Розділ 5. Колоніальна експансія Великобританії на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Ідеологічне та дипломатичне забезпечення колоніальних загарбань. Трансваальська криза та англо-бурська війна. Геополітичні інтереси на Близькому Сході. Боротьба за сфери впливу на Далекому Сході.

Ідеологічне та дипломатичне забезпечення колоніальних загарбань. Наміри Лондона щодо колонізації афро-азіатського регіону базувалися на давніх традиціях і досвіді. Для цього було використано потужну ідеологічну базу, проповідниками якої були Ч.Ділк, Б.Дізраелі, Г.Спенсер, Дж.Сілі та ін. До популяризації колоніальний ідей у ті часи долучився талановитий письменник Р.Кіплінг. Лейтмотивом цієї пропаганди став заклик до боротьби «за величну Англію». У лекціях-з історії колоніальної політики професор Кембрідзького університету Дж.Сілі наполягав на тому, що територіальне розширення держави у XIX ст. є актуальною проблемою. Він вважав колонії не завойованими та експлуатованими територіями, а віддаленими британськими провінціями, частками єдиної держави і нації. Це стало наріжним каменем концепції «Британської співдружності націй».

«Ми, у нашій колоніальній політиці, – виголошував у грудні 1896 р. відомий політичний діяч Дж.Чемберлен, – як тільки придбаємо нову територію… то забезпечуємо її розвиток під опікою цивілізації для її спілкування зі світом… Імперія несе населенню завойованих територій безпеку життя і власності, покращення умов проживання. Ми взяли на себе гігантське завдання… Велике завдання, велику відповідальність, але й високу честь».

У політиці Великобританії відбувався поворот від пасивного ставлення до проблем європейських міжнародних відносин до тісного єднання з колоніями, імперські прагнення Великобританії висунулися на беззаперечне перше місце серед її зовнішньополітичних пріоритетів. Ідеї розширення імперії на середину 90-х років ХІХ ст. захопили широкі верстви населення й політичні кола Британії. Так, консерватори на чолі з Б.Дізраелії, а потім з Р.Солсбері традиційно виступали прихильниками колоніальних захоплень. Наприкінці ХІХ ст. у ліберальній партії теж консолідуються політики, які проголошують імперіалістичні гасла і принципи. Її провідники наголошували на розширенні колоніальної експансії Великобританії, що відрізняло їх від прихильників традиційного лібералізму. Такі пропагандисти розширення імперії, як Розбері, Асквіт, Грей, Холден, Фоулер та інші, розглядали розвиток імперіалізму, перш за все, у двох аспектах, а саме: збереження і зміцнення зв’язків метрополії з колоніями та розширення експансії на Сході.

Проведення наступальної колоніальної політики загрожувало міжнародній стабільності, несло небезпеку воєнних зіткнень з великими державами Європи. На це звертали увагу розважливі політики. У ліберальній партії антиімперіалістичну течію очолив Д.Ллойд Джордж, який критикував уряд за проведення політики колоніальних захоплень і війн. Серед прихильників протилежної течії найвідомішим апологетом ідеї створення могутньої колоніальної імперії був міністр колоній Дж.Чемберлен. Основним мотивом проведення активної імперської політики він висував захист комерції, англійського підприємництва і капіталу в умовах зростання конкуренції з боку іноземних держав, протекціонізму. Великобританія, на його думку, була зобов’язана випереджати інші країни у колоніальній експансії. Головною метою Дж.Чемберлен вважав створення умов для розвитку і процвітання імперської раси, під якою розумілися всі народи, що населяли Британську імперію. Вважалося, що почуття імперії є вродженим у англійців.

Гонитва за колоніями в Азії та Африці докорінним чином змінила політику європейських держав, вона покликала до життя союзи, що суперечили всім природнім симпатіям та історичним традиціям, прискорила гонку військових та морських озброєнь. Відстоюючи свої інтереси в Африці та захищаючи британські володіння, Англія уклала ряд угод з континентальними державами. Англо-італійськими протоколами 1891 р. Лондон запобіг втручанню Риму в долину Нілу і можливій експансії французів. Таким чином, британському уряду вдалося зробити усе можливе для реалізації доктрини «проконсула» Єгипту Е.Берінга (Кромера) – «Єгипет – це Ніл, а Ніл – це Єгипет».

Обопільне прагнення протистояти французькій колоніальній активності в Центральній Африці спричинило укладання англо-німецького договору від 15 листопада 1893 р. про розмежування британських та німецьких колоніальних володінь у Нігерії та Камеруні. Кордон між землями Королівської Нігерійської компанії та німецьким Камеруном був продовжений від району містечка Йоли до озера Чад. Таким чином Великобританія намагалася запобігти можливості французької експансії в Єгипет з південного напрямку. Німці теж залишилися задоволені, адже перед тим вони скаржилися на те, що незважаючи на розмежування 1886 р., за яким Йола належала англійцям, а від неї розпочиналася німецька сфера впливу, Нігерійська компанія британців намагалася відтіснити німців далі на південь. Однак незабаром, 15 березня 1894 р, переслідуючи власні інтереси у Європі, Берлін уклав договір з Парижем, який визначив східні кордони Камеруна так, що німці поступилися Франції більшістю територій, на які Англія визнали права Німеччини. Французькі володіння знову опинилися у безпосередній близькості від британського Єгипту. Це стривожили англійський уряд і викликало його обурення діями Німеччини. В подальшому німці наштовхнулися на безкомпромісність англійської сторони, зокрема, коли домагалися передачі островів Самоа у Тихому океані у своє володіння.

Трансваальська криза та англо-бурська війна. Суперництво європейських держав на африканському континенті яскраво виявилося щодо Трансвааля. Південна Африка, особливо Капська колонія, посідали чільне місце у британській колоніальній системі. Лондон розцінював південь Африки з політичної й стратегічної точки зору як плацдарм на шляху до Індії, Далекого Сходу, Австралії. Відкриття Суецького каналу применшило значення Капської колонії як бази для британського флоту на шляху до Індійського океану, але вона залишалася для Англії важливою транспортною комунікацією. Початок розробки алмазних родовищ на рубежі 60-70-х років XIX ст. в околицях Кімберлі різко підніс рейтинг цього регіону на міжнародній арені. Незабаром, у 1886 р. на півдні Африки були виявлені найбільші у світі поклади золота, що викликало всесвітню золоту лихоманку. Прискорився капіталістичний розвиток краю, виникли монополістичні об'єднання з видобутку алмазів («Де Бірс консолідейтед майнс»), ряд великих золотодобувних компаній, тісно пов'язаних з фінансовою олігархією Західної Європи, насамперед з лондонськими банкірами. Давні голландські колоністи-бури були витіснені англійцями з капської території на північ, де заснували дві свої держави – Трансвааль та Оранжеву Республіку.

В англійських колоніальних колах визріла велична ідея – створити імперію в Африці від Капа до Каїра. Автором цього грандіозного плану був британський колоніальний діяч Сесіль Родс. Великобританія нав'язала бурам угоду, за якою мала право контролювати зовнішні зносини Трансвааля, а отже, отримала одну з основних переваг над суперниками, в першу чергу Німеччиною, у Південній Африці. Британська дипломатія мала за плечима міцний тил у вигляді Капської колонії та Наталя й тому намагалась ускладнити Трансвааля вихід до Індійського океану. У свою чергу Німеччина розгорнула широку агітацію за незалежність Трансвааля і демонстрантивно підтримувала бурського президента П.Крюгера в його протистоянні вимогам уїтлендерів (новоприбулих поселенців, чисельність тих сягала 2/3 населення країни) щодо надання їм політичних прав.

28 грудня 1895 р. загін у складі 800 чоловік, очолюваний адміністратором Родезії і директором Південноафриканської компанії Ландером Джемсоном, перетнув кордон з Трансваалем і рушив у напрямку Йоганнесбурга. Агресивна вилазка англійців завершилася провалом. Загін Джемсона був оточений бурською міліцією і склав зброю. Йоганнесбурзькі уїтлендери, на підтримку яких розраховували англійці, не приєдналися до виступу.

Прем'єр-міністр Англії Солсбері відразу ж заявив, що не схвалює набігу Джемсона, а потім уряд публічно звинуватив змовників і звернувся з проханням до президента Трансвааля видати їх англійському правосуддю. Спочатку президент Крюгер зажадав від англійців відшкодування збитків на суму 0, 5 млн. ф.ст. Незабаром вимоги збільшилися, і сторони зійшлися на тому, що Трансвааль отримає у декілька разів більше за «моральні» збитки.

Джемсона та кількох офіцерів засудили в Англії на незначні терміни ув'язнення. Президент Крюгер отримав грошову компенсацію. С.Родс склав з себе усі повноваження колоніального адміністратора і виїхав до Англії. Провал набігу змусив його відмовитися від планів захоплення ІІівденно-Західної Африки, що, у свою чергу, сприяло утвердженню німецького імперіалізму на цій території. Німецький уряд підштовхував Крюгера звернутися до світових держав з проханням скликати конференцію для обговорення міжнародного становища навколо Трансвааля. На останнє президент бурської республіки давав свою згоду за умови, якщо Англія не задовольнить вимог щодо відшкодування збитків, щоправда, Берлін у своєму виступі проти Лондона залишився самотнім. Європейські уряди завжди вважали Англію менш небезпечною, ніж Німеччину, бо перша хоча й мала величезний флот, однак не мала сильної армії.

Знаючи ці настрої, позицію Крюгера, німецькі правлячі кола, здавалося б, повинні були зупинитися. Однак їм не було притаманне почуття міри, і 3 січня 1896 р. Вільгельм II надіслав президенту Трансвааля особисту телеграму, де висловив задоволення тим, що республіка сама впоралася з набігом Джемсона, «не використовуючи допомоги дружніх держав». У Великобританії телеграма була розцінена як німецька провокація. Якщо до того широка англійська громадськість особливо не цікавилася трансваальськими справами, то телеграма німецького імператора загострила суспільний інтерес до Південної Африки. Газети здійняли такий галас, що питання про Джемсона, Родса відразу відійшло на другий план, а головною темою стало німецьке втручання в закордонну політику Великобританії. Тон послання був неприпустимий і надто відкрито виказував ворожість Німеччини до Великобританії. Це обурило англійців. Ще у 1894 р. лорд Р.Солсбері зауважував, що німці дозволяють собі використовувати таку мову у спілкуванні з англійським урядом, ніби звертаються до князівства Монако, а не до Великобританії.

Англійці були впевнені, що ворожий характер телеграми був усвідомлений німецьким урядом. «Я переконана, – писала королева Вікторія своєму онуку кайзеру Вільгельму II, – що це було зроблено навмисно і, на жаль, змушена повідомити, що це справило тут дуже болісне враження». У Лондоні панувало велике озлоблення проти німців. їх били на вулицях, розбивали вітрини німецьких крамниць, вимагали виключення німецького кайзера із списку почесних членів флоту Великобританії. Офіцери одного драгунського полку навіть демонстративно спалили портрет Вільгельма II. Після горезвісної телеграми міністр колоній Дж. Чемберлен надзвичайно різко висловився проти Німеччини; через п'ять днів (8 січня) було прийнято рішення про створення ескадри у Північному морі; через кілька тижнів Великобританія відмовилася від відновлення морської конвенції з Австрією та Італією, після чого союзники Німеччини відкрито висловили своє невдоволення політикою Берліну. Англійці довго пам'ятали вчинок імператора Вільгельма II. У червні 1896 р. під час урочистостей з нагоди 60-річчя перебування королеви Вікторії на престолі лондонці кричали німецькому принцу Альбрехту, який брав участь у святкуванні: «Якщо вам потрібно відправити телеграму дядечку Крюгеру, то ви знайдете телеграфну контору за рогом…».

Телеграма Крюгеру, як і інші ворожі демонстрації з боку Німеччини, лише зміцнили рішучість імперіалістичних кіл Англії якнайшвидше покласти край самостійності Трансвааля, приєднати його до Британської імперії. Для бурських республік телеграма кайзера була рівнозначна смертному вироку, оскільки для Великобританії знищення їх незалежності стало засобом нейтралізації небезпечних планів Німецької імперії.

11 жовтня 1899 р. вибухнула англо-бурська війна. Вона розпочалася в умовах загострення як англо-російських, так і англо-французьких відносин. Світова громадськість через пресу негативно оцінила дії Великобританії й співчутливо поставилася до населення маленьких бурських республік. У виступі 23 січня 1900 р. тогочасний прем'єр-міністр Англії лорд А.Розбері виправдовувався: «…Ми боремося не проти свободи, а проти привілеїв, проти продажної і деспотичної олігархії». В англійському суспільстві виявилися незгоди у ставленні до бойових дій на африканському континенті, з'явилися пробурські настрої. Серед політичних діячів їх виразником став Д. Ллойд Джордж, який очолив антиімперіалістичну течію в ліберальній партії. Англійська публіцистика, як і більшість англійських істориків, наголошувала на розколі громадської та політичної думки Великобританії у ставленні до війни на півдні Африки, на поляризації джингоїстських та пацифістських настроїв у суспільстві. Війна набула партизанського характеру. Намагаючись зламати опір партизан, очолюваних досвідченими генералами JI.Ботою та X.Деветом, британська армія створила систему блокгаузів – укріплених пунктів, які знаходилися один біля одного і прикривали, головно, шляхи сполучення. Англійці застосували жорстокі методи придушення опору; багато бурських ферм були пограбовані та спалені, багато родин опинилися у спеціальних, вперше збудованих, концентраційних таборах.

Ціною значних зусиль Англія змусила противника підкоритися. Війна завершилася підписанням 31 травня 1902 р. у Преторії мирного договору, за яким бури визнали анексію двох республік Великобританією, але зберегли автономію у внутрішній політиці У 1910 р. утворився домініон під назвою Південно-Африканський Союз (тепер Південно-Африканська Республіка), до складу якого увійшли території Капської колонії, Наталя та колишніх бурських республік.

Англо-бурська війна завдала значних економічних збитків Великобританії. Вона змусила уряд вдатися до розпродажу цінних паперів, збільшення податків, пошуку іноземних позичок, до яких Англія не зверталася з часів Кримської війни 1853-1856 рр. Всього на ведення війни Англія витратила 217 млн. ф.ст.

Геополітичні інтереси на Близькому Сході. 90-і роки XIX ст. відзначалися загостренням суперництва Великобританії з європейськими країнами у континентальній Азії. Боротьба за Середній Схід велась, в основному, між Англією та Росією. Англо-німецька конкуренція сфокусувалася на Близькому Сході, перетворившись на гостру політичну боротьбу між обома державами не лише з огляду на економічну цінність цих територій як ринків збуту і сфери вкладення капіталів, а й виходячи з їх високої ваги у геополітичному відношенні. На Далекому Сході боротьба велась за сфери впливу між Великобританією, Росією, Японією, Німеччиною, Францією та США.

Найважливішим об'єктом стратегічних устремлінь європейських держав на Близькому Сході стала Туреччина. Прагнення посісти монопольне становище у цій країні значною мірою пояснювалося географічним розташуванням Османської імперії, яка знаходилася на шляхах до Індії, Китаю, Далекого Сходу. Схожі мотиви визначали й прагнення англійців оволодіти ослабленою Портою, для яких вона мала значення як володарка середземноморських проток та Єгипту.

У 70-х роках XIX ст. англійці почувалися досить впевнено на теренах Туреччини: хоча за розміром фінансових капіталів вони поступалися французам, однак займали першість за політичними впливами. Після відкриття Суецького каналу і встановлення контролю Англії над Єгиптом (1882) Османська імперія опинилася на перехресті світових економічно-торгівельних комунікацій Великобританії. У 90-х роках вона вступила у тривалу смугу внутрішньополітичної кризи. Масові погроми вірменського населення, що розпочалися 1894 p., обурили світову громадськість. Лідер опозиції Уїльям Гладстон 24 вересня 1896 p. у Ліверпулі навіть закликав до рішучої інтервенції в Туреччину з метою захисту вірменів. Уряд, звичайно, не зважився на такі радикальні дії, однак розпочав інтенсивні консультації з європейськими правлячими колами. Енергійний виступ Лондона на захист вірменського населення мав на меті оборонити нацменшини, посилити позиції англійців в Месопотамії, протидіяти турецько-німецькому зближенню.

Поїздка кайзера Вільгельма II на Схід 1898 p., активна діяльність дипломатів, військових спеціалістів та фінансистів рейху дали відчутний результат. 29 листопада 1899 р. було оголошено про надання концесії на будівництво важливої Багдадської залізничної колії німцям, що значно зміцнювало позиції Німеччини на Аравійському півострові, традиційній «вотчині» Великобританії. Виступаючи з промовою у Дамаску, кайзер запевнив султана і усіх мусульманів Сходу, що в особі німецького імператора вони матимуть вірного друга. Такі висловлювання Вільгельма II виказували прагнення Німеччини використати на свою користь ідеологію панісламізму, яка, по-перше, допомагала германофільсько налаштованому султанові утримувати свій режим, а по-друге, була спрямована проти головного суперника німецького колоніалізму на Сході – Великобританії.

Будівництво Багдадської залізниці сприяло проникненню німецького капіталу в економіку країни, посилило конкуренцію з діючими магістралями, у тому числі контрольованими англійським капіталом. Це спричинило зростання невдоволення в англійських офіційних колах німецькою активністю у Малій Азії Англія побоювалася, що Туреччина перетвориться у плацдарм по дальшої німецької експансії на Близькому та Середньому Сході. Англійці самі активно домагалися концесії на будівництво залізниці до Багдаду, а також лінії від африканського Триполі до аравійського Кувейту. Впливові фінансові групи Британії планували узяти концесію на залізницю від Єгипту до Перської затоки, однак цей план з огляду на ряд політичних та фінансово економічних аспектів не досягнув успіху.

Натомість Багдадська залізниця стала успішною реалізацією домагань політичних та ділових кіл Німеччини. Адже право на її будівництво значно посилювало німецький вплив на Близькому й Середньому Сході. Сучасники зазначали, що політичне значення Багдадської залізниці полягало у тому, що вона надавала німцям шанс шляхом загрози англійським позиціям на суходолі Сходу утримувати Великобританію від активних дій в інших регіонах, у тому числі й на морі. З іншого боку, Німеччина через цю магістраль небезпечно наближалася до Персії, і це не могло не турбувати Росію та Великобританію – головних конкурентів за поділ сфер впливу в Ірані.

Регіон будівництва майбутньої залізниці в Лондоні вважався виключно власною сферою впливу, а наближення німецького підприємництва до зони Єгипту, зокрема, до Суецького каналу досить небезпечним. Британська дипломатія усвідомлювала, що вона реально не може перешкодити передачі султаном концесії німцям. Посол Великобританії у Константинополі пропонував своєму уряду розглянути можливість спільного англо-німецького плану розбудови залізниць до Багдаду і Басри. Починаючи з 1902 р., міністр закордонних справ Великобританії та представники ділових кіл країни вели активні переговори з Берліном щодо участі англійського капіталу у будівництві Багдадської залізниці. Однак німецькі вимоги, зокрема продовжити залізницю до турецько-перського кордону, створювали, на думку британських політичних кіл, безпосередню загрозу базовим стратегічним інтересам Великобританії у Перській затоці й на Середньому Сході. Вбачалася також небезпека для «перлини» у Британській короні – Індії. З огляду на ці та інші обставини, Великобританія у квітні 1903 р. остаточно відмовилася від участі у спільному будівництві. Це призвело до подальшого поглиблення недовіри між урядами Великобританії та Німеччини на ґрунті близькосхідних справ.

Обговорення в Англії питання щодо можливої участі у багдадському підприємстві відбувалося в умовах вибуху у країні антинімецьких настроїв, які переростали в істерію з приводу іноземного проникнення у регіон, що вважався зоною життєвих інтересів Великобританії. Реальна загроза проникнення Німеччини у Кувейт (на ньому мала бути кінцева станція Багдадської залізніці) змусила Англію активізувати дипломатичні зусилля у цьому, в той час богом забутому, закутку Аравійського півострова. Англійці скористалися гострим політико-династичним конфлікті в еміраті й добилися укладення в січні 1899 р. англо-кувейтського договору, який не допускав у країну іноземних представників, передачі будь-яких територій іншим державам без санкції британського уряду. Отже, англо-кувейтський договір поховав сподівання німців довести Багдадську залізницю до Перської затоки.

Укладений договір тримався у таємниці, оскільки формально на Кувейт поширювався суверенітет Туреччини. Факт існування англо-кувейтського договору розкрився внаслідок прикрої помилки англійського монарха Едуарда VII. Він, через необережність та брак дипломатичного досвіду, вручив кайзеру Вільгельму II під час зустрічі у Хомбурзі (серпень 1901 р.) таємний документ, призначений особисто йому для ведення бесіди з німецьким імператором.

Британці наполегливо намагалися підпорядкувати увесь басейн Перської затоки. З цим були пов'язані кроки з проникнення у Катар. На Катар претендувала також Оттоманська імперія і шейх Бахрейну, однак рядом договорів Англія фактично встановила свій протекторат над півостровом, включивши його у свою мережу договірних відносин з країнами Затоки. Хоча німці і намагалися проникнути в арабську частину Османської імперії, однак їхні спроби були невдалі. Окрім Туреччини, а також Сирії, Іраку і частково Ірану (у двох останніх країнах вплив Німеччини поступово зростав), на решті території регіону впевнено господарювали англійці. Басейн Червоного моря й Перської затоки мав надто важливе політико-стратегічне значення й гарантував безпеку судноплавства через Суецький канал, морські шляхи до Індії. Міністр закордонних справ маркіз Ленсдаун 5 травня 1903 р. заявив, що спроба будь-якої держави придбати собі морську базу у районі Перської затоки буде розцінена Великобританією як привід до збройного конфлікту.

Зростання впливу Росії та Німеччини на Близькому та Середньому Сході й неможливість держав регіону належним чином їм протистояти цілком могли спричинити відмову Великобританії від своєї традиційної політики підтримування status quo. Якщо на початку XX ст. вже було зрозуміло, що в Ірані можна буди експлуатувати багаті родовища нафти, тобто змагатися за вплив у країні для економічної впгоди, то в інших випадках агресивні дії Лондона диктувалися виключно інтересами геополітичної стратегії, тобто гарантуванням безпеки британських володінь в Азії. Щодо території Ірану, то колоніальна адміністрація Індії вказувала, що політичні інтереси Англії у Персії існують з того часу, відколи зародилася Британська Індія, і є невід'ємною часткою її сфери впливу в Азії. У 1907 р. міністр закордонних справ Росії О.П.Ізвольський писав, що здійснення планів Німеччини з будівництва Багдадської залізниці ставить Берлін віч-на-віч з Лондоном саме у Персії. Таким чином, будівництво й експлуатація Багдадської залізниці протягом перших років XX ст. було важливого проблемою міжнародних відносин і залишалося предметом обговорення трьох зацікавлених держав – Великобританії, Німеччини та Росії.

Боротьба за сфери впливу на Далекому Сході. Геополітичні інтереси європейських держав вступали у протиріччя й на Далекому Сході, де поділ сфер впливу складався протягом тривалого часу. На початок 80-х років XIX ст. Англія посідала панівне становище у відносинах з головною на той час державою Далекого Сходу – Китаєм. У 1880 р. у Китаї працювало 236 англійських фірм. На початок XX ст. питома вага капіталовкладень іноземних держав у економіку Китаю складала: Англії – 33%, Росії – 30, 85%, Німеччини – 20, 9%, Франції – 11, 6%, США – 2, 9%, Бельгії – 0, 6%, Японії – 0, 1%, інших країн – 0, 05%. Про сильні позиції Англії у Цінській імперії свідчить також її частка у позиках китайському уряду, яка становила 40% від усіх іноземних позик. До того ж Лондон добився офіційних запевнень китайського уряду, що у районі ріки Янцзи жодна територія не буде закладена, орендована чи продана іншій іноземній державі. Нові «Правила внутрішнього пароплавства» (1898 р.) оголошували відкритими внутрішні води Китаю для суден усіх країн. Відстоюючи принцип «відкритих дверей», англійці були впевнені у своєму лідерстві на півдні Китаю.

Відчутного удару по пріоритетному становищу англійської торгівлі у Цінській імперії завдала японо-китайська війна 1894-1894 pp. Перші успіхи японської армії і флоту у війні з Китаєм и продемонстрували народження на Далекому Сході могутньої держави. Британські дипломати уважно стежили за ходом подій. Великобританія прагнула того, щоб її військово-морська ескадра у Тихому океані переважала російську і французьку, разом узяті. Однак у зв'язку із японо-китайською війною ці держави значно збільшили свої військово-морські сили. Російська ескадра зрівнялася по тоннажу з англійською – 59 тис. т, французька нараховувала 23 тис. т, американська – 19 тис. т. Внаслідок цього стратегічна перевага Великобританії на морі у регіоні була втрачена. В результаті рішучих заходів Лондона становище потім змінилося. Наприкінці 1901 р. тоннаж англійського флоту на Далекому Сході вже дорівнював 170 тис. т, російського – 120 тис. т, французького – 80 тис. т, а японського – аж 200 тис. т.

Таке досягнення Японії певною мірою підштовхнуло Лондон до союзу з Токіо, який мав би значно посилити вплив Великобританії в Азії. Англійські дипломати відразу ж розгледіли в Японії гідного стратегічного партнера. Підписання англо-японського договору 1902 р. благотворно позначилося на міжнародному становищі Британії. Договір, по-суті, давав добро на війну Токіо з Петербургом. Російсько-японські суперечності на початку XX ст. були надзвичайно гострими, вони були зосереджені у тому районі (Корея, Маньчжурія, Північний Китай), який цікавив й англійців. Головним для Великобританії було те, щоби японська небезпека стримувала Росію, а російська – Японію. Цим Лондон прогнув створити нехай нестійку, але рівновагу, близьку до «рівноваги сил» у англійському розумінні.

Німецькі правлячі верхи були певною мірою зацікавлені у англо-японському союзі, їм була вигідна війна на Далекому Сході між Росією та Японією, бо вона послаблювала першу як союзницю Франції у Європі і робила реальними шанси щодо перегляду сфер впливу в Азії на користь рейху. Тому вони доклали чимало зусиль, щоби прискорити підписання англо-японського союзного договору. Японці були не проти запросити Німеччину до участі у союзі, однак Англія категорично відмовилася робити це від свого імені, надавши таку ініціативу Токіо. У результаті, Німеччині повідомили про договір без пропозиції приєднатися. Кайзер в цілому був задоволений альянсом. Він відмовився приєднатися до спільної декларації протесту Росії та Франції з приводу англо-японського союзу.

З точки зору геополітичної стратегії договір 1902 р. оцінюється як блискучий хід англійської дипломатії; позиції Великобританії на Далекому Сході значно посилилися. Договір став початком виходу Англії із «блискучої ізоляції», а у подальшому вилився в укладання широкомасштабних угод з Францією та Росією, що призвело до утворення ворожої Німеччині Троїстої Антанти. Німеччина не змогла, навіть за рахунок нарощування своїх військово-морських сил у тихоокеанських водах, якісно покращити своє стратегічне становище. Адже об'єднані англо-японські військово-морські сили у Тихому океані переважали сили інших європейських держав, разом узяті. Таким чином, Англія напередодні Першої світової війни значно зміцнила свої позиції в афро-азіатському регіоні й готова була силою захищати свої завоювання.

Розділ 6. Великобританія у 1875- 1918 рр.

Втрата світової промислової першості. Зрушення у робітничому русі. Загострення ірландської проблеми. Політична боротьба наприкінці XIX – на початку XX ст. Зовнішня політика напередодні Першої світової війни. Англія у роки Першої світової війни.

Втрата світової промислової першості. В останній чверті XIX ст., швидкий економічний розвиток інших країн, насамперед США та Німеччини (там поступово завершувалася промислова революція), призвів до того, що на середину 80-х років Великобританія почала втрачати свою промислову та торгівельну світову монополію. Світова наука, техніка й надалі швидко рухалися уперед. Удосконалювалися верстати, машини, доменні та мартенівські печі, паровози й пароплави. Розроблялися нові технології, особливо у металургії та хімічній промисловості. Виникали нові галузі виробництва – електротехнічна, автомобільна, неорганічних добрив, нафтопереробна та ін. Вирішення складної проблеми передавання електроенергії на велику відстань призвело до революції у енергетиці. Усі ці технічні зрушення дали поштовх подальшим суттєвим змінам у світовій економіці. Однак англійська економіка досить кволо відреагувала на нові тенденції. Нові галузі розвивалися в Англії, порівняно з конкурентами, поволі. В результаті Англія на зламі віків відстала від США та Німеччини спочатку за темпами розвитку, а потім й за абсолютними показниками випуску промислової продукції.

Вже у 1894 р. США обігнали Англію за виробництвом чавуну а через п'ять років – за видобутком кам'яного вугілля. На 1918 р відставання Англії за найважливішими показниками продукції було досить значним. Так, сталі вона виробляла 7, 7 млн. т, у той час як Німеччина – 17, 3 млн. т, а США – 31, 3 млн. т. У світовому виробництві електротехнічних виробів частка Англії на початку XX ст. складала лише 13%, а Німеччини – майже 32%. У 1913 р в Англії було вироблено 34 тис. автомобілів, а у СІІІА майже півмільйона. Ці показники свідчили про втрату на поч. XX ст. Англією свого світового промислового лідерства і про те, що її економіка з кожним десятиріччям зустрічалася із зростаючими груднощами.

Незначні масштаби розвитку автомобільної, електротехнічної, нафтопереробної та інших нових галузей виробництва не вплинули на розширення географії промислових центрів. Новостворені фабрики і заводи розташовувалися у традиційних центрах індустрії. Так, автомобільні заводи з'явилися у промисловому Мідленді, в Ковентрі та Манчестері (тут був створений філіал американської фірми Форда).

Більш молоді промислові країни відгородилися від британських товарів високими протекціоністськими тарифами. У той же час колишня «майстерня світу» й надалі дотримувалася принципів вільної торгівлі. Виникла несприятлива ситуація для вітчизняної промисловості, коли товари країн-конкурентів безмитно продавалися всередині країни, а на перешкоді імпорту своєї продукції стояли високі митні бар'єри інших держав.

Серйозні труднощі переживало й сільське господарство Англії. Спостерігалося падіння виробництва його продукції, яке розпочалося у 1875 р. Орні землі під пшеницею скоротилися майже на мільйон акрів. Причиною став імпорт дешевої американської пшениці. Англійське землеробство було у порівнянні з американським більш дорогим, наукомістким, технологічно складним і не могло конкурувати з простим способом отримання продукції заокеанськими фермерами шляхом оранки багатих цілинних земель. Великі зернові райони на заході Англії, в центральних графствах та на півночі перетворювалися на пасовища, причому, це не обов'язково супроводжувалося збільшенням кількості домашньої худоби. Новою рисою 80-х й наступних років стало ввезення дешевого мороженого м'яса з Австралії, Нової Зеландії та Латинської Америки. Швидкісні пароплави доставляли продукти харчування із-за океану і завдяки розгалуженій системі залізниць розвозилися в усі куточки країни. Незначна прибутковість англійського сільського господарства стримувала підприємців від розміщення своїх капіталів у цю галузь економіки, що, у свою чергу, негативно впливало на її стан. Сільськогосподарські робітники масово переселялися у міста, де поповнювали ряди заводського пролетаріату, або емігрували в пошуках кращої долі. У вікторіанські часи масова еміграція набула ще більшого розмаху.

Що ж заважало англійським власникам великих капіталів переобладнати свою промисловість, піднести рівень сільського господарства й тим посилити конкурентоздатність англійських товарів? Заміна устаткування вимагала значних додаткових вкладень капіталу, прибутки від якого надійшли би через тривалий час. Власники капіталів не бажали зволікати й прагнули миттєвого збагачення. Вони намагалися відшукати інші джерела отримання максимальних прибутків, оскільки англійська промисловість вже не забезпечувала значних грошових надходжень. Одним з них була банківська справа. Надаючи свої капітали для кредитування різноманітним місцевим і, особливо, іноземним компаніям, банки отримували високий й постійний прибуток. Ще прибутковішою справою виявився вивіз капіталу за кордон, тобто створення на англійські капітали підприємств в інших, економічно відсталих країнах. Дешева тамтешня сировина, низький рівень податків та заробітної платні робітників дозволяли суттєво знижувати собі вартість вироблених товарів і, таким чином, підвищувати прибутки підприємців.

На початку XX ст. загальна сума вивезеного з Англії капіталу досягала величезної цифри у 2 млрд. ф.ст., а на 1914 р. – 4 млрд. У 1912 р. прибуток від вивезеного капіталу складав 176 млн. ф.ст., а від вивозу товарів – усього 33 млн. ф.ст., тобто суму меншу, ніж у 5 разів. З кінця XIX ст. експорт капіталу став відігравати в Англії більш важливу роль, ніж експорт товарів. Чим більше зростав вивіз капіталу, тим менше капіталу вкладалося в промисловість та сільське господарство країни, що зумовлювало все більше їх відставання від конкурентів.

Англійські підприємці будували нафтопереробні заводи в Голландії, сталеливарні заводи в Бельгії, Росії та інших країнах Європи, вкладали кошти у діамантові та золоті копальні півдня Африки. З кінця XIX ст. фінансові спекуляції, вивіз капіталу й експлуатація колоній, а не розвиток продуктивних сил самої Великобританії, стають основою могутності англійської буржуазії.

Зрушення у робітничому русі. Падіння темпів економічного розвитку відбилося на становищі робітничого класу Англії. Безробіття, важкі умови праці, низька оплата призвели до загального піднесення масового робітничого руху. Під його тиском уряди консерваторів та лібералів намагалися досягнути класового миру, піти на поступки вимогам пролетаріату. Уряд консерваторів на чолі з Дізраелі (1874-1880) впровадив 57-годинний робочий тиждень, закон про заборону праці дітям до 10 років, закон про охорону здоров'я та ін.

Правлячі кола підтримували філантропічні організації для допомоги робітникам: у 1878 р. була реорганізована на військовий лад і відповідно екіпірована Армія порятунку (виникла у 1865 p.). Її члени займалися облаштуванням притулків для бідних, боролися з алкоголізмом та іншими негативними явищами у середовищі трудового люду.

Ліберальний уряд Гладстона (1880-1885) продовжив політику поступок пролетаріату. Більш того, члени радикального крила партії, очолюваного мером Бірмінгема – фабрикантом Джозефом Чемберленом, пропагували ідею спільної боротьби підприємців та робітників проти аристократії. Сам він не допустив створення на власному підприємстві тред-юніону, однак виявляв турботу про покращення умов праці, санітарного стану цехів, освітлення робочих місць. На його фабриці діяли каса взаємодопомоги (скарбником був господар), безкоштовна бібліотека, клуб, вечірня школа, яка носила претензійну назву «робітничого інституту».

З 1885 р. виникають так звані нові тред-юніони. Вони об'єднують найбільш незахищені верстви людей праці – чорноробів, вуглекопів, докерів та інших робітників із випадковими заробітками, які не були, на відміну від кваліфікованих пролетарів, організовані у профспілки. Більшість нових тредів розпочинали свою діяльність із страйків. Визначною подією в історії робітничого руху став страйк лондонських докерів в серпні-вересні 1889 р. з вимогою встановлення фіксованої заробітної платні. З усіх куточків країни та навіть з далекої Австралії у фонд підтримки страйкуючих надходили грошові перекази. Постійно відбувалися мітинги та демонстрації на вулицях столиці. Докери досягли перемоги.

Піднесення робітничого руху призвело до посилення соціалістичної пропаганди. Найбільшої популярності у суспільстві набув поміркований різновид соціалізму – фабіанство (за ім'ям давньоримського полководця Фабія, який не наважувався вступати у вирішальні битви з противниками, а надавав перевагу тактиці вичікування). Фабіанське товариство виникло у столиці в 1884 р. і нараховувало наприкінці XIX ст. три тис. членів у Лондоні й біля 40 тис. у провінції. Серед його керівників були економісти – подружжя Сідней та Беатриса Вебб, письменник із світовим ім'ям Джордж Бернард Шоу. Вони вважали, що від капіталізму страждають однаковою мірою робітники й підприємці, а ворог у них спільний – лендлорди та власники великих монопольних об'єднань. Фабіанці виступали за викуп державою землі лендлордів, проти засилля монополій, за 8-годиниий робочий день, розширення виборчих прав трудящих, засуджували існуючу нерівність. Оскільки в цей період держава і місцеві органи влади (муніципалітети) почали прибирати під свій контроль ряд галузей господарства: пошту, залізниці, водо- й газопостачання міст, трамвайне сполучення, то фабіанці вважали усе це кроками до соціалістичного суспільства (звідси ще одна назва їхнього вчення – «муніципальний соціалізм»). Трудящі, на думку фабіанців, самі підуть працювати на муніципальні підприємства, приватний капітал залишиться без робітників і відімре.

Між тим, тривали страйки робітників, однак на цей раз перемогли підприємці. У 1900 р. одна залізнична компанія подала судовий позив на профспілки з вимогою відшкодування збитків, нанесених їй під час страйку залізничників у долині річки Тафф. Компанія виграла процес, створивши таким чином прецедент в юридичній практиці, тред-юніон змушений був виплатити 23 тис. ф.ст. Цей вирок означав, що трудящі по суті втратили право на страйк.

Робітники усе більше переконувалися в необхідності відстоювати свої права у парламенті через організацію власної партії. У лютому 1900 р. активісти Британського конгресу тред-юніонів заснували партію під назвою Комітет робітничого представництва (Labor Representation Committee). Однак вона відразу стала називатися робітничою, а в 1906 р. назва лейбористська (Labor Party) була прийнята офіційно.

Загострення ірландської проблеми. Більшість населення Ірландії – селяни, виступали за демократичне вирішення аграрного питання. Дрібному орендарю, внаслідок конкуренції дешевої імпортної аграрної продукції, все важче було сплачувати ренту, а затримка у виплатах призводила до примусового виселення з землі. В одному лише 1880 р. лендлорди виселили 2110 сімей. Зросла масова еміграція (у 1841 р. в Ірландії проживало 8, 2 млн. населення, а в 1891 р. в країні залишалося 4, 7 млн. осіб; усього за 50 років, з 1851 по 1901 p., за океан виїхало 72% її жителів).

Створена у 1879 р. Земельна ліга (Land League) на чолі з Майклом Девітом поставила за мету захист ірландських орендарів, обмеження прав лендлордів і перетворення фермерів у постійних користувачів землі на умовах «справедливої», поміркованої платні власникам. Лідер прихильників гомруля в парламенті Ч.Парнелл радив селянам чинити опір виселенню. Для організації боротьби йому надходили значні грошові перекази від ірландської діаспори США.

Земельна ліга нараховувала близько 250 тис. членів, її активісти проводили записи поведінки землевласників і суворо карали їх за антиірландські проступки. Капітан Бойкот, за вироком Ліги, залишився без прислуги та робітників. Йому не продавали жодних товарів у крамницях і він проживав наодинці у своєму будинку. Бойкот (його ім'ям стали називати такі методи боротьби) змушеній був переселитися до Англії. Мали місце знищення посівів, підпали господарств, каліцтво худоби.

Гомрулерів, з їхніми мирними методами боротьби, почали відтісняти радикали: в Ірландії лунали вибухи бомб, вчинялись вбивства на ґрунті аграрних конфліктів, замахи на представників адміністрації (в Дубліні були вбиті міністр у справах Ірландії та його помічник). За цих обставин Гладстон оголосив Земельну лігу поза законом, призупинив в Ірландії дію суду присяжних. Однак репресії не збили хвилю виступів. У пошуках виходу з кризи ліберали на чолі з Гладстоном вирішили піти на компроміс, уряд припинив репресії, ірландським фермерам пробачили борги.

Тактика поступок лібералів включала також розширення виборчого права. У грудні 1884 р. Гладстон провів третю виборчу реформу. Тепер виборче право розповсюджувалося на сільський пролетаріат й взагалі на робітників, які проживали поза межами міст. Виборче право отримали дрібні орендарі в Англії та Ірландії. Кількість виборців в результаті реформи збільшилася з 3 млн. 150 тисяч до 5 млн. 700 тисяч.

Боротьба між двома основними партіями Великобританії за голоси виборців загострилася. Так, на позачергових виборах на початку 1886 р. ліберальна партія отримала мінімальну перевагу над консерваторами. На остаточне рішення про формування уряду вплинули голоси депутатів-ірландців, які віддали їх лібералам на чолі з Гладстоном. Новий уряд (лютий-липень 1886 р.) підтримав ідею гомруля. Гладстон наполягав на тому, що надання Ірландії самостійного парламенту є кращим і справедливим засобом заспокоєння країни. Проти нього виступили як консерватори, так і колеги по партії: представники аристократії вігів та радикали, захисники імперії, очолювані Дж.Чемберленом.

Голосування з ірландського питання в червні 1886 р. було наповне драматизму. Проти гомруля разом з опозицією проголосувала також значна кількість депутатів-лібералів. З цього розколу розпочалася глибока криза ліберальної партії. Уніоністи (ті члени партії, які виступали за збереження унії з Ірландією) утворили нову фракцію парламенту, а у подальшому увійшли до партії консерваторів. У 1893 р. Гладстон вдруге вніс на розгляд парламенту білль про гомруль. На цей раз з незначною перевагою білль схвалила палата громад, однак, як і передбачалося, відхилила палата лордів. Прогресуюча сліпота змусила Гладстона у 1894 р. відійти від політики (через чотири роки він помер).

Таким чином, парламентські зусилля не принесли ірландцям бажаних результатів. Розчарування у політичних методах боротьби надало поштовх рухові за культурне та економічне відродження Ірландії. Докладалися зусилля для відновлення мови племені гелів, одного з кельтських племен, якою розмовляло стародавнє населення смарагдового острова. Молодий ірландець Артур Гріффіт почав проповідувати нову політику, яка стала відомою під назвою ІІІін фейн (ірландська – Sinn Fein), що означало «ми самі». Шинфейнери вважали збройне повстання на той час нереальним і пропонували боротьбу «прямої дії», своєрідної відмови від співробітництва з англійською владою. Пасивний опір носив мирний характер, він полягав в ігноруванні заходів, розпоряджень англійської адміністрації в Ірландії.

Політична боротьба наприкінці XIX – на початку XX ст. Наприкінці XIX – на початку XX ст. у Великобританії проводилися важливі реформи. У 1888 р. уряд консерваторів на чолі з новим лідером – лордом Солсбері (Б.Дізраелі помер у 1881 р.) провів реформу місцевого самоврядування, яка поділила країну на 122 округи. Замість старого аристократичного місцевого самоврядування, яке належало мировим суддям, обраним із землевласників, запроваджувалося нове: усі платники податків обирали ради графств. До компетенції останніх належали громадські установи, дороги, охорона здоров'я та інше. Радам дозволялося купувати землю для наділення наймитів дрібними ділянками. Впроваджувалося подальше удосконалення моделі держслужби, зокрема чиновникам заборонялася будь-яка політична діяльність, приналежність до партій та їх підтримка.

З 1895 р. консерватори виступали у союзі з ліберал-юніоністами. Цей блок протримався при владі 10 років. Уряд до липня 1902 р. очолював лорд Солсбері, а потім, до грудня 1905 р. Артур Бальфур. Погіршення становища Великобританії на світових риках підштовхнули частину консерваторів на чолі з міністром колоній в уряді Солсбері Дж.Чемберленом виступити за відмову від вільної торгівлі, за впровадження політики протекціонізму У 1901 р. вперше було запроваджене невелике мито на ввезений цукор та хліб, що було розцінене як поворот до протекціонізму. Курс щодо встановлення мита на предмети першої необхідності змушував підприємців підносити заробітну плату робітникам. Загострення суперечок у парламенті з питань митної політики викликали відставку ряду міністрів, Бальфур в грудні 1905 р. змушений був призначити парламентські вибори.

Ліберали, використовуючи розбіжності серед консерваторів, розгорнули енергійну боротьбу за збереження фритреда. Вони обіцяли, що політика вільної торгівлі забезпечить робітникам «дешевий хліб». Вибори, які відбулися на початку 1906 р., відзначилися не лише перемогою лібералів, а й значним успіхом лейбористської партії. Лейбористи отримали 26 місць і стали третьою партією англійського парламенту. У тому ж 1906 р. ліберали провели через парламент Закон про трудові конфлікти, який відновив право робітників на страйк і скасував прецедент у справі залізничників Таффської долини. Через два роки парламент схвалив закон про пенсії для громадян, які досягли 70-річного віку й мали не більше 26 ф.ст. річного прибутку. Пенсію отримали близько мільйона чоловік. Тоді ж законом встановлювався 8-годинний робочий день для вуглекопів. У 1911 р. було впроваджено соціальне страхування через хворобу, інвалідність та, що було особливо важливим, по безробіттю. Фонди для страхування надходили з трьох джерел: державні асигнування, внески самих робітників та внески підприємців. Всі ці заходи суттєво підняли рівень життя пролетаріату. Вони стали результатом його успішної боротьби за свої права і поступок буржуазії, яка розуміла, що шлях усунення революційної небезпеки – в скороченні масштабів економічної нерівності між верствами населення.

Значний вплив на законотворчість лібералів мала діяльність Девіда Ллойд-Джорджа. У 1909 р. він як міністр казначейства запропонував на розгляд парламенту проект бюджету, в якому фінансування соціальних програм покривалося за рахунок збільшення податків на власників землі. У палаті громад, де ліберали мали більшість, білль пройшов, але палата лордів відмовилась його схвалити. Цей конфлікт висунув на перший план політичної боротьби проблему чергової парламентської реформи: спадкова верхня палата лордів дозволяла собі відкидати законопроекти, схвалені нижньою палатою, яка обиралася усім народом.

Уряд лібералів на чолі з Г.Асквітом (1908-1915) вніс на розгляд парламенту білль, який передбачав суттєве скорочення повноважень лордів: по-перше, усі питання щодо бюджету не підлягали компетенції палати лордів; по-друге, решту законопроектів верхня палата мала право відхиляти двічі, однак якщо нижня палата утретє ухвалювала законопроект, він більше не підлягав розгляду лордів і ставав законом. Крім того, білль скорочував термін повноважень палати громад замість 7-річного – 5-річним.

Верхня палата і партія консерваторів відчайдушно чинили опір прийняттю білля. Це привело до нових виборів у грудні 1910 p., однак не змінило співвідношення сил у палаті громад. У тому ж році помер король Едуард VII (1901-1910), його спадкоємцем став син – Георг V (1910-1936). Тільки отримавши згоду нового короля доповнити палату лордів прихильниками білля (тобто використавши той же метод, яким віги провели парламентську реформу 1832 p.), прем'єр-міністр Асквіт змусив палату лордів у травні 1911 р. затвердити закон, який обмежив повноваження верхньої палати. Це стало значною перемогою англійської демократії.

Для подальшої демократизації суспільства важливе значення мав рух за виборче право для жінок. Суфражистки (suffraqе – виборче право) на поч. XX ст. повели широку агітаційну кампанію, деякі з них навіть вдавалися до насильницьких дій (порушення роботи парламенту, напади на міністрів та ін.). Суфражисткам вдалося звернути увагу широкої громадськості на проблеми дискримінації за статтю. Уряд змушений був серйозно зайнятися цією проблемою.

Однак найбільш болючим питанням для правлячої верхівки залишалося ірландське. Ліберали відновили спроби провести білль про гомруль. Скориставшись обмеженням повноважень верхньої палати парламенту, уряд Г.Асквіта у 1912 р. знову виніс на розгляд парламенту цей білль. Палата лордів тепер була не в стані накласти вето на проект закону, однак мала право двічі його відхилити, чим і скористалася. Документ передбачав утворення в Ірландії двопалатного парламенту, до компетенції якого не входили: зовнішня політика й зовнішня торгівля, фінанси, військова справа та ін. Обговорення білля про гомруль викликало гостру політичну кризу. Посилаючись на те, що в Ольстері переважало англійське протестантське населення, яке не бажало підпадати під контроль ірландського католицького парламенту, лідери консерваторів відкрито підтримали заколот у Північній Ірландії. Коли в березні 1914 р. уряд спробував відправити в Ольстер війська, офіцери відмовилися виконати наказ. В обох частинах Ірландії гарячково готувалися до війни, формувалися корпуси волонтерів. Зіткнення між обома корпусами волонтерів і громадянську війну в Ірландії відвернула більш значна подія початок – Першої світової війни.

Зовнішня політика напередодні Першої світової війни. Із завершенням англо-бурської війни (1899-1902) зовнішня політика «блискучої ізоляції» Великобританії набула небезпечного для англійців характеру, коли суспільна думка у переважній більшості країн світу була вороже налаштована до Англії (велика цивілізована нація жорстокими методами підкорила таких же цивілізованих, але малочисельних бурів). Деякі представники урядових кіл, особливо Дж.Чемберлен, наполягали на пошуках сильних союзників.

Зміни у співвідношенні сил, які відбулися на зламі XIX-XX ст., висунули на перший план англо-німецьке економічне та військове суперництво, відсунувши на задній – боротьбу за колонії з Францією та Росією. Німеччина стала ініціатором утворення агресивного військового блоку – Троїстого союзу з Австро-Угорщиною та Італією. Троїстий пакт спрямовувався, у першу чергу, проти Франції та Росії, які у відповідь уклали між собою союз. Зростання англо-німецьких антагонізмів та невдалі спроби британської дипломатії в 1898-1901 pp. досягти компромісної угоди з Берліном змусили Лондон шукати собі інших союзними у Європі. У 1904 р. після тривалої підготовки, дипломатичного зондажу і переговорів був підписаний договір між Англією та Францією, названий Антантою (від франц. – Entente cordіale, сердечна згода). Формально мова не йшла про Німеччину: англійці погодилися надати французам свободу дій у Марокко, а ті визнали британську окупацію Єгипту та Судану; поділялися сфери впливу також у Сіамі (Таїланд). Оскільки Франція була у союзі з Росією, договір 1904 р. відкривав шлях до перетворення Антанти у союз трьох держав. У 1907 р. Англія та Росія підписали договір, який врегулював відносини між ними на Середньому Сході, й таким чином Антанта розширилася.

В Антанті, на відміну від Троїстого союзу, не всі учасники мали визначені військові плани. Так, Лондон, незважаючи на контакти між англійським та французьким генштабами і військово-морським командуванням, уникав військових зобов'язань. Англія бачила себе арбітром між ворогуючими угрупованнями. На початку 1912 р. у Берліні побував військовий міністр лорд Холден. Його місія завершилася безрезультатно: німці не погодилися припинити будівництво нових військових кораблів, що послаблювало панування Великобританії на морі, а англійці, у свою чергу, не захотіли давати обіцянку зберігати нейтралітет у майбутній війні. Місія лорда Холдена продемонструвала пацифістські зусилля Лондона (відповідальність за гонку озброєнь лягала на Берлін), а у німецького уряду зміцнилися сподівання, що у випадку війни з Францією та Росією, Англія все ж залишиться осторонь.

Сподівання ці виявилися марними, вже у лютому 1913 р. Англія та Франція узгодили спільні дії на випадок виникнення війни. Англія взяла на себе зобов'язання щодо боротьби з німецьким флотом у Північному морі, французький флот – захист англійських інтересів у Середземному морі. Почалася концентрація британського флоту у Північному морі, у свою чергу майже усі сили французького флоту зосередилися на базах Середземного моря. Новою угодою (серпень 1914 р.) Англія надала можливість французам користуватися своїми базами у Гібралтарі та Ла-Валлеті (о. Мальта). Із наближенням війни Великобританія суттєво підвищила видатки на флот та армію (зросли у три рази в 1904-1914 роках), побудувала нові та реконструювала старі морські бази, створила Комітет Оборони Імперії. Країна поділялася на військові округи, у яких проходили підготовку резервісти, формувалася експедиційна армія.

Англія у роки Першої світової війни. Ініціативу у розв'язанні світового конфлікту взяли на себе держави Троїстого союзу. 28 липня 1914 р. Австро-Угорщина оголосила війну Сербії і направила проти неї свою армію. 1 серпня Німеччина вступила у війну проти Росії, а через два дні – проти Франції. 3 серпня Німеччина порушила нейтралітет Бельгії, намагаючись через її територію захопити Францію. Це дало привід вступити у війну Великобританії. З метою захисту прав маленької Бельгії, англійський уряд в ніч з 4 на 5 серпня оголосив війну Німеччині.

На початку війни Великобританія мала 250 тис. солдатів, більшість з яких перебували у колоніях. На Західний фронт у Європу переправився стотисячний експедиційний корпус, очолюваний фельдмаршалом Джоном Френчем. Англійці пліч-о-пліч з французами взяли участь у великій битві на річці Марні (вересень 1914 р.), у результаті якої були зірвані німецькі плани «блискавичної» війни. Західний фронт стабілізувався, противники перейшли до довготривалої окопної війни на взаємне виснаження сторін. Відбувалося подальше збільшення англійської армії на континенті: у 1916 р. вона вже нараховувала близько 1 млн. солдатів. Британські війська активно діяли на інших театрах війни, зокрема, атакували турецько-німецькі з'єднання в Іраку, Палестині, Сирії, відбили напад на Суецький канал. У лютому – березні 1915 р. британсько-французька ескадра провела Дарданелльську операцію, у ході якої висадила десант й спробувала оволодіти Константинополем з моря та суходолу, однак зазнала невдачі.

Найбільший внесок Великобританії у бойові дії союзників буй на морях та океанах. Могутній англійський флот відрізав Німеччину від усіх баз, колоній, підвозу продуктів харчування, сировини з моря. 31 травня – 1 червня 1916 р. Головні військово-морські сили Великобританії (Гранд-Фліт) під командуванням адмірала Джона Джелліко в районі Ютландського півострова зірвали спробу німецького флоту переломити хід війни на морі. На той час це була найбільша в історії морська битва.

Німеччина, враховуючи перевагу британського надводного флоту, вдалася з 1915 р. до тотальної підводної війни. Її підводні човни, незважаючи на протести нейтральних країн та обурення світової громадськості, нападали на торговельні судна, пасажирські пароплави. З кожних чотирьох кораблів, які виходили з англійських портів, поверталися лише три. Особливо вразило світову громадськість німецьке торпедування 7 травня 1915 р. біля берегів Ірландії трансатлантичного лайнера «Лузітанія», який плив майже з двома тисячами пасажирів із США до Англії. Уряд США (на борту лайнера перебувало чимало американців) заявив рішучий протест проти дій Німеччини.

В січні 1917 р. Німеччина офіційно оголосила про те, що нападам підводних човнів будуть піддані судна нейтральних країн у визначених акваторіях. Таким шляхом вона намагалася перекрити постачання продуктів харчування до Англії, розладнати світові транспортні морські комунікації. Англійці вдалися до військового конвоювання своїх пароплавів, чим значно послабили ефективність нападів підводних човнів противника. Підводна війна Німеччини, певною мірою, схилила уряд США втрутитися у війну на боці Антанти. Вступ у квітні 1917 р. у війну США з їхніми величезними ресурсами та свіжими силами визначив поразку знесиленого у боротьбі на два європейські фронти німецько-австрійського блоку.

Протягом березня-квітня 1918 р. Німеччина, використовуючи вихід з війни більшовицької Росії, повела рішучий наступ на Західному фронті, однак зазнала поразки (друга битва на Марні). На початку серпня війська Антанти прорвали фронт, становище противника стало безнадійним. 11 листопада 1918 р. німецька делегація змушена була підписати акт перемир'я. За його умовами, Німеччина повинна була залишити усі захоплені нею території на Заході, а її армія відійти за р. Рейн. Із Східної Європи вона відводила свої війська по мірі прибуття туди військ Антанти. Усі військовополонені та усе військове майно передавалися переможцям.

У роки війни все внутрішнє життя Великобританії було підппрядковано потребами армії та флоту. Із вступом країни у війну уряд лібералів домігся від парламенту надзвичайних повноважень. У травні 1915 р. уряд Великобританії став коаліційним, його знову очолив Г.Асквіт, але туди, окрім лібералів, увійшли вісім консерваторів та лідер парламентської лейбористської фракції Артур Гендерсон. Керівництво промисловістю, яка виконувала замовлення військових відомств, перейшло до міністерства озброєнь на чолі з Д.Ллойд-Джорджем. Схвалений парламентом закон «Про захист королівства» передбачав запровадження державного контролю над виробництвом, транспортом, пресою, заборону страйків тощо. Усі ці заходи дозволили вже влітку 1916 р. подвоїти випуск окремих видів зброї. У травні 1916 р. у країні була запроваджена обов'язкова військова повинність. Більше 6 млн. чоловіків стали до лав Збройних сил. Місце мобілізованих до армії робітників займали жінки, вихідці із середніх класів. В 1918 р. перед завершенням війни жінкам було надано виборче право. Наприкінці війни сталася ще одна важлива подія в історії країни. Король Великобританії Георг V, онук королеви Вікторії (ганноверська династія) та принца-консорта (consort – чоловік королеви) Альберта, представника дому Сакс-Кобург-Гот, підтримуючи антинімецькі настрої народних мас, оголосив про зміну назви династії з 1901 р. (з часу сходження на престол свого батька – короля Едуарда VІІ) на Віндзорську.

Уведення обов'язкової військової повинності було негативно зустрінуте населенням Ірландії, яке й надалі виборювало незалежність. В 1916 р. на пасхальному тижні вибухнуло повстання в Дубліні, і була проголошена Ірландська республіка. Після кількох днів боротьби англійці його жорстоко придушили. Відповідно до законів воєнного часу, влада розстріляла декількох активних учасників разом з керівником повстання поетом Джеймсом Коннолі.

Повстання в Ірландії, поширення антивоєнних настроїв у суспільстві, значні втрати англійців у війні винесли на порядок денний питання про заміну Г.Асквіта, на якого покладали відповідальність за невдачі, новим енергійним і рішучим прем'єром. Чергова реорганізація уряду у грудні 1916 р. призвела до призначення прем'єр-міністром Д.Ллойд-Джорджа (він займав тверду позицію – «війна до переможного кінця») і окреслила кризу ліберальної партії. Асквіт разом з великою групою своїх прихильників не підтримав новий уряд, очолюваний колегою по партії. Вирішальне слово в уряді належало військовому комітету з 5 осіб: Д.Ллойд-Джорджу, лейбористу А.Гендерсону, лідеру консерваторів Ендрю Бонар Лоу, та його однопартійцям - лорду Мілнеру та лорду Керзону. Новий уряд узяв під суворий контроль політичне та господарське життя країни. Посилилась цензура на антивоєнні матеріали в пресі, контроль над випуском промислової продукції, було створено єдине командування союзних армій на заході. З урядом Ллойд-Джорджа Великобританія зустріла перемогу у Першій світовій війні.

^[1] 1 акр (англ, - acre) – одиниця площі в англійській системі мір, дорівнює 4046, 86 квадратних метрів.