У інший світ

Знову гуляю своїм улюбленим лісом. Не таким, в якому молодь святкує Дні народження і численні християнські свята. Я йду лісом, який наче із фільмів стилю фентезі. Старі дерева із корою, оброслою зеленим мохом. Глибокі борони розривають її поверхню. У них, в своїй окремій цивілізації, ведуть життя тисячі комах, то з’являючись на поверхні, то знову пірнаючи вглиб…Ці дерева мені здаються схожими на Атланта. Гілки велетнів так тісно переплелись уверху, що неба не видно… зовсім не видно блакиті неба…Тільки химерні сплетіння гілок, листя, ліан здається схожим на мереживо із тонких ниток та канатів. Все настільки заплутане, що неможливо виокремити якусь деталь…

Кругом – велетенська папороть, дивні екзотичні рослини неприродних кольорів, коріння дерев унизу нагадують то обриси людських облич, то окремих частин тіла, то тварин або й просто абстракції.

Вітру немає. Мені не холодно, мені не жарко. Я вмію літати, але я боюсь заплутатись серед цієї зелені, тому пересуваюсь стрибками... Жодна жива істота не пересувається таким способом. Я відбиваюсь ногами від землі і плавно підлітаю вверх близько на півметра. Нахиливши тулуб вперед, я плавно опускаюсь, щоб зробити нове відштовхування. Так я іду-лечу-стрибаю по цій дивній галявині. Над моєю головою літає якийсь барвистий птах. Він не видає жодного звуку, тільки тріпотіння крил нагадує шум маленького літачка. Птах сідає мені на руку і одразу попеліє… Повертаюсь назад і бачу, що земля, до якої я щойно торкався теж покрилась чорним згарищем. Де-не-де там ще жевріють червоні жаринки, а попіл повільно піднімається вгору. Відводжу погляд, продовжуючи рух. Все. Зупиняюсь біля тису. З під його коріння тече джерело, безсумнівно з живою водою. Квітки лотоса, ніби паперові кораблики, плавають по поверхні. І що вражає мене – це раптовий спів. Ні, не тільки птахів. А усього живого, що тут є – води, квітів, дерев, комах, повітря. Чомусь мені здалось, що ангели теж співають у цьому дивному хорі. Я усміхаюсь і пам’ятаю, що назад обертатись не можна. В цей момент тисячі світлячків спалахують кольоровим вогнями, проте більшість - яскраво-білим світлом, яке б’є в очі. Примружую зіниці, проте світло все рівно проникає всередину. Зіниці звужуються від болю. Від нього зникає мій ліс, мої візії, мій омріяний світ.

Білий колір…білий, молочний, сніжно-холодний. Звикнувши до нього я розумію – в мої очі світить настільна лампа. Я лежу на цементній підлозі. Навколо стоптані черевики, старі ганчірки, порвані книги, розбиті пляшки і безліч іншого сміття. Помічаю ще когось… Це мабуть, Тетянка. Вона качається по землі і говорить щось незрозуміле. Я пригадую її розповідь про те, що під кайфом вона переймає досвід телепатії від дивних створінь в чорному. Смішна…чого тільки не примариться…

Відчуття хвилями вирують в мені. Я хочу їсти. Ні, мені холодно. Ні, мені боляче. Боляче в серці, в шлунку, в спині, боляче рухатись і взагалі дихати. Добре, що хоч ніг не відчуваю…Доповзаю до розбитої сірої батереї, беру шприц, який під нею валяється і вводжу нову дозу. Ну ось, я іду в інший світ. Я був занадто слабкий для існування в цьому бруді. Я не хотів боротись і не хочу зараз. Я повертаюсь у інший, у свій світ із фантастичними лісами, які повні милих створінь. Я повертаюсь у світ, який не потребує щоденної боротьби, який не має правил і обмежень, який не завдає болю. Схиляюсь ще раз перед джерелом під тисом, зриваю лотос, п’ю з його листків живу воду і більше не відчуваю. Не відчуваю…