Доходи і видатки місцевих бюджетів

Розподіл завдань держави і місцевого самоврядування потребує відповідного розподілу фінансових, у т.ч. бюджетних ресурсів. У межах бюджетної системи кожної країни доходи бюджетів різних рівнів розподіляються у відповідності до встановленого розподілу завдань держави та місцевих самоврядуванням. У світовій практиці використовуються три основні способи розмежування бюджетних доходів:

1. розподіл податків та інших доходів між бюджетами різних рівнів;

2. розщеплення надходжень від податків шляхом закріплення за кожним рівнем бюджетної системи конкретних часто податку в межах єдиної ставки оподаткування;

3. встановлення територіальних надбавок до загальнодержавних податків.

Застосування того чи іншого способу розмежування доходів залежить від засад побудови бюджетної системи, які в свою чергу визначаються державним устроєм країни. В умовах бюджетного унітаризму, як правило, використовуються другий і третій із вищезазначених способів розмежування доходів всередині бюджетної теми. Органи місцевого самоврядування мають власні доходи, збалансування місцевих бюджетів досягається за допомогою передачі частини зібраних на їх території загальнодержавних податків або місцевій владі надається право встановлювати надбавки до податків (у мережах, визначених центральним урядом).

Бюджетний федералізм тяжіє до першого із зазначених вище способів розмежування доходів, тобто передбачає чіткий поділ податків та інших доходів між центральним бюджетом, бюджетами членів федерації і місцевими бюджетами. Крім того, для бюджетного федералізму характерна самостійність суб’єктів федерації у встановленні власних податків – фіскальний федералізм. При цьому надходження доходів можуть також розщеплюватися між окремими рівнями бюджетної системи, які відповідають різним рівням управління.

Світовий досвід показує, що процес формування раціональної та високоефективної (з позиції мобілізації та витрачання бюджетних коштів, забезпечення соціальної справедливості_бюджетної системи у федеративних державах вимагає тривалого часу і проходить умовах жорстокої боротьби різних груп, які лобіюють інтереси окремих територій. В унітарних державах дані проблеми можуть бути вирішені у відносно менші терміни, але за умови чіткого визначення цілей суспільного розвитку і шляхів їх досягнення. проте необхідно враховувати, що в умовах розвитку і зміцнення місцевого самоврядування, яке відбувається в останні десятиліття в цілому у світі і, зокрема, в Європі, навіть в унітарних країнах все більшого розповсюдження набувають принципи бюджетного федералізму.

Зміни, які відбувалися у взаємовідносинах між центральною та місцевою владою, знайшли закономірне відображення у формуванні доходів бази місцевих бюджетів. У переважній більшості з європейських країн основну доходної бази місцевих бюджетів складають податкові надходження (див. табл. 7.1.). Виняток становить Великобританія, де перевага надається субсидуванню і, відповідно, частка грантів у сукупних доходах місцевих бюджетів країни є найвищою. Дане становище спричинено національними особливостями функціонування органів місцевого самоврядування, які не мають самостійних прав і фактично перетворилися в адміністративні органи центрального уряду.

У складі податкових доходів місцевих бюджетів, як правило, переважають місцеві податки, до яких у більшості країн віднесено майнові, місцеві прибуткові, промислові, податки на професію, а також чисельну групу дріб’язкових за своїм фіскальним значенням податків, які відображають політику місцевих органів влади (екологічні, на полювання, на собак і т.п.).

Національні особливості розвитку кожної країни зумовлюють різноманітність взаємовідносин між центральними та місцевим органами влади у сфері розподілу доходних джерел між державним та місцевими бюджетами. Так, якщо у Великобританії, де самоврядування не набуло значного розвитку, в кінці ХХ століття лише близького усього 14% сукупних доходів формувалося з податкових надходжень, а решта – за рахунок держаних субсидій та субвенцій, то у Швеції, де в результаті проведених реформ було досягнуто високого ступеня децентралізації і автономії місцевих властей, власні податкові надходження в доходах місцевих бюджетів складали наприкінці 1990-х років 70.1% і лише 19.1% - державні субсидії.

Існують значні відмінності також і в складі податкових доходів місцевої влади (див. табл.7.2.). У Великобританії вони майже повністю формуються за рахунок одного майнового податку, що є винятком із загально розповсюдженої практики місцевого оподаткування із застосуванням великої кількості дріб’язкових податків, які у платників створюють ілюзію невеликого податкового тягаря. Окрім Великобританії, майнові податки відіграють суттєву роль у доходах місцевих бюджетів США – наприкінці ХХ століття за їх рахунок було забезпечено надходження більше ніж 45% власних доходів бюджетів місцевого самоврядування або більше 70% податкових надходжень місцевих бюджетів; в Іспанії – більш 20% власних доходів або 30% податкових надходжень місцевих бюджетів; у

Франції – більше 25% власних доходів 35% податкових надходжень до місцевих бюджетів.

Таблиця 7.1.

Табл. 7.2.

У країнах Північної Європи, які характеризуються найвищими показниками життєвого рівня і, відповідно, високими податками, у формуванні доходів місцевих бюджетів велику роль відіграють муніципальні прибуткові податки: в Швеції наприкінці 1990-х років за їх рахунок було сформовано 70% сукупних доходів місцевих бюджетів, у Данії – 40%, у Норвегії – більше 35%.

Загальна кількість місцевих податків в окремих країнах досить значна і, відповідно, їх роль у формуванні доходів місцевих бюджетів відчутна. Усі місцеві податки поділяються на чотири групи:

1. власні місцеві податки – встановлюються місцевими органами самоврядування і справляються лише на території місцевої спілки. До них належать як прямі, так і непрямі податки: особисті прибуткові, податки на прибуток корпорацій, майнові, земельні, промислові, на автомобілі, на професії, місцеві акцизи, на покупки тощо. Найбільше фіскальне значення мають податки на доходи (громадян та підприємств) і майнові;

2. надбавка до державних податків на корить місцевих бюджетів. Крім того, до даної групи належать відрахування від загальнодержавних податків, які залишаються в доходах місцевих бюджетів. Розміри відрахувань, а також граничні рівні надбавок визначаються центральним урядом;

3. податки, що стягуються у вигляді плати за послуги, які надаються місцевою владою (за користування електроенергією, газом, водопроводом, каналізацією, послугами зв’язку, автостоянками, за видачу різного роду документів органами місцевої влади);

податки, які відображають політику місцевої влади, головним чином це – екологічні податки; значної фіскаль ролі вони не відіграють, проте сприяють охороні навколишнього середовища і економному використанню обмежених природних ресурсів.

До місцевих бюджетів зарубіжних країн надходять неподаткові надходження:

Витрачання ресурсів місцевих влади загалом визначається ступенем децентралізації влади, рівнем розвитку місцевого самоврядування тв. Його фінансовою автономією. Неабиякий вплив на склад видатків місцевих бюджетів має бюджетна політика, яку проводить центральний уряд країни. Наприкінці ХХ – на початку ХХІ століття спостерігається сітко окреслена соціальна спрямованість у витрачанні коштів місцевих бюджетів: найбільшими групами видатків є утримання закладів освіти, охорони здоров’я, соціальний захист та соціальне забезпечення населення (див. табл. 7.3.). На частку даних трьох груп видатків у країнах, що нами розглядалися, припадає від 40% до 84% коштів місцевих бюджетів.

Табл.7.3.

Причому в країнах з соціально орієнтованою економікою частка видатків соціальних спрямування досягає максимального значення (Данія – 84%, Норвегія – 72%), у федеративних країнах і Великобританії, де місцеве самоврядування обмежене, - знаходиться на середньому рівні (США – 61%, Німеччина – 52%, Великобританія – 61%), а в найбільш централізованій країні – Франції – і державні автономій – Іспанії – з нерівномірно розвинутим самоврядуванням, частка видатків з місцевих бюджетів, які мають соціальне спрямування, є найнижчою (у Франції – 40%, Іспанії – 29%).

Якщо розглядати місце інших видатків, то можна відмітити, що переважання однієї чи другої групи виключно зумовлюється національними особливостями країн, розмежуванням повноважень між рівнями влади, які склалися протягом тривалого історичного періоду. Достатньо вагомими в усіх країнах є видатки, пов’язані з наданням муніципальних послуг (від 3% до 13% сукупних видатків місцевих бюджетів країнах, що нами розглядалися), витрати, зумовлені житловим будівництвом та створенням комунальних зручностей (від 2% до 25%), здійснення розважальної, культурної та релігійної діяльності від (1% до 8%), утриманням муніципального транспорту та засобів зв’язку (від 3% до 11%), охороною громадського порядку (від 1% до 12% сукупних видатків).