Соціально-історичні умови розвитку культури Галицько-Волинської Русі та її характерні ознаки

Галицько-Волинська Русь після послаблення й спустошення Київської держави золотоординською навалою стала її політичною та культурною наступницею. Упродовж кількох століть вона залишалася головним резервуаром української державності й культури, виробленої київською добою. Образ " багатого Волиня – красного Галича" зберігся у старовинних літописах, історичних джерелах, народних переказах.

Уже в VІ–VІІ ст. на широких просторах між ріками Горинем та Вепром склалося об'єднання слов’янських племен на чолі з дулібами. У ньому вбачають один із виявів початкового етапу формування державності у східних слов’ян. Однак про подальший розвиток племінних утворень на Волині й у Прикарпатті збереглося небагато відомостей. Не пізніше ніж у X ст. на більшу частину цих земель поширився вплив Київської Русі, а з 981 р. ‒ і Червенські міста й Перемишльська земля остаточно ввійшли до складу Київської держави.

У середині XII ст. у Волинському князівств започаткована місцева династія. Її родоначальником став Ізяслав Мстиславович, онук Володимира Мономаха. Місцева династія у Прикарпатті, яке відділилося від Волині в останній чверті XI ст., виникла дещо раніше. Тут утворилося три князівства братів Ростиславичів, онуків Ярослава Мудрого: у Перемишлі князював Рюрик, Звенигороді – Володар, Теребовлі на Поділлі – Василько. Після смерті Рюрика до Перемишля перейшов Володар. Його син Володимирко, об’єднавши Звенигородське, Перемишльське і Теребовльське князівства, обрав стольним градом Галич – місто, розташоване неподалік від впадіння Лукви у Дністер. Галицькому князівствові довелося обстоювати право на існування у кривавих війнах із половцями, Польщею, Угорщиною. Найвищого розквіту воно досягло за сина Володимирка – Ярослава Осмомисла. У залежність від нього потрапили Подністров’я, землі нижньою течією Прута і Дунаю – район Галаца та Бирлада (Берлада). Галицький князь підтримував зв’язки не лише зі сусідами – Польщею, Угорщиною, Візантією та Священною Римською імперією. Він дбав про внутрішній устрій і багатство краю, освіту, успіхи промисловості, торгівлі, був непереможний у боротьбі з ворогом.

Після смерті Ярослава Осмомисла 1199 р. Галицьке князівство перейшло у володіння Волинського князя Романа Мстиславовича, внаслідок чого утворилося Галицько-Волинське князівство. Землі, підвладні Великому князеві Роману – жорстокому і сильному, пролягли від Дніпра до Сяну, від Литви до нижнього Подунав’я. Його впливу зазнав і Київ. Зміцнивши авторитет на Русі вдалими походами на половців, Роман втручався й у боротьбу між візантійськими імператорами і папством, що сколихнула тогочасну Європу.

Смерть Романа стала початком тривалої смути. Галицько-Волинське князівство розпалося на дрібні володіння, загострилися боярські міжусобиці. У внутрішні суперечки боярства з князями втягнулися польські й угорські феодали. Лише після того, як опір бояр було зламано, Данило Романович 1237 р. остаточно укріпився у Галичі, а 1239–1240 рр., напередодні Батиєва нашестя, – й у Києві.

Після смерті Данила Галицького (1264 р.) його сини значно розширили свої володіння, приєднавши до них на певний час Люблінську землю та частину Закарпаття. На початку XIV ст. за панування Юрія, онука Данила, всі галицькі й волинські землі знову об’єдналися. Князь та його сини намагалися підтримувати дружні відносини зі західними сусідами. Польський король Владислав Локетек називав Галицько-Волинську Русь “непохитним щитом” християнського світу від “жорстокого й безбожного племені татар”. Однак постійне протистояння Золотій Орді, суперечки між боярством та князями поступово знесилювали державу, і цим скористалися сильніші сусіди. У другій половині XIV ст. галицькі землі захопила Польща, остаточно закріпившись тут 1387 р., а волинські бояри визнали владу литовського князя Любарта Гедиминовича.

Галицько-Волинська Русь – край переважно землеробський, де населення займалося сільським господарством. Одночасно важливою галуззю було й солеваріння. У Києво-Печерському патерику є свідчення: солеварням Прикарпаття належала вагома роль у постачанні сіллю " руських земель". Уже в ХІІ ст. прикарпатську сіль продавали у Польщі. З Галицько-Волинської Русі вивозили також хліб, віск, хутра, ремісничі вироби.

Галицько-Волинська Русь була вагомим центром міжнародної торгівлі. Через її територію здавна пролягав другий шлях " з варяг у греки": Балтійське море – Вісла – Дністер – Чорне море. Уздовж нього розташувались великі міста: Галич, Володимир, Дорогочин та ін. Цим шляхом Південно-Західна Русь торгувала з Торном і Данцігом на півночі, а на півдні її торговельні човни плавали від гирла Дністра до Дунаю, де на них завантажували грецькі й інші товари. Вийшовши у Чорне море, судна вирушали або до Візантії, або до Судаку, Чембали (Балаклави), Каламіту (Інкерману), або ж, піднімаючись Дніпром, пливли до Києва. Великі торговельні колонії на Чорному морі – Кафа і Тана – відправляли свої товари цією річковою системою через Білгород до Львова і далі – у Північно-Західну Європу.

Інтенсивним був і рух торгівлі через Володимир-Волинський Західним Бугом на Литву, Північну Польщу, Магдебург, прибалтійські ганзейські міста. Галич через Угорське королівство мав зв’язки з Далмацією, Північною Італією, Візантією. Через Галич, Володимир-Волинський, Перемишль пролягали торговельні шляхи до найбільших міст Сходу – Багдада, Самарканда і навіть Пекіна.

Князі заохочували і підтримували міжнародну торгівлю, розуміючи, що це сприятиме збагаченню їхніх земель. Роман Мстиславич, Данило Романович, Володимир Василькович дозволяли оселятися у своїх містах іноземцям. Скажімо, у Львові у другій половині ХІІІ ст. існували колонії вірмен і німців. Такі колонії були у Володимирі-Волинському, Луцьку, Галичі й інших містах.

Ця відкритість утверджувала дух толерантності, здатність творчо сприймати нове, іноземне. Тут поруч існували і храми прихильників вірмено-григоріанської церкви, і католицькі костьоли, і православні церкви, й іудейські синагоги.

В історії Галицько-Волинської Русі через певні історичні обставини релігійне питання відігравало особливу роль, що своєрідно позначилося на подальшому розвитку культури західноукраїнських земель. Ці землі, котрі межували з традиційно католицькими державами – Польщею, Чехією, Угорщиною, – тісно контактували і зі Західною церквою. У багатьох містах Галицько-Волинської Русі поряд з православними мешкали " латиняни", існували " лядські божниці" (храми). Галицько-Волинський літопис із лояльністю розповідає про католицьку святу Єлизавету – угорську королеву Кінгу. Князь Роман Мстиславович виховувався при Краківському дворі, його дружина, ймовірно, була католичкою. Дружина Данила Романовича – Констанція, також католичка, побудувала у Львові дерев’яний костьол і монастир для ченців-домініканців на місці нинішнього Домініканського костьолу.

Відомо, що католицькі місіонери активно проповідували на східнослов’янських землях. Один з них ‒ Яцек Одровонж, перший польський домініканець, намагався навернути до католицизму князя Данила. Домініканці стали посередниками у тривалих і складних переговорах Папи з князем Данилом, що прагнули створити коаліцію європейських держав. За допомогою цього політичного маневру князь мав намір захистити свої землі від нападів Тевтонського ордену і сформувати загальнохристиянський союз проти татар. У Дрогочині 1254 р. князь прийняв від папських послів королівську корону. Однак невиконання римською курією своєї обіцянки стосовно організації хрестового походу проти татар стало причиною відмови Данила від союзу з Римом.

У 1299 р. грек Максим переніс митрополичий уряд з Києва до Володимира-на-Клязьмі, що стало причиною спроб Лева Даниловича створити окрему митрополію у Галичі. На межі 1302–1303 рр., за Юрія Львовича, цю митрополію було затверджено. Виникнення Галицької митрополії, безсумнівно, сприяло піднесенню авторитету Галицько-Волинської Русі не лише в церковному, а й у політичному житті. Галицька митрополія з деякими перервами проіснувала до 1391 або 1401 р.

Бурхливі події, котрі відбувалися у ті часи на багатих землях Галицько-Волинської Русі, відіграли вагому роль у їхньому подальшому історичному розвитку, що позначилося на культурному житті не лише України, а й усього слов’янського світу і Європи загалом.

Спільність історичної долі сприяла тісним культурним зв’язкам зі сусідніми білоруськими землями. Галицько-Волинська Русь контактувала також із Новгородом. Відомі, наприклад, численні спільні військові походи з новгородцями та факти поселення новгородців у Володимирі-Волинському. Міцні й тривалі відносини Галицько-Волинська Русь мала зі Суздалем. Це засвідчують, зокрема, спільні ознаки в архітектурі Галича та Суздаля.

Традиційні культурні зв’язки Галицько-Волинської Русі й з Угорщиною. З історії відомо, що неодноразово з’єднувалися шлюбами їхні правлячі династії. Так, Лев Данилович був одружений із донькою угорського короля Бели ІV.

Багатовікову історію мають українсько-польські відносини на ниві політичного, економічного й культурного життя. Це в дечому зумовлено спорідненістю походження, мовною близькістю. Водночас вони поставали різними полюсами у розвитку слов’янських культур, оскільки культура Русі розвивалася у руслі східного, а в Польщі – західного християнства.

Глибини віків сягають і культурні зв’язки України й Італії. Простежуються також усталені українсько-німецькі культурні відносини, про які нагадує, скажімо, побудований німецькими колоністами у Львові готичний костьол Марії Сніжної – одна з нечисленних пам’яток готичного мистецтва в Україні.

Традиції культурного спілкування з’єднували Галицько-Волинську Русь і Чехію. Відомо, що при дворі Юрія II було кілька вихідців із Чехії, окремі з них обіймали високі посади. Вихідці ж з України отримували освіту в Карловому університеті, заснованому в Празі 1348 р.

Значний внесок у культурний розвиток українських земель зробили й вихідці з Вірменії, серед котрих – талановиті зодчі та живописці. У 1363 р. архітектор Дорінг (Доре, Дорхі) звів Вірменський собор, який поєднав традиції вірменського та давньоукраїнського будівництва. Працьовитістю і неперевершеною майстерністю славились вірменські ремісники: шкірятники, гаптувальники, ювеліри, зброярі.

Маючи характерні риси української душі й української ментальності, західні українці вирізняються певними особливостями духовного складу. Їхньому аналізу присвятив свою працю “Галичанство” український мислитель Микола Шлемкевич. Згідно з ним, “галичанство” почало формуватись ще в княжі часи. Очевидно, вже тоді землі, котрі слугували своєрідним містком між Заходом і Сходом Європи, поєднували “могутню і прекрасну” стихійність, емоційність, ірраціоналізм, притаманний Сходу, з розумовою дисципліною, тверезістю, раціоналізмом Заходу, який обрав для себе “римську дорогу”.

Розвиток архітектури та містобудування. Архітектурні традиції західноукраїнських земель мають давню історію. Вони складались упродовж віків на засадах національної культури давніх слов’ян, культурного спілкування з іншими народами Східної та Західної Європи і мусульманського Сходу.

Про поселення на території Галицько-Волинської Русі можна скласти уявлення на основі матеріалів археологічних розкопок у Володимирі-Волинському, Луцьку, Галичі, Звенигороді, Пліснеську.

Народна житлова архітектура Галицько-Волинської Русі має багато рис, притаманних усій українській архітектурі. Водночас у ній виявляються місцеві особливості, пов’язані з географічним положенням, родом занять населення.

Чимало спільного простежуємо в традиціях житлового будівництва рівнинної Галичини, Волині, Поділля. Це переважно рублені з дерева хати, складені вінцями або побудовані каркасним способом, “в слупи”. Хати побілені, криті соломою, зведені на чотири скати, іноді зі ступінчастими перехватами. У плані хати прямокутні, скомпоновані за принципом симетрії. Всередині помешкання розподілено на три частини: сіни, приміщення, яке опалювалось “по-чорному”; “комору” – холодну кімнату. Господарські будівлі найчастіше зводили окремо від хати, у глибині садиби. Навколо хати насипалась “призьба”, що потовщувала стіни знизу майже вдвічі й у такий спосіб зберігала тепло.

Дерев’яні хати у гірській Бойківщині були за розміром більші, мали два-три вікна і дерев’яну галерею, витягнуту вздовж передньої стіни хати. Галерея накривалась винесеною уперед скатною солом’яною стріхою.

У бойків трапляється довгий, витягнутий лінійкою до 50 м комплекс будівель із хати, клуні, стайні, хліва під однією солом’яною покрівлею. Саме тому бойківські поселення простягаються уздовж дороги на велику відстань. Якщо бойки поселялися групами, утворюючи села, то гуцули воліли мешкати на власних наділах землі, за кілька кілометрів один від одного. Тому гуцульське житло називали “гражда”.

Отже, народне зодчество Галицько-Волинської Русі характерне доцільністю, пов’язаною з умовами господарювання, побутом. На ньому позначилась і самобутня естетика, зумовлена народним світоглядом. Вона виявляється, зокрема, у застосуванні певних композиційних прийомів, багатстві декоративного оздоблення. Кожна дерев’яна споруда, більшість знарядь праці та предметів домашнього вжитку, зроблені з дерева, прикрашали художнім різьбленням, орнаментами, котрі були не лише оздобою, а й слугували оберегами.

Крім невеликих землеробських поселень, навколо яких лежали оброблені землі, пасовища, росли ліси, на території Галицько-Волинської Русі уже в давні часи почали виникати й міста, побудовані за середньовічною традицією. Центр міста становив град – замок, обнесений валами й ровами. Доступ до замку здійснювали зведеними мостами й укріпленими брамами. Посередині града розміщували княжу палату, будинки бояр, церкви, монастирі. У підніжжі замку, так званому підгородді-передмісті, частково укріпленому дерев’яним “острогом”, проживало менш заможне населення. Поза містом простягались садиби знаті. Відомо, що у Перемишлі двір Володимирка розташовувався далеко за містом, на лузі над Сяном; у Галичі двір Судислава також був поза містом.

До типових руських міст належав стародавній Пліснеськ. Подібно до інших міст Київської Русі, Пліснеськ складався з дитинця, забудованого хоромами заможної верхівки, та міського посаду, де мешкали ремісники і торговці. На дитинці й посаді виявлено 48 напівземлянок і рештки 34 наземних споруд.

Окрасою Галицько-Волинської Русі було столичне місто Володимир, яке отримало назву від Володимира Великого. Угорський король Бела IV, відвідавши це місто, зауважив, що такого града він не знайшов би і в німецьких країнах. Оцінюючи стратегічне значення Володимира, хан Бурундай у 1259 р. наказав не лише спалити його стіни, а й розкопати оборонні вали.

Улюбленим містом Володимира Васильковича був Любомль. Тут він спорудив кам’яну церкву Святого Юрія, прикрасив її іконами, подарував срібний посуд, дорогоцінні тканини, дзвони " чудного гласу", богослужебні книги.

Величним містом був Лучеськ – Луцьк, окрасою якого вважався князівський замок, що височів на острові між ріками Стир і Глушець.

Давню і славну історію має місто Холм – серце Холмщини та Підляшшя. Дехто з дослідників вважає: місто заснував 1237 р. князь Данило, який зробив Холм своєю столицею. Укріплення Холма, побудовані за особливою технологією, були такі міцні, що ординці не могли їх подолати.

Під час походу Володимира Великого на “ляхи” в 981 р. уперше згадується Перемишль. Він слугував столицею Рюрикові та Володарю Ростиславичам, Володимиркові й Святославу Ігоревичу, мав велике торговельне значення.

З кінця IX ст. існувало місто Галич, яке у Києво-Печерському патерику в зв’язку з подіями 1098 р. Центр міста знаходився на високій горі й укріплювався двома рядами ровів і валів. Тут архітектурою вирізняється комплекс княжих палацових будівель, церква Святого Пантелеймона, соборна церква Успення Пресвятої Богородиці й інші храми.

Датується 1256 р. початок історії Львова – міста, яке заснував Данило Романович і назвав на честь сина Лева.

Архітектурна домінанта багатьох давньоруських міст, як і міст середньовічної Європи, ‒ були замки і храми. Перші храми Київської Русі, вочевидь, були дерев’яними. Такі дерев’яні храми споруджувались у Києві, з дерева збудовано і храм на честь хрестителя Русі в заснованому ним Володимирі-Волинському.

Дерев’яним храмам притаманна невибаглива композиція, вони не мали зовні пишних прикрас – це відповідало вченню християнської церкви про марність зовнішньої краси й істинність краси внутрішньої, духовної віруючого християнина. Естетичний ефект досягався витонченістю зовнішніх обрисів храмів.

На жаль, дерев’яна архітектура Галицько-Волинської Русі майже не збереглась. Однак у спорудах пізнішого часу досвідчені мистецтвознавці знаходять елементи, успадковані від тих часів. Фаховість дерев’яного храмового зодчества Галицько-Волинської Русі засвідчує, що у ХVІІ ст. багато майстрів зі західноукраїнських земель працювали у Московській державі. Окремі дослідники вважають: поява “на Москві” дерев’яних ярусних, а згодом і кам’яних ярусних храмів пов’язана із впливами української традиції.

З часів Ярослава Мудрого в Україні розвивалась і мурована храмова архітектура. Зі середини XII ст. формувалася Галицька архітектурна школа. У Галичі й інших містах поширювалась білокам’яна архітектура, майстри якої досягли великої досконалості. Для архітектури Галича була притаманна кам’яна кладка з місцевого вапняку, блискуче опанована галицькими майстрами.

Близькість Галича до країн Західної Європи зумовила освоєння певних сформованих там художніх прийомів. Наприклад, у видах споруд і в характері білокам’яного різьблення простежуємо вплив романської архітектури сусідніх країн – Угорщини, Польщі, Моравії, з котрими Галич мав особливо міцні політичні, економічні й культурні відносини. Ці впливи виявилися й у застосуванні в інтер’єрах кольорових вітражів.

Археологічні розкопки ХІХ–ХХ ст., унаслідок котрих виявлені плани кількох храмів і фрагменти їхнього декору, допомагають уявити типи і характер галицької архітектури. Це, зокрема, храм Спаса (1152 р.) поблизу княжого двору, соборна церква Богородиці, церква у с. Крилосі, церква Святого Пантелеймона (1200 р.), пізніше перебудована на костьол Святого Станіслава. Вплив київської традиції позначився на архітектурі Володимира. Найзначнішою його архітектурною пам’яткою є Мстиславів, або Успенський собор (1160 р.), який, за твердженням дослідників, нагадує Кирилівську церкву в Києві. Собор зберігся до нашого часу, хоч його первісний вигляд змінили численні перебудови. Галицький літопис повідомляв про цей храм, а також про зведену Данилом Галицьким у Холмі церкву Іоанна Золотоустого, пошкоджену пожежею 1259 р. Склепіння її, зазначено у літописі, трималося на чотирьох стовпах, зверху прикрашених зображеннями людських голів. Самі склепіння покриті лазур’ю і золотими зірками. Вівтарні вікна мали “римські стекла” – вітражі. Помост храму відлитий з міді й олова, портали дверей складені з білого галицького та зеленого холмського каменю і прикрашені різьбленням “хитреця” Авдія ‒ холмського майстра.

Перша згадка про львівську церкву Святого Миколая, що постала під горою Будельницею на колишньому Волинському тракті, датована 1292 р. Допускають, що церква була родинною усипальницею князів. Пам’ятка не зберегла первісних форм. Від будівлі XIII ст. залишилася лише нижня частина кам’яних стін і розкриті під штукатуркою у процесі реставрації 1924 р. апсиди, складені з тесаних блоків білого вапняку. Миколаївська церква, хоч і споруджена наприкінці XIII ст., прямих аналогів у давньоруському будівництві не має. В її об’ємно-плановому вирішенні чимало спільного з українськими п’ятикамерними дерев’яними храмами. Це одна з неповторних і самобутніх архітектурних споруд на терені давньої Галичини. (Рис.1).

Рис. 1. Церква св.Миколая у Львові

За князя Лева Даниловича у Львові побудовано й Онуфріївську церкву, яка внаслідок перебудов втратила первісний вигляд. До давньоруського періоду традиційно зараховують також П’ятницьку церкву, костьоли Іоанна Хрестителя й Марії Сніжної. На архітектурі двох останніх помітний вплив готики.

Поряд з культовою архітектурою у Галицько-Волинській Русі розвивалось і будівництво оборонних споруд. До наших днів збереглися залишки башт, стін, котрі були їхньою складовою частиною. Так, літописець розповідає, що Данило Романович збудував оборонну споруду в Холмі. Після пожежі Холма 1259 р. Данило звів на межах своєї землі не дерев’яні, а кам’яні башти. Дві з них – Белавинська і Стовп’євська – збереглися в руїнах до XX ст. Вони складені з місцевого каменю, стіни ‒ завтовшки 1 м.

У 1288 р., за Володимира Васильковича, біля Кременця “городник Олешко” поставив цегляну круглу вежу діаметром 13 м, заввишки 35 м, зі стінами завтовшки близько 1 м.

Споруджували й фортеці. До найдавніших належала Кременецька, зведена на неприступній горі. Вона досягає 1328 м над рівнем моря і домінує не лише над ущелиною, де розташоване місто, а й над усією гористою місцевістю. Польський історик ХVІ ст. В.Окольський, згадуючи цю фортецю під 1073 р., зазначає, що вона ніби створена самою природою, і тому полякам не вдалося її захопити. Руські літописи вперше згадують про неї під 1226 р. У 1240 р. Кременець обложили татари, але взяти його не змогли. У 1261 р. князь Василько повинен був, за умовами угоди з татарами, знищити фортецю. До наших часів збереглися тільки залишки фортеці, побудованої на цьому місці в ХVІ ст. поляками. (Рис.2).

Рис. 2. Луцький замок

Нерідко оборонну функцію виконували й феодальні замки. Так, Луцький замок, споруджений князем Любартом-Дмитрієм між 1337 та 1383 рр. на пагорбі, майже повністю омивала річка Малий Глушець. З півдня, куди не доходила річка, проритий рів, і потрапити до замку можна було лише за допомогою підйомного моста. Цей замок називали Великим, або Верхнім. Дещо збоку від нього розташований Малий замок – кам’яна будівля з товстими стінами і вежею поряд.

Відомо, що у княжому Львові також існувало два замки: Високий – на горі, що височить над містом, і Низький, який стояв на березі Полтви.

Понад шість століть налічує історія Олеського замку (нині – Бродівський р-н Львівська обл. Уперше його згадують історичні джерела 1327 р. Як засвідчують перекази, городище на узгір’ї серед боліт, на місці котрого згодом постала фортеця-замок, закладене втікачами з Пліснеська, розташованого за 10 км від Олеська. У 1241 р. на Пліснеськ напали загони Батия, знищили його, а населення, рятуючись, подалося в ті місця. Узгір’я, на якому збудовано замок, було основою укріплення. Нижче, по схилу гори, довкола споруджено вал із частоколом, а поза ним – ще одна лінія оборони у вигляді валу з ровом, наповненим водою. На горі височів мур, овальний у плані, близько 130 м за периметром. На рівнині фортецю захищали непрохідні болота (трясовини), утворені річкою Ліберцією. Між зовнішнім і середнім кругами оборони будували різні житлові й господарські споруди.

Олеський замок, який стояв на межі Волині й Галичини, в середині ХІV ст. опинився на кордоні Литви та Польщі. З цього приводу між цими державами точилася безперервна боротьба, однак майже півстоліття Олеська фортеця була неприступною для польських магнатів.

У XII ст. помітним явищем стає міграція українських майстрів на сусідні землі, де вони виконували різні замовлення. Збереглися відомості про перебування галицьких майстрів на теренах Володимир-Суздальського князівства.Через їхнє посередництво здійснювався вплив і західноєвропейських романських традицій, і традицій українського, особливо галицького, зодчества. Вони брали участь у спорудженні храму Покрови-на-Нерлі під Володимиром-на-Клязьмі (1165р.), Дмитрівського собору у Володимирі-Суздальському (1193–1197 рр.) та Георгіївського собору в Юр’єві Польському (1230–1234 рр.).

Через посередництво Галича й Волині культурні впливи Русі поширювались у країнах Центральної та Західної Європи.

Ремесла, декоративне й ужиткове мистецтво. Численні літературні й історичні джерела, матеріали археологічних розкопок, етнографічних експедицій засвідчують високий рівень розвитку ремесел у Галицько-Волинській Русі, існування самобутнього декоративного й ужиткового мистецтва, яке формувалось упродовж віків на західноукраїнських землях. Традиційне ремесло та ужиткове мистецтво збагачувалось досвідченими майстрами, котрі прибували на ці землі з розгромлених татарами східних князівств. На нових місцях вони розвивали художні традиції, що склались у Київській Русі. Значна роль у цьому процесі належить іноземним майстрам, зокрема німцям, полякам, вірменам. Галицько-Волинський літопис під 1258 р. повідомляє: розбудовуючи та прикрашаючи Холм, князь Данило почав закликати прибулих німців, русичів і поляків; почали вони йти удень та вночі, різні майстри тікали від татар, і життя наповнило навколишні міста й села.

У найдавнішій міській книзі Львова, датованій 1381 р., згадується чимало професій і прізвищ львівських ремісників. Лише за вісім років, від 1382 р. до 1389 р., сюди вписано ‒ маляр, воскобійник, четверо мельників, мечник, чашник, суконщик, ливарник дзвонів, гончар, лазебник, десятеро кравців, чинбар, троє золотарів, десятеро кушнірів, десятеро каретників, п’ятеро пекарів, двоє седлярів, восьмеро різників, троє пивоварів, троє мулярів, десятеро шевців, десятеро слюсарів, бондар та поясник.

Давні традиції на всіх руських землях мала художня обробка дерева. Дерево було тут найдоступнішим і застосовувалось у найрізноманітніших галузях виробництва. Вироби з дерева через нестійкість матеріалу не збереглись до наших днів, тому не можна скласти повного уявлення про мистецтво тогочасних різьбярів.

Особлива роль належала дереву в сільському побуті. Ще у стародавній Русі повсюдно застосовували дерев’яний посуд. У письмових джерелах згадуються дерев’яні миски, хлібниці, сільниці, ложки й інші побутові речі, а також меблі – лави, ліжко, ларець (скриня), полиця. Старовинні меблі зображали й на тогочасних іконах, мініатюрах, монетах.

Широко використовувалось дерево і для виготовлення культових речей –хрестів, розп’ять, згодом іконостасів.

Руські майстри здавна володіли різними техніками прикрашання дерев’яних виробів. Однією з таких прикрас була інкрустація, коли у поверхню виробу врізали пластинки або куски різного матеріалу – деревини інших порід, золота, срібла, перламутру; застосовували також інтарсію – композиції з різноколірної деревини, випалювання. Та найпоширенішим і улюбленим видом художньої обробки деревини було різьблення. Уже з Х–ХІІІ ст. відомо чотири види різьблення по дереву. Це, зокрема, плоске, коли малюнок урізаний, заглиблений у поверхню предмета. Такою технікою виконували геометричні композиції, які складали з трикутників, квадратів, ромбів тощо. Цією технікою й донині віртуозно володіють гуцульські майстри. Використовували також прийом рельєфного різьблення: опуклий візерунок розташовували над поверхнею. Таку техніку застосовували переважно для зображення рослинних та " звіриних" мотивів. Уражає красою ажурне різьблення, коли малюнок наскрізь прорізав гладеньку поверхню, утворюючи ніби мереживо з дерева. Відомим способом різьблення було кругле, або об’ємне: різні предмети або скульптуру створювали за допомогою різця й токарного верстата, відомого на Русі з X ст.

Яскравою самобутністю славляться вироби яворівських майстрів, мистецтво котрих сягає коренями часів Галицько-Волинської Русі.

Власні традиції у Галицько-Волинській Русі мало й художнє ливарництво. Поширення ливарництва засвідчує, зокрема, наявність в українській мові низки термінів для позначення різноманітних ливарницьких професій: сницарі; людвісари; конвісари. Ці терміни збереглись подекуди у назвах вулиць старовинних західноукраїнських міст, у прізвищах.

Про велику майстерність давньоруських зброярів йдеться у “Слові о полку Ігоревім”, де розповідається про " мечі харалужні", котрими були озброєні воїни Романа Мстиславича.

Славились фаховістю і ливарники дзвонів. У останні роки існування Галицько-Волинського князівства створена унікальна пам’ятка українського ливарницького мистецтва ХІV ст. – дзвін, відлитий майстром Яковом Скорою для дзвіниці собору Святого Юра у Львові 1341 р.

Часто храми прикрашали майстерно відлиті двері. Для храмів ливарники робили також свічники, світильники, хрести, розп’яття, ікони. Часто такі ікони складалися, їх можна було закривати, і з кожного боку вони мали зображення святих. В Олеському замку зберігається одна з найдавніших ікон такого типу – " Благовіщення", датована XI ст. Ця ікона знайдена у с. Бовшів Івано-Франківської області. Майстерно відливали ремісники й маленькі натільні іконки, хрестики або енколпіони – хрестики, всередині котрих містились мощі святих. У Львівському історичному музеї зберігається колекція високохудожніх хрестиків-енколпіонів XIІ ст. (Рис.3).

Рис. 3. Хрести-енколпіони XI ст. зі Звенигорода

Ливарники виготовляли й предмети, необхідні у державному житті. Відомо, що між 1351 та 1354 рр. місцеві майстри карбували монети, які часто випускали від імені іноземних правителів

Давніми традиціями характеризується в Галицько-Волинській Русі ювелірне мистецтво. Дорогоцінні метали – золото й срібло – здавна побутували на Русі. Згадки про них нерідко простежуємо на сторінках епічних творів, літописів. " Слово о полку Ігоревім" згадує золоті сідла, золоті шийні ланцюги, золоті стремена, срібні древка для корогв; у билинах описані золоті шапочки, срібні ґудзики. Дорогими металами прикрашали кінську збрую – нашийники, налобники. Галицько-Волинський літопис описує одяг князя Данила, який 1252 р. гостював у короля угорського; кінь під князем був напрочуд гарний, сідло – з паленого золота, стріли й шабля оздоблені золотом і самоцвітами, кожух обшитий золотим мереживом, чоботи – зі зеленого сап’яну, обшиті золотом.

Золото, що сяйвом символізувало божественне начало світу, широко застосували у житті церкви та побуті християн. Золоті куполи храмів палаючими свічками здіймались вгору. Золотом покривали різьблені дерев’яні іконостаси, котрі справляють враження водночас і монументальних, і ювелірних художніх витворів. Воно незмінно присутнє в іконі, символізуючи світло фаворське – світло Преображення. Золотом орнаментувались сторінки рукописних книг.

Золоті й срібні вироби слугували прикрасою для жінок. Скарби таких прикрас княжої доби знайдено на території західноукраїнських земель, зокрема під час розкопок біля селищ Демидова, Вікторова, Крилоса Івано-Франківської області, Збаража Тернопільської, Сокаля Львівської областей. Супутниками дорогоцінних металів у ювелірних виробах були коштовні камені. На українські землі вони потрапляли зі Сходу через Кафу (Феодосію), Середню Азію, ганзейські міста.

Надзвичайно популярною була техніка емалі. З ІХ–Х ст. відома техніка виїмчастої, або жолобкової, емалі, назва якої походить від технічної особливості виконання: фарбу накладали у вирізні жолобки на виробах із дорогоцінних металів.

Приблизно зі середини X ст. розпочалося виробництво складнішої перегород частої емалі. Її виготовляли у такий спосіб: на золоту платівку зі загнутими догори краями шилом наносили пунктир, позначаючи ним контури зображення. За пунктиром напаювали тонкі золоті смуги, проміжки між якими заповнювали емалевим порошком різних кольорів. Після обпалювання порошок розплавлявся і щільно заповнював поверхню між золотими смугами. Відтак виріб полірували, і поверхня набувала дзеркального вигляду, що захищало емаль від окислення й руйнування. Золоті лінії, котрі розмежовували кольори, надавали зображенню чіткого графічного характеру.

В музейній колекції Олеського замку зберігаються високохудожні зразки емалей, у тому числі бронзовий енколпіон XI ст., знайдений під час розкопок у Звенигороді. У Галичі відшукали один із шедеврів давньоруського ювелірного мистецтва – золотий колт (підвіску) з арабесковим орнаментом, виведеним емаллю.

До улюблених ювелірних технік на Русі належить скань, або філігрань, особливо поширена в ХІ–ХІІІ ст. Відомі два її різновиди – зі щільно зсуканого золотого, срібного або мідного тоненького дроту, сплющеного молотком, викладали узор; використовували розтягнутий дріт, яким викладали орнамент. Дріт закріплювався на поверхні виробу припаюванням.

Надзвичайної витонченості й краси досягали майстри у техніці зерні, яка полягає у напаюванні на поверхню прикраси (головно колтів) найдрібніших (до 0, 04 мм у діаметрі) золотих або срібних кульок-зерен, утворених у процесі проливання через сито розплавленого металу в холодну воду.

Ще в добу неоліту (V–III тис. до н.е.) на території сучасної України зародилось гончарство. Висока культура ранньослов’янських гончарів стала тією основою, на якій розвинулось мистецтво кераміки Київської та Галицько-Волинської Русі. Найпоширенішим видом керамічної продукції були кухонні горщики. Виготовляли також миски, макітри, глеки, полумиски, черпаки, світильники, рукомийники, скарбнички, іграшки.

Галицько-Волинська Русь знала чорну, або задимлену, закурену, кераміку. Її корені сягають ІІ тис. до н.е. У Галичині в ХІV–ХVІ ст. осередками чорнодимленої кераміки були Потелич, Сокаль, Яворів, Миколаїв, Городок, Білий Камінь. Нині секрет виготовлення цієї кераміки зберігають майстри з Гавареччини – села між Олеськом і Білим Каменем на Золочівщині Львівської області.

У багатьох містах Галицько-Волинської Русі розвивалася будівельна кераміка. Стіни й долівки храмів та помешкань нерідко вистелювали фігурними керамічними плитками, вкритими емалевою поливою жовтого, синього, зеленого, коричневого кольорів. Особливо цікаві зразки таких плиток знайдені під час археологічних розкопок Галича 1940–1941 рр. у князівській частині міста – на Золотому Току. З великим смаком зроблено плитку зі зображенням орла, який, імовірно, був геральдичним знаком Ярослава Осмомисла. Дослідники припускають, що плитка зі Золотого Току прикрашала внутрішні стіни багатої будівлі, можливо, князівського палацу, про який згадує Галицько-Волинський літопис під 1152 та 1230 рр.

Улюбленим видом декоративно-ужиткового мистецтва в Україні здавна вважалося ткацтво.Ткацькі пряслиця і грузила трипільської культури виявлено під час розкопок у верхньому Подністров’ї, на Східній Волині й на території теперішньої Івано-Франківської, Тернопільської, Рівненської, Львівської областей. На цих землях уже в ІІІ–ІІ тис. до н.е. існували й ткацькі верстати. Серед знахідок ткацького знаряддя X–XІII ст. трапляються залізні пружинні ножиці для стриження овець, ножиці кравецького типу, залізні й кістяні гребені для розчісування прядива, кістяні трубки з дірочками, прикрашені ритим орнаментом, які слугували, ймовірно, для плетення шнурів, штамп-печатка для видавлювання орнаменту на тканинах.

Багаті археологічні матеріали про ткацтво часів Київської та Галицько-Волинської Русі доповнюють писемні джерела. У літописах Х–ХІІІ ст. простежуємо вказівки щодо виробництва тканин з льону й конопель, згадуваних під назвою “узчина”, “товстина”, “ярич”. З X ст. існують відомості про сукно, з якого шили свити й опанчі. З вовняних тканин називається також серм’яга – грубе сукно натурального кольору вовни, сірячина, з чого шили верхній одяг – сіряки. З готових виробів відомі коци – вовняні, з довгим ворсом тканини, котрі одягали як плащі.

З 907 р. трапляються згадки про побутування ще одного типу ткацьких виробів – килимів. Одним із найдавніших осередків килимарства на Львівщині є селище Глиняни Золочівського району. Глинянські килими, котрі нагадують давні зразки, і нині захоплюють оригінальністю художньої композиції, високою технікою виконання.

Специфічним видом давніх тканин були ліжники. Їх згадують як данину вівчарів у Белзькому князівстві.

Рівнинне Волинське Полісся мало найсприятливіші умови для вирощування льону, і саме тут його використовували місцеві ткалі. Полісся славилося незвичайним лляним полотном – серпанком, дуже тонким, прозорим. Для цього вирощували особливі сорти льону з тонким і невисоким стеблом. З добре вичесаного льону пряли нитку завтовшки з волосинку. Слов’янська жінка у прозорому серпанку нагадувала іноземцям, зачарованим її вродою, казкову білосніжну фею.

Народні майстри виробляли не лише багато різних типів тканин, а й надавали їм своєрідного стилю, завдяки чому руська тканина посіла особливе місце серед тканин інших народів середньовічної Європи. Так, в італійському каталозі тканин XIIІ ст. згадується “руська” тканина. Про неї йдеться і в пізніших джерелах – етнографічних описах, записках іноземних мандрівників і вчених, котрі відвідували Україну. Наприклад, посол Франції Гільбер Ланоа, який 1421 р. побував у Львові, Судовій Вишні, Белзі, Луцьку, Кам’янці, у спогадах називає серед подарунків, одержаних від польського короля і литовського великого князя, “руську постіль” і “руські вишивані рушники”.

У багатьох давніх джерелах зберігся опис одягу, який носили русичі. На руських землях існував звичай прикрашати одяг золотим шитвом. Золотошвейництво – це особливий різновид вишивання, улюблене мистецтво українських жінок. На жаль, художні тканини зі зразками давньої вишивки не збереглися – про їхню красу можна судити лише на основі літописних джерел та орнаментики, створеної за її мотивами. Золотошвейництво виявивилося менш підвладним часові. Тонкий срібний, срібно-позолочений або золотий дріт, необхідний для отримання пряденого золота, виготовляли місцеві ювеліри. Золоту чи срібну нитку накладали поверх тканини і прикріплювали у багатьох місцях шовковою ниткою. Золотошвейництво пов’язане з побутом лише вищих верств суспільства, однак воно виникло на основі народного вишивання і нерідко повторювало його мотиви.

Малярство та скульптура. Яскраву сторінку в розвитку мистецтва західноукраїнських земель становить історія малярства і скульптури, що сягає корінням найдавніших часів.Малярство Галицько-Волинської Русі розвивалось у традиційних для середньовіччя формах станкового (мініатюра, іконопис) і монументального (фрески) живопису.

Своєрідним видом малярського мистецтва було прикрашання рукописних книг мініатюрами (ініціалами, заставками та ін.). В історії мистецтва відбилися ознаки, характерні для розвитку давньоруського мистецтва загалом. У ранніх мініатюрах простежуються візантійські впливи, приміром, у характері зображення людей, самій композиції, орнаментальних мотивах. Однак уже з другої половини XI ст. спостерігається звернення митців до місцевої художньої традиції, реалій власного життя. У книгах XI ст. на мініатюрах можна побачити зображення не лише відомих руських князів, а й простих людей. (Рис.4).

Рис. 4 Трірський Псалтир

Особливе місце серед книжкового оздоблення доби Київської Русі посідають п’ять мініатюр так званого Кодексу Гертруди (Трірської Псалтирі). Мініатюри Трірської Псалтирі цікаві тим, що містять портретні зображення руського князя Ярополка, його матері та дружини. Вони виконані у другій половині XI ст. як доповнення до латинської Псалтирі, що належала Гертруді, дружині князя Ізяслава, котрий підтримував жваві контакти зі Заходом. Нині ця пам’ятка зберігається у м.Чівідале в Північній Італії.

Високий рівень мистецтва мініатюри у Галицько-Волинській Русі засвідчує оздоблення Добрилового євангелія (1164 р.), вирішене у лаконічних, виразних формах, з нахилом до дещо спрощеної інтерпретації образу та композиції, як це притаманно народному мистецтву.

Станковий живопис Галицько-Волинської Русі широко представлений і творами іконопису. Кращі зразки увійшли до скарбниці не лише українського, а й усього європейського мистецтва.

Вітчизняне іконописне мистецтво не просто наслідувало візантійські зразки. Від самого початку в ньому виявлялись дві тенденції. Перша пов’язана з уявленням про “даність” християнам ікони, котру розглядали як Божий дар, що прийшов разом з вірою з-за моря. Для прихильників цього погляду характерне наслідування. Проте від часів митрополита Іларіона, який у “Слові про закон і благодать” обстоював право Русі на політичну та церковну незалежність від Візантії, починає виявлятись і друга тенденція – становлення власної іконописної манери. Відомо, що вже на межі ХІ–ХІІ ст. сформувалась Київська іконописна школа.

Виникали осередки іконописання й на західноукраїнських землях. Серед іконописних пам’яток доби Галицько-Волинської Русі привертають увагу кілька творів, об’єднаних умовною назвою “з кола майстра ікон з Радружа”. Деякі дослідники висловлюють припущення, що осередком, звідки традиції цієї майстерні поширювались на малярів найближчих околиць, міг бути Спаський монастир у Двірцях поблизу Великих Мостів (Львівщина).

В іконопису, як і в інших видах давньоруського образотворчого мистецтва, відображено провідні етичні й естетичні норми того часу. Майстри живопису виявляли глибокий інтерес до внутрішнього світу людини, намагаючись його відтворити засобами іконописання. Як " видимий образ невидимого світу" ікона водночас своєрідно пов’язана з реаліями земного життя, його болями, стражданнями та радостями. З цього погляду цікаво простежити певну закономірність поширення іконописних сюжетів у ту чи іншу добу. Скажімо, у ХІІІ–ХІV ст. найпопулярнішими стають образи святих заступників. Такою заступницею часто є Богородиця, зокрема знаменита Луцька Богоматір. Ця ікона, виявлена у 1962 р., нині зберігається у Державному музеї українського народного декоративного мистецтва у Києві.

Надзвичайно популярними у згаданий період стають ікони Святого Миколая, котрого здавна вважали покровителем і заступником усіх гнаних і убогих.

Тематичною лінією в іконописанні Галицько-Волинської Русі став образ святих мучеників і мучениць – Дмитрія, Фрола й Лавра, Бориса і Гліба. Однак, напевно, найпопулярнішим образом цієї трагічної та героїчної доби був воїн-захисник – Святий Юрій Змієборець. (Рис.5).

Рис. 5 Євангелист Марко. Волинське Євангеліє, XIII ст.; Ікона св. Юрія Змієборця зі с. Станиля (вибрати одне із зображень)

Відомою пам’яткою ХІV ст. є ікона " Юрій Змієборець" зі с. Станилі поблизу Дрогобича на Львівщині. Тут зображено стрункого юнака на здибленому коні, у панцирі й розвіяному кіноварно-червоному плащі. Списом у високо піднятій правій руці він разить розпластаного крилатого дракона. Лаконічна і строга композиція, стримані кольори на пригашеному вохристому тлі, чіткість силуету, сувора напруженість на обличчі героя, динамізм сюжету – все це підносить зображення до рівня символу перемоги добра над злом, правди над кривдою.

До наших днів майже не збереглося творів вітчизняного монументального фрескового живопису, хоч літературні джерела, матеріали археологічних розкопок дають підставу стверджувати: у Галицько-Волинській Русі він також досягнув високого рівня. Як повідомляють літописці, 1160 р. за дорученням Мстислава Ізяславича був розписаний собор у Володимирі-Волинському.

Єдиний памятник, який дає уявлення про розвиток фрескового живопису на землях колишнього Галицько-Волинського князівства ‒ Вірменський собор у Львові. Саме тут під час реставрації на початку XIX ст. відкрито фрагменти фресок ХІV–ХV ст. Це зображення Іоанна Богослова з Прохором, Христа-Пантократора, а також портрет Акопа (Якова) з Кафи – ктитора, про котрого згадують документи 1363 р.

У глибині віків губляться початки української скульптури. Однак з певністю можна стверджувати: скульптура на українських землях існувала й у дохристиянську добу. Саме скульптурними були зображення давніх язичницьких богів. Ще в X ст. Володимир Великий установив такі ідоли " на дворі теремному" в Києві у роки своєї першої релігійної реформи. Але після запровадження християнства кругла скульптура не набула на Русі дальшого розвитку. Натомість достатньо поширеним став рельєф – форма, яка відповідала, з одного боку, східно-християнській концепції декорування храмів, з іншого – віковим традиціям різьблення, що існували на руських землях.

Яскравим зразком скульптури Галицько-Волинської Русі є шиферний рельєф XIII ст., який зображає Святого Дмитрія. Нині він зберігається у Кам’янець-Подільському історичному музеї.

Найхарактерніша скульптурна пам’ятка Галицько-Волинської Русі –оздоблення пишного романського порталу церкви Святого Пантелеймона в Галичі. Вирізнялось своєю пишністю й скульптурне оздоблення собору в Холмі, хоча до наших часів воно не збереглось. Судячи з опису, це була типова різьба романського стилю з різнокольорових мармурів – різьба багата, з орнаментальними та фігурними сюжетами. Її створив – “великий хитрець Авдій”.

Розглядаючи виявлення української традиції в архітектурному мистецтві сусідніх держав, зазначимо, що галицькі майстри поширювали на цих землях і свій досвід скульптурного мистецтва. Вони прикрасили оригінальним кам’яним мереживом храм Покрова на Нерлі під Володимиром-на-Клязьмі, Дмитрівський собор у Володимирі-Суздальському та собор у Юр’єві-Польському. Через посередництво Галича й Волині традиції скульптурного оздоблення архітектурних споруд проникали і в країни Центральної та Західної Європи.

Освіта і письменство. Галицько-Волинська Русь зберегла і розвинула традиції освіти і письменства, які склались у період розквіту Київської Русі. Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Галицько-Волинський літопис містить слова, запозичені з угорської, німецької, литовської мов. Окремі листи і князів, і міщан писали латиною. Так, латиною написаний і датований 1334 р. лист галицько-волинського князя Юрія Тройденовича до великого магістра Тевтонського ордену Людера про намір дотримуватись з ним мирних відносин. Значна частина вищого духовенства походила з Греції. Це також позначилось на мовній багатобарвності Галицько-Волинського князівства. Водночас мовою політики, міжнародної дипломатії була руська мова, яка поширювалась і в сусідніх краях.

Важливі центри тогочасної освіти – Володимир, де при княжому дворі писався літопис, створювались блискучі зразки лицарської поезії, котрі прославляли подвиги князів; Галич – у ньому на початку XIII ст. жив " премудрий книжник" Тимофій, який походив з Києва. У давній Галич потрапляли історичні й літературні пам’ятки не лише із Києва, а й безпосередньо з Візантії, Болгарії, Чехії. Тут були відомі, наприклад, житіє чеського князя В’ячеслава, візантійські хроніки Іоанна Малали, Георгія Амартола, " Історія іудейської війни" Йосифа Флавія. Славився й Перемишль, місцевий літопис котрого використав у своїй “Хроніці” відомий польський історик Ян Длугош.

Високий рівень освіти у Галицько-Волинській Русі підтверджують грамоти, котрі вийшли з князівської канцелярії. Дві з них – грамота Володимира Васильковича 1289 р. та Мстислава Даниловича 1289 р. – збереглись у складі Галицько-Волинського літопису. В оригіналах дійшли до нас також грамоти останніх галицько-волинських князів – Андрія і Лева Юрійовичів 1316–1325 рр. та Юрія ІІ 1325–1339 рр. З боярських грамот відома лише одна – Дмитра Детька, управителя і старости у 1341–1342 рр., з документів – лист громадян Володимира-Волинського 1324 р. Грамоти написані виразним почерком, їхній текст складений за всіма правилами, що регламентували написання документів у добу Середньовіччя. Стиль дипломатичного листування, вироблений у Галицько-Волинській державі, в наступні часи закріпився і у Великому князівстві Литовському.

Те, що грамотні люди були не лише серед князів і бояр, а й серед ремісників, купців, дружинників, підтверджують клейма літер на глиняному посуді, свинцевих пломбах, які слугували товарними або митними знаками на побутових речах – пряслицях, кістяних ручках ножів. У процесі археологічних розкопок у Звенигороді, Перемишлі, Галичі знайдено бронзові писала – " стилуси" для писання на вощених табличках, котрі застосовували для навчання грамоти у школах.

Поширенню освіти на руських землях сприяв розвиток шкільництва, започаткований Володимиром Великим. Ще з XI ст. існували церковно­парафіяльні школи на Волині. Джерела засвідчують, що такі школи діяли у Луцьку, Холмі, Овручі. Рівень шкільництва на Волині підтверджує такий факт: князь Святослав, майже через 100 років після запровадження християнства, скерував дружинника Василія на Волинь оглянути місцеві школи й ознайомитись з їхнім станом.

З урахуванням державних потреб у тогочасних школах, окрім письма, читання, арифметики, вивчали іноземні мови, головно грецьку та латинську. Отримували також знання з географії, природознавства, історії. З поширенням письма виникла потреба у перекладачах та укладачах оригінальних місцевих книг і збірників. У зв’язку з цим школи давали учням початкові відомості з риторики, стилістики, теорії літератури. Викладали у школах музику та спів. Навчали старослов’янською мовою.

З розвитком освіти і культури зростала потреба в книгах. Переписування, яким займалися фахові писці, було справою нелегкою, тому й книга коштувала дорого. Старовинні джерела повідомляють, що князь Володимир Василькович за один молитовник заплатив 8 грн, а все село купив за 50. Він і сам переписував книги, давав їм дорогоцінні оправи і розсилав церквам і монастирям. Так, кафедральній церкві у Перемишлі він подарував власноручно переписане Євангеліє, оковане в срібло й прикрашене дорогоцінним камінням. Влинський князь за прикладом Ярослава Мудрого створив і власну книгозбірню, з якої близько 40 книг заповідав церквам.

Центром переписування книг був Володимир-Волинський. Саме тут здійснена нова редакція “Кормчої книги” – збірки церковних та світських правових норм, що поширювались в Україні й Білорусі. Книги переписували також в Онуфріївському та Святоюрському монастирях у Львові.

Серед тогочасних рукописних книг згадується збірник повчань Єфрема Сиріна, списаний Йовом за правління Володимира Васильковича. До пам’яток писемності Галицько-Волинської Русі ХІІ–ХІV ст. належать Христинопільський Апостол Бучацьке, Галицьке, Холмське євангелія, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. (Рис.6).

Рис. 6 Бучацьке Євангеліє, XII-XIII ст.

Визначна пам'ятка писемності Галицько-Волинської Русі – Галицько-Волинський літопис. Він ґрунтується на джерелах, котрі засвідчують його зв'язок зі загальною тенденцією світової історіографічної культури Середньовіччя, європейською традицією, а також визначають те, що становить його унікальність.

З-поміж цих джерел передусім назвемо Святе Письмо. У літописі трапляються численні цитати з Біблії, сюжети, взяті з Вічної книги, що дають змогу провести певні паралелі до описуваних подій. Однак цим зв’язок з Біблією не обмежується: саме на Святому Письмі ґрунтується своєрідна “філософія історії” літопису. Історичні факти і події, які він описує, – це не стільки відображення реальності, скільки спроба осмислити її та тлі вічності, одвічного божественного закону, котрий і визначає реальність.

Зразком для літописця слугували і грецькі хронографи, в тому числі " Хроніки" Іоанна Малали. Використані в літописі також західноєвропейські джерела з історії Литви, Польщі, Пруссії, Угорщини. Літопис містить багато зразків народної творчості. Це насамперед епос: слава Романові, уривки епопеї про Володимира Мономаха, легенда про євшан-зілля, уславленого співця Митусу.

Галицько-Волинський літопис, як допускають дослідники, укладений за князя Володимира, сина Василька Романовича. Він охоплює майже 90 років – від 1201р. (або 1205 р.) до 1292 р. і композиційно складається з двох частин. У першій описані роки життя Данила від його дитинства до 1255 р. (або 1261р.), другій – події 1262 (?)–1291 рр. Літопис зазнав п’ять редакцій. Його редактори використовували окремі записи, котрі складались у різних містах – Володимирі-Волинському, Пінську, Галичі, Холмі, Любомлі, вводили у нього окремі “повісті”, наприклад, оповідання про битву під Калкою.

Галицько-Волинський літопис належить до визначних пам’яток нашої вітчизняної історії. Він розповідає, зокрема, про славного князя Романа Мстиславича, який переміг усіх “поган” силою розуму, керуючись Божими заповідями. За словами літописця, він нападав на невірних, мов лев; сердитий був, як рись; нищив їх, мов крокодил; перелітав їхні землі, як орел; хоробрий був, мов тур. Далі йдеться про тяжкі для династії Романовичів десятиріччя, коли малолітні княжичі після смерті Романа залишились під боярською опікою і точилась запекла боротьба за князівський престол. Найкращі сторінки присвячено опису правління князя Данила, його славних перемог, мудрих діянь, спрямованих на благо та процвітання рідної землі. Йдеться про заснування князем численних міст, фортець. Саме з цього літопису, зокрема, став відомий і час заснування Львова – 6767 р. (1256 зановим літочисленням.

“Повість про Куремсу і Бурундая”, одна зі складових частин літопису, описує напад татарського темника Куремси на Волинь 1256 р. та його наступника Бурундая, який у 1259 р. мав на меті знищити всі укріплення. " Повість про Володимира Васильковича" охоплює події від 1267–1268 до 1289 рр. У ній з великою повагою розповідається про князя – філософа, книжника, покровителя мистецтв, опікуна бідних та знедолених. “Повісті про татарщину” описують побоїще Батиєве, мученицьку смерть у татарському стані чернігівського князя Михайла Всеволодовича.

Наголосимо: Галицько-Волинський літопис – не лише виклад історичних відомостей. Це й визначна пам’ятка українського " красного письменства". Тонке художнє чуття виявив літописець, котрого зворушила краса легенди про степову траву євшан – полин, чорнобиль. Ось про що розповідає ця легенда. Колись могутній Володимир Мономах переміг половецького хана Отрока і вигнав його до Обезів, за залізні ворота, – на Кавказ, а Сирчан, брат хана, залишився над Доном. Після смерті Володимира відрядив Сирчан до Обезів співця свого Оря і наказав передати: " Володимир помер, вернися, брате, та йди в свою землю”. Але Отрок забув батьківщину і не захотів повертатись. Тоді Орь дав йому понюхати євшану, і на очах молодого хана з’явилися сльози. “Та краще в своїй землі лягти кістьми, ніж на чужині бути славним”, – промовив він. “І прийшов у землю свою, а від нього народився Кончак”, – так закінчується ця поетична легенда, яку М.Ґрушевський назвав чудовою квіткою української поезії. До цієї легенди звертався у своїй поетичній творчості І.Франко, вона покладена в основу балади “Євшан-зілля” одного з родоначальників української модерної поезії М.Вороного.

Інша легенда літопису – про перемишльського співця Дмитра Митусу, який через гордість відмовився служити князеві Данилу, ще у XIX ст. надихнула українського поета-романтика і визначного громадського діяча М.Костомарова.

Сюжети Галицько-Волинського літопису використовувались у багатьох прозових творах – романах О. Назарука “Осмомисл”, І. Філіпчака “Іванко Берладник”, “Будівничий держави”, С.Пушика “Галицька брама” та ін.

Культура Галицько-Волинської Русі значно вплинула на весь подальший культурний розвиток України. Вона відіграла істотну роль у збереженні національних традицій у роки, коли Україна, втративши державність, опинилася в становищі колонії й стосовно неї здійснювалась політика національної асиміляції і Польської держави, і Російської імперії. То ж цілком природно, що саме на землях колишньої Галицько-Волинської Русі сформувалась ідеологія національно-культурного відродження Вітчизни, речниками якої стали М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький – славетна “Руська трійця”, І. Франко, Леся Українка, М.Грушевський та багато їхніх однодумців і сподвижників.