Криміналістичне почеркознавство й авторознавство. Класифікація ідентифікаційних ознак письма і почерку.

Криміналістичне дослідження письма (судове по­черкознавство) — це галузь криміналістичної техніки, яка вивчає закономірності письма, процес його дослід­ження, можливість ідентифікації людини за почерком та вирішує інші завдання почеркознавчої експертизи. Судове почеркознавство вивчає письмо з метою вирішен­ня ідентифікаційних і неідентифікаційних (діагностичних) завдань.

Упродовж всього життя людини почерк зазнає певних змін, він розвивається, вдосконалюється. Найбільшу ста­більність має сформований почерк, який частіше за все є наявним у особи 25-річного віку. Варіант ознак почерку не може вважатися перешкодою щодо ідентифікації.

Почерк людини пов'язаний з її умовно-рефлекторни­ми діями та діяльністю великих півкуль головного мозку. Навчання письму, неодноразові повтори написання одних і тих самих літер, цифр, знаків призводять до вироблення графічних навичок. Властивості почерку (індивідуальність та відносна сталість) пов'язані з динамічним стереотипом (нейрофізіологічною основою навичок). Графічний навик охоплює три головні групи навичок:

1) технічні навички (спосіб техніки письма);

2) безпосередньо графічні навички (вміння зображува­ти літери (цифри), об'єднувати їх в слова);

3) орфографічні навички (вміння визначати фонеми (звуки) та відображати їх письмовими знаками).

Зовнішні прояви відносно стійких навиків письма, що відбиваються в рукописі, складають систему ідентифіка­ційних ознак письма, яка охоплює ознаки письмової мови, топографічні ознаки письма та ознаки почерку. Причому, для кожної особи ця певна сукупність ознак є неповторною.

Ознаки письмової мови поділяються на загальні та окремі. До загальних ознак відносяться такі, як: рівень во­лодіння письмовою мовою (високий, середній, низький); ступінь розвитку граматичних та стилістичних навичок (високий, середній, низький); довжина речень (велика, се­редня, мала); переважаючі типи речень (прості, складні); використання фразеологічних засобів; лексичні ознаки та обсяг словникового запасу та ін.

До окремих граматичних ознак письмової мови нале­жать орфографічні чи пунктуаційні помилки, своєрідність побудови окремих речень, наявність у реченнях стилістич­них чи синтаксичних помилок (вживання архаїзмів, діа­лектизмів, жаргону, скорочень, професіоналізмів, тавтоло­гії тощо).

Ознаки письмової мови мають важливе ідентифікацій­не значення для встановлення авторства письма, а також допоміжне значення — для ідентифікації особи за почерком.

Топографічні ознаки письма характеризують особли­вості розміщення тексту в цілому або окремих його частин — це стійкі звички розміщення тексту.

Ознаки почерку поділяються на загальні та окремі.

За­гальні ознаки характеризують почерк як систему рухів. До них належать:

1) виробленість почерку — відбиває здатність того, хто пише, користуватися сучасною системою скоропису; визначається темпом письма і координацією рухів при ви­конанні письмових знаків і з'єднань їх.

2) складність почерку — свідчить про те, якими руха­ми виконуються письмові знаки, про конфігурацію їх бу­дови; розрізняють простий, спрощений і ускладнений;

3) нахил почерку — залежить від напрямку згинаючих рухів при виконанні прямолінійних елементів;

4) розмір почерку — визначається висотою малих літер;

5) розгін почерку — характеризує протяжність (роз­мір) руху по горизонталі й визначається відношенням ши­рини знаків до їх висоти, а також відстанню між письмо­вими знаками.

6) зв'язність почерку — полягає в безперервності ви­конання певної кількості письмових знаків та їх частин у межах одного слова.

7) натиск почерку — характеризує інтенсивність і розміщення зусиль на пишуче приладдя при виконанні письмових знаків;

8) переважаюча форма і напрямок рухів — форма ру­хів буває прямолінійна і криволінійна;

Окрема ознака почерку — це характеристика рухів, що виявляється при виконані окремих літер чи їх окремих елементів. Виокремлюють певні групи рухів, які викорис­товуються для вивчення окремих ознак почерку:

1) форма траєкторії рухів при виконанні письмових знаків та їх елементів (дуго-, круго-, петлеподібна);

2) напрямок рухів (зліва направо, зправа наліво, пра­во- чи лівоокружний тощо);

3) протяжність рухів;

4) спосіб початку (з крапки, завитка, петлі) та закін­чення руху;

5) вид з'єднання елементів у літері (примикаючий, ін-тервальний тощо);

6) кількість рухів;

7) послідовність рухів;

8) розміщення точки перетину рухів відносно лінії рядка або інших елементів знака;

9) складність рухів тощо.

Окремі ознаки почерку мають важливе ідентифікацій­не значення, оскільки вирізняються своєрідністю та стій­кістю. Такі ознаки зберігаються навіть при навмисному зміненні особою свого почерку.

Авторознавча експертиза — це різновид криміналіс­тичної експертизи, під час якої досліджується текст доку­ментів (рукописних, друкарських, поліграфічних та ін.) для встановлення його автора. При цьому вирішуються питання ідентифікаційного та діагностичного характеру. Основним завданням авторознавчої експертизи є іденти­фікація автора тексту. Даною експертизою можуть також встановлюватися (найчастіше в імовірній формі) деякі со­ціально-біографічні риси автора тексту (його рідна мова, рі­вень освіти, володіння науковим, діловим або іншим функ­ціональним стилем мови).

Типовими питаннями, що вирішує авторознавча екс­пертиза, є такі: чи є певна особа автором даного тексту; чи є певна особа автором декількох різних текстів; чи є у тек­сті ознаки, які свідчать про соціально-біографічні риси йо­го автора і які саме. Вирішення питань, поставлених перед авторознавчою експертизою, можливе, як правило, лише за наявності відносно великого тексту (не менш ніж 500 слів).

Методами авторознавчого дослідження є: 1) лінгвісти­чні; 2) психолінгвістичні; 3) соціолінгвістичні; 4) логіко-психологічні; 5) математичні та ін. Об'єктами дослідження є письмова мова та мовні навички (загальні — лексико-фразеологічні, синтаксичні, стилістичні, орфографічні, пунк­туаційні, а також окремі — використання певних мовних засобів, мовні помилки тощо).