Зеленка

Сьогодні я вирішив бути дитиною. Поспав до полудня, попив молока (не грудного маминого, а хімічного з пакета…та все ж молока!) і пішов досліджувати навколишній світ. Хоча далеко йти непотрібно – тільки-но переступивши поріг будинку, я опиняюсь в дивовижі краси природи…

Роблю крок. Босими ногами я йду по траві. Чому вона зелена? У мозок підкрадається підступна думка «це зумовлено тим, що рослини складаються з клітковини і під дією сонця…»Ні! Ні! Ні! Я цього не знаю. Я дитина. Трава зелена, бо так придумала Бозя. І тому небо голубе. Тому камінчики розкидані по дорозі. Тому у водичці плавають рибки, а не пташки, які звикли літати…

Піднімаю очі вгору і роблю спробу подивитися на сонце. Ой, яке воно велике, тепле і яскраве! Перед очима мигають вогники від надмірного споглядання на вогняне проміння. Я би хотів потримати сонечко в руках у зимовий холодний вечір, коли воно йде спати за пухнасті сірі хмари. Я би розбудив його і сказав: «Ходімо зі мною, там один дядя, у якого немає будинку скоро помре від холоду біля бетонної стіни заводу»…Я знаю, сонечко стрибне тоді мені у руки, я сховаю його в кишеню куртки, щоб сусідські хлопчаки не відібрали і подарую його цьому дивному старому…Він мабуть усміхнеться мені і нам обом стане тепліше…З цими думками підходжу до велетенської старої липи. Я знаю, що їй більше років ніж моїй бабусі Каті…Кора вся у зморшках, глибоких-глибоких…Сухі гілки стомлено тягнуться до небесної блакиті, все ще ковтаючи тепло. Молоденькі ж гілочки, які майорять на вітрі зеленим листям, виросли високо-високо на верху…

Під липою ще не висохла роса. Я стаю на коліна і обережно надпиваю її. Крапелька, ще одна крапелька, ще і ще…О, який красивий метелик заховався за цим листком! «Зараз я спіймаю тебе!» Зриваюсь з колін і починаю бігти за ним. Який він хитрий – відлетить в сторону, сяде на квітку, а як тільки я пробую його спіймати в руки – випурхує прямо перед носом. У одному із таких поривів я спотикаюсь об щось і з розбігу падаю на землю. На коліні кров. У очах виступають сльози. Я починаю плакати і кликати маму, але мене ніхто не чує. Розтерши кров не тільки по коліні, а й по обличчі, по руках та по іншій нозі, пробую піднятися. Я хочу додому. Там є мама. Коли вона мене побачить - почне хвилюватись, розпитувати що трапилось, а потім лагідно помиє, обніме і дасть цукерку.

Мої смішні фантазії перериває знайомий голос: «Тату! Тату! Дивись який галний метелик! Ой, татоцку, в тебе клов! Йдемо до мами, у неї є пекуці ліки…Тату, тату! Дивись, метелик на тлавицку сів. А цому тлава така зелена?» Я усміхаюсь, беру малого на руки і пояснюю: «Колись трава була дуже хворою і тому мала сірий колір. Але Бозя ніколи не забуває про тих, що в біді. Вона взяла в небесній аптеці зеленку і всю травичку на Землі вилікувала»… Малий дзвінко засміявся: «Хоц ти і не сілий, але я сказу мамі, соб вона тебе зеленкою тез лозмалювала»…І я усміхаюсь у відповідь.