Сутність, мета та передумови створення технологічних парків

Реалізація прийнятої державної стратегії формування інноваційної моделі економіки стримується наявністю в Україні ряду невирішених проблем, у т. ч. загрозою складу у зв’язку з нестабільністю нафтоенергетичного ринку, переважання неконкурентоздатних товарів і послуг, низьким рівнем технологічного розвитку.

Дана ситуація склалася через те, що в Україні все ще існують визнані в світі наукові школи, які, незважаючи ні на що, не припиняють процес продуціювання нових знань, техніки та технології. Однак їх науково-технологічні досягнення не стали у повній мірі об’єктами економічних відносин. Повільно створюється об’єднання відособлених ланок " наука" і " виробництво", спрямоване на технічну та технологічну модернізацію національної економіки. На цю проблему все ж таки було звернено увагу на державному рівні. У липні 1999 року Верховна Рада України прийняла Закон " Про спеціалізований режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків", а в жовтні 2001 року була уточнена його назва, з якої виключено слово " інвестиційної". У січні 2006 року його було викладено в новій редакції [4].

Цей закон визначає правові та економічні засади запровадження та функціонування спеціального режиму інноваційної діяльності технологічних парків " Напівпровідникові технології і матеріали, оптоелектроніка та сенсорна техніка" (м. Київ), " Інститут електрозварювання імені Є.О. Патона" (м. Київ), " Інститут монокристалів" (м. Харків), " Вуглемаш" (м. Донецьк), " Інститут технічної теплофізики" (м. Київ), " Київська політехніка" (м. Київ), " Інтелектуальні інформаційні технології" (м. Київ), " Укрінфотех" (м. Київ), " Агротехнопарк" (м. Київ), " Еко-Україна" (м. Донецьк), " Наукові і навчальні прилади" (м. Суми), " Текстиль" (м. Херсон), " Ресурси Донбасу" (м. Донецьк), " Український мікробіологічний центр синтезу та новітніх технологій" (УМБІЦЕНТР") (м. Одеса), " Яворів" (Львівська область), " Машинобудівні технології" (м. Дніпропетровськ) (далі – технологічні парки).

Технологічний парк (технопарк) – юридична особа або група юридичних осіб, що діють відповідно до договору про спільну діяльність без створення юридичної особи та без об’єднання вкладів для створення організаційних засад, виконання проектів технологічних парків з виробничого впровадження наукоємних розробок, високих технологій та забезпечення промислового випуску конкурентоспроможної на світовому ринку продукції.

Юридичні особи – учасники технопарку, суб’єкти наукової, науково-технічної, підприємницької діяльності, що уклали між собою договір про спільну діяльність.

Договір про спільну діяльність без створення юридичної особи, без об’єднання вкладів учасників технологічного парку – це договір між юридичними особами – учасниками технологічного парку, що містить у собі відомості про склад учасників технологічного парку, їх права та обов’язки, пріоритетні напрями діяльності технологічного парку, органи управління і керівний орган технологічного парку, їх повноваження та порядок прийняття ними рішень, порядок фінансування діяльності органів управління і керівного органу, порядок прийняття нових учасників технологічного парку та виключення із числа учасників технологічного парку, порядок ліквідації технологічного парку (припинення дії договору).

Керівний орган технологічного парку – юридична особа – один з учасників технологічного парку, який від імені учасників технопарку відкриває спеціальний рахунок технологічного парку і на якого за договором покладені функції поточного керівництва діяльністю технологічного парку.

Технологічні парки мають право створювати спільні підприємства.

Спільне підприємство – підприємство, створене для виконання проектів технологічного парку, одним із засновків якого є технологічний парк або учасник технологічного парку, а іншими – резиденти чи нерезиденти, сумарний внесок яких до статутного фонду становить суму в національній валюті, еквівалентну не менше 500 тис. дол. США.

Сьогодні в більшості розвинутих країн світу технопарки представляють собою основні елементи інфраструктури, що забезпечують функціонування інноваційної моделі національної економіки. Відомо, що інноваційна економіка є найвищою формою еволюції індустріальної економіки. Вона з’явилася завдяки сильній за останні 50 років конкуренції, " революційним" змінам в організації виробництва та менеджменту. Технопарки та інноваційна економіка в цілому як довгострокові стратегії одержали перемогу над моделями отримання " швидких грошей", коли правило " сьогодні вклав – завтра одержав" не спрацьовує, бо прибуток очікується у майбутньому.

На заході інноваційна економіка почала формуватися в 60-і роки як результат високих темпів економічного росту. У цей період індустріальна економіка почала відходити на другий план. Пріоритетними стали орієнтація на виробництво високих технологій та інтелектуального капіталу. Тоді й виникли нові форми управління виробництвом та технікою продуціювання знань – технологічні парки.

Головна ідея створення технопарків – це комплексна організація наукомісткого виробництва та сприяння виникненню і впровадженню нових технологій. А саме технопарки дозволили поєднувати як технологічні, так і суспільно значимі аспекти постіндустріального суспільства. Технопарки можливо назвати науково-економічними структурами, в яких інновація є вхідним і кінцевим продуктом.

Діяльність технопарків, як показує досвід розвинутих країн, у значній мірі забезпечує прискорення науково-технічного прогресу, яке викликає зацікавленість у співпраці науки та промислових підприємств. Умовою збереження і посилення конкурентоспроможності підприємств стає інформація про досягнення й використання результатів не тільки прикладних, але і фундаментальних досліджень. Тому сучасні компанії не можуть задовольнятися вторинною науковою інформацією та змінюють зв’язки з її первинними джерелами – центрами фундаментальної науки, університетами.

У свою чергу, університети спонукає до співпраці з виробництвом не тільки можливість отримання прибутку від комерціалізації результатів науково-дослідних робіт, що проводяться ними, але і необхідність пошуку додаткових джерел фінансування фундаментальних досліджень та найсприятливіших можливостей працевлаштування своїх випускників. Розширяється використання таких форм співпраці, як консультування, обмін кадрами, субсидії й контракти на дослідження, крупні багаторічні контрактні угоди з корпораціями про проведення центрами наукових (університетами) досліджень у певній області.

У багатьох країнах співпраця університетів і промисловості здійснюється в рамках " наукових парків", або технопарків. " Наукові парки" можна умовно звести до трьох моделей – американської (США, Великобританія), японської (Японія) і змішаної (Франція, ФРН).

У США і Великобританії на сьогодні виділяються три типи " наукових парків": " наукові парки" у вузькому значенні слова; " дослідницькі парки", відмітні від перших тим, що в їх рамках новини розробляються тільки до стадії технічного прототипу; " інкубатори" (у США) та інноваційні центри (у Великобританії і Західній Європі), в рамках яких університети " дають притулок" компаніям, що виникають, надаючи їм за відносно помірну орендну платню землю, приміщення, доступ до лабораторного устаткування і послуг.

Типовим прикладом " дослідницького парку", в якому на землях університету знаходяться не тільки підприємства і лабораторії власне промислових компаній, а дослідницькі інститути некомерційного характеру, тісно пов’язані з промисловістю, є Центр Іллінойського Технологічного Інституту, приватний дослідницький центр США з бюджетом близько 68 млн дол. у рік.

З початку 80-х років у західноєвропейських країнах набув поширення новий для цих країн різновид технопарків, орієнтований на потреби дрібних " високотехнологічних" підприємств, – інноваційні центри, подібні до американських " інкубаторів". Їх задача – сполучати ідеї та винаходи з капіталом і підприємцями, привертати суспільні й приватні фонди, щоб забезпечити " стартовий період" новим упроваджувальним компаніям [58].

Функції інноваційних центрів охоплюють різні стадії інноваційного процесу, особливо забезпечують стимулювання переходу від експериментального виробництва до комерційного освоєння нової продукції.

Японська модель " наукових парків", на відміну від американської, припускає будівництво абсолютно нових міст – т. зв. " технополісів", що зосереджують наукові дослідження в передових і піонерних галузях, а також наукоємне промислове виробництво [50].

Більшість " технополісів" створює центри " граничної технології" – інкубатори сумісних досліджень і венчурного бізнесу.

Перший російський науковий парк був створений у Томську в 1990 році. У своєму розвитку він пережив три етапи; був організований як асоціація державних установ із 100 %-ою державною власністю. Його заснували у той час Державний комітет з освіти СРСР, Мінвуз Росії, владні структури регіону, що ведуть вузи міста, науковий центр Томська і промислові крупні підприємства. Потім він був реформований в АТ закритого типу, в якому державна власність складала вже близько 3 %, і з’явилися акціонерами фізичні особи (200 провідних учених, викладачів вузів та інженерів Томська). І нарешті, переживаючи великі економічні труднощі через невдачі в комерційній діяльності, в 1995 році технопарк був реорганізований і його правонаступником стало АТ відкритого типу Міжнародний діловий центр Томська " Технопарк". Він допоміг з’явитися на світ більш ніж 200 малим підприємствам і фірмам з різними формами власності й напрямами діяльності, які функціонують до сьогодні.

У травні 1991 року був створений республіканський технопарк " Башкортостан". С початку він одержав повну підтримку уряду республіки і через короткий час став центром розробки й реалізації інноваційної політики. Його засновниками виступили 36 організацій. Зараз у ньому 18 фірм та допомогу надано більш ніж 2000 малим підприємствам республіки.

У даній час в Росії 56 технопарків. Деякі вже пройшли період становлення й успішно працюють, визнані міжнародними експертами (наприклад, технополіс Зеленоград у Свердловській області, технопарки в Уфі і Томську, Міжнародний центр розвитку науки і технологій " Дубна"). У цих структурах функціонують 900 інноваційних фірм і 150 малих обслуговуючих фірм, створено понад 7 тис. нових робочих місць [56].

У цілому технопарки установилися на російській землі. Важливу роль виконують спеціальні фонди фінансування, що ініціюються державою та об’єднаннями підприємців: Російський фонд фундаментальних досліджень, Фонд сприяння розвитку малих форм підприємств у науково-технічний сфері і т. д. Технологічні парки в Україні почали свою діяльність у IV кварталі 2000 року. Пізніше їх зареєстровано 16. В основному вони створені на базі колишніх потужних науково-технічних комплексів таких, наприклад, як " Інститут монокристалів" (м. Харків), " Інститут електрозварювання ім. Е.О. Патона" (м. Київ) та ін.

Найголовніші напрями діяльності кожного технологічного парку розроблятимуться відповідно до Закону України " Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки" та " Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні". За роки функціонування технопарки в Україні не тільки доказали свою здібність виживати в непростих економічних умовах, але і продемонстрували високий інноваційний потенціал.