Суспільно-політичний та адміністративний устрій Галицько-Волинського князівства.

Державна влада в Галицько-Волинському князівстві належала князеві, який опирався на феодальну верхівку країни — великих землевласників — бояр та місцевий патриціат. Незважаючи на спільні інтереси в питанні експлуатації місцевого населення, між князем і боярством точилася постійна боротьба за владу. Князь намагався зосередити всі державні функції та стати " самодержцем", бояри — обмежити владу князя і зробити його своїм знаряддям. Ця боротьба відбилася у деяких формах державного устрою.

Внаслідок міцних зв'язків із сусідніми державами в устрої Галицько-Волинського князівства з'явилися деякі елементи західного права, які не спостерігалися в інших князівствах Русі.

Галицько-волинські князі, як і всі інші, виводили свою владу із спадщини предків. Данило вважав Волинську землю за " отчину", а Галичину називав " полуотчиною". Такі ж погляди були поширені серед боярської верхівки.

Деяким князям як виняток надано титул " великого князя".Великими князями звалися видатні київські князі, але цей титул не був постійним і не перетворився у стан київських князів. Місце " великого князя" надалі зайняв титул короля. Він прийшов на галицькі землі з Західної Європи. Галицько-волинські князі мали ознаки князівської влади: вінець (корона), герб, печатка, прапор та ін. Вони були відомі й у Київській Русі та в удільних князівствах, але в Галицько-Волинському князівстві набули особливого розвитку під впливом зв'язків з західними державами. Князь об'єднував різні функції державної влади — законодавчу, виконавчу, судову.

У XIII ст. віче втратило значення, а більшої ваги набула боярська дума. Рада, складена з бояр, існувала при князях з давніх часів і значення її збільшилося особливо в період роздроблення. Князі були змушені зважати на великих бояр, що володіли більшістю земель і одночасно займали найважливіші місця в управлінні та у війську. Щоб розпочати будь-яку важливу справу, князь повинен був здобути згоду боярства.

Прямих вказівок про існування боярської ради в Галицько-Волинському князівстві небагато.

При князях часто зустрічаємо коло близьких людей, з якими вони вирішували державні справи.

Законодавчими актами можна вважати грамоту Володимира Васильковича 1287 р. про передачу князівства Мстиславу Даниловичу та грамоту Мстислава 1289 р. про данину, накладену на жителів Берестя.

Досить важливою фукцією князів була організація зовнішньополітичних дипломатичних зв'язків. Галицько-волинські князі підтримували взаємини з іншими князівствами Русі, а також іноземними державами: Польщею, Угорщиною, Австрією, німецькими князівствами, Німецьким орденом, Великим князівством Литовським, половецькими ханами, Золотою ордою, Візантією, папським Римом. Часто відбувалися княжі з'їзди, на яких князі двох сторін особисто вели переговори.

Адміністративні посади наближених князя були різного походження.

Важливе місце в управлінні XII — початку XIII ст. займав тисяцький.

Отже, що центральна адміністрація в Галицько-Волинському князівстві була досить диференційована, мала низку спеціальних посад (дворський, печатник, писець, стольник та ін.).

Територія князівств поділялася на менші округи, які називалися волостями. У XIV ст. волостями називали і давні князівства та їх округи. Були волості Галицька, Перемишльська, Теребовельська, Белзька, Ярославська, Сяноцька, Самбірська, Городоцька, Львівська та ін. Управителів волостей призначав князь, добираючи їх із визначних бояр.

Устрій міст в ранішому періоді був такий же, як і в інших землях Русі, — з перевагою боярсько-патриціанської верхівки, з розподілом на сотні й вулиці, з вічем, на якому проголошувалися прагнення звичайних мешканців.

Судова влада була об'єднана з адміністративною. Судочинство в особливо важливих справах проводив сам князь.

Військо в Галицько-Волинському князівстві було організоване, як в інших землях Русі, але й мало місцеву специфіку. Основними формами військової організації були " вої" і " дружина". Вої — це загальне народне ополчення, яке князь використовував у воєнних діях в час особливої потреби. Дружина складалася з бояр.

Таким чином, протягом XIII ст. — першої третини XIV ст. Галицько-Волинське князівство досягло значного рівня політичного розвитку, його залежність від Орди була слабшою, ніж князівств Північно-Східної Русі.

Київська Русь - ранньофеодальна держава з монархічною формою правління. Протягом IX-XIII ст. влада пережила складну трансформацію. На етапі становлення Давньоруської держави утворилася дружинна форма державності: на ґрунті княжої дружини утворився примітивний апарат управління, судочинства та збирання данини. У цей час дружина виконує не тільки роль війська, а й радників. Центральною фігурою цієї форми державності є князь, який більше виявляє себе як воєначальник, а не як державний діяч. У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія: вся повнота влади дедалі більше зосереджується в руках князя, дружина відходить від державних справ, а на рішення князя впливає лише частина старших дружинників та вихідців зі старої племінної аристократії - бояри.

У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Тепер долю Русі вершив не великий князь, а група найвпливовіших князів, що шукали компромісних рішень на своїх зібраннях («снемах»). Цю форму правління історики називають «колективним сюзеренітетом».

Отже, розвиток державності Київської Русі відбувався у двох напрямах: від системи управління, що випливала з військової організації, - до цивільних форм правління та від посилення централізму - до децентралізації. Основними елементами механізму політичної влади в Давньоруській державі були князь, боярська рада та віче (збори міського населення). Великий київський князь був головним носієм державної влади, гарантом функціонування всіх органів управління, репрезентан­том країни на міжнародній арені, символом державної стабільності. У його руках було зосереджено всю повноту законодавчої, виконавчої, судової та військової влади. У своїй діяльності князь спирався на військову підтримку дружини та ідеологічну - церкви. Дружина являла собою постійне військо, що виконувало роль апарату примусу. Вона формувалася на засадах васалітету і складалася зі старшої (бояри, великі феодали) та молодшої («отроки», «діти боярські», «пасинки») дружин. За свою службу старші дружинники одержували землі, а молодші - частину військової здобичі або плату.

Певною мірою на політичні рішення князя впливали поради та підтримка боярської ради. Цей дорадчий орган походить від давньослов'янської ради старійшин. За ча­сів Київської Русі до боярської ради входили старші дружинники, міська еліта та представники вищого духовенства, з якими князь обговорював питання оголошення війни та миру, укладення угод, видання законів, вирішував важливі адміністративні, фінансові' та судові справи. У разі відсутності князя або після його смерті рада ставала основним органом влади, у компетенції якої були не тільки питання внутрішньої та зовнішньої політики, а й обрання та встановлення влади наступного князя. Володіючи правом «вето», боярська рада неодноразово зміню­вала плани великих князів, чим підтверджувала на практиці реальність прав та автономію князівських васалів, з яких вона утворювалася. Проте залежність цього дорадчого органу від князя призвела до того, що він не був юридичне оформлений і не став повноцінним державним інститутом з чітко визначеними функціями.

Віче - це народні збори дорослого чоловічого населення, що вирішували важливі громадські та державні справи. Цей орган влади логічно продовжує слов'янську традицію племінних зборів. У добу посилення монархії та централізму віча занепали, а в період ослаблення князівської влади знову відродилися. В літописах перші згадки про них датуються 1016 р. (Новгород), 1068 р. (Київ), 1097 р. (Володимир-Волинський). Право скликати віче мали князь, митрополит або ж самі жителі міста. Віче мало досить широкі права: оголошувало війну і укладало мир, виганяло або ж запрошувало князя, розпоряджалося фінансовими та земельними ресурсами, усувало адміністрацію, чинило вічовий суд. Механізм прийняття рішень був граничне простим - голосування не проводилося, а підтримка або ж заперечення висловлювалися гучним криком. Володіючи правом затвердження важливих державних рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало із законодавчими ініціативами.

Князь, боярська рада, віче - це носії різних форм державності; основні елементи трьох моделей управління - монархічної, аристократичної та демократичної. До­мінувала переважно князівська влада, але в періоди її ослаблення на перші ролі висувалися боярська рада і віче. Механізм політичної влади Давньоруської держави характеризується не тільки співпрацею, а й суперництвом і протистоянням його елементів, що, безумовно, надавало динаміки суспільному розвитку. Проте на відміну від князя боярська рада і віче не стали постійними органами влади з чітко окресленими функціями.

2.7. Соціально-економічний розвиток

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство в східних слов'ян. У цілому становлення феодальних відносин у Давньоруській державі відбувалося в загальноєвропейському руслі: від державних форм до сень-йоріальних (вотчинних). Цей процес був складним, тривалим і розгортався поетапно. Спочатку в IX ст. формується система експлуатації всього вільного населення військовою знаттю (князем та дружиною). Основним елементом цієї системи була данина, «полюддя». У Х ст. стався переворот у поземельних відносинах: князі захоплюють і концентрують у своїх руках общинні землі, внаслідок чого виникає доменіальне (вотчинне) землеволодіння великого князя. Наступним кроком у процесі феода­лізації стала поява в XI ст. земельної власності верхівки служилої знаті - бояр та православної церкви.

У Х-XII ст. активно формувалися васальні відносини у давньоруському суспільстві: за вірну службу князь дарував своїм боярам та дружинникам міста і села. Да­рувалася не територія, а право стягувати податки. Так поступово склалася помістна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі в спадок та Ті відчуження без згоди князя. З ослабленням князівської влади, посиленням відцентрових тенденцій у державі дедалі більшого поширення набирає вотчина - спадкове володіння, що могло вільно відчужуватися (продаватися, передаватися в спадок, даруватися).

Хоча процес утвердження феодальних відносин у Київській Русі в цілому збігався із загальноєвропейськими тенденціями, він мав і свої особливості. По-перше, у Дав­ньоруській державі феодалізм зароджувався на основі первіснообщинного ладу, східнослов'янське суспільство перескочило через рабовласницький етап розвитку. По-друге, на Русі темпи феодалізації були уповільненими порівняно з Європою, де ще з античних часів прижилися традиції приватної власності; по-третє, виникнення та становлення великого землеволодіння не призвело до масового обезземелення селян, оскільки в межах державної території існувала значна кількість незаселеної, госпо-дарськи неосвоєної землі.

У Х-XIII ст. з поглибленням процесів феодалізації на Русі ускладнювалася ієрархічна структура панівного класу, основними категоріями якого були князі, бояри та дружинники. Активно йшов процес диференціації серед феодальне залежного населення. Основними його верствами були:

- смерди - більша частина селян, що мали приватне господарство, житло, земельні наділи, платили данину князю і були відносно вільними;

- закупи - люди, що через різні причини втрачали власне господарство і змушені були йти в кабалу до феодала за купу (грошову позичку);

- рядовичі - селяни, що уклали з феодалом ряд (договір), на підставі якого визнавали свою залежність від нього і змушені були працювати за частку виробленої продукції;

- челядь - особи, що втратили своє господарство і працювали на феодала. Їх продавали, дарували, передавали у спадщину;

- холопи - населення, що перебувало у повній власності феодала.

За феодалізму земля була основним засобом виробництва. Право володіння нею стало юридичним підґрунтям, економічною основою отримання феодалами земель­ної ренти від залежних селян. Характерними рисами формування відносин залежності були пряме насильство (позаекономічний примус) та економічне закабалення смердів. Історія Київської Русі знає три види ренти, що ніби віддзеркалювали динаміку соціально-економічного розвитку. На ранньому етапі феодалізму домінувала натуральна рента (оброк продуктами), формою якого було «полюддя». Захоплення феодальною елітою общинних земель та формування вотчини призвели до появи відробіткової ренти. Подальший розвиток товарно-грошових відносин зумовив зародження в Х ст. ще однієї форми ренти - грошової, яка згодом стала найпоширенішою.

53

Античні міста-держави Північного Причорномор'я

Утворення та розвиток полісів. Значний вплив на громадські стосунки, побут і культуру скіфів та сарматів справляли античні міста-держави, що почали створюватися у VII ст. до н.е. в Криму та Північному Причорномор'ї греками-колоністами. На території сучасної України вони проіснували близько тисячі років. Причини їх появи були різні. Найпершими оселилися тут греки-пірати, які торгували рабами і грабували купецькі кораблі. Їхні поселення були тимчасовими, наїжджали вони до них періодично. У VI ст. до н. е., коли кількість населення у Греції зросла, а орної землі залишилося мало, почалася скрута з продуктами. У пошуках землі частина населення полишала батьківщину, а знайшовши вільні родючі території, засновувала там поселення. Але зв'язків з рідним містом-матір'ю (метрополісом) не поривала.

Колонізація розпочалася у V ст. до н. е. В цей час тривали війни з Персією, а потім міжусобні війни між грецькими державами. У самих містах точилася боротьба між аристократами та демосом. Переможені, або люди, які не хотіли брати участь у цих кривавих сутичках, залишали рідні місця і переселялися за море. Виникали колонії і як купецькі факторії - тимчасові укріплення з ринком і складами. Поступово і вони перетворювалися на міста-держави. Освоювали нові землі представники всіх верств населення Еллади. Місцевих жителів вони називали " варварами".

У переважній більшості переселенці були вихідцями з малоазійських міст Мілета, Галікарнаса, Пергама. Перші поселення мілетські колоністи створили в Придунайщині та на острові Березань, назвавши його Борисфенідою. Але вони не розвинулися у сильні держави. Слідом виникли ті колонії, які з часом перетворилися на міцні міста-держави (поліси). Найбільшого розвитку досягли Тіра (неподалік сучасного Білгорода-Дністровського), Ольвія (" щаслива", на Бузькомулимані), Пантикапей (" риб'ячий шлях", на місці сучасної Керчі). Місто Херсонес (" півострів", у межах сучасного Севастополя) заснували вихідці дорійської колонії Гераклеї Понтійської.

Чорне море, яке дало їм притулок, греки назвали Понт Евксинський, тобто гостинне море. Грецька колонізація мала важливе значення в історії України. Через греків-колоністів праукраїнські племена, які жили північніше, долучалися до здобутків античної цивілізації.

Жителі міст-держав, як і в Греції, займалися землеробством, скотарством, виноградарством, садівництвом. Вони були сміливими рибалками, талановитими ремісниками, заповзятливими купцями. Працею як вільних громадян, так і численних рабів колоністи споруджували житлові будинки, міцні оборонні мури, фортеці - акрополі, господарські споруди та чудові храми. У Херсонесі, Ольвії та Пантикапеї побудували театри та спортивні школи-гімнасії. Грецькі Майстри кераміки виготовляли прекрасні амфори, піфоси, вази, побутовий посуд. Вони були вправними митцями з виготовлення металевих речей, зброї, а також талановитими ювелірами. їхні вироби зі срібла і золота стали шедеврами золотарства.

Колоністи виступали посередниками у торгівлі Еллади зі скіфами, сарматами та іншими племенами. 3 Греції вони вивозили вироби ремесла, вино, зброю, олію. До Греції везли рибу, хутра, рабів, збіжжя. Важливу роль у житті колоністів відігравав рибний промисел. Рибу споживали самі і вивозили у Грецію. У Херсонесі знайдено великі цистерни для її соління.

За містами лежали оброблені поля та пасовиська для корів, кіз, овець, свиней, коней, ослів. Центром кожного міста була агора - торгівельна площа. Карбувалися власні гроші - монети з міді, бронзи, срібла золота. Ольвія виготовляла гроші для скіфських і сарматських царів. Міста мали бруковані вулиці, каналізацію, водогін. За міськими Мурами розташовувалося " місто мертвих" (некрополь) - міський цвинтар. Поступово з'являлися виселки, що формували сільськогосподарську округу - хору.

Грецькі колонії були полісами, себто містами-державами - замкненими суспільно-політичними організаціями. Переселенці приносили на новоосвоєні землі ті порядки, що існували в їхній метрополії, насамперед рабоволодіння, політичну систему. Ольвія та Херсонес розвивалися як демократичні республіки, Пантикапей - як аристократична (до утворення Боспорського царства). Отже, це була західна, антична модель станово-класового суспільства, де над особою та її власністю стояла верховна влада та державна власність. Але вона не була монополізована бюрократичною державою, як на Сході чи у Римській та Візантійській імперіях, а функціонувала у вигляді державно-громадських органів самоврядування.

Як і на батьківщині, колоністи поклонялися олімпійським богам: Зевсу, Посейдону, Афіні, Артеміді, Діонісу та іншим. Вихідці з Мілета шанували Аполлона - покровителя цього міста. Величні храми Аполлона стояли у центрі Ольвії і Пантикапею. На початку нашої ери, у III ст., у Пантикапеї з'являються перші християни. Колоністи брали участь і в Олімпійських іграх, а Ольвія влаштовувала у себе спортивні змагання на честь Ахілла - Ахіллеї.

Розмовною і писемною була грецька мова. Місцеві вчені писали нею твори з історії, філософії, географії, медицини. У IV ст. до н. е. в Ольвії побував " батько історії" - Геродот. У Пантикапеї жив філософ Смікр. Вихідцем з Ольвії був грецький філософ Біон, який сказав про одного жадібного афінянина: " He він володіє багатством, а багатство володіє ним". У цьому ж місті жив філософ Анахарсіс. Його батьком був скіф, матір'ю - грекиня. Анахарсіса, а також царя Скіла скіфи осудили до страти за зраду скіфських звичаїв і захоплення грецькою культурою.

Полководець Олександра Македонського Зопіріон хотів завоювати Ольвію, але з допомогою скіфів ольвіополіти відстояли незалежність.

На першому етапі існування (VII-I ст. до н. е.) міста-держави залишалися незалежними утвореннями, а на другому (I ст. до н. е. - III ст. н. е.) - були підкорені Римом. У IV ст. н. е. припинила існування Ольвія, а вцілілий Херсонес (Корсунь) відійшов до Візантійської імперії. У XV ст. його вщент зруйнували монголо-татари із Золотої Орди. Та ж доля спіткала Пантикапей та Феодосію.

Суспільний устрій. За суспільним ладом поліси були станово-класовим громадянським суспільством, союзом голів і власників окремих господарств, заснованих на рабовласництві. Античні соціуми вирізнялися чітким розшаруванням на панівну верхівку - судновласники, купці, лихварі, землевласники та власники крамниць і майстерень; на вільних громадян - ремісники, землероби, торговці; та невільників - рабів, склад яких поповнювався полоненими, дітьми рабів, проданими у рабство. Своєрідне місце у суспільстві займали іноземці (метики) та гетери (жінки легкої поведінки), які не належали до жодної з груп.

Античне суспільство будувалося на специфічній формі власності (насамперед земельній) як своєрідній співвласності громадянина й громади у формі общини, як поєднання індивідуальної свободи й громадського суверенітету. Це ще не була приватна власність у її пізнішому, буржуазному вигляді, і не новоєвропейське громадянське суспільство приватних власників. Соціальні відносини між громадянами будувалися за принципом рівноправних взаємин людей, a lie no вертикалі, яка сходить з висоти влади до окремих виконавців царських указів, що характерно для деспотичної форми правління. Привілеї надавалися за правом народження лише громадянам міста - грек залишався громадянином того міста, до якого належали його батьки. Жінки вважалися вільними, але політичних прав не мали. Більшість громадян були купцями, ремісниками чи землеробами, які заробляли на життя працею, а політичною діяльністю займалися у вільний час. Існували щодо цього й інші норми. У Херсонесі, наприклад, рабиню відпускали на волю, якщо її за обрядом посвячували якомусь божеству. Покровителями таких рабів ставали храми або релігійна громада. Під час облоги Ольвії військами Македонії у 331 р. до іі. е. міська рада звільнила рабів і надала їм право громадянства.

Отже, населення міст-держав складалося з трьох основних класів: громадян, мекетів і рабів, які не були рівноправними з політичного іі правового поглядів.

Державний лад. До II ст. до н. е. у полісах взяли гору демократичні Засади, згідно з якими вирішальна роль належала демосу (народу - громадянам міста), а всі інститути держави, включно з вищим владним органом - народними зборами - переважно обстоювали Інтереси повноправних громадян. Однак уже з I ст. до н. е. основні посади й фактичне управління полісами потрапили до рук невеликої групи аристократичних сімей, і демократичну форму правління замінила аристократична. Проте на початку Ольвія, Тіра, Херсонес та ряд інших полісів розвивалися як рабовласницькі демократичні республіки, законодавча влада в яких належала народу - демосу, що обирав архонтів, стратегів та інших урядових осіб. Раби, жінки та іноземці не мали права громадянства. Всі ж громадяни присягалися п, і вірність місту та його законам. Камінь з текстом такої присяги знайдено в Херсонесі.

Іншим законодавчим органом влади у містах вважалися народні збори, які називалися еклесія. У них брали участь всі вільні громадяни - чоловіки, якім виповнилися 25 років. Народні збори ухвалювали декрети й постанови щодо внутрішньої та зовнішньої політики, обирали посадових осіб, розглядали питання у сфері морської торгівлі, прийняття у громадянство, нормування грошової системи, укладання зовнішньополітичних угод, звільнення іноземних купців від сплати мита урегулювання правовідносин громадян з полісом.

Постійнодіючим органом виконавчої влади була рада міста (буле), яку обирали народні збори на рік, на чолі з головою та його секретарем. До складу ради входили суд присяжних і головний жрець - базилевс, який відав релігійними культами. Нараді готувалися проекти рішення народних зборів, перевірялися кандидати на виборні посади, контролювалася діяльність посадових осіб, відбувалося нагородження громадян, що мали заслуги, приймалися пожертви багатіїв до міської скарбниці та безоплатне забезпечення ними міста хлібом у неврожайні роки. В Ольвії такі громадяни отримували почесний декрет й нагороджувалися золотим вінком або встановленням статуї.

Подібно вшановували також іноземців за надані значні послуги полісу. Зокрема, вони отримували торгові привілеї та право громадянства. Галузевими відомствами були магістратури (фінансова, військова, торговельна тощо) або магістрати (посадові особи). Керувала ними колегія архонтів (5-6 осіб) на чолі з першим архонтом, яка скликала еклесію. Серед урядовців згадуються також базилевси (жреці), стратеги (воєначальники), деміурги (судді), колегія продиків (юристів), номофілаки (адміністратори).

Право. Провідними галузями права можна вважати цивільне (право власності, володіння), зобов'язальне, родинно-шлюбне, карне. Джерелами права слугували правовий звичай, декрети (закони) народних зборів, ради міста, розпорядження (псефізми) колегії, магістратур. Закон і звичай часто ототожнювались, і лише наприкінці V ст. до н. е. почали віддавати пріоритет законам. Однак, ухвалюючи нормативні акти, органи державної влади не могли не рахуватися зі звичаями і традиціями місцевих племен. У свою чергу, звичаї і закони випливали з принципу широкої право- і дієздатності громадян.

Найчастіше регламентувалися право власності, право володіння, зобов'язальне право, особисті відносини між громадянами і стосунки в родині. Норми права захищали державну й приватну власність на землю, речі, худобу, рухоме і нерухоме майно, особу, рабів. Найтяжчими вважалися злочини проти держави: змова з метою повалення демократичного ладу або спроба його ліквідації, розголошення державної таємниці, державна зрада; злочини проти власності, посягання на життя, честь і гідність. Вони зазвичай каралися смертю. За інші правопорушення застосовувалися конфіскація майна, кари на тілі, штрафи.

Судові функції у полісах виконували народні збори, рада міста, магістратури, колегії, урядовці. У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки, позивачі, відповідачі. Суди використовувалися як інститут забезпечення народного контролю як над посадовими особами, так і над самими законами. Судовий процес мав змагальний характер: позивач і відповідач самі захищалися, наводили докази, приводили свідків. Системи апеляцій та касацій не існувало, вердикт виносився голосуванням. Суд обмежувався голосуванням, спершу щодо наявності вини, а потім, якщо її доведено, стосовно винесення вердикту після того, як жодна зі сторін не запропонувала справедливого, на її думку, рішення.

Отже, в містах Північного Причорномор'я панувало рабовласницьке право з відповідними типовими ознаками, і за суттю, формою та змістом воно нагадувало правову систему афінської полісної демократії класичної доби.

58.

1591-1647 pp. — період посилення військово-політичної ролі козацтва, перетворення його в окремий суспільний стан, центр національно-визвольного руху.

У кінці XVI ст. козацтво виділяється в окремий суспільний стан в Україні, стає значною військово-політичною силою, центром національно-визвольного руху, ядром української державності.

На відміну від таборитів та граничар і навіть донського козацтва, як найбільш типологічно близького українському, запорізьке козацтво еволюціонувало до значно вищих форм своєї організації. Козаки створили Запорозьку Січ, яка стала тим фактором, що суттєво вплинув на подальшу еволюцію козацтва і долю України. Січ дала Україні і політиків, і воєначальників, які сприяли поступу своєї Вітчизни, зростанню її авторитету на міжнародній арені. Козацтво стало авангардом народу, народних повстань і рухів. Воно стало виконувати державотворчі функції. Саме козаки підхопили естафету державної традиції, яка тимчасово перервалася після ліквідації Галицько-Волинського і Київського князівств. Феномен цього явища в тому, що вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників народу. Українська державність збагатилася історичними формами, які істотно відрізнялися від основ феодального суспільства, що панували в інших країнах.

Запорожці виробили своєрідний внутрішній суспільний устрій, який, засвоївши попередні общинні традиції і збагатившись новими елементами, був справжнім суспільно-політичним винятком. Проста, але ефективна система органів влади, участь усіх козаків у вирішенні найважливіших питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм, забезпечили їй високе виживання. Для Запорозької Січі протягом століть її існування характерний найширший спектр суспільно-політичної і соціально-економічної діяльності. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишалася поза її увагою. Існування Запорозької Січі як самостійної політичної сили неодноразово визнавалося іншими державами. З ними велись переговори, укладались угоди і військові союзи. Військова сила запорожців та оригінальна тактика бою, якою козаки збагатили військове мистецтво, були добре відомі за межами України.

Характерною ознакою діяльності Запорізької Січі було прагнення поширити свій політичний вплив на всі українські землі. Саме українське козацтво стало вирішальною силою у боротьбі за українську державність, і пізніше ця державність була створена за зразком і структурою запорізького козацтва. Цим воно суттєво відрізнялося від донського козацтва, яке виконувало лише військово-оборонні функції.

Козацький ідеал відіграв значну роль у розвитку соціальної активності селянства, він став фактором реалізації їх мрій і праг нень, матеріалізувався під час повстань, коли на звільненій території запроваджувалися козацькі порядки. Фактом свого існування козацтво дало значний імпульс розвитку суспільної свідомості народу, забезпечило появу нових елементів ментальності, пов'язаних зі свободою і власною державою.

56.

Походження назв Русь, руський остаточно не з'ясоване. Були спроби пояснити назву Русь як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (у варягів), то серед іраномовних народів (сарматів). Інші вчені вважають цей етнонім споконвічно місцевим і його коріння шукають на Середній Наддніпрянщині. Однак дослідження етимології слова Русь має суто наукове значення. Для становлення національної самосвідомості східноєвропейських народів вирішальне значення мало не походження цього етноніма (норманське, іранське, автохтонне чи якесь інше), а історія його вживання в суспільно-політичній практиці різних державних утворень і в науковій літературі різних історичних періодів.

Слово русь мало збірне значення (як знать, назви племен чудь, сербь, а також чернь, челядь та ін.), а одиничне значення — русин (множ. русини), як чудин, болгарин та ін. У давньоруських джерелах термін Русь має подвійне значення: Русь первісна, наддніпрянська і Русь — уся Київська держава разом з приєднаними до неї землями неслов'янських племен і народів.

Подвійне розуміння назви Русь було поширене не тільки серед східних слов'ян, але й за рубежем, зокрема у Візантії. Наприклад, у творах візантійського імператора X ст. Костянтина Багрянородного йдеться про «далеку Русь» і протиставлювану їй «близьку Русь» у первісному, найдавнішому значенні цього терміна — як східнослов'янські землі над Дніпром.

Отже, Руссю споконвічно називали сучасну територію України, а прикметник руський вживався як самоназивання українців.

Поряд з терміном «Русь» як позначенням певної території вживалося інше, більш широке поняття «Руської землі» в застосуванні до всіх східнослов'янських землях, що входили до складу Київської держави.

Україна < — украй < — краяти. Назва виникла ще у спільнослов’янський період, бо ті слов’яни, що у VI ст. помандрували на Балкани, понеси її з собою. Там виникла область Крайна (між Сербією і Хорватією). Це не випадково, бо туди перенесли й інші топоніми з України: Черногора – Чорногорія, Гуцульщина – Гуціка – Гацка.

Перша письмова згадка про Україну міститься в Іпатіївському списку “Повісті временних літ” під 1187 р. після розповіді про смерть переяславського князя Володимира Ігоровича, який успішно боронив руські землі від половецьких нападів. Словом Україна в XVI – XVII ст. позначаються всі українські землі.

55.

Династичні зв'язки Рюриковичів

Династичні зв'язки Рюриковичів з іноземними дворами також були підпорядковані певним закономірностям, які випливали із зовнішньополітичної програми на різних етапах.

В епоху розквіту Київської Русі (друга половина X — перша половина XII ст.) на політичній карті Європи існували дві імперії, які задавали тон в політичних відносинах: Візантія і Германська імперія. Всі інші держави були пов'язані з тими чи іншими аспектами політики обох імперій. Не складала винятку і Київська Русь та держави-землі, що виникли пізніше внаслідок її роздроблення. У середині X ст. княгиня Ольга ще покладала надії на протиріччя між цими двома імперіями. Але вже Володимир Святославич пішов на тісний союз з Візантією, скріплений шлюбом з сестрою імператора Василя II -Анною. Тісний економічний і культурний зв'язок, наявність якого неможливо заперечити, був би мало вірогідним без зв'язків політичних. Візантія не лише ніколи не загрожувала Київській Русі, але й потребувала допомоги останньої. Цей союз став вже настільки природнім, що не потребував нових свідчень та угод, скріплених шлюбами. Шлюбні угоди князів з представниками візантійських правлячих родів служили більше престижу тих чи інших князів ніж мали практичну ціль. Такими були шлюби Всеволода Ярославича з родичкою Костянтина X Мономаха, Ірини Володарівни з Ісааком Комненом, Святополка Ізяславича з Іриною-Варварою Комнен, Ірини-Добронеги з Андроніком Комненом, Євфімії Глібівни з Олексієм Ангелом, а також Романа Мстиславича з Анною Ангел. В останніх випадках обі сторони потребували цих угод: князі хотіли підняти свій престиж, а візантійська сторона розраховувала на допомогу. В числі цих шлюбів і шлюб дочки Володимира Мономаха — Марини з самозванцем, який видавав себе за Льва Діогена. Поряд з особистими симпатіями до старої династії (у війську Романа Діогена при Манцікерті була значна допомога з Русі), тут зіграла роль і спокуса посадити на трон ослабленої Візантії свого ставленика.

Можна не погоджуватися з висновком Д.Оболенського, що Візантія «не без успіху використовувала Київське, Суздальське і Галицьке князівства як пішаків на дошці європейської дипломатії». Принаймні так було не завжди. Свого претендента на візантійський престол висунув не тільки Вололодимир Мономах, але й Ярослав Осмомисл. При цьому князі визнавали статус імператора як глави християнського світу і пишались зв'язками з імператорським домом[4, c. 105-107].

Главою християнського світу прагнув бути і імператор Священної Римської імперії германської нації. Трохи пізніше з'явився і третій претендент — папа, якому вдалось здолати імператора в боротьбі за право інвеститури, але в Києві твердо засвоїли візантійські традиції підпорядкування церкви князівській владі, тому претензії пап тут були незрозумілими. А от постійний натиск Германської імперії на схід, підпорядкування полабських і, частково, поморських слов'ян, намагання зробити своїми васалами угорських, польських і чеських правителів, не могли не хвилювати не тільки великих князів київських, а й волинських, галицьких, полоцьких і турівських князів. На відміну від Візантії активність Германської імперії на сході була для Києва певною небезпекою. З початку XI ст. і практично до загибелі Романа Мстиславича, який вмішався у боротьбу за імператорський престол на стороні свого свояка Філіпа Швабського, стримування германської активності на сході залишалося одним із головних завдань зовнішньої політики Києва. Для цього служили і династичні шлюби.

Правдоподібно, що у квітні 1011 р. сам Володимир Святославич одружився з дочкою графа Куно фон Енгінгена і Рошліти, яка була дочкою імператора Генріха II. Ярослав Мудрий хотів поріднитись з германським імператором, але на Рейні не пішли на цей союз. Тоді київський князь вирішив впливати на політику імперїї шляхом системи союзів з тими князями імперії, позиція яких формувала зовнішню політику імперії. Сестра Ярослава була видана за Бернгарда II, маркграфа Північної марки (1018-44 рр.). Невістками його стали сестра трірського архієпископа Бурхарда та Ода, дочка Лотаря Удо І фон Штаде, пізніше маркграфа Північної марки (1056-1057 рр.). Це були найвпливовіші з князів імперії. Одночасно Ярослав Мудрий підтримав всіх правителів суміжних з імперією земель. Навіть шлюб Анни Ярославни з французьким королем Генріхом І Капетінгом зі сторони Ярослава Мудрого був привабливим тільки тим, що він отримав союзника на далекому західному кордоні імперії.

Ця тенденція продовжувалась і пізніше. І Ізяслав Ярославич, потрапивши у вигнання, шукав допомоги не у імператора, а у папи, який не був небезпечним для київського князя. Його син Ярополк в еміграції одружився з Кунегундою, дочкою Отто фон Орламюнде, маркграфа лужицького і мейсенського, брата веймарського графа Вільгельма. Вдова маркграфа, мати Кунегунди, була одружена вдруге з Дедо II, маркграфом Нижніх Лужиць, при дворі якого знайшли притулок київські вигнанці. Лужицькі, мейсенські і веймарські маркграфи теж були одні з найвпливовіших князів імперії[3, c. 5].

Продовженням цієї політики був шлюб сестри Володимира Мономаха Євпраксії з Генріхом Довгим фон Штаде, маркграфом Північної марки. Рання смерть маркграфа Генріха дала Києву несподіваний шанс. Молодою вдовою захопився сам імператор Генріх IV. Здавалося, що там, де довго нічого не могла добитися дипломатія, досягла успіху молодість і краса. Але цей єдиний випадок династичного шлюбу з германськими імператорами через відомі вади Генріха став трагедією для Пракседи і нічого не дав її родині в плані політичному. Трагедію і безпорадність Пракседи використали Вельфи для боротьби проти Гогенштауфенів.

З німецькою принцесою був одружений першим шлюбом великий князь Ізяслав Мстиславич. Його дружина була родичкою імператора Фрідріха І і шлюб цей відбувся задовго до того, як Ізяслав став претендувати на Київ. Традиції щодо стосунків з Германською імперією залишалися незмінними. Підтримуючи Гогенштауфенів, Роман Мстиславич не тільки допомагав свояку по дружині, але й теж продовжував традиційну політику. Його син Данило Галицький видав доньку Софію за графа Генріха V Бланкенбург- Шварцбурга, а сина Романа одружив з спадкоємницею австрійських маркграфів Бабенбергів — Гертрудою, що дозволило Роману Даниловичу поборотись за Австрійську спадщину. Подібно до сталих контактів з графами Штаде, такими ж були, напевно, контакти з Бабенбергами, особливо в часи боротьби за Галицьку спадщину. Принаймні виступи проти угорців виглядають цілком узгодженими.

До цієї групи слід додати і пов'язання з поморськими князями, характерні для волинських і, почасти, галицьких князів. Важко допустити, щоби шлюби турівської княжни Малфріди Юріївни з Ратибором І чи Саломеї Романівни з Святоплуком, Вислави Ярополківни з Богуславом або Святохни, дочки Казиміра II з Борисом Всеславичем були продиктовані тільки торговельними вигодами. Поморські князі були в тісних відносинах з імперією і це мало важливе значення.

В цьому ж контексті, на наш погляд, слід розглядати і шлюби з чеськими князями. М.Баумгартен налічує їх досить багато. Хоча більшість з них гіпотетичні, заперечувати факти таких шлюбів неможливо, пояснювати тільки торговельними інтересами — непереконливо. Чеські князі були рівночасно імперськими князями і теж впливали на формування політики імперії.

Польща була сусідом, який мав найдовші кордони з землями Київської Русі. Взаємні шлюби Рюриковичів з П'ястами закономірні. Почалися вони з шлюбу дочки Болеслава Хороброго з Святополком Володимировичем, тоді турівським князем. Серйозна конфронтація обох країн, яка, почасти, стала наслідком цього шлюбу, була короткочасною. Небезпека розвалу Польші і перетворення її в сателіта імперії надовго усунуло протиріччя між обома країнами. Києву було вигідно мати між своїми кордонами і кордонами імперії сильну і незалежну Польщу. У 1042 р., рятуючи сусідню державу, Ярослав Мудрий видав свою сестру Марію-Добронегу за Казиміра Відновника і одружив сина Ізяслава з Гертрудою, дочкою Мешка II. З цього періоду і до самої монгольської навали (а для Галицько-Волинської держави і далі) між Рюриковичами і П'ятами існували найтісніші зв'язки. Постійна загроза стати васалами імперії робила польську сторону ініціатором цих контактів. Досить сказати, що з Рюриківнами одружувались сюзерени Польші Болеслав II Відважний, Болеслав III, Мєшко III, Болеслав IV Кучерявий, Казимір Старий, Лєшко Білий, а також цілий ряд удільних князів[1, c. 14-16].

Найбільш тісні взаємини з Польщею мали Волинські Мономаховичі. Тут головну роль грали стабільні кордони і економічні контакти. З першою галицькою династією у П'ястів відносини залишалися напруженими. Можливо, що тут відіграли роль більш тісні зв'язки галицьких князів з угорськими та чеськими правителями, які мали певні протиріччя з поляками. Довший час волинські князі були найбільшими союзниками польських князів. Мстислав Ізяславич був одружений з Агнесою, дочкою Болеслава III, його сестра Євдокія була дружиною Мешка Старого. Син Мстислава — Роман вмішувався в польські усобиці як в родинні справи. Гремислава Інгварівна була видана за Лєшка Білого, з його дочкою одружився Василько Романович, а з мазовецькою княжною — Василько Ярополкович. Гремислава Всеволодівна стала дружиною Болеслава І Опольського, а Переяслава Данилівна — Земовита І Мазовецького.

Сусідом Київської Русі була і Угорщина. Перші контакти з уграми сягають часів Олега. З угоркою, ймовірно, був одружений Святослав Ігоревич. За герцога Ласло Capa була видана Прямислава Володимирівна. У 1046 р. Анастасія Ярославна стала дружиною угорського короля Андрія І. Можна не сумніватися, що союз з Угорщиною теж був складовою частиною політики, спрямованої на стримування активності Германської імперії. Король Андрій якійсь час перебував у вигнанні в Києві, його батька усунула від влади Гізела, дружина Стефана І. Обставини міжусобної боротьби змусили Анастасію Ярославну шукати притулку в німецьких землях. Тут вона, схоже, вийшла вдруге заміж за графа Пото і з допомогою німецьких військ у 1063 р. здобула угорський престол для сина Шаломона при якому стала регентшею. А сам Шаломон мусив скласти васальну присягу імператорові. Його противники відразу стали шукати допомоги на Русі (289, 377-378, 3811.). Шаломон же такої допомоги не дістав, хоча й був внуком Ярослава Мудрого. Він загинув у половецьких степах. Його противники (які були і противниками імперії) скріпили свій союз з Руссю шлюбом Ілони, дочки Бели І, тоді ще герцога, з Ростиславом Володимировичом, тоді старшим з онуків Ярослава Мудрого.

На протязі всього XII ст. руські князі підтримували в Угорщині ті сили, які протидіяли імперському впливу. Подібно до Польщі, в Києві воліли мати між своїми кордонами і кордонами імперії незалежне Угорське королівство. У 1112 р. за короля Калмана І була видана Євфімія Володимирівна. Невдача цього шлюбу і періодична підтримка претензій, прогнаного разом з матір'ю ще до народження, Бориса Калмановича (1510, c. 157-186), майже не вплинули на характер відносин між обома країнами. Гейза II був одружений з дочкою Мстислава Володимировича — Євфросинею. З дочкою хорватського бана Бейлуша одружився Володимир Мстиславич. Бан Бейлуш був одним з чільних вельмож при угорському дворі. Брат бана Белуша — Урош II Молодший був великим жупаном Зети, їх сестра була матір'ю короля Гейзи II. Обидва брати були опікунами короля в юності і мали великий вплив на нього і далі. По смерті мужа Єфросинія Мстиславна була довший час регентшею і спрямовувала всю зовнішню політику Угорщини. Вона противилася унії з Візантією та конфронтації з галицьким князем Ярославом Осмомислом. Бела III спочатку посадив матір у фортецю Бранічево, а під кінець змусив прийняти чернецтво у єрусалимському монастирі іоаннітів[7, c. 124-126].

Династичні пов'язання з скандинавськими королівствами були природніми для династії Рюриковичів, яка сама була скандинавського походження. Найбільш інтенсивно вони розвивались до середини XII ст. Занепад знаменитого шляху «з варяг в греки», загострення відносин з шведами та датчанами внаслідок суперництва за прибалтійські та фінські землі, де раніше переважав новгородський та полоцький вплив, дальше роздроблення Київської Русі — все це привело до значного скорочення зв'язків із скандинавськими сусідами. З середини XII ст. в родині Рюриковичів вже не було невісток — дочок шведських королів (як Індігерда-Ірина, дружина Ярослава Мудрого, чи Христина, дружина Мстислава Володимировича). Рюриковичі перестали активно вмішуватись в скандинавські справи, як в часи Олафа Святого чи Гаральда III Хороброго, чиєю дружиною була Єлизавета Ярославна. Останнім відгомоном тих часів, коли Рюриковичі згадували своє вікінгівське походження, був шлюб Володимира Мономаха із спадкоємницею англійської династії Гітою Гаральдівною. їх син Мстислав-Гаральд цікавився скандинавським походженням Рюриковичів, залишивши сліди цього зацікавлення в редагованих ним літописах. Він також намагався повернути традицію зв'язків із скандінавськими династіями. Його дві доньки Інгеборд та Малфріда були видані за датських принців Кнута Лаварда та Еріка-Емунда (500, с.108; 1919А, р.225-263). Кнут Лавард був ободрицьким королем, їх син, названий в честь прадідаВольдемаром, став одним з найвидатніших датських королів. Одружився він з родичкою по матері: правнучкою Мстислава Володимировича — Софією, дочкою новгородського князя Володимира Всеволодовича, її мати Рікса, дочка польського князя Болеслава III, по смерті мужа вдруге вийшла заміж за шведського короля Сверкера І. Королева Софія була незвичайною жінкою і залишила по собі слід в скандинавському епосі. По смерті мужа вона вийшла за маркграфа Тюрінгії Людовика V