біології дали поштовх для розвитку економіки. В 60-х р. темпи промислового розвитку Франції складали 7-8 % в рік. За 1958-1968 рр. промислове виробництво Франції збільшилося на 138 % і в 3, 5 рази перевищило довоєнний рівень [26, с. 247]. Об’єм зовнішньої торгівлі перевищив довоєнний рівень в 4-5 раз. До 1965 р. Франція ліквідувала свою заборгованість перед США і знову стала країною-кредитором, а також вийшла на 3 місце в світі по експорті капіталу. Саме в цей час було створено атомну і ракетну промисловість, а також реконструйовано такі галузі промисловості як: металообробна, нафтопереробна, хімічна, авіаційна. Об’єм виробництва в нафтопереробній галузі за 10 років виріс в 2, 6 рази, а випуск автомобілів збільшився в 10 разів, коли порівнювати з довоєнним періодом. Влада надавала кредит на придбання техніки і товарів широкого вжитку, що сприяло збільшенню кількості проданого товару. В 1964 р. з’явилося кольорове телебачення, а кількість автомобілів з 1957 по 1969 рр. збільшилася з 5, 7 до 11, 8 млн. [28, с. 207].

Держава фінансувала підприємства націоналізованого сектору, які давали 10-11 % промислової продукції. Державні субсидії надавалися великим фінансово-промисловим корпораціям, які почали контролювати французьку економіку, а саме 25 основних фінансово-промислових груп. Але все ж таки ступінь концентрації промисловості в Франції був набагато нижчим ніж в високо розвинутих капіталістичних країнах. В 1966 р. існувало тільки 3 французькі фірми, які мали оборот більше 1 млрд. доларів, коли в США – 80 фірм, а ФРН – 29. В 1962 р. в Франції існувало 771 тис. промислових підприємств, з яких більше 600 тис. належали до дрібних [24, с. 67].

В перші роки існування де Голлівської республіки завершився розпад колоніальної системи. В жовтні 1958 р. самостійною державою стала Гвінея і французька влада розірвала з нею всі зв’язки, а інші колоніальні володіння погодилися з Конституцією і отримали статус держав-членів Союзу. За Конституцією 1958 р. вони отримували внутрішню автономію, але зовнішня політика залишалася під контролем Франції. Таке становище не влаштовувало колонії і 1 січня 1960 р. самостійним став Камерун, який офіційно вважався підмандатною територією Франці. Протягом 1960 р. отримали незалежність 14 інших французьких колоній, а саме: Того, Чад, Убангі-Шарі, Конго, Габон, Дагомея, Нігер, Берег Слонової Кістки, Верхня Вольта, Малагасійська Республіка, Судан, Сенегал і Мавританія. Протягом 1960-1963 рр. майже всі вони підписали договір з Францією про військову, економічну і технічну допомогу. Щодо Алжиру, то генерал з перших днів при владі був налаштований зробити його самостійним, адже там продовжувалася війна, тому він вважав що це вірний спосіб завершити війну. Але це викликало критику з боку прихильників і ультра колоністів. Все ж таки в березні 1962 р. було підписано Евіанський договір, за яким Алжир отримував незалежність. Незалежність Алжиру означала кінець колоніальної політики, під владою Франції залишились Сомалі в Африці, Гвіана в Латинській Америці, декілька островів в Атлантичному, Індійському і Тихому океанах.

Характерною особливістю суспільно-політичного становища 60-х р. стала молодіжна контркультура, яка виразила невдоволення молоді. Вона критикувала цінності свої предків: суспільство, родину, сім’ю, захист вітчизни, на противагу цього пропагандувала свободу сексуальних відносин. Вони відмовлялися носити піджаки і галстуки, відрощували довге волосся і бороди. В моду ввійшли потерті джинси, пуловери, куртки, міні-спідниці. В 1968 р. в Франції нараховувалося 600 тис. студентів.

Насправді на початку 1968 р. Франція пережила деяке соціально-економічне напруження: вартість франка впала, кількість безробітних досягла 500 тис. Проте оцінювати події травня 1968 р., як суто соціальну кризу, як вияв «класової боротьби» було б надто по-марксистськи. Адже основним компонентом травня 1968-го стали ідеологія та рух молоді, зокрема студентів. Справа в тому, що у 1960-х роках у життя увійшла генерація людей, не пов'язаних з воєнним лихоліттям, його психологією, традиціями. Це була молодь з новим світобаченням. Цей процес мав глобальний характер. До того ж французьке студентство виявляло невдоволення старою бюрократичною структурою університетів. Лише 15 % його одержувало невелику державну стипендію. Складна система екзаменів приводила до того, що 70 % студентів, прийнятих на перший курс, не могли закінчити навчання. Не вистачало викладачів та бібліотек. Вже другого травня після закриття факультету в Нантері студентські мітинги перемістились в центр Парижа, в Сорбонну. Тут сталися сутички з поліцією. Сорбонну оголосили закритою. На другий день студентські демонстрації відновилися. Сутички з поліцією тривали до 7 травня. Ситуація загострилася 10 травня. Студенти спорудили барикади, підривали газові гранати, підпалювали будинки та автомобілі. Де Голль не зрозумів запитів молоді, яка вимагала демократії, самоврядування, свободи. Хоч президент твердив, що перед бунтівниками не відступають, та водночас визнав своє безсилля: " Я не знаю, як реагувати. Я не розумію, що треба робити не для того, щоб узяти в руки цей народ, щоб він сам узяв себе в руки. Я не знаю, що робити".

13 травня події досягли апогею. Виступи студентів підтримали робітники. В цей день постало питання про владу де Голля. Відбулася величезна демонстрація і загальний страйк. З'явилися лозунги: «10 років-достатньо!», «Де Голля в архів!» Страйкувало 600 тисяч осіб. Вони вимагали підвищення зарплати, пенсій, скорочення робочого дня, пенсійного віку. Про це говорили гасла: «1000 франків!», «40 годин!», «60 років!» Страйки і мітинги набрали величезного розмаху. В різних містах робітники припинили роботу і займали підприємства. Кількість страйкарів зросла до 10 мільйонів осіб. До них приєдналися навіть селяни, які 24 травня провели національний день боротьби проти сільськогосподарської політики уряду. Вони вимагали зниження податків і підвищення закупівельних цін на сільськогосподарські продукти. Уряд поступився.

Прем'єр-міністр Ж. Помшду розпочав переговори з пофспілками і підприємцями. В результаті були підписані «Гренельські угоди», які значно підвищували заробітну платню, збільшили допомогу безробітнім та багатодітнім. Генерал де Голль виступив з промовою по радіо і телебаченню, в якій застеріг, що над Францією нависла загроза комуністичної диктатури і оголосив про розпуск Національних зборів. Того ж дня в Парижі відбулася демонстрація на знак солідарності з де Голлем. Прихильники уряду вийшли під гаслами: «Де Голль не один!». Страйковий рух поволі почав слабнути і до середини червня припинився.

30 червня відбулися вибори до Національних зборів. Прихильники де Голля досягли успіху. Голлістська партія, яка виступила під час травневих подій як партія порядку, отримала майже 300 депутатських мандатів і завоювала у парламенті більшість. Проте травневі події не пройшли безслідно для де Голля. Він розцінив їх як «розрив контракту» з французьким народом. У пошуках порозуміння з співвітчизниками де Голль вирішив здійснити реформи. Першим його кроком у цьому напрямку став законопроект про нове районування Франції та оновлення сенату. Де Голль повідомив, що виносить проект на голосування, шляхом референдуму, і в разі його відхилення, піде в відставку. На референдумі 27 квітня 52 % виборців відхилили деголлівський проект. З юридичної точки зору негативна відповідь на референдумі не передбачала відставки президента. 28 квітня де Голль опублікував своє найкоротший комюніке - «Я припиняю мої функції президента республіки. Це рішення входить в силу сьогодні» [11, с. 267]. І назавжди залишив Єлисейський палац. Так несподівано і дещо безглуздо завершилася політична кар'єра «найзнаменитішого з французів». Так він сам вирішив свою долю. Де Голль відразу після відставки вирішив почати працювати над мемуарами про своє президентство. Як важко було входити в інше життя, усвідомити водночас, що ти назавжди відійшов від справ, і дійсно відчути себе «старим чоловіком, що очікує вічного холоду». Відволіктися допомагали тільки свіжа травнева природа, ранні квіти, висаджені Івонною в парку Буассери, і читання.

У Франції на початку травня вже відкрилася президентська кампанія. Голлістська партія висунула Жоржа Помпіду. Генерал не хотів втручатися в події. Він раз і назавжди вирішив, що ніколи не буде жодним чином брати участь у політичному житті країни. Де Голль захотів на час взагалі залишити Францію. На прохання колишнього президента його особисті ад'ютанти - секретарі організували йому поїздку до Ірландії. Подорож де Голля по Ірландії тривала цілих 40 днів. Його прийняв в Дубліні президент країни Імон Де Валера. Він знайшов у собі сили відповісти всім тим, хто надіслав йому послання з приводу відходу з поста президента. Його відповіді були короткі і люб'язні. Але в листі до сестри де Голль таки дав і оцінку що сталося: «Сталося те, що мало статися. Французи в даний час в своїй більшості ще не стали таким народом, який в змозі відстоювати твердження Франції, за яке від їх імені я боровся тридцять років. Але те, що було зроблено, спочатку під час війни, а потім протягом останніх одинадцяти років, має такого розмаху, що тільки майбутнє його оцінить. Той посередній період, в який тепер вступає наша країна, зайвий раз доведе це» [26, с. 202]. Синові генерал писав про свої враження від Ірландії: «Країна дуже красива. Її пейзажі прекрасні. Зараз ми знаходимося на березі бухти океану, оточеній пустельними скелястими горами» [5, с. 273]. Життя генерала йшла в спокійному, розміреному ритмі. Прогулянки по лісу і парку Буассери, книги, телевізор, пасьянс. Колишній президент ні до чого не втратив інтерес. Главою Франції став Жорж Помпіду.

Головним же в житті де Голля стає робота над спогадами. Він назвав їх «Мемуари Надії». Книга повинна була охопити весь період президентства і скласти три томи. Генерал хотів залишити світу письмове свідоцтво про свою діяльність на службі улюбленої Франції. У новому 1970 р. колишній президент погодився на пропозицію видавництва «Плон» опублікувати його вимови і послання в п'яти томах. Тепер роботи тільки додалося. Генералу так хотілося все встигнути. А зробити ще потрібно було дуже багато. Він весь час думав про це. Він просив у Всевишнього ще три роки. Весна додала генералу сил. Перший том був загалом написаний. Де Голль назвав його «Відродження». Настрій підняв і вихід у світ двох книг «Промов і послань» - «Під час війни» і «В очікуванні». Колишній президент міг трохи розслабитися. Він вирішив поїхати На початку літа до Іспанії, де ніколи не був. Подружжя вирішило подивитися найкрасивіші міста країни і просто відпочити. Свій маршрут вони почали зі святого місця - Сантьяго-де-Компостела, міста зі знаменитим середньовічним собором, що зберігають мощі святого Якова. Потім був Мадрид. Де Голль побував у музеї Прадо, а потім відправився в Толедо, Кордову, Гранаду, Севілью. Літо в самому розпалі, але про відпочинок більше думати не доводиться. Стільки справ! Дня ледь вистачає, щоб встигнути виконати намічене. Письменники, вчені як і раніше надсилають де Голлю свої книги. Він знаходить час хоча б переглянути їх, відповідає на листи. Де Голль дуже радий тому, що видавництво «Плон» швидко випустило залишилися три томи його «Промов і послань». Третя книга - «Відродження» побачила світ у червні, четверта - «З зусиллям» - у липні і остання - «В кінці шляху» - На початку вересня. Генерал поспішає. Готовий перший начерк другого тому мемуарів. Він називатиметься «Зусилля». Але сил не так багато. Працювати швидко не вдається. Де Голль підбадьорює себе і згадує про великих людей, які в більш поважному віці, чим він зараз, створювали шедеври. Генерал розмірковував, про що писати далі. В жовтні вийшов у світ перший том його «Мемуарів Надії», що охопив 1958-1962 рр. Де Голлю привезли кілька десятків екземплярів. Він із задоволенням став їх підписувати. А дні летіли далі. Настав і найсумніший осінній місяць.

9 листопада 1970 р. Генерал Шарль де Голль помер. Наступного дня його одягнувши у військову форму бригадного генерала, поклали в просту дерев'яну труну. У руки йому дружина вклала чотки, освячені татом римським Павлом VI. У цей самий час президент республіки Жорж Помпіду оголосив по радіо і телебаченню: «Француженки, французи. Помер генерал де Голль. Франція овдовіла». 12 листопада труну з тілом генерала встановили на бронетранспортер, накрили національним прапором, і машина повільно рушила під траурний дзвін до церкви Коломбе. По всій дорозі мовчки стояли люди - міністри, соратники, письменники, журналісти, прості французи. Генерала поховали, як він заповідав, «без музики і фанфар», тільки в колі рідних і близьких. Згадуючи цей день, Річард Ніксон сказав, як під час церемонії він усвідомлював, що світ покинув останній велетень світової політики, а потім президент додав: «Де Голль не потребує пам'ятнику, тому що він сам - монумент. А творіння його рук - Франція» [10, с. 190]. Минулі роки лише підтверджують ці слова. Сьогодні весь світ знає, що «найзнаменитіший з французів» ХХ ст. - генерал Шарль де Голль.

Отже, Шарль де Голль здійснив свою мрію і очолив країну, яку любив на рівні з рідними. Ставши президентом він почав запроваджувати ті закони, які вважав за потрібне, хоча багато хто його за це засуджував, адже він приймав самостійно рішення, ніколи при цьому ні з ким не радився. За час президентства стан в країні покращився, відбулися зміни в економічній, соціальній, культурній сферах. За час свого президентства генерал здійснив такі перетворення у внутрішній політиці: прийняв нову Конституцію, посилив вплив держави в економіці, скасував індексацію цін, створив сільськогосподарські економічні комісії, сприяв розвитку сучасного модерністського мистецтва та збереженню культурних пам’яток.

 






© 2023 :: MyLektsii.ru :: Мои Лекции
Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав.
Копирование текстов разрешено только с указанием индексируемой ссылки на источник.