Студопедия

Главная страница Случайная страница

КАТЕГОРИИ:

АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатикаИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторикаСоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансыХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника






Казахстан.




Країни пострадянського простору на сучасному етапі розвитку

Росія.

а) внутрішня політика;

Історичний парадокс полягає також у тому, що сама "метрополія", якщо Радянський Союз розглядати як імперію, виступила ініціатором її руйнування. І вільні демократичні парламентські вибори у Росії — Російській Радянській Соціалістичній Федеративній Республіці - відбулися у 1989 р. Однак вони проходили за умов однопартійної системи, коли досить сильні позиції ще зберігала КПРС. Кроком уперед до демократичного устрою стало запровадження в РРСФР З'їзду народних депутатів. На межі 80-х і 90-х рр. у Росії відбулася ліберально-демократична і водночас антикомуністична революція яка здійснилася за підтримки суспільства ненасильницьким шляхом, в основному за допомогою виборчих бюлетенів. Ідей-но-політичним авангардом цієї революції виступили радикали. У 1989 р. вони створили Міжрегіональну депутатську групу, у 1990 р. — рух "Демократична Росія". В той час діяли 3 активні громадські групи:

- відносно невелика група дисидентів на чолі з академіком Андрієм Сахаровим;

- велика частина наукової і творчої інтелігенції, ядро якої становили шістдесятники;

- частина радянсько-партійного істеблішменту на чолі з Б. Єльциним (у 1990 р. вийшов зі складу КПРС).

29 травня 1990 р. І з'їзд народних депутатів РФ обрав Б. Єльцина Головою Верховної Ради РРСФР. Його І заступником став Руслан Хасбулатов. Визначена Б. Єльциним і його однодумцями стратегія утвердження та розширення суверенітету Росії шляхом радикального скорочення повноважень уряду СРСР стала головною силою, що розхитувала союзну державу. В тексті Декларації містилися положення, які не тільки суперечили Конституції СРСР, а й ставили під сумнів саму можливість існування Радянського Союзу. Саме російська Декларація про суверенітет, схвалена 12 червня 1990 р., оформила процес "параду суверенітетів" союзних республік. Остаточно доля Союзу була вирішена 8 грудня 1991 р. на зустрічі у Біловезькій Пущі, коли Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич підписали договір про утворення Співдружності Незалежних Держав.

12 червня 1991 р. відбулися прямі президентські вибори в Росії. Претендентами виступили Б. Єльцин, Микола Рижков (ставленик ЦК КПРС) і лідер Ліберально-демократичної партії Володимир Жириновський. Вже у І турі з 57,3 % голосів виборців перемогу одержав Б. Єльцин. Приймаючи присягу, обіцяв "мирний, правовий, демократичний шлях перетворень". Він зосередив усю повноту влади у країні, радикали на чолі з Б.Є. почали форсований перехід до ринку: запустили реформи: лібералізацію внутр. та зовн. торгівлі, вільне ціноутворення (відмову від адміністр. регулювання цін), масову приватизацію. Авторами програми ліберальних економ.ї трансформацій виступили члени нового уряду Єгор Гайдар, Анатолій Чубайс, Геннадій Бурбуліс та ін. Вони вважали, що потрібно мінімізувати втручання держави в економіку. її варто "лікувати шокотерапією: нерентабельні підприємства збанкрутують, а ті, які витримають це, випускатимуть конкурентоспроможну продукцію. "Шокотерапія" могла "вилікувати" і людей, налаштувати їх на виживання власними силами у нових умовах, не сподіваючись на опікування державою. 1 січня 1992 р. ціни на більшість товарів і продуктів були відпущені. їх зростання було катастрофічним: тільки протягом того самого року ціни збільшилися у 36 разів. Усі заощадження людей миттєво знецінилися. Переважна більшість населення опинилася за межею бідності і шукала способи виходу з неї.



29 січня 1992 р. набув чинності указ президента "Про свободу торгівлі", згідно з яким російські громадяни могли займатися підприємництвом у сфері торгівлі. Маса людей кинулася вести торгово-посередницьку діяльність. Проте збільшення торгово-посередницьких операцій відбувалося на тлі падіння обсягів промислового виробництва.

Лібералізація цін потягла за собою різке зростання тарифів на перевезення, цін на енергію, сировину. Почалося скорочення попиту на багато товарів і видів продукції. Спостерігалося значне падіння виробництва 55 %, а скорочення ВВП — приблизно 45 %. Загроза банкрутства постала перед цілими галузями. В особливо важкому становищі перебував військово-промисловий комплекс. У с/г через дорожнечу палива, техніки, хімікатів зросли ціни на продукцію. Фермерський рух наштовхнувся на опір як "червоних баронів" - голів колгоспів, так і самих селян, які не могли припустити, щоби хто-небудь жив краще, ніж вони. Російські сільгосппродукти стали дорожчі ніж імпортні. Ринок заповнювали імпортні товари, а власне господарство набувало все більше паливно-сировинного характеру. Не виправдалися сподівання на фінансову підтримку Зх. Замість обіцяних 24 млрд. дол. Росія одержала в 2 р. менше у вигляді кредитів на закупівлю продовольства у тих самих західних країн. Іноземні товари потекли до Росії, що означало початок її активного входження у світове економічне співтовариство. Проте країна стала майже виключно постачальницею нафти, газу, металів, лісу, які тільки і були конкурентоспроможні у глобальній економіці.



Приватизація держ. підприємств. Формальна схема відповідала принципам "народної приватизації". У 1992 р. громадяни Росії, які досягли певного віку, одержали по одному приватизаційному ваучеру вартістю 10 тис. руб., що давав право на придбання акцій підприємств, а держ. підприємства перетворювалися на акціонерні товариства. По всій країні ств. чекові інвестиційні фонди, завданням яких було накопичення коштів населення і забезпечення інвестицій у виробництво. Проте у зв'язку з інфляцією ваучери швидко знецінилися. Фонди оголосили себе банкротами і зникли. Підприємства, в котрі вкладалися ваучери, вважали збитковими і вони не приносили прибутків акціонерам. Люди за безцінь віддавали їх різним махінаторам. Вуличні маклери обмінювали їх на пляшку горілки. В результаті більша частина приватизаційних чеків опинилася в руках керівництва та його оточення. Для переважної більшості населення "народна приватизація" закінчилася нічим. У квітні-травні 1992 р. страйкували або загрожували страйками авіадиспетчери, залізничники, шахтарі, вчителі й лікарі. Влітку 1992 р. уряд здійснив широку грошову емісію та надав підприємствам значні кредити, що різко збільшило інфляцію й уповільнило темпи економ. перетворень.

У грудні 1992 р. під тиском VII з'їзду народних депутатів Росії у відставку відправили уряд Є. Гайдара. Посаду нового пр.-міністра зайняв Віктор Черномирдін (колишній керівник нафтової і газової промисловості СРСР). Новий уряд при збереженні загального напряму руху в бік ринкових відносин зробив ставку на підтримку держ. підприємств, тобто головною рисою його економічної політики став протекціонізм.

Уряд гостро потребував "живих грошей", і тому замість ваучерної форми приватизації держ. власності він вдався до заставних аукціонів. Уряд передавав пакет акцій за заниженою вартістю у заставу, як правило, великому комерційному банкові. В разі неповернення державою боргу, що часто спостерігалося, банк ставав повноправним власником не тільки акцій, а й усього підприємства. 1992-1999 рр. держава віддала у приватну власність 133 200 підприємств і отримала за це 9 млрд. 250 млн. дол. Приватизувати морський порт за ринковою ціною трикімнатної квартири було звичайною справою. Фактично відбулося безкоштовне розподілення держ. майна. Власниками держ. власності стали "червоні директори", держ. чиновники вищої ланки, рос. й іноз. фінансові корпорації, спритні фінансові спекулянти, кримінально-тіньові структури.

Гострою проблемою був дефіцит бюджету. Щоб підтримати хоча б на попередньому рівні фінансування соц. сфери, охорони здоров'я, освіти, культури, доводилося збільшувати дефіцит. Нездатність уряду покривати свої витрати з податкових надходжень змушувала його збільшувати зовн. і внутр. запозичення. Практично вся емісія Мін-ва фінансів складалася із держ. казначейських зобов'язань (ДКЗ) під 120 % річних. Але короткотермінові цінні папери потребували постійного оновлення замість погашених. Потрібно було все більше грошей для погашення відсотків. Висока прибутковість ДКЗ відтягувала гроші з реальної економіки і призводила до подальшого падіння інвестиційної діяльності. Курс рубля був завищений і не відповідало низькій ефективності рос. економіки.

У березні 1998 р. В. Черномирдіна відправили з посади пр.-м у відставку. 24 квітня новим головою уряду став 35-річний мін. палива та енергетики Сергій Кирієнко. На молодого прем'єра покладали великі сподівання, проте до середини 1998 р. прибутків, які держава одержувала від розміщення нових ДКЗ, не вистачало навіть для виплат з раніше розміщених паперів, сталася грандіозна криза. Піраміда ДКЗ надавала можливість певний час під високі відсотки отримувати величезні запозичення і затикати бюджетні дірки. Але вона зруйнувала бюджет непосильними відсотковими виплатами. 17 серпня 1998 р. уряд і Центробанк Росії оголосили спільну заяву про односторонню відмову від обслуговування держ. короткотермінових облігацій і припинення торгівлі ними, а також про розширення меж валютного коридору. Це була девальвація, про неможливість якої ще 14 серпня запевняв сам президент. Оголошено мораторій на повернення іноземних кредитів як державою, так і комерційними банками. Російським власникам цінних паперів обіцяли, що ДКЗ "реструктурують", тобто не виплатять за ними гроші в термін, а обміняють на ін. цінні папери за тією самою ціною і погасять через 5 років, але цього не сталося.

У зв'язку з тим, що кілька місяців не виплачували заробітної плати, в країні відбувалися масові страйки шахтарів. Вони перекривали залізниці, стояли із транспарантами "Ми хочемо їсти!". їхній досвід перейняли й ін. Почалася "рейкова війна". З червня до жовтня шахтарі пікетували Білий дім із вимогами відставки уряду та президента. Наслідком економічної кризи стала глибока політична криза. 23 серпня С. Кирієнка та членів його уряду було відправлено у відставку. Почалася боротьба стосовно шляхів виходу із кризи. Місце пр.-м. посів Є. Примаков - прихильник жорсткої державності, проте вже у травні 1999 р. Б. Єльцин відправив і його у відставку, звинувативши у тому, що "в економіці ми, як і раніше, тупцюємо на місці". Новим головою кабміну став Сергій Степашин, а у серпні 1999 р. його змінив Володимир Путін.

Після дефолту 1998 р. у економіці намітився підйом, і в наступні роки економічна ситуація продовжувала поліпшуватися. Благотворним фактором, що сприяв наповненню бюджету, стали високі світові ціни на нафту.

Політ. боротьба. Б. Єльцин ств. президентські структури - Раду безпеки і Президентську раду, запровадив посаду Держ. секретаря. На місцях вводився інститут представників президента, які виконували владні повноваження в обхід місц. рад. Безпосередньо президент формував уряд, управління здійсн. на основі його указів. Тобто утворилося двовладдя. У січні-лютому 1992 р. у Москві та ін. містах відбулися масові мітинги прибічників повернення до старих порядків. Критикував реформи Голова Верх. Ради РФ Р. Хасбулатов, потім до нього приєднався віце-президент Олександр Руцькой. У квітні 1992 р. на VI з'їзді народних депутатів РФ противники реформ консолідувалися і почався масований наступ на уряд. Центром опозиції стала Верховна Рада. У грудні 1992 р. на VII з'їзді народних депутатів РФ був досягнутий компроміс. Б. Єльцин відправив у відставку Є. Гайдара і призначив прем'єром В. Черномирдіна. А з'їзд пішов на зустріч президенту, погодившись на проведення 11 квітня 1993 р. референдуму, на якому мали вирішити суперечку між двома гілками влади, і заморозив введення в дію поправок до конституції, що мало обмежити президентські повноваження. Проте ЛПІЇІ позачерговий з'їзд народних депутатів, що проходив 10—13 березня 1993 р., скасував рішення про проведення референдуму. У відповідь 20 березня Б. Єльцин звернувся до громадян Росії із заявою про запровадження в країні президентського правління до прийняття нової конституції. 22 березня 1993 р. Конституційний Суд визнав дії президента такими, що суперечили 9 статтям чинної конституції. 26 березня зібрався позачерговий IX з'їзд, який назвав дії президента спробою держ. перевороту, що за конституцією мало відсторонити його від влади. Проте цього не відбулося, оскільки необхідної кількості голосів за таке рішення депутатам набрати не вдалося.

Криза влади закінчилася черговим компромісом. Президент відмовився від свого звернення. З'їзд погодився на проведення референдуму 25 квітня, на який винесли 4 питання: чи довіряєте президентові БЄ? чи схвалюєте соціальну політику президента з 1992 р.? чи вважаєте необхідним проведення дотермінових виборів президента? чи вважаєте необхідним проведення дотермінових виборів народних депутатів? 58 % учасників референдуму підтримали президента і його політику

21 вересня 1993 р. Б. Єльцин оприлюднив указ "Про поетапну конституційну реформу в РФ" № 1400: оголошувався розпуск з'їзду народних депутатів і Верх. Ради, ліквідація всієї системи Рад і проведення виборів у новий законод. орган влади - Федеральні збори. Р. Хасбулатов оцінив дії Б. Єльцина як держ. переворот, і вже організовав оборону парламенту. Конституційний Суд визнав дії президента позаконституційними і такими, що дають підставу для усунення його з посади. Верховна Рада, керуючись ст. 121 (п. 6) Конституції 1978 р. прийняла постанову "Про припинення повноважень президента". Військ. зіткнення прибічників ВР і президента 3-4 жовтня 1993 р. Білий дім, обстріляли кумулятивними снарядами. Білий дім пав.

Президент підписав указ про проведення виборів до нового законодавчого органу - Федеральних зборів, що мали складатися з 2 палат - Ради Федерації і Держ. Думи. 22 жовтня президент підписав указ "Про основні начала організації держ. влади у суб'єктах РФ": оголошувалися вибори до представницьких органів влади в регіонах у період з грудня 1993 р. до березня 1994 р. 26 жовтня 1993 р. указом "Про реформу місцевого самоврядування в РФ" діяльність місцевих рад припинялася. їх функції передавалися головам місцевої адміністрації. є

12 грудня 1993 р. на референдумі 58,4 % учасників голосування (32,3 % загальної чисельності виборців РФ) підтримали президентський проект конституції: змішана, президентсько-парламентська республіка. Одночасно з референдумом відбулися вибори до Держ. Думи. її права були значно урізані, порівняно з повноваженнями розпущеної ВР: депутати втратили право контролю над діяльністю адміністр. органів (право депутатського запиту). Після цих виборів провели вибори до місцевих Дум, ств. замість розпущених Рад.

1994-1996 рр. відбулося оформлення ельцинського політичного режиму, авторитарного за суттю: президент на федеральному рівні, губернатори на регіональному, мери на місцевому формували владну вертикаль на основі патронально-клієнтарних взаємовідносин. Доступ до нової політичної еліти ставав все більш закритим. На федеральному рівні особливого значення набув такий позаконституційний механізм, як Адміністрація президента, яка піднеслася і над урядом, і над Федеральними зборами.

1997-1998 рр. політологи і журналісти заговорили про появу в країні олігархів та олігархії (людей, які після присвоєння величезної екон. влади висунули претензії на владу політичну). У той самий період громадськості стало відомо про існування у Росії "сім'ї", до якої разом із найближчими родичами Б. Єльцина входили найвпливовіші олігархи і яку, з точки зору владних можливостей, стала російським інститутом № 1.

У1996 р. відбулися вибори президента. У лютому-квітні 1996 р. рейтинг президента перебував на дуже низькому рівні й у кілька разів поступався рейтингу комуніста - Геннадія Зюганова. Проте БЄ за підтримки своєї команди, а також завдяки адміністр. ресурсові, фінансуванню з боку олігархів, а також особистій активності зміг змінити тенденцію. Він виступив із низкою ініціатив, спрямованих на завоювання симпатій на свій бік, наприклад пообіцяв підвищити пенсії та врегулювати конфлікт у Чечні. Б. Єльцин, незважаючи на погіршення стану здоров'я, проводив численні зустрічі з виборцями, на яких навіть пускався у запальні танці, аби продемонструвати свою енергію. Особливу ставку робили на молодь, для якої влаштовували безкоштовні концерти зірок шоу-бізнесу та ін. заходи. Головним гаслом стало: "Голосуй, або програєш!" (Малося на увазі повернення комуністичного режиму) Відторгнення минулого виявилося для більшості населення сильнішим, ніж незадоволення сьогоденням.

Падав престиж президента. Його адміністрація розрослася до 7 тис. осіб і користувалася імунітетом від нагляду законодавчої влади. Це давало змогу президентові приховувати у надрах своєї адміністрації певні аспекти діяльності уряду. Почастішали кадрові перестановки. До того ж стан здоров'я президента був настільки поганий, що він здебільшого перебував не у робочому кабінеті, а на лікуванні, де "працював з паперами". Не допоміг і відділ "X" при адміністрації, який складав астрологічні прогнози для всього президентського штату, на що щорічно витрачали понад 1 млрд. руб.

15 травня 1999 р. вперше за історію Росії Держ. Дума розглянула питання про дотермінове припинення повноважень президента. Згідно з Конституцією РФ для цього потрібно було набрати не менше 2/3 голосів. Процедура імпічменту ініційована на підставі 5 звинувачень на адресу Б. Єльцина: розвал СРСР; трагічні події осені 1993 р.; розв'язування війни у Чечні; розвал армії; геноцид рос. народу. На жодне зі звинувачень у Держ. Думі не набралося необхідних 300 голосів. Помер він 24 квітня 2007 р.

31 грудня 1999р. він несподівано для всіх у телевізійному зверненні до співгромадян заявив про свою добровільну відставку і передачу президентських повноважень голові уряду В. Путіну, якого ще у серпні назвав своїм наступником. Він як пр.-м. став популярним серед населення. Його І акцією було жорстке придушення широкомасштабного вторгнення чеченських бойовиків на територію Дагестану. Він активно використовував ЗМІ для ств. іміджу молодого, енергійного, компетентного, раціонального і рішучого політика. У вересні 1999 р. рейтинг його популярності перевищував 70 %, на такому рівні з невеликими коливаннями він залишався весь час його перебування на президентській посаді. 26 березня 2000 р. на дотермінових президентських виборах, у яких брали участь 11 рос. політиків, вже у І турі переміг В. Путін з 52,9 % голосів виборців проти 29,2 % Г. Зюганова. 14 березня 2004 р. - його підтримали 71,31 % виборців, тоді як за головного конкурента, висуванця КПРФ, Михайла Харитонова - тільки 13,69.

Під час І терміну перебування на президентській посаді, В.П. показав, що не буде простим наступником Б.Є., і що його політика суттєво відрізнятиметься. З часом ці відмінності ставали все помітнішими. Протягом ІІ президентського терміну В.П. піддав єльцинську спадщину нищівній критиці. Зазначивши, що перехід до демократії і ринкової економіки на початку 90-х рр був "1 із найбільших досягнень нашої країни в XX ст.", він назвав неприйнятними ціну і негативні наслідки Єльцинської модернізації, серед них - масову злиденність, розклад державності, дефолт і фінансовий крах 1998 р., різко засудив "політичні спекуляції на природному прагненні людей до демократизації, серйозні прорахунки при проведенні екон. і соціальних реформ".

Путінська програма і практична діяльність мали три основні напрями:

1) реорганізація держави, що переслідувала мету зміцнення її центру, а також усієї вертикалі влади;

2) ств. нової диспозиції у взаємовідносинах між державою і бізнес-елітою, відсторонення "олігархів" від центрів політ. влади;

3) ліберально-ринкові нововведення в економічну та соціальну політику.

Політичні реформи. І, схвалена у 2000 р., створювала 7 федеральних округів, які виступали проміжними і водночас з'єднуючими ланками між центром і 89 регіонами Росії, що існували на той момент, коли В.П. зайняв посаду президента (до початку 2008 р. до складу РФ входили 21 республіка, 1 автономна область і 10 автономних округів, 6 країв, 49 областей і 2 міста федер. значення - Москва і Санкт-Петербург. З 1 січня 2008 р. припинили існування Усть-Ординський Бурятський автономний округ (його об'єднали з Іркутською областю), а зі березня - Агінський Бурятський АО — разом із Читинською областю він утв. Забайкальський край). Федеральні округи – Центр., Пн-Зх, Пн.-кавказький, Приволзький, Уральський, Сибірський, Далекосхідний - за своїми кордонами збігалися з військ. округами. 5 із 7 повноважних представників президента у федеральних округах були генералами. Ідея полягала у тому, щоб приборкати "феодальну вольницю" у регіонах, привести дії та постанови їхніх влад у відповідність до заг. федерального законодавства і політики. У випадку значної екон. чи політ. кризи або сепаратистських хвилювань одночасно в декількох точках імперії, суб'єкти федерації мають шанси здобути самостійність. Аби застрахуватися здійснено перетворення, що значно обмежили самостійність суб'єктів федерації.

ІІ реформа 2000 р. - реорганізація Ради Федерації, верхньої палати Федер. Зборів також серйозно зменшила статус регіональних лідерів. Губернатори і голови регіональних законодавчих зборів, які були за статусом і членами верхньої палати ("сенаторами"), згідно з реформою, втратили місця у Раді Федерації. Замість них ці місця посіли рядові призначенці регіональних виконавчих і законодавчих органів. = зменшилися можливості впливу як регіон. лідерів на центр. владу, так і політичне значення самих регіонів. Для регіональних губернаторів ств. Державну раду - дорадчий орган, що мав давати стратегічні рекомендації для розробки нової законодавчої бази.

Політ. реформи 2001 р: новий федеральний закон про політичні партії, який змінив багатопартійну систему Росії, обмежив можливості ств. нових партій і за,суттю вигнав з політ. життя дрібні партії. Закон посилив контрольні ф-ї держави на виборах і побічно сприяв посиленню позицій партії влади - "Єдиної Росії". Вона перемогла на виборах до Держ. Думи 2003 і 2007 р. На останніх виборах прохідний бар'єр для партій було піднято до 7 % голосів усіх виборців.

Позначилася тенденція: важливі посади займали колишні або діючі військові.

2004 р. серпнень-вересень декілька терористичних актів, зокрема вибухи пасажирських літаків, підірваних жінками-смертницями, вибухи у московському метро, вибухи на зупинках міського транспорту і висадження у повітря військових транспортів і машин. 1 вересня 32 бойовики Ш. Басаєва з террор. організації "Ісламський батальйон шахидів Ріядус-Саліхїйн" захопили школу № 1 у місті Беслані у Пн. Осетії. Заручниками стали понад тисячу осіб. Нападники вимагали: вивести рос. війська з Чечні та звільнити з в'язниць бойовиків, затриманих за напад на Інгушетію влітку 2004 р. Під час штурму захопленої терористами школи загинуло понад 330 осіб, із них 160 дітей.

Президент заявив про потребу серйозних змін у держ. владі з метою ефективної протидії террорист. війні. Реформа передбачала 3 принципові заходи: 1) обрання губернаторів не на основі волевиявлення усіх виборців, а шляхом голосування законодавчих зборів території за кандидатурою, запропонованою президентом Росії; 2) запровадження пропорційної системи виборів до Держ. Думи за партійними списками замість колишньої змішаної системи; 3) надання кожному губернаторові І заступника - офіцера внутр. військ, у якого є необхідні для швидкого й ефект. реагування на всі акти тероризму сили і засоби усіх відомств, що розміщені на відповідній території.

В результаті політичних реформ рядових виборців позбавили права обирати верхню палату Федер. зборів, губернаторів, незалежних депутатів до Держ. Думи. В Росії з'явився термін "керована демократія".

ІІ напрям перетворень В. Путіна - відсторонення олігархів від політ. влади. І виявлення - навесні 2000 р., коли під удар потрапили Володимир Гусинський і Борис Березовський, а також медіа імперії, що їм належали. Генер. прокуратура висунула їм звинувачення пов'язані з шахрайством і злочинами, скоєними під час приватизації. Влітку - восени обидва олігархи виїхали з Росії. Влітку 2003 р. Ген. прокуратура порушила 7 карних справ проти керівництва нафтової компанії ЮКОС на чолі з М. Ходорковським, який виявляв намір активно займатися політикою. Після нетривалих виявів протесту бізнес-еліта під тиском президентських порад не втручатися не у свої справи швидко принишкла. Разом із тим процес зростання капіталів не припинився.

ІІІ напрям внутрішньої політики В. Путіна - ліберально-ринкові нововведення в екон. та соц. сферах. Вони поступово реалізовувалися протягом усього терміну президентства, проте наприкінці набули жорсткого характеру. Враховуючи ріст з 1999 р. ВВП успішно виплач. зовнішні борги, й підвищуються зарплата та пенсії, постійно знижувати інфляцію. У 2003 р. висунув завдання протягом 10 років подвоїти ВВП країни, а у 2004 р. заявив, що це можливо і потрібно зробити до 2010 р.

Реформа житлово-комунального господарства у 2003 р. - прийнято Житловий кодекс: скасовувалися федеральні стандарти граничної вартості комунальних послуг і максимальна частка сімейного прибутку, витраченого на їх сплату. Держава фактично звільнила себе від зобов'язань із забезпечення безкоштовним житлом соціально вразливих категорій громадян. Замість того було задекларовано програму іпотечного житла за зх. зразком, хоча в багатьох країнах Зх. Європи держава бере зобов'язання із забезпечення житлом родин із низькими статками. Влітку 2004 р. федеральний закон, що скасував практично всі пільги, якими до того користувалися понад 103 млн громадян Росії. Замість того запроваджувалися грошові компенсації. Однак вони надавалися тільки найбільш соціально вразливим категоріям пільговиків. Забезпечення деякими пільгами передавалося на розсуд місцевих влад, які на відміну від багатої Москви завжди мали і мають фінансові проблеми.

Демографічна загроза Росії полягає не тільки у зменшенні приросту населення, а також у тому, що вимирають насамперед слов'яни, а збільшується частка неслов'янського населення. Це при тому, що має місце гігантський демографічний вибух у сусідніх країнах, насамперед у Китаї. За умов дуже низької густоти населення за Уралом і постійної міграції населення зі східних регіонів до європейської частини федерації це посилює тиск демографічної небезпеки з боку КНР, де територія набагато менша, а кількість населення в десять разів більша. Усвідомлення загрози вимирання і загибелі Росії призвело до висунення "Демографічної доктрини Росії", висвітленої у виступах і діях В. Путіна. Крім заходів із підтримки сім'ї та заохочення рос. жіноцтва народжувати більше дітей, 22 червня 2006 р. він підписав закон про заходи залучення до країни "співвітчизників". Це люди, "які виховані у традиціях рос. культури, володіють рос. мовою і не бажають втрачати зв'язок із Росією". Йдеться про російськомовне населення колишніх радян.++ республік. Передбачається надати їм фінансову та організаційну допомогу в переїзді на постійне проживання до Росії. Проте не до Москви і Санкт-Петербурга, а до тих регіонів, що найбільше потерпають від демографічної кризи. Планується протягом найближчих років прийняти 300 тис. переселенців.

Національні проблеми.1 з передумов державного розпаду - міжетнічні конфлікти й осередки сепаратизму вздовж кордонів держави. Росія на сьогодні має декілька суб'єктів у прикордонній зоні, в яких головною причиною потенційної нестабільності є національний фактор. Це пн.-кавказькі республіки Дагестан, Чечня, Інгушетія, Пн. Осетія і Кабардино-Балкарія, сусідня Калмикія. У Сибіру, на кордоні з Китаєм, претендувати на незалежність може Тува, яка зберегла традиції державної незалежності й титульний етнос якої становить 3/4 населення.

Коли розвалився СРСР, здавалося, що розвалиться і Росія. Центральна влада намагалася зберегти цілісність країни. Вона згодна була піти на певні поступки, якщо це допоможе зменшити небезпеку відокремлення. Юридичним оформленням політ. компромісу став Федеративний договір, підписаний у Москві 31 березня 1992 р. Він розмежував предмети ведення між федеральним центром і органами влади суб'єктів федерації. Конституція РФ (12 грудня 1993), як і договір, ґрунтувалася на регіон.-політ. компромісі, проте містила деякі суперечності та незрозумілі моменти.

Наприкінці ІІ президентського терміну В. Путіна знайдено засіб залишити при владі всенародно визнаного керівника. За його підтримки пропрезидентська партія "Єдина Росія" як свого кандидата на наступних президентських виборах 2 березня 2008 р. висунула Дмитра Медведева. В рос. традиціях авторитаризму президент призначив свого наступника - людину, з якою пропрацював 17 років. Д.М. був керівником презид. адміністрації, І віце-прем'єром. Ставши кандидатом у президенти, запропонував В.П. в майбут. очолити уряд, що і сталося одразу після інавгурації.

7 травня 2008 р. відбулася інавгурація нового президента. Показовим є такий факт: після того, як Д. Медведєв дав присягу, І виступив не він, а В. Путін. Він звітував про успіхи і заявив, що головним завданням для нього на посту президента було "берегти Росію", і цьому правилу він слідуватиме "все життя", У промові Д. Медведев зауважив, що політ. курс буде продовжено. Головна мета – перетв. Росії на "найкращу державу в світі". Новий президент пообіцяв боротися за права людини, розвиток громадянських і економічних свобод, модернізацію промисловості та сільського господарства, створення бази для потужних інвестицій; фактично йшлося про те, що за правління В. Путіна занепало. Крім того, до основних завдань належали: підвищення рівня життя народу, боротьба проти корупції та правового нігілізму. Наступного дня другий президент Росії став її прем'єр-міністром.

б) зовнішня політика.Росія назавжди втратила союзників з Варшавського договору, а також прибалтійські республіки. Це практично відрізало її від торгових і військових портів Балтійського моря. Вихід зі складу імперії України, Білорусії та Молдови призвів до втрати Росією виходів до Європи. І якщо втрата Польщі, Угорщини, Чехословаччини та інших соціалістичних союзників дійсно зменшила екон. навантаження на імперію, то відхід Балтії, України, Білорусії та Молдови означав створення навколо Росії зони, яка за певних умов може трансформуватися у територію НАТО та ЄС, що вже відбулося у Прибалтиці. У такому випадку на зх. Росія межуватиме з НАТО та ЄС - новим утворенням із колосальним ресурсним і геопозиційним потенціалом, а на сх - з такими велетнями, як Китай, Японія та США. Тобто Росія, як і СРСР у XX ст., - серединна держава, оточена із заходу, сходу і півдня суперниками, що перевершують ЇЇ в ресурсному і геопозиційному планах.

Особливою проблемою для Росії є Чечня. Події 1991 р., пов'язані із серпневим путчем і дезінтеграцією СРСР, вплинули і на ситуацію у цьому регіоні. У серпні 1991 р. у Чечено-Інгуській республіці почалися масові мітинги і демонстрації з вимогою відставки Верховної Ради Чечено-Інгушетії. На початку вересня 1991 р. Виконавчий комітет Загальнонаціонального конгресу чеченського народу оголосив про повалення цієї Ради. Озброєні загони конгресу захопили будинки Ради Міністрів, радіо- та телецентрів. 15 вересня 1991 р. оголосили про вибори до нового парламенту. Чечено-Інгуська республіка була поділена на Чеченську та Інгуську республіки (остання увійшла до складу Росії). Обраний 27 жовтня 1991 р. президентом генерал Джохар Дудаєв проголосив створення незалежної Чеченської Республіки Ічкерія. Режим Д. Дудаєва почав швидко зміцнюватися у новоствореній республіці. Методи були різні, зокрема: напади на залізничний транспорт, врізання у нафтопровід Баку-Новоросійськ. З метою одержання необхідних коштів використовувалися фальшиві авізо. Із кінця 1991 р. у республіці почали формуватися власні регулярні військові частини. Економіка і соц. сфера перебували у глибокому занепаді. Авторитет Д. Дудаєва слабшав, водночас посилювалася опозиція його режиму. Федер. влада спробувала скористатися цим, підтримавши у Чечні ті політичні сили, які орієнтувалися на союз із РФ. 15 жовтня 1994 р. сили об'єднаної опозиції почали наступ на Грозний, взяли під контроль частину міста, проте, не отримавши підтримки населення, вже наступного дня відійшли. Друга спроба 26 жовтня захопити місто, спланована федеральним командуванням, теж виявилася невдалою. У полон потрапила велика група російських військовослужбовців. 30 листопада 1994 р. було видано указ президента Російської Федерації "Про заходи із відновлення конституційної законності і правопорядку на території Чеченської Республіки". Щоб його виконати, 11 грудня 1994 р. об'єднана група федеральних військ, в якій нараховувала 23,8 тис. осіб, перейшла кордон Чечні. Почалася повно масштабна війна. Сили Чечні на той момент становили приблизно 13 тис. вояків.

Головні сили Д. Дудаєва розміщувалися у Грозному (майже 10 тис. осіб). Бойові дії за місто розгорнулися 31 грудня 1994 р. До 1 лютого 1995 р. чисельність російських військ досягла 70,5 тис. осіб. Вони зламали опір чеченців і 22 лютого заволоділи містом. Протягом березня — червня федеральні війська вибили дудаєвців практично з усіх великих населених пунктів Чечні. Влітку 1995 р. відтиснені у гори формування Д. Дудаєва були на межі повного розгрому.

Проте у червні сталася подія, що різко змінила хід чеченської війни, 14 червня 1995 р. загін чеченських бойовиків, чисельністю приблизно 100 осіб, на чолі з Шамілем Басаєвим захопив невелике містечко Будьонівск у Ставропольському краї у 150 км від кордону з Чечнею. Бойовики оволоділи лікарнею, де утримували понад тисячу заручників (пацієнти, медичний персонал, мирні жителі міста). Дві спроби штурму будівлі лікарні 17 червня призвели до жертв серед заручників. Наступного дня прем'єр-міністр РФ В. Черномирдін, який почав переговори з Ш. Басаєвим, оголосив заяву урядові, в якій йшлося про те, що в обмін на звільнення заручників приймалися умови терористів. До них належали: припинення усіх бойових дій у Чечні; мирні переговори з представниками Д. Дудаєва; амністія усім бойовикам; особиста безпека терористів та пропуск їх до Чечні.

18 червня 1995 р. бойові операції у Чечні припинили. Проте складний переговорний процес, який почався у жовтні того самого року, був зірваний в результаті замаху на командувача російськими військами генерала А. Романова. Військові дії продовжилися. Війна виявила недостатню боєздатність російської армії і вимагала все більше коштів. Гинули люди з обох сторін. Для світової громадськості авторитет Росії падав. У січні 1996 р. зазнали провалу операції федеральних військ зі знешкодження бойовиків Салмана Радуєва у Кизлярі та Первомайську.

Напередодні президентських виборів 1996 р. Б. Єльцин здійснив одноденний візит до Грозного, де підписав указ про припинення військових дій, заявивши, що війна завершена і збройні сили сепаратистів розгромлені. Однак після виборів військові дії продовжилися. Водночас федеральна влада спільно 3 урядом Національного відродження Чечні, очолюваним Догу Завгаєвим, намагалася налагодити мирне життя у республіці, відтворити господарство. Проте промосковській владі не довіряло місцеве населення, а бойовики знищували російських військовиків поодинці.

У ніч з 21 на 22 квітня російською ракетою був убитий Д. Дудаєв. Однак його смерть не послабила рішучості його прихильників обстоювати незалежність Чечні. У серпні 1996 р. бойовики захопили Грозний. Спроби повернути місто призвели до численних втрат з боку російських сил. За таких умов Б. Єльцин вирішив розпочати мирні переговори, доручивши їх проведення секретареві Ради безпеки генералу О, Лебедю. В результаті переговорів 31 серпня 1996 р. у дагестанському місті Хасавюрт була підписана спільна Заява про припинення військових дій у Чечні. Перша чеченська війна закінчилася. До 1997 р. федеральні війська вивели з Чечні. "Договір про мир і принципи взаємовідносин між Російською Федерацією і Чеченською Республікою Ічкерія" був укладений у Москві 12 травня 1997 р. Він підтвердив зобов'язання сторін "назавжди відмовитися від застосування і погрози застосування сили при вирішенні будь-яких спірних питань" і "будувати свої відносини відповідно до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права".

Чеченські лідери розглядали цю угоду як фактичне визнання незалежності республіки. Після 1997 р. переговорний процес згорнули при тому, що статус Чеченської Республіки визначений не був. Тодішній її президент Аслан Масхадов почав здійснювати курс на досягнення реальної незалежності від Росії. Проте на початок 1998 р. його позиції послабли. В республіці діяли великі військові формування, йому не підконтрольні. Проти А. Масхадова виступила група впливових польових командирів, яка підтримувала ідею відтворення Імамату Чечні й Дагестану як ісламської держави. Власне, середньовічний шаріат оголосив себе втіленням свободи і прогресу.

2 серпня 1999 р. збройні формування Ш. Басаєва та Еміра аль-Хаттаба, чисельністю майже 2 тис. осіб, з території Чечні увірвалися у республіку Дагестан. Президент А. Масхадов заявив про непричетність і засудив акцію, однак не вдався до ефективних заходів відвернення вторгнення. До 10 серпня виявилося, що бойовики контролюють понад 10 дагестанських селищ. На захист своїх поселень виступило понад 5 тис. дагестанських добровольців. Розрахунки бойовиків на масову підтримку не виправдалися. За рішенням уряду РФ до Дагестану були відряджені федеральні військові підрозділи" які частково розсіяли, частково знищили чеченських бойовиків.

На територію Чечні ввели федер. війська. Приводом перенесення бойових дій сюди стали операції з боротьби з дагестанським десантом та террор. акти, що відбулися у самій Росії. У Москві, Волгодонську, а також Буй папську (Дагестан) сталися вибухи житлових будинків, у результаті яких загинули сотні людей. Почалася друга чеченська війна, що одержала офіційну назву "контртерористичної операції". У Чечні опір очолив президент А. Масхадов. Федер. сили захопили Грозний (7 лютого 2000 р.) та ін. населені пункти, до березня 2000 р. розбивши основні сили чеченців. Ті, хто залишився в живих, відступили у гори і перейшли до тактики запеклої партиз. війни й організації террор. актів як у Чечні, так і у самій Росії. Найбільш гучними акціями 2002 р. були захоплення заручників у москов. театральному центрі на Дубровці та висадження у повітря будинку уряду Чечні у Грозному.

"Антитерор. операція" вочевидь затягувалася. Акція у Чечні мала попередити інші суб'єкти федерації, що Кремль ніколи не дозволить їм вийти зі складу Росії. Процес врегулювання ситуації гальмував. У 2003 р. почався його новий етап. 23 березня відбувся референдум із проектів Конституції Чеченської Республіки і законів про вибори власного президента та парламенту. На референдум прийшло понад 80 % усього населення республіки. Абсолютна більшість підтримала обидва закони. 5 жовтня відбулися вибори президента, яким став А. Кадиров (82 % голосів "за"). Керівником уряду став його син Рамзан. Друга чеченська війна закінчилася.

У 2007 р. Р. Кадирова обрали президентом Чечні. Країна залишається суб'єктом РФ, а Р. Кадиров — ставлеником Кремля. Він сам каже, що є "піхотинцем Путіна". Проте попри демонстрацію лояльності, ще будучи главою уряду, він робив усе, аби зменшити у рідній республіці вплив федер. органів влади. З його приходом йде "чеченізація": влада робить ставку на етнічних чеченців в цілому і клан Кадирова зокрема. Поступово залишають республіку і федер. війська, передаючи контроль над районами підрозділам чеченського МВС і місцевим збройним формуванням, підконтрольним Р. Кадирову та його людям. За допомогою Кадирова-молодшого Кремль сподівається продовжити умиротворення неспокійної республіки та подальше формальне інкорпорування Чечні до складу Російської Федерації. При цьому не зважають, що встановлюється диктатура Р. Кадирова, продовжуються катування, страти без суду і слідства, викрадення людей. Цим займаються не тільки бойовики, а й співробітники підконтрольних президентові силових структур.

Російське суспільство стомилося від чеченського конфлікту, який сприймало важче, ніж "шокотерапію". Для російського вищого керівництва найважливішою є стабільність у Чечні та лояльність її президента. Він же висловлює готовність відмовитися від вимог особливого статусу своєї республіки в обмін на можливість одержувати значну частину прибутків від видобування та експорту чеченської нафти. Власне, саме навколо нафти обертається вся сучасна міжнародна політика.

Після закінчення "холодної війни" і краху СРСР Росія втратила не тільки значну територію, населення і потенціал, а й статус великої держави, який залишився тільки у США. Новому держ. утворенню потрібно було виробити нову концепцію зовн. політики. Росія взяла на себе зобов'язання за договорами, укладеними СРСР, почала формувати систему відносин із колишніми союзними республіками, визначила пріоритети у взаємовідносинах з іноз. державами за умов фактично 1-полюсного світу. За часів Б. Єльцина переважав певний романтизм у міжнародній політиці, коли рос. президент називав друзями президентів США, Німеччини, Франції та ін. країн. Керівники зовнішньополітичного відомства певний час перебували у стані проатлантичних ілюзій.

Проте з часом посилювалося усвідомлення національних інтересів і міцнішав прагматизм. Нині існує доктрина "оновлення величі та сили Росії", яка активно підтримується як керівництвом, так і широкими верствами населення. Особливо це позначилося у міжнародній політиці за часів президентства В. Путіна. Показовим став його виступ 10 лютого 2007 р. на 43-й мюнхенській конференції з безпеки. Рос. президент звинуватив США у нав'язуванні своєї волі ін. державам і назвав розширення НАТО на сх. шантажем Росії. Він піддав критиці 1-полярний "світ 1 хазяїна" і став на захист країн-"вигнанців", які незадоволені Вашингтоном.

Ескалація рос.-америк. протистояння почалася задовго до цього виступу. Міністр оборони США Р. Гейтс висунув докори на адресу Росії за її енергетичний шантаж Зх. і військові ігри, що ведуть до дестабілізації безпеки у світі. Глава Пентагона зажадав збільшення військового бюджету США, у відповідь на що Кремль висунув новий план переозброєння, який передбачає збільшення ракетного підводного флоту і стратегічної ядерної авіації. У 2007 р. Росія виходить із кількох міжнародних договорів щодо обмеження озброєнь, зокрема з договору про заборону ракет середньої дальності, про звичайні озброєння в Європі; денонсує угоду з Україною про засоби попередження про ракетний напад і контроль космічного простору; випробує вакуумну бомбу; її бомбардувальники здійснюють польоти поблизу кордонів Великої Британії, а військові кораблі пливуть у пн.-сх Атлантику і Середземне море. У "Білій книзі" Мін. оборони "Актуальні завдання розвитку збройних сил РФ", прийнятій у 2003 р., міститься положення про те, що для захисту суверенітету Росії та її союзників ядерна зброя може бути застосована у превентивному порядку. Як своїх союзників Росія розглядає Вірменію, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан і Узбекистан. Вона псує відносини зі США та Європою, проте товаришує з Іраном, якому допомагає опановувати "мирний атом", Сирією, Пн. Кореєю. Не маючи хороших відносин із Зх, рос. зовн. політика орієнтується на Схід. Показовим є, що новий президент Д. Медведев І закордонне відрядження спрямував до Казахстану та Китаю.

Відносини з колишніми радян. республіками, так званим ближнім зарубіжжям, будув. у 2 напрямах: зміцнення СНД, а також розвиток двосторонніх відносин. Росія певний час розглядала СНД як засіб для продовження свого домінування. Б. Єльцин прямо заявив про те, що члени Співдружності не можуть укладати угоди з іншими державами без згоди Росії. У 1995 р. був виданий указ президента, в якому завдання щодо країн СНД визначалося потребою "зміцнення Росії як провідної сили формування нової системи міждержавних політичних і економічних відносин на території пострадянського простору". Проте з часом виявилося, що сподівання на використання СНД у рос. інтересах не виправдалися. Між пострадян. республіками і Росією існує чимало непростих проблем. Серед них - спадщина СРСР, військові формування та їхнє майно на території нових незалежних держав, ядерна зброя, територіальні суперечки, становище російськомовного населення у національних республіках тощо. Наприкінці березня 1996 р. президенти Росії, Казахстану, Киргизстану та Білорусі підписали Договір про поглиблення інтеграції. Через місяць президенти Росії та Білорусі уклали Договір про утв співтовариства 2 держав. Проте бажаний союз не створений. 1 з причин є те, що устрій, притаманний Росії, не підходить Білорусі, а зазіхання О. Лукашенка на вищу владу в такому союзі не прийнятні для Росії. Наприкінці травня 2008 р. В. Путін став головою Ради міністрів Союзної держави Росії та Білорусі та оголосив, що її бюджет у 2009 р. збільшиться удвічі.

Найбільш непоступлива серед усіх членів СНД - Україна. Рос.-укр. відносини не можна назвати простими. Лише 31 травня 1997 р. під час офіційного візиту Б. Єльцина до Києва було підписано повномасштабний міждерж. "Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ". У документі І в історії 2 народів було задекларовано встановлення рівноправних, взаємовигідних і дружніх міжнародних відносин, які ґрунтуються на нормах міжнародного права. Проте Росії важко змиритися із втратою свого колишнього володіння, як в цілому України, так і Криму зокрема. Це на сучасному етапі виявляється у територ. претензіях до України в районах Чорного й Азовського морів. На території України базувався рос. Чорноморський флот. Росію обурюють наміри України приєднатися до НАТО і ЄС, а також те, що вона раніше вступила до СОТ (2008 р.). Будь-який рух України з зони впливу Кремля Росія сприймає як ворожу дію, не важливо, чи то стосується НАТО, чи ЄС. У лютому 2008 р. В. Путін заявив, що в разі розширення НАТО на сх, Росія перенацілить свої ракети. У травні того самого року Держ. Дума запропонувала урядові розірвати Великий договір про дружбу з Україною у зв'язку з наміром вступити до північноатлантичного альянсу. Як засоби тиску використ. різні ін. методи: підвищення цін на газ, перекривання його постачання, прокладання газопроводів в обхід України, підтримка проросійських політ. сил, особливо в їх вимозі надати рос. мові статусу державної, турбота про "утиски російськомовного населення в Україні", зміцнення позицій рос. православної церкви, висловлення обурення стосовно "неправильного трактування спільної історії". Причому позиція керівництва має неабияку підтримку широких верств. За соціологічними опитуваннями, росіяни у списку "ворогів Росії" на перше місце ставлять США, на друге — Грузію, на третє — Україну.

Найвищі політичні позиції та посади займають представники таємної поліції, армії та спецслужб, які ніколи не поважали закон. У березні 2008 р. запроваджена практика доступу ФСБ до контролю над Інтернетом та мобільним зв'язком. Із кожним роком Кремль встановлює все більше обмежень для реалізації вільного суперництва, здійснення потрібного оновлення у політиці, економіці, ЗМІ, суспільстві та культурній сфері.

На міжнародній арені Росія намагається демонструвати свою силу, проте вплив її за кордоном продовжує танути. За зневагу інших народів до себе громадяни РФ платять посиленням ксенофобських настроїв. Побільшала кількість злочинів, скоєних на расовій та національній основах. У період великих потрясінь Росія обрала звичну стратегію централізації і держ. патерналізму. Зараз у країні набагато менше прихильників демокр. інститутів і процедур, ніж це було на початку її нової державності. В усіх прошарках суспільства зростає підтримка авторитарних настанов.

Казахстан.

а) внутр. політика;


mylektsii.ru - Мои Лекции - 2015-2019 год. (0.018 сек.)Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав Пожаловаться на материал