Кваліфікаційнійні вимоги до соціальних педагогів.

· Толерантність — соціальний педагог повинен терпляче ставитися до своїх клієнтів і не виражати до них ні симпатії, ні антипатії.

· Конфіденційність отриманої інформації — соціальний педагог не має права розголошувати отриману інформацію про свого клієнта, про його проблеми та негаразди, окрім таких винятків: якщо ця інформація може нашкодити клієнту чи третій особіу; якщо ця інформація потрібна для проведення слідства; та інші випадки що передбачені чинним законодавством України.

· Професіоналізм фахівця — соціальний педагог повинен мати належну освіту та належний рівень кваліфікації щоб плідно працювати в своїй галузі. Також соціальний педагог повинен підвищувати та покращувати свій рівень професіональності вивчаючи нові і опрацьовуючи нові джерела і публікації, статті та видання які можуть покращувати його професіональний рівень. Для підвищення своєї професійності соціальний педагог повинен також проходити курси підвищення кваліфікації які діють при навчальних закладах, які готують соціальних педагогів.

· Клієнтоцентризм — для соціального педагога інтереси клієнта повинні бути вище своїх власних інтересів.

8. Соціалізація – процес, який, з одного боку, передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду, адаптацію до соціального серед-овища, засвоєння його традицій, норм і цінностей шляхом, а з другого – процес активної діяльності, включення в соціальне середовище. При цьому індивід, оволодіваючи новими ролями і правилами, на-буває водночас здатності створити щось нове.

Передусім, це – інтерактивний процес, оскільки має на увазі взаємодію представників старших і молодших поколінь. Старші по-коління передають молодшим свої знання, формують у них уміння, необхідні для самостійного життя. При цьому у результаті взаємодіїз іншими людьми у індивіда з'являються власні переконання, мо-ральні стандарти, звички тощо.

Соціалізація нерозривно пов’язана з індивідуалізацією особис-тості, оскільки її зміст полягає у формуванні індивідуальності. Не існує однакових процесів соціалізації, індивідуальний досвід кож-ної особистості є унікальним і неповторним. Це набуття людьми ціннісних орієнтацій, потрібних для виконання соціальних ролей; засвоєння індивідом певної системи знань і норм, процес становлен-ня його як особистості.

Отже, соціалізація – це двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії людини і соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння со-ціального досвіду і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість.

Під соціалізацією потрібно розуміти оволодіння нормами і правилами життя в суспільстві, знаннями і вміннями будувати стосун-ки, що дозволять особистості здобути такі характеристики: ставлення до іншої людини як до самоцінності; здатність до самовіддачі як умови чи способу реалізації такого ставлення до інших людей; творчий характер життєдіяльності, здатність до вільного волевияв-лення; можливість особистості самостійно проектувати майбутнє; внутрішня відповідальність перед собою, іншими людьми, минулим і майбутнім; прагнення зрозуміти смисл життя

Соціалізація відбувається у взаємодії людини з величезною кількістю умов, що називають факторами соціалізації. Зокрема такі з них: мегафактори – космос, планета, світ; макрофактори – країна, етнос, суспільство, держава, культура; ме-зофактори – тип населення (місто, село, район), засоби масової ко-мунікації, субкультура; мікрофактори – формальні (дошкільний навчальний заклад, школа, вищий навчальний заклад, заклад культури, виховні організації), неформальні (сім'я, сусіди, групи одно-літків, клас)

Соціалізацію особистості розглядають і як типовий, і як одинич-ний процес. Типовість визначають соціальні умови, расові, етнічні, класові відмінності; одиничність – індивідуальні особливості люди-ни: здібності, зовнішні дані, комунікабельність, індивідуальний рі-вень ідентичності, тобто прагнення до розвитку власних здібностей, усвідомлення свого життєвого шляху як унікального.

Розглядають родинну, рольову, економічну, політичну, релігій-ну, культурницьку, ґендерну, професійну та інші соціалізації. І у кожному її виді людина може виступати як об'єкт і як суб’єкт. Мож-на виділити дотрудовий (по початку трудової діяльності); трудовий і післятрудовий періоди соціалізації особистості.

У загальному вигляді фактори соціалізації особистості можна поділити на дві групи: соціальні та індивідуально-особистісні. До со-ціальних належать: соціально-політичні, економічні, національні особливості розвитку особистості, в тому числі якість життя, еко-логічна ситуація, виникнення екстремальних соціальних обставин тощо. Індивідуально-особистісні фактори визначаються своєрідніс-тю життєвого шляху особистості.

За такою схемою у першій фазі переважний вплив відбувається

у родині, де дитина здійснює свої перші міжособистісні зв'язки у колі рідних; започатковується формування свідомості і починається опа-нування мови як визначального містка між індивідом і соціумом.

У другій фазі встановлюються і розвиваються початкові соці-альні зв'язки поза межами родинних стосунків. У цьому періоді за-кладаються основи естетичного та етичного ідеалу, уподобань, тому важливо вчасно долучити дитину до знань, навчання, налагодження соціальних стосунків.

Третя фаза – опанування основними знаннями і суспільним до-свідом, що завершується зрілістю людини. Це завершення навчання і перехід у стан відтворення. Коли набуті знання переплітаються з до-свідом, досягається остаточне формування світогляду, забезпечують-ся творчі потреби людини, проходить четверта фаза соціалізації.

У п’ятій фазі особистість досягає найвищого рівня соціалізації і утверджує можливість творити суспільно і особистісно значущі вар-тості. У цій фазі повною мірою розкриваються якості особистості, лю-дина робить висновок про відповідність обраного трудового шляху.

Останній, шостій фазі властиві втрата чи згасання життєвого інтересу, послаблення соціальних зв’язків, зниження психічної і фі-зичної активності.

9. Соціальне виховання здійснюється у процесі взаємодії особистості в різних відносно автономних сферах життєдіяльності: освіта, організація соціального досвіду людини, індивідуальна допомога їй. Освіта включає в себе систематичне навчання та самоосвіту. Організація соціального досвіду здійснюється завдяки участі дитини у різних формалізованих та неформалізованих об'єднаннях (клас, гурток, дворова кампанія однолітків, сусідство, референтна група тощо). Індивідуальна допомога — це свідома спроба інших осіб (батьків, вчителів, близьких, друзів тощо) допомогти дитині набути певних знань, навичок для задоволення власних потреб та потреб інших людей; в усвідомленні дитиною своїх цінностей та можливостей; в розвитку самосвідомості та самоствердженні, почутті приналежності до певної групи та соціуму.

Соціальне виховання забезпечується суспільством та державою в організаціях, що спеціально створюються для його здійснення (школа, мережа позашкільних закладів, дитячі та молодіжні організації), а також в тих, де виховання не є провідною функцією (армія, виробництво, громадські об'єднання). Роль держави в організації соціального виховання полягає в тому, що вона не тільки створює його інфраструктуру, але в першу чергу формулює завдання соціального виховання, закріплені в державних програмах та документах (Державна національна програма «Освіта»), і визначає його структуру та зміст.

Провідним завданням соціального виховання в кожному суспільстві є створення оптимальних умов для найбільш ефективної соціалізація особистості.