Сутність пізнавальної діяльності людини

Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові наголоси: пізнання - це:

· процес вироблення знань, створення образів, моделей теорій реальності(це інформативний аспект пізнання);

· прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалини (це активістський або вольовий аспект пізнання);

· бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання).

Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знання, але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натхненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Цей момент у пізнанні робить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та бажанням. Але якщо ми поставимо " остаточне" запитання: якою може бути кінцева мета пізнання, - то, урешті-решт, через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для людства) щось найважливіше, заповітне. За допомогою пізнання ми прагнемо розв'язання основних проблем нашого життя, оскільки пов'язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе найважливішого.Звідси стає зрозумілим, що саме пізнання замінює для людини те, що у тварин виконують інстинкти, тобто забезпечує особливий тип зв'язку людини з дійсністю. Без пізнання немає людини як людини.

Таке багатогранне розуміння пізнання допомагає нам висвітлити й питання про можливості людського пізнання. Як звичайно, у цьому питанні окреслюється ряд гносеологічних позицій.

Якщо розуміти пізнання винятково в дусі продукування знань та інформації, то не уникнути скепсису, адже дійсність постає перед нами нескінченною як за обсягом, так і за глибиною. Але при тому ми не можемо не визнати, що знання та пізнання справді збільшують можливості людини в її взаємодії зі світом, значно збагачують сфери та напрями людської життєдіяльності, збільшують ступені людської свободи.

Можливості людського пізнання:

гносеологічний оптимізм (людське пізнання не знає меле і спроможне продукувати надійні, грунтовні, достовірні знання);

агностицизм (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання);

скептицизм (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності).

Отже, можна констатувати: пізнання не можна розглядати однобічно; у реальному виявленні пізнання — це органічний елемент людської життєдіяльності, що розвивається від незнання до знання, від неповного та непевного знання — до повнішого та надійнішого, від видіння туманного, затьмареного - до проясненого.

Отже, можна зробити висновок, що пізнання у своїй дійсності постає як багатогранний та складний процес, в якому знаходять своє виявлення як духовні здібності людини, так і найважливіші життєві зацікавлення.

За давньою усталеною традицією філософія виділяє два основні джерела знання та пізнавального процесу відчуття (або чуття) та мислення. Але їх взаємодія у процесі пізнання виявляється досить складною. Зокрема, визнано, що людські чуття ніколи не бувають " чистим чуттям", бо їх неодмінно певним чином " завантажують" розум, мислення, міркування, тобто у людини не існує простого біопсихічного чуття, воно визначено предметно, ціннісно, інтелектуально.